Шкляр Анатолій Миколайович
Анатолій Шкляр: птахи його душі

 «…і свій шлях широкий»

У всякого своя доля. І свій шлях широкий.

Тарас Шевченко

Є поети, чиї вірші є рідкісними птахами поезії за змістом, формою, суттю. Анатолій Шкляр – є рідкісним Білим Птахом довершеної глибокої поезії, яка  рівняється на світові зразки.

Анатолій Миколайович Шкляр народився 1 жовтня 1954 року в родині робітника в Дніпропетровську. Навчався спочатку у восьмирічній школі №40, далі в загальноосвітній середній школі №50, а музиці – в Ігренській музичній школі. 1972–1977 – роки навчання на українському відділенні філологічного факультету Дніпропетровського державного університету.

Працював журналістом у багатотиражних газетах заводу ім. Петровського, тресту «Дніпроспецбуд», директором Дніпропетровського клубу письменників, редактором і завідуючим редакції художньої літератури видавництва «Промінь» (з 1991 року – «Січ»), редактором видавництва «Поліграфіст», співробітником Управління освіти та інформатики при облдержадміністрації. Пройшов шлях від редактора до директора Всеукраїнського державного видавництва «Січ». Був членом редколегії газети «Слово», яка видавалася Дніпропетровським товариством ім. Т.Г. Шевченка «Просвіта». Багатьом поетам як редактор і наставник дав путівку в життя.

А.М. Шкляр – автор чотирьох поетичних збірок: «Скрипковий ключ» (1982), «Знак птаха» (1987), «Тисячоока хвиля» (1999), «Віртуальний потяг» (2007), багатьох публікацій у колективних збірках і періодичних виданнях. Співавтор книги «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883–2008)», добірки «Сторожа» (в колективній збірці «Гурт», 1991). Співавтор аудіокниги «Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам». Твори його друкувалися у багатьох колективних збірниках, періодичних виданнях України, а також Австралії, Канади, США і Росії. Пише українською мовою. Він – член Національної спілки письменників України з 19 жовтня 1987 року.  За сухими біографічними рядками стоїть ціле життям, пошук, злет і… поетичне ширяння Білого Птаха у небі, у Всесвіті!

Творчий шлях Анатолія Шкляра припадає на порівняно спокійний період. Одлунали бунтівні 1960-ті, настали «спокійні» плинкі 1970-ті. Покоління «сімдесятників» намагається звільнитися від нав’язаної тематики – політичної, обов’язково партійної, образів комуністів, індустріалізації. Тема духовного коріння, витоків особистості, морального, етичного світу сучасника, індивідуальне світосприймання, власна точка зору, свобода і незалежність від суспільної мети – про це заявили «сімдесятники», до яких належав і Анатолій Шкляр.

Друкуватися поет не поспішав. Він поставив перед собою зависоку планку, птахи його поезії, поринувши у небо, прагнули витвору мистецтва, досконалості, довершеності форми, яка не повинна б була поступатися ідеї. Ніби настроювач роялю, вслухається він в камертон і творить свої добротні вірші, насичені філософією, стилістичною грацією. Шкляр – майстер поезії з неабияким музичним слухом, який розвивав в собі та своїй поезії:

А камертон, що у моїх руках,
Чутливий і співучий, наче птах,
Здіймає крила аж до хмар зів’ялих.

***

О музико, найбільший скарбе мій,
найглибше в світі джерело любові,
твоїм ім’ям назву найперший день,
твоїм ім’ям останній день назветься…

Рідкісний птах поезії

Вартісна мистецька річ – як рідкісний птах. Ніколи не знаєш, з якого сну вилетить.

А. Шкляр

Птах, який не використовує свої крила, далеко не полетить. Наші крила – це наша уява і ті, хто не використовують її, залишаються завжди на одному місці. Мрійте і фантазуйте, тільки так ви зможете вільно ширяти по безмежному світу можливостей.

