Штогаренко Андрій Якович
Андрій Штогаренко: талант чути народне

Перші кроки: випробування на міцність

На сучасному етапі духовного відродження України особливо актуальною є здатність української композиторської еліти ХХ ст. у своїх творах поєднувати найсуттєвіші особливості музичної культури національної спільноти та, відповідно до нових світоглядних й ідеологічних засад, трансформувати ці особливості з кожним новим витком історичного розвитку. Талановитим композитором українській музиці є Андрій Якович Штогоренко, талант якого сформувався під впливом традицій української музичної класики. Головною особливістю його творчості став інтерес до національної історії та життя українського народу.

Початок XX століття. Нові Кайдаки – робоче передмістя колишнього Катеринослава. Батько майбутнього композитора Яків Софронович – токар на Брянському металургійному заводі та великий шанувальник музики. Він грав на багатьох народних інструментах, брав активну участь у театральних аматорських виставах. Мати добре співала народні пісні, а також мала акторські здібності. Ще в ранньому дитинстві маленький Андрійко чув багато пісень від матері, яка чудовим грудним голосом якось особливо зворушливо їх співала. Любов до музики була в сім’ї дуже сильна та надихнула створити всій власний самодіяльний ансамбль народних інструментів. Граючи на балалайках, мандоліні, гітарах, баянах, члени родини виконували для публіки як класичні та побутові п’єси, так і народні композиції «з родзинкою». Спочатку коло слухачів обмежується друзями та сусідами, але поступово слава аматорського колективу зростає. Гурт роз'їжджає з концертами по промислових центрах півдня України, шахтарських селищах і містах Донбасу. З семи років маленький Андрійко назавжди зв’язав своє життя з музикою. Саме в цей період зароджується у нього любов до барвистого інструментального втілення народної пісенності, творча вигадка та винахідливість.

У 1912 році батьки майбутнього композитора, зібравши останні кошти, віддали хлопця до Катеринославського музичного училища по класу фортепіано у викладачки Зінаїди Григорівни Разловської, однієї з кращих педагогів міста. Саме тут юний композитор створює перші невеликі фортепіанні п’єси, в яких яскраво відчувалася прихильність хлопця до народної музики. Попри великий потяг до творчості, серйозно займатися музичною композицією Андрєві не судилося, бо в освітньому закладі не вистачало фахових педагогів. А у 1916 році й узагалі навчання було перервано, бо родина Штогаренків, мусила покинути рідне місто в пошуках роботи. Після багатьох мандрувань родина оселилася на Донбасі, де батько майбутнього музиканта організував драматичний гурток, хором якого керував 16-річний Андрій.

Згодом доля знову приводить творчу родину до рідного міста. Саме у селі Бородаївці почався самостійний шлях Андрія Штогаренка в галузі музичної самодіяльності. Він став керівником музично-інструментального ансамблю, який складався з простих сільських мешканців. Вчителі грали на скрипках, віолончелі, альті, контрабасі, на  трубі грав старий колишній солдат царської армії, на кларнеті – колоритний місцевий циган. Сам керівник оркестру виконував партію фортепіано та фісгармоні. Ця робота захопила молодого музиканта, адже вона розширювала його практичні знання з музики та творчі горизонти. Щоб зібрати колектив на репетицію, доводилося кожному учасникові їздити один за одним від села до села. Але ці труднощі забувалися, коли оркестр виходив на сцену та дарував справжній вирій емоцій і почуттів. Без них не обходилося жодне свято, жодна театральна вистава, тож цей самодіяльний оркестр став справжнім культурним осередком серед місцевих мешканців. 

Цей організаційний та педагогічний досвід став у пригоді для подальшої роботи молодого музиканта. Андрія Штогаренка запрошують керувати оркестром народних інструментів при Новокайдацькому робітничому клубі, де він створює низку музичних комедій. Одночасно з цим напрямком починається й педагогічна діяльність композитора. У 1920-ті роки він з ентузіазмом викладає співи у школах Дніпропетровська, читає просвітницькі лекції, організовує мистецьки бесіди, влаштовує конкурси музикантів-виконавців. У 1926 році з кращих аматорів-музикантів міста він організовує ансамбль гармоністів. Музичний колектив користувався такою популярністю, що йому було надано звання «Першого українського камерного ансамблю гармоністів». Як художній керівник ансамблю Андрій Штогаренко ставив мету популяризувати народну творчість та кращі твори українських композиторів. Ця відповідальна робота стала для молодого музиканта стимулом для власної творчості. В цей період він багато пише, розширюючи своїми творами репертуар ансамблю, і одночасно працює над собою, займаючись самоосвітою. Проте, вимогливий до себе. Він зрозумів, що йому не вистачає глибоких системних знань у галузі музики, що самотужки йому з цим не впоратися. 

