Гулевський Андріан Вадимович
Андріан Гулевський. Швидкий крок

Чи впливає ім'я на лінії життя та долю в цілому? Безумовно, бо  дає певні вихідники, які чи заперечимо, чи посилимо – це вже питання до окремого власного сюжету. «Андріан» має походження давньогрецьке з семантикою «сильний», або «хоробрий». А ще, люди з цим ім'ям, як розтлумачено антропономіками, яскраві та помітні особистості. Все немов списано з нашого героя, лишилось з'ясувати окремий сюжет.

Історія знайомства його батьків вкотре доводить стовідсоткову невипадковість всього, що з нами трапляється. Якщо пунктирно: путівка, відпочинок, майже «діамантова» нога. Якщо змістовніше, познайомились його батьки в невеличкому курортному містечку Шепсі на Чорноморському узбережжі Кавказу. Матінка, Наталія Олександрівна, працівник сфери обслуговування, отримала путівку за місцем роботи, батько, Вадим Андріанович, заслужений альпініст колишнього Союзу, під час рятувальної операції у горах, про яку навіть преса сповіщала, зламав ногу та вирушив на лікування до того ж місця в той же час. Дев'ять днів відпочинку, любов з першого погляду й за два-три місяці рішення про одруження. Швидкість дій, народжена любов'ю, позначиться й на долі їхнього сина, якого назвуть на честь батькового тата – учасника Другої світової, турботливого чоловіка та гідного господаря.

Від дідуся в Андріана ім'я та вимогливе ставлення до власних дій. Від батька – спортивна лінія долі та фахова відповідальність на відповідальних посадах. Працював Вадим Андріанович на провідних виробничих підприємствах Донеччини та Дніпропетровщини. Матінки й татуся не стало декілька років тому, й для нашого героя вони назавжди взірець справжньої родини. А ще Вадим Андріанович для сина – досвід раціо в прийнятті рішень, Наталія Олександрівна – майстерність додавати до логіки відчуття та інтуїцію. Андріан все взяв до уваги та вдало помножив на власні дії.

Батькова кар'єра рухалась, і родина часто переїжджала. Географічні пересування та пристосування до нового теж відбилися на Андріанових пунктирах життя та вподобаннях і ще додали швидкості в прийнятті рішень та їхньому втіленні. Незмінними лишалися заняття спортом: басейн або шахи, авіамодельні гуртки, баскетбол, що забирав найбільше часу. Гітара теж була присутня сердечним акордом та інтонацією сприйняття всесвіту.

Десь у класі п`ятому команда, в якій грав Гулевський, потрапила на обласні змагання до Донецька, де зайняла друге місце. Коли повернулися до Дніпра, Вадим Андріанович вирішив, що баскетбол кидати не варто та віддав Андріана до школи олімпійського резерву. Син успішно навчався у школі-ліцеї, а після навчальної програми поспішав на тренування. Потенціал був помітним, і тренер запропонував юнакові вступити до спортивної школи. Але на сімейній нараді прийняли рішення все лишити, як є. Спортсменом Андріан ставати не хотів, лише як заняття у вільний час. До того ж, у школі, куди запрошували, був свій розклад: три уроки на день, а перед тим та після дві-три години тренувань. «На той час мене більше цікавили математика та фізика, таким чином, моя спортивна кар'єра майже не почавшись, призупинилась», – згадує він.

Школу Гулевський закінчив зі срібною медаллю, вступив до Гірничого університету (зараз НТУ «Дніпровська політехніка»). Спочатку була думка піти на «механіко-машинобудівний» факультет, бо батько тоді працював на заводі «Дніпропрес», а навчальний заклад був підшефним.

Красномовний та переконливий Андріан вмовив шістьох однокласників піти навчатись на механіків, а сам вирішив, що хоче бути економістом й за день до подання документів, факультет змінив. Ці зміни в прийнятті рішень, здаються ніби спонтанними, але, у підсумку, виходять завжди вірними та впевнено й безперечно позначають його життя. Прагнення, бажання й мета досягнута. Справжній спортивний характер. До речі, на економічний вступити було доволі складно, а на механіко-машинобудівний – бронь від заводу. Але він чуйно прислухався саме до власних бажань і, з успіхом здавши іспити, вступив на бюджет. Перші два роки навчався добре, потім почав шукати можливостей заробітку. Розраховувати на себе, бути фінансово незалежним – теж його пріоритети по життю. До того ж й ситуація 90-х спонукала до додаткового заробітку, і він працював збірником меблів та встановлював металопластикові конструкції.

