Голуб Анатолій Іванович
Анатолій Голуб. Слово про Друга

І тобі привіт від ще живого

Такого змісту отримав я SMS у потязі «Скіфія» (Одеса–Дніпропетровськ). Відправник: Толя. Відправлено: 21:52:09 30.05.2007. Це була остання з сотень SMS, отриманих від брата Анатолія. Залишалося чоловікові жити два дні, а точніше, 56 годин. Уявляючи, в яких стражданнях помирають тяжко, невиліковно хворі, схиляю голову перед оптимізмом і щирістю мого кореспондента. Вряди-годи знаходжу цю SMS. Легше не стає, та все ж…

Ніколи не думав, що доведеться опановувати жанр спогадів. І саме про Толю, уклавши почуття в слова. «Найглибші та найщиріші одкровення зіткнуться зі словами, а ті, у свою чергу, – з іншими словами» (В. Пєлєвін).

Про вченого, доктора наук, професора Анатолія Івановича Голуба згадають його колеги, студенти, я ж – про буденне, про товариша. Про Толю. Без панібратства і пафосу. 

Наше зближення і товаришування почалося з перших вересневих 1975 року днів, зі спільного мешкання у кімнаті № 24 гуртожитку № 2. Найперше, що сподобалося у цьому акуратному, обов’язковому, щирому хлоп’якові – пристрасть до книжки. До останніх днів бібліоманія була основою наших стосунків. Останнім моїм дарунком Анатолієві уже по операції була книга, як і на останній день народження – читаний-перечитаний нами обома «Exlibris» Роса Кінга, оправлений шагреневою шкірою майстрами-інтроліґаторами Іваном Захарцем і Анатолієм Бурґаром. «Exlibris» – це книга про книги та книжників.

Дипломна весна 1980 року пізня і холодна. Покровське, сарай-халабуда, протяги, сніг крізь щілини у дощатих стінах. Гора макулатури – книг, журналів, кимось списаних, і два суб’єкти, яких б’ють дрижаки, з краплями на кінчиках носів, порпаються задубілими руками у цьому паперовому териконі. Очі розбігалися, брали, все, що здавалося вартим і що потім виявилося таки макулатурою. Але сам процес! Атмосфера! Довго згадували цю експедицію за «харчем духовним»!

У студентські 1970-ті та 1980-ті роки не конкуруючи, а допомагаючи один одному, почали ми з Анатолієм збирати популярну тоді серію «Пламенные революционеры». Дарма, що революціонери! Книги цієї серії відрізнялися від «Жизни замечательных людей» дизайном, стилем, форматом, іменами як персонажів, так і авторів. Чи не вперше я тоді відчув пристрасть колекціонування, яка, одначе, не затьмарила розум. Із Толею домовились і дотримувались принципу: хто де побачить нове видання, бере відразу два примірники. Так ми і зібрали майже дві третини серії кожен. Були і є ті невеличкі томики чимось більшим, аніж книжками!

2 червня 2007 року в день смерті та похорону Толі я прийшов додому і втупився в телевізор, а там Джонні Депп у фільмі Романа Поланські «Дев’яті врата» за романом Артуро Переса-Ріверте. Це кіно ми і удвох, і поодинці, попередивши один одного SMS, ніколи не пропускали. У «Вратах», як і у «Exlibris» Р. Кінга, головним персонажем є книга – Rara Libris! Останньою книгою, яку Толя дав мені почитати, був роман «Дублон Ахава: Карта небесної сфери» А. Переса-Ріверте. Я не встиг повернути її власникові, але, думаю, Толя не образиться. Книги Анатолій давав читати, як і гроші позичав, легко і без застережень. «Не шарь по полкам жадным взглядом, здесь книги не даются на дом!» – це не про Толю.

Хіба ж я міг просити кого іншого, як не Толю, бути рецензентом моєї книги «Nехай козириться! Гральні карти в історичному та культурному контекстах»? Не для «понту» стоїть тепер: «рецензент – доктор історії Анатолій Голуб». Разом були «чітатєлямі», разом і «пісатєлямі»! Толя був одним із тих, хто не просто терпів і вірив, що я таки донесу цю важку «валізу без ручки» до видавництва, але й активно допомагав. Так, зокрема, він скопіював одного з небагатьох Козаків-Мамаїв із гральними картами в Запорізькому історичному музеї. Цей Мамай-картяр сидить тепер на обкладинці моєї книги, перекурюючи чи виграш, чи програш. Мабуть таки виграш, бо у Толі була легка рука і щире серце!

А вже по виходу книги я опублікував у «Гуманітарному журналі» статтю, якої без Толі й не було би – «Гральні карти на Мамаях, Мамаї на гральних картах» і присвятив її «Анатолієві Голубу з Покровського на Покрову».