Мохаммед Алі

Анатолій Шкляр пише: «Якось непомітно, з дитинства входив я у світ поезії. Напевне, так входять у воду, або в сонячний ранок з напівтемряви приміщення або у вологий осінній туман, сповнений загадкових видінь».

Його дитинство минало в робітничому призаводському районі неподалік проспекту Петровського, сповненого галасливих заводських гудків, автор згадує його у  вірші «Спомин дитинства»:

Була то епоха найперших космічних польотів,
епоха дитинства – із ранку до вечора гра.

Космічне світосприйняття стане для поета характерною ознакою багатьох його віршів:

Забув би і я, де кінець, де початок мандрівки,
забув би той двір, де каталися ми, малюки,
та чую щоночі, як цокають в небі підківки,
підківки, що схожими стали тепер на зірки.

***

Обвічний механізм – небесна таратайка –
напружує свої пружини золоті.

У нарисі «Пульс хлібного окрайця», присвячений Голодомору в Україні, Анатолій Шкляр пише: «Кожна людська душа – справжній космос, і тому відсутність мільйона чесних, щирих, розумних, відважних, які полягли на полі бою за волю України, померли від знущань катів або від голоду, є непоправною втратою цілих галактик. Пам’ятаємо ж про цих людей, вдивляючись у вогник свічок, дослухаючись до пульсу хлібного окрайця».

Глибина української культури з дитинства полонила Анатолія, примусила задуматися про власне коріння. Хоча і закінчив він школу з російською мовою навчання, але, можливо, вчитель української мови та літератури Микола Євдокимович Дундук і зіграв вирішальну роль у життєвому виборі майбутнього поета. А, може, і музична Ігренівська школа,  зацікавленість поезіями Віктора Коржа, Сергія Бурлакова, зазначають Н.Г. Литвиненко, І.П. Мамчич у своїй статті про А. Шкляра. Зароджується потяг Шкляра до журналістики. Будучи школярем, Анатолій публікує статтю у газеті «Прапор юності».

«Приходило розуміння глибинності слова, коли почав читати збірники поезії», – згадує А. Шкляр. І якось поезія увійшла у його життя та залишилася назавжди. Сила слова проникла у його свідомість, стала часткою його душі, наповнила, окрилила і не полишає прагнення донести до інших зміст рідкісного птаха його поезії. «Довелося і самому пройти велику школу – від оволодіння технікою до пошуків себе у світі метафор і асоціацій», – пише поет.

У студентські роки при університеті, де навчався А. Шкляр, була літературна студія імені Володимира Булаєнка, потім стала називатися «Гарт» (керівник Леонід Сахно). На засіданнях обговорювали та читали вірші, там і розвивав свій талант, мистецтво слова майбутній поет.

Віктор Корж писав про майбутнього поета: «Маємо справу з безсумнівним поетичним обдаруванням», відзначаючи його неспокійну, «виповнену доброго духовного здоров'я» натуру.

А. Шкляр вчився мистецтва слова у таких письменників як Б. Нечерда, І. Жиленко, І. Драч, М. Вінграновський та інших поетів. В. Савченко писав про нього: «Його поетичне перо чимось нагадує різець червонодеревника, котрий ставить за тему виготовити не лише добротну річ, а й зробити її витвором мистецтва».

Творчий доробок поета не такий уже й великий, але виважений, виплеканий, своєю майстерністю, за висловами колег по перу, рівняється на світові поетичні зразки. Тут і філософські роздуми, вишукані метафори, стилістика. Майстер Шкляр і в перекладах зарубіжних авторів.

