Адамівка: Історія стоїть коло дороги

Адамівка – село в Божедарівській селищній громаді Кам'янського району Дніпропетровської області. Розташоване у верхів’ї балки Базавлук. Засноване наприкінці XVIII століття (1793 р.) як власницьке село. Назване іменем власника земель Адама Петровського (помер 1840 року і похований біля Троїцької церкви, ним збудованої у 1834 р.). Адамівка – батьківщина М.Я. Хорошманенка, видатного вченого, професора, колишнього ректора Дніпропетровського медичного інституту.

Приблизно на півдорозі між містами Дніпром і П’ятихатками на трасі виростає вивіска «Адамівка». Не можна не зупинитися тут. Варто оглянути побудовану в 1834 році і дивом вцілілу Троїцьку церкву. Для наших місць – це вже сива старовина.

Адамівка колись належала поміщикам Петровським. Адам Даміонович Петровський увічнений у назві села. Троїцьку церкву також спорудили на його кошти. Під нею і ховали представників роду, починаючи з Олени Петровської, померлої 1821-го, і її чоловіка Адама, який помер у 1840-му. Потім тут поховали їхніх дітей. Річка часів котила свої хвилі…

За дві версти від Адамівки перед самою революцією знаходився земський маєток «Романове». Нині він також у складі Адамівки. Минувши річечку Базавлук, заїдемо в колишній маєток і ми. Тут чимало залишилося для огляду. Ще 1909 року Верхньодніпровське земство купило у спадкоємців поміщика Георгія Романова маєток «Романове» і влаштувало в ньому свої підрозділи. Але почнемо з храму.

Адамівський храм – один із найстаріших в області. Наступного року йому виповниться 180 років. У тиші церкви ми розговорилися з його настоятелем, о. Геннадієм Сараб’євим.

– Тут, під храмом, були поховання представників роду поміщиків Петровських, які спорудили церкву і опікувалися нею. Після війни в церкві служив о. Петро, який покоїться тут. Закрили церкву десь у 1950-х. Купол на храмі був не рідний. Як я дізнався від людей, після війни збудували дерев’яний купол. Він і простояв до 2009 року, коли ми куполи прибрали – вони були настільки аварійні, що руйнувалися, падали, одним словом, зогнили. За милістю Божою у нас збереглися замальовки храму, як він виглядав ще до революції. На її підставі ми виготовили такі приблизно куполи, які тут були колись. А ще було чотири маленькі бані довкола центральної. Хочемо відновити і їх, уповаємо на милість Божу, що таки знайдеться благодійник, який допоможе нам у відновленні.

Храм був зроблений капітально. Тут один портал, очевидно після війни був перекладений, бо він іншої форми, так він не простояв і шістдесят повоєнних років, як простояв зліва первісний портал. Коли ми штукатурили стіни, побачили в старому розчині яєчну шкаралупу. Тобто для розчину використовували яйця і це також дозволило міцному храму попри всі злигодні вистояти.

Розпис Вознесіння Господнього на центральному своді не було видно. Ми навіть не знали про його існування. А проявився він 5 років тому. Причому ми зчищали шар аж до самої штукатурки. І розпису не було. Раптом він проявився… Ми були дуже здивовані. Про художника нам нічого не відомо. Молимося за всіх, хто будував цей храм, хто похований тут, хто жертвує на нього. Вівтарна частина нині зачинена. Роками затікала, нині в аварійному стані.

…Отець Генадій спеціально для нас відчиняє вівтарну частину храму і показує вцілілі фрески старого письма. Відновлювальної роботи ще непочатий край.

– Бачите, тут скільки часу не служиться. Але ось як фарба видавлюється, немов витискається звідти щось. Фарба насичена, концентрована».

Тут же зберігається кутий козирок від земської школи з цифрами «1903», що означали дату заснування школи. Вона знаходилася на протилежному від церкви боці траси, на правому березі Базавлука. Очевидно, в Мар’ївці, яка нині є присілком Адамівки. Священник встиг зняти й зберегти цей артефакт, коли вже стара школа розбиралася на цеглу.

– Неподалік храму, по той бік траси є усипальниця панів Романових, котрі теж жертвували на адамівську церкву, – продовжує о. Геннадій.– Там була колись земська лікарня. Її споруди уціліли до нашого часу завдяки тому, що там до останнього часу теж була лікарня. Панську усипальницю довго використовували під морг, поки вже в наш час вандали не зламали той склеп, проникли туди в пошуках цінностей. Над похованнями дуже позбиткувалися».

Кожного, хто зупиняється на трасі біля Адамівки, гостинно зустрічає придорожнє кафе «Варенична хата». Гостинні соняшники при вході створюють привітну атмосферу. Відкрилася хата два роки тому і приємно оформлена в українському національному стилі. До Щорська звідси 10 кілометрів. Гарне оформлення придумав покійний батько господаря Романа – Сергій Семенович. Тракторист за спеціальністю, він усе зробив власноруч.

– Ніколи не бачила такого красивого кафе, – зізнається колега-краєзнавець Марина Тихомирова.– Начебто нічого зайвого і водночас все так здорово придумано. Я була в багатьох етнічних кафе, а цей інтер’єр мені до вподоби. Все зроблено з гарним смаком і дивно, що це оформив не професійний дизайнер. Просторо, спокійно, хоча поряд жвава траса. Дуже чисто, привітна господиня. Вигадливі стільці, світильники з гасових ламп перероблені на електричні лампи, але ретро-стиль зберігся. Над вікнами – народне мереживо. В кафе обіцяють почастунок домашніми стравами – борщем, варениками, гуляшем, котлетами.

Сестра власника кафе Єлизавета за професією бармен, училася в Дніпропетровську. Як місцева жителька вона охоче називає нам кутки великої Адамівки, до якої приєднано сусідні села. Кутки мають назви Козинка, Морозівка, Мар’ївка, Маламине. Брат Роман знайшов від колишнього панського маєтку дореволюційну овальну пластину і старий ключ. На пластині написано «Застраховано от огня в земском страх» (далі не вистачило, мабуть, місця). У центрі овалу – «Екатериносл. губ.»

Дивно: самої застрахованої садиби давно немає. У вогні історії перетоплюється все. «Усе минуло. І царство минуло, і влада»… Лишилась овальна бляшана табличка. Зчорнілий від часу свідок минувшини.

Титульне фото // https://www.shukach.com/ru/node/470