Саме Толя навчив мене грати у покер і преферанс. Не один вечір ми провели за пулькою, кавою, з приколами і теревенями про сяке-таке, серйозне та вічне на Виконкомівській та Станичній, 8. У мене збереглися деякі записи-«протоколи» тих «засідань». Я майже не злазив з «гори». У моїй колекції, яка формувалася разом із роботою над книгою є кілька колод гральних карт, знайдених і подарованих Анатолієм.

Чоловік цей мав рідкісний дар – щиро радів успіхові ближнього. У цьому – нічого «україншького»: радості від згорілої хати чи здохлої корови сусіда! Завжди був готовий прийти на допомогу, влаштувати маленьке свято, усіх примирити, любив і умів зробити скромний, але саме той подарунок!

Міг, одначе, бувши надзвичайно делікатним, привітним, неконфліктним, компліментарним, сказати правду. Так, щиро, до подробиць цікавився моєю участю у зйомках художнього фільму, з нетерпінням чекав його закінчення… Дочекався і, як любив говорити, «обламався»! Фільму Толя не зрозумів, не прийняв, фільм йому не сподобався. Пояснив чому. Його оцінка несподіванкою для мене не стала, бо й сам був не сліпий, бачили очі, що купували.

А кіно – це те, що, окрім книг, робило наше співіснування близьким і змістовним. Саме з Толею ще студентами дивилися прем’єри: «Сходження» Лариси Шепітько (1977 р.), «Мій пестливий і ніжний звір» Еміля Лотяну (1979 р.). На єдиний сеанс «Андрія Рубльова» Андрія Тарковського у Палаці культури залізничників ми приїхали з колгоспу у Солонянському районі і повернулися на ранок. Ініціатором і співорганізатором цього культпоходу був Толя. А вже пізніше, у часи VHS, CD, DVD саме з ним, у їхній з Веронікою затишній квартирі на Тополі, переглядали фільми Пітера Грінуея, Еміра Кустурици, Бернардо Бертолуччі, Йоса Стеллінга, Кім Кі Дука, Ларса фон Трієра. Учора за північ один із каналів TV демонстрував фільм останнього «Мандерлей». Саме завдяки Толі я відкрив для себе «Догвіля» та «Мандерлея», «Щоденника школярки» Кім Кі Дука, «Летючого голландця» Й. Стеллінга. Багато реплік з «Андеґраунда» Е. Кустуриці увійшли у наші діалоги. У Толі це виходило тонко і доречно, бо мав він почуття гумору, був іронічним і самоіронічним, а «іронія – то блискавка ума», як писала Ліна Костенко. Окрім хорошої відеотеки мав добрий архів про кіно – книги, журнали, газетні статті. Неодноразово я користувався матеріалами цього зібрання і Толіними консультаціями. І я в боргу не лишався – коли діставав що-небудь з того, що могло дарувати йому задоволення – телефонував одразу. Останнє, що довго шукав, знайшов і подарував Анатолієві, – «Пікнік біля висячої скелі» Пітера Уейра – штуку, сильнішу «Фауста» Гете та «Девушки и Смерти» Горького разом узятих!

А ще був Футбол! Саме так, з великої літери – один із витворів людського генія, що дарував розкіш спілкування з Анатолієм. Футбол Толя знав і любив, як його мало хто знав і любив. Анатолій-вболівальник і про футбол зібрав багатий архів, бібліотеку та відеотеку, до яких я мав доступ. Від Толі можна було отримати яку завгодно довідку, коли не одразу, то потім обов’язково – обіцяного він ніколи не забував! Для мене перегляди разом із Толею трансляцій з Євро, Мундіалів були ритуалом. Два-три дні перед грою я жив у передчутті свята! І хоча ми більше теревенили, ніж дивилися – головне, що все було так, як у 1978 році у кімнаті № 7 університетського гуртожитку, коли TV було ще чорно-білим, а ми – «зеленими»!

Окрім Анатолія-вболівальника був ще Анатолій-футболіст. Толя мав прекрасну техніку, бачив поле і тонко відчував гру. Символічним було його місце на полі – останній захисник. У грі був «реп’яхом», відчепитися, відірватися від нього було важко, але, як і в житті був делікатним, – у «кістку» не грав ніколи.