Перша збірка поезій А. Шкляра «Скрипковий ключ» виходить у 1982 році.  Автор зарекомендував себе як поет тонкий, зворушливий, правдивий, як поет свого покоління зі складним духовним світом сучасника. Перша збірка – перший злет, творчий пошук поета, сама назва говорить, що скрипковий ключ є початком нотного стану. В збірці лунають мотиви ідеалів краси та добра; роздуми про єдність людини і природи, відповідальність за збереження миру, місію мистецтва. Вірші вже першої збірки мають довершену форму, високий художній рівень, оригінальну ритміку, строфіку, верлібри.

У 1987 році з’являється друга збірка поезій «Знак птаха». «І хоч у збірці є вірш «Птахи відлітають», ясна річ, що знак птаха – це знак поетичної окриленості, знак людського духу, який завжди прагне до висоти, і саме його закликає поет не втрачати ніколи, вічно берегти у своїй душі, проносити через все людське життя, у цьому – пафос збірки, різноманітної за своєю тематикою і цілим калейдоскопом поетичних образів», – так відгукнулася на книгу Клавдія Фролова.

У 1992 році побачила світ третя поетична збірка А. Шкляра «Сторόжа», яка розширила тематичні обрії поета – історія, степові та міські мотиви, інтимна лірика.

Четверта збірка «Тисячоока хвиля» виходить у 1999 році, в ній поет прагне побачити незвичне в буденних речах. У вступній статті Анатолій Шкляр розмірковує про шляхи поетичного слова, зазначаючи, що потрібен особливий склад душі, щоб передати словами відчутий на смак і дотик матеріальний світ, відтворити в слові ці почуття.

Світ своєї душі відкриває поет у збірці «Віртуальний потяг», яка вийшла у 2007 році.  Вірші позначені своєрідною образною системою, несподіваними поворотами думки.

Іронічні мініатюри А. Шкляра друкувалися в газеті «Літературна Україна», журналі «ВУС» та інших, а також ввійшли до поетичних збірок. Частина з них покладена на музику, вони мелодійні, народні.

Літературознавець Світлана Мартинова про поезію Шкляра відгукнулася так: «Його поезії довершені, однаково наповнені філософією і стилістичною грацією, що свідчить про високу мистецьку планку Шкляра. Побудована на нюансах, на самозаглибленні, на тонкій уважності до світу, вона приваблює не лише своєю оригінальністю, але й нефальшивістю та високою культурою вірша».

«Віддаю перевагу поезії багатовимірній і багатобарвній»

Поезії Шкляра наповнені єдністю інтелектуалізму і тонкого ліризму, оригінальністю, філософським осмисленням. Характерна риса поезії саме в тому, що в останніх рядках розкривається основна думка, ідея вірша, осмислення викладеного.

Лексичний словник поета дуже багатий, трапляються запозичення з інших мов, що робить поезію збагаченою, метафоричною, гнучкішою, виразнішою. Вбачається авторське прагнення до повернення античних традицій, вивчення прадавньої історії, міфології, таємниць ієрогліфів, античних героїв (згадує Аріадну, святого Петра, Персефону, Тезея, Хроноса та інших):

І веде мене всю ніч
свято саду
свіжість, зіткана з ниток Аріадни.

Поет звертається до творів Лесі Українки, Марка Вовчка, згадує Лорку (Біля серця – вірші Лорки // Гріли, як маленьке сонце), порівнює себе з Уліссом (До ранку блукав, як Улісс, у солом’янім світі) надихається образом Маргарити, Кармен, Лоліти, що свідчить про його прагнення осягнути глибини світової літератури.

Постійне шукання зіставлень, порівняння : «…і поцілунок твій, разючий, мов стилет»,  «А камертон, що у моїх руках, чутливий і співучий, наче птах», «Я вивчаю рухомих ієрогліфів стрій по пташиних слідах на карнизі», «Гартований у зимах та в екстрімах, гасає вітер у порожніх стінах», «А життя торкається екватора», «І гуркоче лунко цілий день віртуальний потяг у тунелі», «У них духовний авітаміноз», «гекзаметри хвиль та верлібри сполоханих чайок», «у графіці гілок живуть обличчя на вічнім тлі небес», «думка до шляхів небесних тулиться» тощо.