«Моя спеціальність в університеті була пов`язана з інформаційними системами менеджементу, – продовжує розмову Андріан, – була новою, але, як виявилося, з точки зору знань нічого нового не давала. Тобто, про старі методи намагались розповідати сучасними словами, і дуже швидко мені все це стало не цікаво».

«Не цікаво» – ще одна мотивація для прийняття Андріанових рішень, як тільки це відчуття поставало – будь які історії завершувались. Вміє Гулевський цінувати єдину безцінну річ –час.

Він перевівся на спеціальність «менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», напрацьовував досвід роботи з комп`ютерною технікою та технологіям, шукав себе на посадах щодо технічної підтримки фірм інтернет-провайдерів, а потім став виїзним майстром з комп`ютерного налаштування, отримуючи до того й завдання маркетингового плану. Це його насправді захоплювало і десь під кінець третього курсу, Андріан перестав відвідувати лекції від слова «зовсім», бо досвід практичний давав незрівнянно більше. На математиці в університеті завжди відсипався, а коли приходив на іспит – все здавав. На лекціях з маркетингу за рік був рази два й з викладачкою познайомився, коли прийшов на іспит. Вона чимало здивувалась, що студент-прогульник має нахабство намагатися щось здати, а не домовитись про будь-яке пом'якшення. Але ж і цікаво їй було, що ж то за «зірка» самовпевнена така. «Викладачка буквально засипала мене питаннями, завданнями та задачами, я відповів на все та вирішив всі, крім однієї». У підсумку – Гулевський знов отримав здивування педагога, але вже з характеристикою себе, як дуже цікавого та обізнаного студента. Отже, він прагнув, вмикався у процес, досягав та вражав. Ставало нецікаво, шукав інше.

«По закінченню університету три-чотири місяці не розумів чого хочу, напрямок так, але що саме практично – ні. Мені запропонували спробувати себе в банківській сфері, спочатку обійняв посаду звичайного економіста у відділі міжнародних грошових переказів, через півроку став провідним спеціалістом. Ми тоді працювали з MoneyGram і розробляли власну систему грошових переказів та співпрацю з банками. Я був одним зі співавторів, і  невдовзі ми запустили систему Privat.Money. Через три роки я фактично виконував функції начальника відділу. Крім того, ще й запустили перекази Western Union у ПриватБанку, були складнощі в зв'язку з ексклюзивністю MoneyGram. З допомогою нашого відділу банк вирішив всі законодавчі питання, і монополія на заваді більше не ставала. Але через деякий час робота стала рутиною, і мені  знов стало не цікаво».

Банківську сферу він змінює на сферу будівництва у компанії «Пріоритет». Проєктів чимало, починає економістом, невдовзі – начальник відділу, доволі стрімко – керівник і з цього часу процес знов не надихає. Робота ставала більш адміністративною, а це була історія не про нього, бо ближче до душі лишалась комунікація не з органами державними, а з підрядниками та замовниками. Отримувати запит, обирати найкращий варіант, досконало виконувати –саме це було його темою.  Ще деякий час займався Андріан впорядкуванням управлінського обліку.

Спорт повернувся до його життя в 2005 році, майбутній кум Олександр порадив спробувати сквош. На той час два корти щойно з’явилися у Дніпропетровському національному історичному музеї імені Д. Яворницького. Саме на цьому місці Андріанового життя та нашої розповіді й трапилася ота сама любов з першого… ні, не погляду. «Я закохався в цей вид спорту з першого відчуття й почав усвідомлювати те, що все ж зможу бути спортсменом. Мені дуже хотілося свій корт та клуб, дуже хотілося розвиватися і з часом я зрозумів, що саме в цьому напрямку буду прагнути рухатись та діяти».