Одним із найкрасивіших голів за свою двірську футбольну «кар’єру» я забив саме з подачі Толі. Осінь 1978 року, колгосп «Прогрес», с. Оріхове Солонянського району. Ми, студенти четвертого курсу істфаку, досить швидко і без особливих проблем порозумілися з місцевими хлопами і завдяки футболу також. Першу гру ми виграли – 7:3. За нас грав вірменин-шабашник Роберт, класний, як виявилося, диспетчер. Це був чи не перший «легіонер» в українському футболі. А наступної неділі мав відбутися матч-реванш. Попри відповідальність, ми усім складом напередодні в суботу, м’яко кажучи, порушили режим. За всіма ознаками вони мали нас «порвати, як Тузик грілку». Їхній форвард клявся-божився, що «лічно» сам-один заб’є мені (цікаво, куди?) чотири голи. А мені у суботу було байдуже – як солов’ю – та хоч сорок чотири! Ця гра, як «матч смерті» в окупованому Києві 1942 року, викликала великий інтерес у публіки. Більшість вболівала за місцевих. З нами були тільки наші дівчата, наші мужні соратниці.

Гол влетів нам одразу. Перший. Цілком можливо, що буде і чотири. І вельми скоро. Але сталося диво! Більше вони не забили, проте у другому таймі цієї битви забив я – з подачі Толі, головою з високого підскоку, у дев’ятку метрів з п’ятнадцяти. Ми зустрілись очима і зрозуміли, що зараз робитиме кожен!

Та нічия: 1:1 була для нас більшою, ніж перша перемога. Нам аплодували наші вболівальники і суперники, попри репліки на кшталт: «Пора за вила брацця!». А вже дівчата наші раділи!!!

Улітку 1997-го невеличким гуртом (у тому числі ми з Анатолієм) поїхали машиною до Микільського та Оріхового. Яворів, будиночку садівника, де ми тоді мешкали, і самого саду вже не було. Ледве знайшли місце хати у хащах бур’яну. Побували і ще на одному румовищі – на тому футбольному полі, де високі будяки надійніше будь-якого «катеначчо» захищали єдину штангу воріт, тих самих. Клуб і магазин, часто нами відвідувані, були «живі», та це мало втішало, бо в пам’яті виринули рядки Геннадія Шпалікова:

Или в счастье, иль в несчастье, истина проста –
никогда не возвращайся в прежние места.
Если даже пепелища выглядят вполне,
не найти того, что ищем, ни тебе, ни мне.

Знаю, що Анатолій – історик, акуратний і організований, вів щоденник і, знаю напевне, що про ті легендарні півтора місяці у «Прогресі» він написав есей, який став органічною і важливою складовою субкультури нашого курсу. Шматки того есею Толя читав мені улітку 1979 року у хаті моїх батьків, проданій цього літа.

Незлостивий по суті, Анатолій, як і будь-який нормальний чоловік, лаявся, але найулюбленіша його лайка мала футбольне коріння: «Йоханнкрайф!» або «Йоханнеснеєскенс!». За кумирів мав португальську збірну (разом пережили крах португезів у лісабонському фіналі Євро-2004), з персоналій – великого голландця Йоханна Кройффа (Круіффа) та португальця Жордао. Ім’я цього футболіста Толя використовував як власне псевдо. Криптонімом «Ж», або «Жордао» підписував подаровані мені книги, листи, поштівки, записки.

Мав Толя зі школи іще одного кумира-спортовця («Sportowiec» він регулярно купував протягом років, як і «Советский спорт», «Футбол-хокей», «Футбол», «ПАН-футбол») – хокеїста-спартаківця Олександра Якушева. У хокеї вболівав за московський «Спартак» (не плутати з московським футбольним «Спартаком»! Це, як кажуть в Одесі «дві великі різниці!»). Особисто я молив Бога, щоб спартачі-хокеїсти не «влетіли», бо тоді днів зо два на Толю страшно було дивитися, так він переживав невдачу своїх кумирів.

З хокеєм пов’язані й інші епізоди нашого студентського життя, тільки не зі справжнім, великим на льоду, а малим настільним, який Толя привіз у 24-ту кімнату з дому у Покровському. Ця дитяча rozrywka витіснила на маргінес не тільки конспекти, лекції, семінари, курсові, а й речі суттєвіші – футбол, пиво, дівчат, преферанс еtc. Пів гуртожитку брало участь у турнірах з пристрастями європейських прімеро! Кожен мав свого клуба (я – «Montreal Canadiens» з Гі Лефлером, Кенном Драйденом), з «Аll stars», таблицями, рекламою, очками, кубками. Мій брат Василь, учасник тих травневих 1977 року «льодових побоїщ», ледь не спізнився до Совєтської армії. Ранком вже пора було їхати до військкомату, гра у самому розпалі, а брат ніяк «не вилітав»! Адреналін струменів судинами, не встояли навіть зануди-скептики! Звалося це «носкеу». Саме так, прочитав хтось російською для приколу латинську транскрипцію «Hockey».

Отже, «носкеу» поїхав з нами й до згаданого колгоспу у 1978. Футболу справжнього і всіляких спокус житейських нам, очевидно, бракувало?!

