Івченко Анатолій Юрійович
Анатолій Івченко. На віддачу душі

Візитівкою будь-якого телеканалу є новини. Це загально визнаний критерій. Серцем музичного гурту є ударні. З цим, звісно, можливо й посперечатися, але саме ударні надають будь якому музичному стилю або ж темі «ритмічне дихання». Наш сьогоднішній герой причетний і до тележурналістики, і до гри на барабанах. Можна сказати, що у свої майже двадцять п’ять він перебуває в особливому творчому темпоритмі, якій звіряє з «Фаустом» Йоганна Гете.

Віслюк Іа, «золота середина», священик та пожежник

Його батько Юрій Федорович був журналістом, мати Галина Віталіївна починала, як лікар-стоматолог, а потім пов’язала свою долю з викладацькою діяльністю. Тобто, змалечку Анатолія оточували професії орієнтовані на відкриту комунікацію та віддачу. Звісно, як у кожної дитини в маленького Толі були свої мрії та бажання й на дитячих знімках він постає в образах та ракурсах різних: мушкетера, у пащі акули, з удавом. Полюбляв він і дивитися мультики, а його улюбленим героєм був флегматичний віслюк Іа. З одного боку він його жалів, а з іншого ніяк не міг зрозуміти чого ж герой такий сумний, коли поруч усі веселі.

Виховання в родині спиралося на «золоту середину»: і власний приклад, і класична теорія про те, що таке добре, а що — погано. Син був вільний займатися тим, що йому хотілося, але ж, коли батьки бачили, що дитина виходить із під контролю, втручалися негайно.

На вибір майбутнього фаху прямим чином вони не впливали, але розповідали, що може очікувати, у тому, чи іншому випадку. У 6–7 років Толя мріяв бути пожежником, потім священником, хоча зараз вважає себе атеїстом, додаючи «не агресивним». Бажання наблизитися до Бога, було пов’язане з вихованням бабусі, вона, як і батьки, доводила, що таке добре й погано власним прикладом, так би мовити на «православній мові» й тоді внук серйозно цим «пропитався».

Японія та нові можливості

Довгий час батьки пропонували синові бути лікарем-стоматологом, але ж не надихало. Журналістика вабила його можливістю нового спілкування та знайомств. В 10 класі, він вирішив це остаточно. Мотивувала його, як не дивно, книга Володимира Цвєтова «П’ятнадцятий камінь саду Рьоандзі», де мова йшла про країну висхідного сонця, у якій автор жив багато років. До речі, Толю дуже цікавила Японія й культура цієї країни. А книга написана журналістом, демонструвала які саме необмежені обрії відкриває ця професія в пізнанні світу.

Вступав він нелегко, з початку на контракт, а потім звільнилося й бюджетне місто. На телебаченні працювати бажання не мав і, коли вже закінчував магістратуру, його більш вабила редакція газети або ж радіо. До речі, на п’ятому курсі він працював позаштатним кореспондентом у «Нашому місті», а на шостому — з’явилася вакансія й на обласному радіо. На радіо, як зараз каже, міг розкрити себе максимально, займався творчими питаннями і все що пропонував сприймалося добре. А через півроку отримав пропозицію працювати на Дніпропетровському обласному телебаченні (51-й канал). Йому хотілося займатися темами більш творчими, але ж новини були доброю професійною школою. І на питання про основну журналістську рису, відповідає: «Вміння не лише знайти, а й подати інформацію», що безперечно йому вдається й коли працює в студії, і коли займається репортажами.

«Не «Бітлз», слуху нема, медитація

Ліверпульська четвірка в кумирах у нього ніколи позначена не була, але з малих років він полюбляв слухати музику. Особливих вподобань не мав, цікавився всім: і вітчизняним, і західним, вабили й поп-виконавці, навчався відрізняти якість аранжування, іноді щастило бути присутнім на «живих» концертах справжніх музикантів. Музичну школу не закінчував, займався з приватним педагогом. Спочатку вабила скрипка, яку почув у першому класі й неабияк надихнувся. Батьки ж не особливо в ці музичні захоплення вірили, вважаючи, що в сина слуху нема. Але Толя виявився наполегливим.