Згодом корти в історичному музеї закрилися. Андріан з друзями знайшли відповідне приміщення в одному з відомих фітнес-центрів, взяли в оренду, встановили обладнання та почали працювати. В одну мить увімкнувся весь комплекс знань та досвідів нашого героя, ніби запалала Різдвяна ялинка всіма своїми вогниками.

Щодо сквошу, то окрема цікава історія, отже, зробимо маленький відступ. Сквош (squash; англ) народився в Британії десь на початку віку дев'ятнадцятого у… в'язниці. Саме таке зображення знайдемо на одному з малюнків, датованих тим часом: внутрішній двір, де кілька ув'язнених із захопленням б'ють ракетками по м'ячу, що відскакує від високої тюремної стіни. Спочатку гру називали «Рекетс» (ракетки), а на те, що бачимо зараз, вона стала схожа через декілька десятиліть. Мета сквошу – ударити м'ячом так, щоб його не зміг відбити суперник. Гравці використовують спеціальну ракетку для відбиття та грають один проти одного. Простір, де все відбувається, став дійсно замкненим, немов за первісним місцем знаходження й до нього додався справжній корт з високими стінами. Назва з'явилась наприкінці того ж сторіччя, і грали вже не лише в'язні, а й учні приватних шкіл.

Деякий час сквош «сперечався» з тенісом та бадмінтоном, але навіщо доводити власну індивідуальність суперечками. Європа, Індія, Австралія, Північна Америка визнали його згодом кількістю прихильників, а в 70-ті сторіччя минулого почався справжній «бум сквошу». Країни Азії, Близького та Середнього Сходу та Південної Америки стрімко долучалися до кола його палких шанувальників.  

Зараз у сквош грають близько  двадцяти мільйонів людей майже з двохсот країн. Чемпіонати та міжнародні змагання – так, а цього року сквош включено до програми Літніх Олімпійських Ігор 2028. Дніпро теж вписано в історію цієї гри, бо перший чемпіонат України проводився саме в нашому місті в  2006 році.

Чим сквош такий цікавий, чим зачіпає таку кількість людей, які мають право вибору серед вже визнаних видів спортивних змагань та якою є його проєкція на життя – добре бачимо, простежуючи долю Андріана Гулевського.

«Сквош – швидкий крок, де важлива щосекундна реакція для прийняття наступного рішення, спроможність безпомилкового передбачення на декілька дій вперед, – продовжує розповідати Гулевський. – Все відбувається у приміщенні десь десять на сім метрів, де знаходяться два гравці, кожен з яких має ракетку та спільний маленький каучуковий м`ячик, швидкість якого може сягати до 250 км на годину, за ним потрібно слідкувати, супроводжуючи миттєвою реакцією та увагою.

В Першому чемпіонаті України, який проводився у Дніпрі, брали участь  тридцять два гравці всіх рівнів, тобто новачку можна було вийти й одразу натрапити на професіонала. В мене так і сталося, бо напарником став гравець, який у підсумку зайняв трете місце. В усіх наступних іграх я виграв, і у підсумку посів  сімнадцяте місце (тобто, зіграв малий фінал).

Згодом мої партнери стали відкривати власні корти. З`явилися нові фітнес-центри, я консультував щодо обладнання, будівельний досвід дався взнаки, працював керуючим по сквошу.

В 2013 став чемпіоном України серед любителів, після чого фахівці наполегливо порадили виступати вже за професіоналів. Обіймав місця між дев'ятою та тринадцятою позицією. Було мені вже далеко не сімнадцять, а після тридцяти років набагато складніше грати з хлопцями, яким щойно двадцять. Але я «огризався»...

В 2012 пройшов перший курс Європейської сквош-асоціації, склав іспити та отримав перший Level тренера. Подія сталась у Києві за участі європейський майстрів, які проводили захід. Через рік після тижневого курсу я з другої спроби отримав другий тренерський ступень. Були думки щодо третього Level, але зараз інші завдання на часі.

– Що головне у сквоші – процес чи результат?