Цікаві метафори «блукачка-душа», «спечний серпень», «небесний целофан», «зачовнені береги», «легені ополонок», «тяжкокрилі клени», порівняння: «бджоли пливуть, наче лодії», «земля – невтомна пульсуюча вена», «не вітер, а настроювач дерев, не камінь, а настроювач джерел – одвічні камертони», «дві вершини Ельбруса, мов неторкані стоси паперу».

Поезія наче і проста, проте в ній відчувається сплав інтелектуалізму, ліризму, оригінальність, філософське осмислення, глибока метафоричність, запозичення екзотичної лексики, власних імен, слів іншомовного походження, і створюються унікальні, колоритні, з певним смисловим навантаженням вірші. «За свої піввіку я написав не так багато, як хотілось би. Дотримуючись думки, що головне – не кількість, а якість, що автор має бути відповідальним за кожен свій надрукований рядок, все ж задумуюсь, чи не занадто часу віддаю отій суєті суєт, яка не дає змоги зупинитися.

Вартісна мистецька річ – як рідкісний птах. Ніколи не знаєш, з якого сну вилетить», – зазначає поет.

Птах візуалізує духовне єство поета і сам він – Птах рідкісний, багатовимірний і багатобарвний. Душа його – це стрімкий політ, прагнення свободи й долання нескорених вершин, не спроста одним із провідних образів віршів Шкляра є образ волелюбного птаха, його шугання крізь вітровії та негоду. Душа подібна до птаха, летить у небо, поет – птах, який щиряє в небі нескінченого світу, нескінченого спокою та блаженства.

Птахи – одвічні герої його поезії, це жайвір, меви, ластівка, сич, крук, ворон, чиж, чаєня, щиглик, снігурі. Жайвір у автора – символ сподівання людської натури:

Жовтень кличе, ніби жайвір…
Буде грудень, пташка рання
залетить в мій дім знадвору,
а бджола мого кохання
доживе до медозбору.

або:

Знає жайвір у небі,
і знає висока трава,
Як зникають ті звуки
і звідки приходять слова.

Концептуальним для поета є білий колір, зокрема і білі птахи. Взагалі символіка кольорового спектру віршів Шкляра дуже цікава. Відомо, як колір діє на душевний стан, тому автор і звертається у своїй поезії до кольорів інтуїтивно. Біли колір – це колір сили, адже він містить усі кольори, уособлює розум, роздуми, духовну потребу, випромінює силу, енергію, земне життя:

Цей білий світ, як білий птах, –
відтінки світлі, сяйні барви,
і знову губиться літак
в прозорім диханні кульбаби.

Білий – непорочність, святість, колір Всесвіту, Космічного Розуму, ознака чистоти намірів. Поет порівнює жінку  з білопінною мевою, це святість до жінки:

Ви музикою будете в мені,
тривожною мелодією тиші,
що серед квітня стиглим медом дише
й пливе крізь ніч в мої зелені сни.
Немов птахи, мої вчорашні дні
вертаються, їх крик все голосніше,
і губиться в цвітінні білих вишень
мелодія, народжена в струні.
Ваш світлий голос, усміх ваш і руки
були, мов крила білопінних мев.

Його птахи мають і золоті, червоні, зелені кольори, але тільки білий, вбираючи всі кольори, символізує, що поет правдивий, тонкий, з чистою душею. Наче з чистого аркуша злітають його Білі птахи – святі, священні. Ось «камертон, що у моїх руках, чутливий і співучий, наче птах», «Із-за дерев дивлюсь на зайд лихих – як птах нічний, шугає хижий сміх», «летить ранковий птах з Дніпра-ріки…мені наснились білі вітряки».

