Анастасія Рак: малювати – означає жити

Вона була вчителькою, дружиною професійного військового, з яким об’їхала весь Радянський Союз – від України до Далекого Сходу. Життя у далеких гарнізонах, постійне чекання переїздів, невлаштованість побуту, відсутність власного помешкання – сім’ї льотчика, як правило, виділяли службове помешкання. Троє дітей, яких потрібно було виростити, оскільки у коханого чоловіка – служба, що відбирає увесь вільний час. І вона стала майстринею, якою захоплювався весь світ, чиї роботи зберігаються у багатьох мистецьких музеях, яку називали Гордістю України і ставили в один ряд з Катериною Білокур і Марією Приймаченко. Все це – наша землячка, заслужений майстер народної творчості України, лауреат мистецьких премій Анастасія Трохимівна Рак.

Малювання як спасіння

Народилася майбутня мисткиня у селі Васильки Лохвицького району Полтавської області 27 листопада 1922 року. Її життя було нелегким – одинадцятирічною пережила страшний Голодомор, та й праця у колгоспі за трудодні – фактично, за їжу, – не додавали, здавалося б, Насті Діхтяр (в інших джерелах – Дегтяр, дівоче прізвище художниці) особливого оптимізму. Відрадою для неї стало малювання – спочатку разом із мамою Христиною Михайлівною дівчинка розмальовувала хату, стіни, піч, намагаючись привнести в світ рукотворну красу самодіяльного розпису. У 1941 році вона вступила до Лубенського педінституту, але розпочалася війна. Сім’ї колгоспників евакуювати не встигли, і Настя залишилася на окупованій території. У 1942 році її забрали на примусові роботи до Німеччини, де вона працювала на годинниковому заводі у Карлсруе під Мюнхеном. Саме тут вона познайомилася з німцем, художником-аматором Вільгельмом Каплером, який дав їй перші уроки малюнка на склі. Малювання стало для неї не лише можливістю поринути в світ краси, а й порятунком – спочатку дівчину підгодовували друзі по нещастю, згодом – хазяї, які взамін брали її роботи. 

З неволі Настю звільнили американські війська. В 1945 році вона повертається в Україну, закінчує Лохвицьке педучилище і в 1947 році зустрічає свого коханого – офіцера-авіатора, з яким прожила більше п’ятдесяти років, народивши і виховавши трьох дітей. Василь Іванович Рак, професійний військовий, любив мистецтво; не маючи художньої освіти, навчився малювати – щоправда, виконував, переважно, копії робіт відомих майстрів.  Доля привела сім’ю Рак до Кривого Рога, де Василь Іванович спочатку служив, а потім, після виходу на пенсію, отримав квартиру на проспекті Гагаріна.

Нарешті – творчість

Постійні переїзди, турбота про сім’ю, двадцять років праці вихователькою у дитсадку, намагання віддати усе краще чоловікові, якого Анастасія Трохимівна щиро любила – все це затримало творче зростання майбутньої художниці. За її словами, малювати вона почала лише у 68 років – після того, як виросли діти і налагодилося життя.

Відкрив для національного мистецького світу художницю професор, доктор мистецтвознавства, голова національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей Олександр Касьянович Федорук. Її ім’я стає відомим, у травні 1993 року по українському телебаченню демонструють документальний фільм «Диво на склі», знятий після персональної виставки у Київському музеї ім. Т.Г. Шевченка. Роботи Анастасії Трохимівни придбали провідні українські музеї, прийшло визнання.

Твори майстрині створені у традиційній народній техніці розпису по склу. При всій своїй архаїчності манери виконання, традиційності, канонічності сюжетів її роботи надзвичайно сучасні. В них дивним чином поєднані давні мотиви народного розпису зі світосприйняттям жінки-матері; під пензлем майстрині оживає душа народу. В кожній роботі – динаміка, Анастасія Трохимівна навіть в натюрмортах здатна передати рух часу і простору, сплітаючи минуле – дух українського села ХІХ століття, відомий нам за творами класиків – і сучасну тугу за тим золотим дитинством, яке ми втратили.

Заслужене визнання

Який я там художник, малюю, як умію – для себе.

Анастасія Рак

У 1998 році вона стає лауреатом премії імені Катерини Білокур. Того ж року Анастасію Трохимівну приймають до Національної спілки майстрів народного мистецтва України. У наступному, 1999-му, роботи 77-річної майстрині відібрані мистецтвознавцями для демонстрації у Музеї Людини під час Днів України у Франції. Вибаглива паризька публіка була настільки вражена творчістю криворожанки, що одразу ж запропонувала їй, яка розкрила у своїх роботах душу України, показати Францію. Відбулися численні екскурсії по історичних місцях, музеях, мистецьких залах і галереях. Видано за кошти французьких меценатів каталог її робіт. Адміністрація Музею Людини, будучи не в змозі задовольнити попит усіх бажаючих, попросила дозволу Анастасії Трохимівни продовжити експонування її робіт від чотирьох місяців до восьми, при цьому взявши на себе усі клопоти з орендою залів і проживанням мисткині. 

У 2007-му році художниця отримала подарунок на 8 березня – указом Президента України їй присвоєно звання «Заслужений майстер народної творчості України». Почесті, нагороди, слава, численні пропозиції про придбання її робіт, виставки у Парижі, Москві та Санкт-Петербурзі. І на тлі захоплених здравиць – слова Анастасії Трохимівни, сказані у Франції: «Який я там художник, малюю, як умію – для себе».

Вона просто писала картини, писала як уміла, як дихала…

Можливо, секрет її успіху полягає в тому, що вона дійсно завжди малювала для себе, не на продаж, вкладаючи душу у кожен свій твір, і сама для себе була найсуворішим критиком. Вона не продавала свій талант, не підкорялася вимогам замовників чи комерсантів – просто писала картини, писала як уміла, як дихала, і малювання для неї стало не способом заробітку, а основою життя.

Майстриня пішла з життя 15 січня 2014 року, не доживши вісім років до століття. Але залишились її роботи, залишилися діти – син Володимир, співробітник музею імені Івана Гончара, мистецтвознавець, реставратор, відомий художник; Світлана – майстриня декоративно-ужиткового мистецтва; молодший син Сергій – теж відомий художник. Можливо, творчий дух подружжя Рак – Анастасії Трохимівни та Василя Івановича – буяє в них, і ця династія ще подарує мистецькій Україні не один талант, а ми вічно пам’ятатимемо криворожанку, якій аплодував Париж.