– В сквош може грати кожен, стосовно досягнень… По-перше, можна отримати задоволення, бо ця гра нікого не лишає байдужим. Так, вона може або сподобатись, або ні, але емоції отримаєте – стовідсотково. Це дуже активний вид спорту, велике аеробне  навантаження, бо працюють абсолютно всі м'язи. В тенісиста, наприклад, більше розвинута або права, або ліва рука, у сквоші – обидві. Займаючись цим спортом, можна тримати себе в гідному тонусі.

Але потрібно мати на увазі дві важливі речі. Перша: ніякий професійний спорт не має відношення до здоров'я; друга: якщо займатися сквошем для себе, кожного дня або через день по годині – це найбезпечніший вид спорту, бо отримати будь-яку травму дуже складно.

– Й  до того ж – це  класне відзеркалення дійсності.  

– Так, особливо для тих, хто не вміє поводитися гідно. Закритий простір, дві людини, якщо робиш підступні речі або не поводишся належно, з тобою припиняють спілкуватися в даному просторі. Звичайно, ці навички транслюються на спосіб життя.

Це цілковито джентльменський вид спорту. Якщо людина не з цієї когорти, сквош їй навряд чи стане до душі.

– Що Ви взяли до життя, займаючись сквошем, крім «кодексу джентльмена» та задоволення?

– Задоволення від squash для мене настільки велике, що я ніколи не замислювався, а що ж ще. Я настільки закоханий в цей вид спорту, що мені й на думку не спадало, що ще я можу від нього отримувати. В сквоші я вже вісімнадцять років, але за цей час мені анічого не набридло, бо є постійний розвиток і на корті, і по життю. Спочатку я був простим гравцем, потім тренером, в мене з'явилось велике коло нових знайомств та людей. Клієнти мої цікаві та не прості, бо фінансово це доволі статусне та недешеве заняття.

Час від часу в Андріана поставали питання цікавості до справи або актуальності фінансів, бо для того, щоб розвиватися та рухати життя, потрібні не лише захоплення, а й вкладення. Тоді він знов робив швидкий крок, інколи й ексклюзивно-кардинальний, коли, наприклад, вирушив не куди небудь, а на Аляску працювати на рибопереробних заводах.

«Їздив туди чотири роки підряд та лишався на три-чотири місяці. У 2020–21 вже почався ковід, і нам запропонували лишитись на два сезони. Роботи в Дніпрі не було, сфера обслуговування «лягла», сквош майже не працював. Я порадився з дружиною, й ми прийшли до висновку, що це буде дуже тяжко, бо багато часу на відстані, але необхідно для того, щоб впевненіше рухатися далі. Влітку 2021 року я востаннє був на Алясці, збирався в 2022, але…

– А яка вона Аляска?

– Цікава, з американською ментальністю й зовсім не та, яку ми бачимо в кінострічках, де снігові кучугури вище дахів і до мінус тридцяти по Цельсію. Я був у південній її частині, де отой архіпелаг островів. Влітку двадцять п'ять-двадцять сім градусів, водичка – двадцять два, восени так само як в нас, можливо, більше дощів. Взимку від нуля до мінус п'яти, океан, теплі повітряні маси. Літаки на Алясці, як в нас таксі. Вони на риболовлю літають. Анкорідж – Сієтл туди-назад вісімдесят доларів, Анкорідж – Нью Йорк – від ста, на Гавайї – двісті. По заробіткам тамтешнім – це копійки.

– А сквош?

– На той час відклався. В мене є певне коло клієнтів, яких я тренував до Аляски й треную зараз. Наразі для того, щоб прогодувати родину та займатися більш важливими справами, залишив собі два-три тренування на день.