Автор використовує і відтінки білого: срібний, сивий, прозорий, сірий – в таких словосполученнях, метафорах, порівняннях: «мелодії срібної лютні», «тореро посивілі», «срібний дощ», «мені наснились білі вітряки», «посріблені пера пташині», «дощ сріберний навскіз», «прозоре повітря», «білі стовбури й роки мої», «світлі істини», «Дніпро – ріки сріблясте тіло», «немов скляна вітрина плащ», «сірі обриси хати».

Для поета рідний край – пташині гнізда:

Знаки отчого краю –
просвітлені гнізда пташині –
із далеких доріг
зустрічають сьогодні мене….
А як ранок настане,
то знов над твоїми дахами
в небі птаха побачу –
погоди безхмарний знак…
І на гілці густій
серце птаха заб’ється раптово
лунко так,
що в космосі чути його.

***

Я в човен сідаю, легкий, мов пташине перо,
і він не пливе, а летить, над водою простертий,
і дихає важко внизу попелястий Дніпро.

Снігурі – символи зими,  любові та сприятливих звісток, у поета як символи простору і часу, спогадів, повернення солдата з війни:

В будинку моєму, де сходи убралися в біле.
в куточку старий патефон грає танго для вас.
На музику цю під вікно снігурі прилетіли,
два птахи червоних на дереві – простір і час.

Через птахів передаються й емоції, переживання автора:

І кров моя закричала.
Наче стривожений птах.

***
Випав перший сніг.
Може, то пташиний крик
у вітрах замерз?

***
Погляд птаха з небес
ти крізь власне життя пронеси.

Образ крука, який віщує біду у вірші «Балада про крука», поет вболіває за нього:

Тільки я заснуть не можу,
бо горлянку крук дере.
…Навколо сніг кривавився..
Нам віщуєш ти щодуху
землетрус і завірюху –
чорний клаптик твого крику
на всі боки розкришивсь.
І навіщо розкричався
ти, прибулець з позачасся,
…………………

А мале пташине серце
б’ється в крихітні реберця
і спалахує над містом
у підхмар’ї – тут і там…

Ластівки – символи весни, добра, щастя:

Коли завесниться,
і перша ластівка
розтрощить лід стрімким крилом –
усе забудеться;
запам’ятається
снігів тепло.

Чайка – птах, який уособлює смуток, трагічність, жалобу:

Немов заблудле біле чаєня,
що в присмерку безсило кличе маму,
по світові блукає навмання
мій кожен лист і кожна телеграма.

Ворони, сич – провісники біди, зла у вірші «Осінній сон»:

Тужно риплять почорнілі хвіртки,
злющим вітрам ця гульба до вподоби.
Мчать запізнілі козацькі полки
парком столітнього Лазаря Глоби.
Жовті, руді неприборкані пси
крутять на схилах гнучкими хвостами.
Напівреальних ворон голоси
знову пророчать: щось трапиться з нами.

***
Гукав замерзлий сич з промоклих верховіть,
що там, у гущині, мисливець ставить сіть…
Обсипалась мара словесної трухи.
Летять собі, летять довірливі птахи…

Дуже часто поет використовує золотий колір та його відтінки: жовтий, рудий, сонячний, вживає такі словосполучення «рибка сяйне золота», «жовте черевце бджоли», «шлейф золотого пилку», «золотаве осоння», «золоті очі, золотава сльозинка, «золота соломинка», «пожовклий папір», «сонячна соната», «сонячні стебла», «місячний бог рудий», «жовтавість лісу». Золотий колір – колір променистого щастя, сонця, легкий, зігріваючий, колір рідного степу.

Наталка Нікуліна зазначала про Шкляра: «Зі сторінок своїх книг він постає як поет суто ліричний, «трохи камерного плану, і, водночас, поетичної степової вдачі».

І світяться сади захмарної держави,
і зваблюють міста скарбами всіх віків,
та горнуться до ніг духмяні рідні трави
і чую з-під землі молитви козаків.