У 1930 році, перебуваючи у Харкові зі своїм ансамблем, Андрій знайомиться з молодими композиторами Валентином Борисовим і Миколою Колядою, які допомогли йому вступити до Харківської державної консерваторії на факультет теорії композиції у клас видатного педагога професора Богатирьова. Навчання в консерваторії йшло успішно. Свій досвід музичної роботи Андрій Штогаренко поєднував з ґрунтовним вивченням теорії композиції та одночасно інтенсивно займався творчістю. Старанність, принциповість, наполегливість та велике бажання навчатися – все це допомогло студентові закінчити Харківську консерваторію з чудовими результатами. На закінчення курсу в консерваторії він подав дипломну роботу під назвою «Про канальські роботи – поема-кантата для хору солістів та великого симфонічного оркестру». Цей твір вийшов за межі звичайної дипломної роботи. Своїми видатними художніми якостями він одразу ж привернув увагу громадськості та зробив відомим ім’я композитора. Ця поема-кантата змальовує працю закріпаченого селянства за часів Катерини ІІ. До копання каналів на річці Синюсі були залучені й запорозькі козаки, які після зруйнування Запорозької Січі змушені були тяжко працювати. Народна пісня яскраво малює, як поневолені, закріпачені таким способом запорожці йдуть на канальські роботи ніби для того, щоб копати собі власні могили.

Ой за річкою та й за Синюхою
Та виросли ожини;
«Гей, давай, давай, батьку, переміни,
Бо далебі, загинем!» –

«Гей, не річ моя, славні запорожці,
Переміни давати,
Гей, просіть собі, славні запорожці,
У цариці зарплати!»

Гей, дала, дала славним запорожцям
Та цариця зарплату,
Що понабивали на ноги кайдани,
Дали в руки лопату.

Що понабивали на ноги кайдани,
Дали в руки лопати,
Гей, іще й послали на «легку роботу» –
Та канави копати.

Гей, летить ворон та із чужих сторон
Та він крилами має;
Гей, сидить сірома та над канавою
Та сорочку латає.

Гей, летить ворон та із чужих сторон
Та літаючи закрякав;
Гей, сидить сірома та над канавою
Та сидячи заплакав.

На основі матеріалу цієї народної пісні композитор будує свій перший великий твір. Але його думка охоплює більше, ніж те, про що співається у пісні. З великим художнім смаком і справжнім поетичним хистом він розвиває сюжет далі: змальовує постать козака, знесиленого важкою роботою, який сидить на краю каналу та згадує свою кохану. Після тяжкої хвороби молодий козак загинув, а дівчина від ворона дізналася про його гірку долю. Саме розмови дівчини з вороном є кульмінацією всього твору. Композитор використовує у своїй баладі декілька народних мелодій. Крім того, мелодії написані Андрієм Штогаренком, не випадково нагадують інтонаціями народну пісню, бо саме вона є невичерпаним джерелом, з якого автор брав різні барви, аби намалювати музичне полотно. Він виводить народ як головного персонажа, надаючи йому сильних емоцій, говорячи про нього зворушливою мовою художніх образів. 

Самобутній почерк композитора

Писати музику – це повинно стати органічною потребою митця, композитор зобов'язаний завжди бути в творчому стані...

Андрій Штогаренко

Творчість українського композитора Андрія Штогаренка сьогодні є своєрідною сполучною ланкою між українською класикою та сучасністю. У його творах ясно відчутна опора на український пісенний фольклор, особливо на пласт, пов'язаний із історичними піснями. Головними рисами його творчості є яскравий мелодизм, монументальність, стрункість форм. Для композитора характерні змішані, прикордонні форми, такі як концерт-сюїта та симфонія-кантата. Його високопрофесійна музика сповнена внутрішньої енергії, оптимізму та відрізняється тембровою барвистістю, опорою на національні мелодійні обороти. Андрій Якович тяжіє до жанрової програмності, психологічно точних образів. 