З початком повномасштабної війни Андріан не шукав можливостей поїхати, разом з дружиною Настею вони швидко прийняли рішення в складний для Батьківщини час допомагати всім, чим можуть. Спочатку шукали волонтерські центри та тих, хто займається допомогою переселенцям, приєднувались. Одежа, постільна білизна, меблі, їжа – знаходили, купували, передавали. Десь через місяць Андріан зрозумів, що після спілкування зі знедоленими людьми емоційно абсолютно виснажений. Так, вони з Настею отримували велику зворотну вдячність, але біль та сльози – теж. Спілкування відтоді було покладене на дружину, а він – водій та модератор з вирішення всіх питань що де знайти та організувати. Одного разу, випадково (хоча немає ніяких випадковостей, як відомо) зустрівся зі студентським товаришем, з яким не бачився понад двадцять років. Той розповів, що декілька його знайомих хлопців вже «на нулі» та потребують негайної допомоги. Невдовзі звернувся друг з Києва (до речі, багаторазовий чемпіон України зі сквошу): подарували машину, але вона сама не їздить, потрібно відремонтувати та передати військовим.  Потім бронежилети потрібно було відвезти за Покровськ Донецької області. Волонтерство стало більш впорядкованим в плані співпраці з військовими, розумінням їхніх потреб та прийняття швидких відповідних рішень. Спілкування розширювалось, перевозив багато автівок (бусів, пікапів) майже до «сірої» зони…

«Спочатку було дуже страшно, бо коли проїжджаєш за лінію  тридцять-сорок кілометрів до «нуля», гупати починає кожну хвилину. Але ж хлопців необхідно будь за що виручати, і коло різноманітної допомоги продовжувало ширитися. Настя передавала на передову посилки бійцям від родичів, потім потрібні були маскувальні сітки. Одного разу, навесні 2022, приїхали до хлопців, які робили окопи та бліндажі, і мене дуже вразило, що з їжі в них анічого, крім крекерів. Звернувся до друзів-сквошистів, які організували виготовлення тушонки, інші – закуповували тару, інші порались з автоклавом, й таким чином два села готували смакоту, яка вкрай необхідна на передовій. Зробили замовлення, на два місяці десь до півтори тисячі банок, потім кількість збільшилась. Інші друзі-сквошисти по собівартості продають нам необхідні для військових речі.

Сьогодні головна тема сквош-спільноти – дієва небайдужість до всіх справ волонтерства та допомоги військовим. І я можу безліч разів кожному повторювати: «Дякую!».

Одного разу зателефонували друзі з Києва і спитали чи потрібно дизельне пальне. Звісно ж потрібно і нам, і військовим. У підсумку, мені подарували три тони, які я розподілив між військовими та нашими потребами на власний розсуд.

…Мав автівку, ну така собі – ВАЗ 21099, але зі своїми задачами могла впоратися. В хлопців на передовій виникла потреба у будь якому транспорті, бо в них все було або ушкоджене, або зламане, і я віддав її за сущі копійки. І тут мені той самий друг сквошист (багаторазовий чемпіон України) зателефонував і повідомив, що наша колега може надати своє авто для волонтерських справ, і вже майже рік я ним користуюсь. В інших моїх військових друзів виникла потреба в пікапі, і ще один з моїх друзів просто їм його подарував. До речі, таких випадків з пікапами було вже декілька. Всім окрема велика Дяка.

Не буду називати імен, бо вони завжди кажуть, що роблять це не для розголосу, а задля максимальної допомоги нашим військовим, для того, щоб таким чином наближати Перемогу.

Взагалі то від сквошистів було та є дуже багато різної допомоги: від броніків, рацій, медицинки і тп. – до автівок. І я знов, і знов повторюю: «Велика Дяка від мене особисто та від всіх військових, з якими перетинаюсь».

З травня минулого року почалася моя транспортна тема. Вийшов на людей, які привозили з Європи до Львова, Луцька, Ужгорода машини. Купуємо, ремонтуємо, відвозимо хлопцям. Десь після шістдесятої машини, перестав рахувати. Нульового розмитнення не стало – це дуже допомагало, але під це завозили не лише необхідне для фронту. Знайшли відповідний фонд, все оформлюємо належним чином, ніяких питань немає.

Було навіть, що я й чотири рази на тиждень їздив в напрямку Сходу. О 23 годині телефонують: «Зламалися, треба нас витягати». Отже вирушаємо у нічну путь, їдемо за Курахове, забираємо машину та веземо на ремонт. Дуже багато отримую таких дзвінків, хоча наразі трохи легше, бо краще стало з логістикою. Буквально цими днями з Костянтинівки витягували машину, бо вона не їде, а ремонтувати там нема кому та за що, бо вартість робіт помножують у п'ять-десять разів. На даний час з цим пов'язано найбільше роботи в моїй волонтерській діяльності.