Жінка – «моя золота соломинка», пише поет, «з її золотими очима», «її золотава сльозинка злилася миттєво з одвічним литвом падолисту».

Природа ніби жива істота, яку любить поет. Ось «головатий, дзвінкостеблий веселий сонях», який «людям обличчя освітлює», «в кожному оці – по сонцю» у вірші «Сонях». Оспіване природне явище – дощ, як справжнє дійство: дощі, мов гульвіси ходять по хмарках, блискавки наче стривожені коні, дощ починається танцем, пустощами тисячі босоногих хлоп’ят. «Вулик небесний творить медовий дощ», пташиний дощ перетворюється на справжнє море, лише самотній ліхтар, наче золота рибка, зазирає у димар. А поет, як музикант, слухає дощ. Вікна розкрилені, а душа-блукачка плаче і сміється під дощем.

І пильнує природи
ясне усевидюще око,
у найглибші куточки
дзвінкої душі дістає.

А ось «Танець бджоли»:

Мов танцівниця в покоях султана,
рухає черевцем жовтим бджола.
Танець бджоли поміж сонячних стебел –
віра в цвітіння миттєвість п’янку,
всюди за нею від лугу до степу
тягнеться шлейф золотого пилку.

***

Все народилось на землі з любові,
все для любові на землі живе –
травинка кожна, птах у небесах,
ріка й пахуча грудка чорнозему,
усе любов приймає й віддає,
у всьому кругообіг первозданний,
і музика в усьому на землі,  –

стверджує поет словами свого вчителя музики.

Тільки вночі зробиш крок від розкритих дверей –
Раптом відчуєш себе в золотім лабіринті.

Вірш «Розмова» – це прагнення поета відшукати себе, зважити минуле і прийдешнє, це розмова з тими «…хто блукав давно у куряві доріг, і ті, кого нема сьогодні поміж нас…» «за тесаним столом в забутому саду»:

Хотіли мати час, в якім немає зрад,
і мріяли прожить, уникнувши обрáз…
Тоненьку сяйну нить простяг між нами сад,
у пам’яті зберіг давно забутих нас.

Тема війни і миру  для А. Шкляра була болісною темою ще в ранніх творах. У віршах «Монолог померлого», «Я зайшов по коліна у річку гірську» поет пропускає через себе війну, його турбує «війни відболіле знамення». Він стверджує «І допоки цей дощ життєдайний в долонях триматиму я, буде мир на землі, в серці пісня і хліб на столі»  або пише:

Побачу бліндаж…
А поруч – село, сірі обриси крайньої хати,
де в стінах гойдає звуглілу колиску війна.
Це тут нашій силі тихенько молилася мати
Всю ніч на вогненну ікону нічного вікна.

Сьогодні тема війни хвилює поета. Вірш «Війна» – це історико-філософські роздуми про коріння українського народу, його силу та віру в перемогу, вірш, в якому і біль, і  переживання, і передбачення:

ВІЙНА

І хмари попливли за небокрай,
немов степами – висохлий курай.
А я стою, неначе в напівсні.
Ну звідки ж плинуть кола вогняні?
Невже то невблаганний бог війни
переливає в яву наші сни?
Ті хмари нині пружні, як воли.
Скриплять вози, і без кінця вони...
Палають Маріуполь і Херсон.
Це дійсність, брате, не мара, не сон.
Козацький дух міцнішає в боях.
Й москва тепер здаля побачить жах.
Десь в небесах відкриється портал,
озветься з висоти дзвінкий метал.
Степами полетить протяжний звук,
підхоплять зброю сотні дужих рук.
На ворога вселенський меч впаде.
Тоді вже не сховається ніде.
Мураха споконвічна, як мара,
Нахабним зайдам в очі зазира.
Засмокче швидко бою круговерть.
Немає порятунку, тільки смерть!
І сяде віщий ворон залюбки
на нелюдів обвітрені кістки.