Свої перші барабани він придбав на блошиному ринку. А перший досвід гри мав, коли одного разу завітав до приятеля. Саме там, у підвалі приватного будинку була творча студія з ударною установкою. Було Анатолію тоді років дванадцять. Пам’ятає, що грати було важко, руки та ноги ще «поставлені» не були, але ж сподобалося дуже. Музика для нього, це своєрідна медитація, тим більш, коли граєш на барабанах.

Це був неймовірний драйв: перші концерти й тури, реакція публіки, репетиції. Тоді ж, завдяки друзям, він навчився грати й на гітарі. Зараз добре володіє гітарою класичною та акустичною, іноді пробує грати на електрогітарі. Коли потрапив до першого колективу з пікантною назвою «Троє на Дивані», вважав, що знайшов колектив однодумців. Грати всі вміли не особливо, але ж прагнули рухатися вперед, мотивуючи один одного. Репертуар перших програм спирався на кавери японських колективів, а виступи проходили на фестивалі аніме в Дніпрі. До речі, коли Анатолій починав кар’єру музиканта, слухав багато саме японської музики, а музика ця, як і все в цій надзвичайній країні, є особливою та завжди пізнаваною.

Анекдот, розвиток, різні шляхи

Назва колективу «Троє на дивані» виникла як у тому анекдоті: батьки довго не могли придумати, як назвати сина «Ваня», або ж «Дмитро» і зрештою вирішили «Диван». А у колективі як раз був скрипаль Ваня та гітарист Дмитро та ще троє учасників. Тому все, як у житті. Музику виконували різноманітних жанрів та стилів. Працював Анатолій паралельно і в інших колективах. Наприклад, в «Every second.Every day», де виконував музику авангардну, або ж більш «тяжку», затребувану в Європі. Це були не просто нові враження, а й підвищення власного музичного рівня. Усі учасники цієї групи були професійними музикантами. Спочатку для Анатолія це була паралель музичних захоплень, а потім він перейшов у «Every second.Every day», так би мовити на постійній основі. З’явилися нові гонорари і фінансові можливості, колектив досягнув достатніх музичних висот. Але ж група проіснувала недовго, усі пішли різними амбіційними шляхами.

Пророчою та показовою була одна з пісень колективу, у ній йшлося про те, як творчі особистості шукають себе в шоу-бізі. Тут поєднувався хіп-хоп, хардкор-панк і мелодична частина. Ніби то стилі різні, але звучало все цілісно.

Участь Анатолія в різних колективах, безумовно, була додатковим досвідом, але ж приходилося приділяти увагу чомусь більше, а чимось жертвувати. Більш за все він полюбляє репетирувати наодинці, тому що колективна репетиція не завжди дає можливість відточити власну техніку, вдосконалити власні можливості. Справжнього розвитку можливо досягти лише тоді, коли займаєшся один. Така його точка зору. А на репетиції, це вже підсумок і ресурс відпрацьований.

Зараз він гастролює, монтує відео виступів, грає в колективі Grandis у жанрі реп-кор та в групі Folder4, якій близький nu-metal. Ці жанри зародилися ще у 90-х, але хлопці намагаються оновлювати їх незвичними музичними ходами та сучасним звуком.

«Маяки», радощі, душа

Радують його різні речі: красиві дівчата, професійні висоти колег, що добре мотивують, сучасна музика. Журналістика теж підпитує і він не бачить себе в іншому ніж Дніпро місті, у цьому втіленні. Саме тут він почуває себе найбільш комфортно.

На питання щодо ідеалів та «маяків», першим згадує свого батька, копією якого стати не прагне, але ж рівняється, незважаючи на різність характерів. Є друзі, людські якості яких надихають. Що стосується музикантів, Анатолій рівняється на Макса Малишева, Олександра Муренка, Ігоря Олейникова, Ларса Ульріха, Майка Портного. Його улюбленою книгою є «Фауст» Гете, тому що душу свою герой не запродав дияволу, а через добрі вчинки віддав людям. І прагнення молодої особистості наслідувати саме такому вектору, не може не надихати.

При підготовці матеріалу використані фото із сімейного архіву Анатолія Івченка