Толя як класний менеджер змудрував супермарафонський турнір тижнів на два з десятком учасників. Поспішати було нікуди, врожай видався багатим, завезли нас на півтора місяці. У фінал вийшли ми з Анатолієм. Півтора періоди з хорошим відривом вигравав я, можливо, Толя просто грався зі мною, але напруження було неймовірне! Кір, який коментував цю «гру століття» a la Ніколай Озеров, видав перл: «Жолтая пресса оклеветала голубой льод!». Я помер зо сміху, мене паралізувало, відібрало руки і ноги, а Толя, як коваль, гатив у мої ворота одну за одною шайби і «зробив мене»!

Думаю, певен, що ця дитяча гра, забавка, цей фінал засвідчили стальову волю делікатного, м’якого хлопця і абсолютно нормальне, не хворобливо-егоїстичне бажання бути в усьому першим. Без цих Анатолієвих чеснот не було би успіху у великому – блискуче захищеної докторської дисертації, дисертацій аспірантів, монографій, сотень статей, часу на справу і відпочинок, на роботу і хобі. Істинно: це був Голуб з Орлів і мух він не ловив! (Анатолій народився 19 лютого 1958 р. у с. Орли Покровського району, де батьки – Віра Павлівна та блаженної пам’яті Іван Тимофійович учителювали. До райцентру переїхали на початку 1960-х рр. Там же, на Покровщині, у Маломихайлівці, вчителював і сам Анатолій у 1980–1981 рр.).

Архів ученого А.І. Голуба, більш ніж певен, береже і ті «носкейні» турнірні таблиці 1977–1978 рр., написані акуратним бісерним почерком із моїми малюнками.

Слухали у його кімнаті у Покровці, куди я часто приїздив, музику – романси Ісаака Шварца на слова Булата Окуджави та Дениса Давидова. Любив Толя поезію, знав багато напам’ять з Андрія Вознесенського, часто цитував великі шматки з «Юнони і Авось». Днями почув на Retro-TV у виконанні «Самоцвєтов» «Ностальгию по настоящему» – це один із улюблених Толіних віршів. Знайшов у себе переписаного рукою Толі вірша Роберта Рождественського «Че»:

Мотор перегретый натужно ревел,
Хозяйка, встречая, кивала.
И в каждой квартире с портрета глядел,
Прищурясь, Эрнесто Гевара.

Ми були «прибиті» героїчним гверильєро Че Геварою.

У тому ж таки колгоспному вересні 1978 р. на буряковій плантації ми з Анатолієм вигадали свого Кузьму Пруткова – незаможника Саву Довбню, якому на перешкоді стоїть усяка наволоч: куркуляччя, вурдаляччя, бандюччя, вимагаючи у Сави самогоння і закусся, горілляччя і ковбасся, а Довбня натомість їм гнув матюччя!

Толя писав і сам, хоч це і не була «висока поезія», але і не попса напевно! Підтвердження цього – вірші, які упорядники спогадів про Анатолія мають намір надрукувати.

Зовні Анатолій аж ніяк не мав професорського вигляду – носив светри, футболки, джинси, куртки, спортивні шапочки, був усміхнений – викапаний студент-п’ятикурсник! Особисто я ще не звик до думки, що його вже немає. Часто думаю про Толю як про живого: подзвоню, скажу, спитаю… Майстрував з вишні ручку до кавоварки і думав: «Толя оцінить design…» і ледь не втяв собі пальця, по хвилині зрозумівши: уже не оцінить.

Про смерть Анатолій говорив доволі часто, у хвилини мінору. Та хто про неї не говорить, лоскочучи собі та ближнім нерви? Але у Толі – хлібосола, гурмана, сміхача, віталіста, іронічного і самоіронічного це було інакше.

Чи був він ідеальним? Звісно – ні. Як і будь-який homo sapiens бував грішним і слабким, і незбагненним, і не все так просто й легко було в його житті – чи багато хто з нас хоронив своїх дітей? А, може, як кажуть люди, померши в суботу, він зробив у земному житті все? Якщо ж ні, то втішатимуся тим малим і добрим, що зроблю ще, бо робитиму і за Анатолія.

О милых спутниках, которые наш свет
Своим присутствием для нас животворили,
Не говори с тоской: их нет,
Но с благодарностию: были.

Слова про Анатолія, що натикаються одне на одне, написані ручкою, подарованою мені 2001 року Толею, на зап’ясті моєї руки тьмяно поблискує срібний браслет від Вероніки та Толі на мої п’ятдесят.

Привіт тобі, брате, від мене, ще живого!

Вперше опубліковано в: Пам’яті Друга: Про Анатолія Голуба – вченого, педагога, людину: Біографічне видання / упоряд. А.Ю. Шевченко.– Дніпропетровськ: Ліра, 2009.– С. 35–43.