– Чим найбільше вражають люди на передовій?

– Простотою в спілкуванні, природністю, щирістю, відкритістю, добротою. Вони окремі та справжні. Нема нічого напускного, бо кожного дня розуміння про невідомость того, що буде завтра або через хвилину. Сонечко є – і вже добре, річка «співає»-дзюрчить – оце справжнє свято. Вони такі, якими мають бути справжні люди.

В якийсь момент Настя сказала мені: «Якщо ти ще раз розповідатимеш, що там в вас прилетіло, більше ніколи туди не поїдеш, або давай домовлятись». А я ж повертаюсь на емоціях, адреналін зашкалює, потрібно поділитися. Трете село від лінії зіткнення, і в той момент, коли ми приїхали, починає летіти. Вперше, взагалі не розумів, що робити. Летить, хлопці спокійні: «Та то по околицях». Через три хвилини не менш спокійно: «А це вже по нас, швиденько в підвал».

Одного разу приїхали ми, все передали, завантажили те, що потрібно лагодити, а назад дороги вже немає, бомбануло – й дірка. А поля ж заміновані, то й викликали хлопців з металошукачами, щоб вибух під колеса «не спіймати».

Пам'ятаю, як побачив Лиман та Яміль десь за місяць після звільнення. Заїхали, за десять кілометрів – вже ці. Розумієш наскільки була великою щільність вогню, дивлячись на те, що лишилося після посадки соснової. На висоті метри два, як газонокосаркою всі дерева спиляно, всі дроти високовольтки посічені. Така страшна щільність вогню.

Вугледарський напрямок, після Курахова дороги немає, бо йшла військова техніка, і ти намагаєшся іншими шляхами, а гупає ж кожні хвилину-дві…

Одного разу їхав з Ізюму на Лиман, через декілька місяців після деокупації по дорозі між Ізюмом та Слов'янськом. Шістдесят кілометрів дороги розміновано та з обох сторін обтягнуто стрічкою, щоб ніхто ані вправо, ані вліво, бо там ще сапери не працювали. Дуже багато побитої техніки бачив, ці шістдесят кілометрів десь сім-вісім сіл охоплюють. Заїхали на пагорб, відкривається село по кілометру вниз-вверх і десь по три кілометри в боки. Жодного живого будинку, руїни. Біль, жах.  

– Що для Вас щастя?

Складно сказати, бо за цей період змінилися погляди. В певний момент стала шокувати позиція деяких людей. Розумієте, я багато спілкуюсь з військовими, багато їжджу та бачу. Так, я не беру участі в боях, бо не є військовим, але в мене своя лінія фронту. Я перестав розуміти людей, які в цей час можуть спокійно сидіти в кафешках та вести звичайний спосіб життя. Моя мова завжди була російська, але ми заснули «23 февраля», а прокинулися «24 лютого». Дружина з першого дня війни спілкується виключно українською, я намагаюсь, а тих, хто тут, у тилу навіть не намагається, не розумію. Як й тих, хто продовжує, наприклад, слухати російську музику.

Я це до чого. Раніше моє розуміння щастя складалося: дім, кохана дружина поруч, дитина, поїхати на море, добре проводити час. А зараз найвеличніше щастя для мене – найскоріша перемога нашої країни. А що потім? Хочу показати Насті Аляску, багато подорожувати. Але наразі найбільше щастя – наша Перемога,  тому й сквош-тренувань зараз в мене небагато. Так, я можу брати більше бажаючих, фізичних сил вистачає, але пріоритети інші. Все не охопити та не встигнути, тому більшу частину життя віддаю волонтерству.

Сквош – це не лише про спорт. Сквош – про те, наскільки вільною у власних думках та діях може відчувати себе людина в обмеженому просторі. Наскільки вільно та неупереджено владна розширити та відкрити цей безмежний простір у собі. Чи спроможна прийняти єдине вірне рішення щодо того самого швидкого кроку. Кроку, що робить не лише власне життя, а й життя  тих хто чекає та потребує його назустріч.

Андріан Гулевський знаходиться саме в такому русі.