Важливе значення для формування музичної мови Андрія Штогаренка мала творчість деяких композиторів-класиків. Наприклад, інтерес до музичного фольклору, до окремих гармонічних засобів, до героїчних образів композитор успадкував від Миколи Лисенка. Активно-творчий підхід до народної пісні та деякі особливості багатоголосся, в якому органічно поєднуються підголоскові форми з засобами класичної поліфонії, якоюсь мірою споріднюють його і з Миколою Леонтовичем. Помітний вплив на формування стилю композитора мала «Могучая кучка», зокрема такі її видатні представники як Модест Мусоргський і Олександр Бородін. Це відчувається і в образній спрямованості музики, і в особливостях драматургії, й у гармонічній мові. Помітні також в’язки із Римським-Корсаковим, особливо у галузі колоритно-виразної оркестровки. Великим джерелом формування стилю композитора була також сучасна йому прогресивна українська музика. Особливо значним був вплив талановитого українського композитора Миколи Коляди, що відчувається й у виборі тем, і в творчому підході до фольклору, і в застосуванні деяких гармонічних засобів.

У доробку композитора можна виділити кілька основних груп образів. Першу становлять ті, в яких відтворена патріотична тематика, якій композитор присвятив значну кількість своїх вокальних, симфонічних і вокально-симфонічних творів. Ця тема лягла в основу творів «Гей, слов’яни, до зброї» на слова Ю. Зорі та «Що за вітер з-за гори» на слова А. Малишка. Мужній, суровий, активно-динамічний характер головних образів накладає свій відбиток на стиль митця в цілому. Хорова музика посідала чільне місце у творчості композитора. Він завжди прагнув відтворити у хоровій музиці гострий драматизм, конфліктність, героїчну атмосферу. Інноваційне бачення симфонічної музики стверджує симфонічна кантата Андрія Яковича «Україно моя». Кожна з частин цього твору, що синтезує сфери симфонізму та вокальної музики, інструментальне та вокальне начало, спирається на чітко визначене жанрове коло. Фундаментом першої частини є дума та історична пісня, другої – колискова і плач, третьої – молодецька та масова пісні, четвертої – веснянка.

Поряд із героїчними образами у творах композитора значне місце посідає лірика найрізноманітніших планів. Часом вона світла, спокійна, епічно-врівноважена, часом – схвильована, емоційно напружена і навіть скорботна, але майже завжди обарвлена в мужні суворі тони. Як приклад, Сюїта для симфонічного оркестру «Пам’яті Лесі Українки», сюїта № 4 для струнного оркестру, поема для струнного оркестру «Пам’яті Кобзаря». 

Третя симфонія «Київська», присвячена місту Києву, є одним із наймонументальніших програмних симфонічних творів Андрія Штогаренка. Певного літературного сюжету симфонія не має, але конкретизований відносно змісту тематизм, який спирається на український пісенний і танцювальний фольклор, ясно розкриває задум композитора – показати історію міста від давніх часів до сучасності, а разом з ним – історію народу. Ідея створення симфонії зародилась у композитора ще на початку 60-х років, під час створення музики до мультфільму про народного героя давньої Русі – Микиту Кожум’яку. Саме тоді Андрій Якович вивчає величезні пласти  старовинних українських наспівів – кантів і обрядових пісень. За типом драматургії «Київська» симфонія належить до епічного симфонізму, який продовжує традиції професійної школи. Епічність мислення проявилась у врівноваженості форми, розспіваному тематизмі, розповідності викладення музичної думки. Водночас у розвиток епічного плану втручаються елементи конфліктної драматургії, що надають звучанню героїчного забарвлення. У симфонії переважають героїко-епічний та лірико-епічний характер розвитку матеріалу, втіленого в різноманітних ракурсах. Крайні частини тяжіють до героїчної, а середні – до ліричної епічної драматургії. Використання народно-жанрового колориту є типовим для епічного симфонізму, а його поєднання з самобутністю музичної мови і мислення, стрункістю та логічністю композиції поставило «Київську» симфонію Андрія Штогаренка в один ряд із найкращими симфонічними зразками української музики ХХ століття.

Помітне місце у музиці Андрія Яковича займають також сатиричні та гумористичні образи. Їх втілено у багатьох його творах, різних за тематикою і за жанрами. Це й романс «Ви чули ту пригоду?», й окремі епізоди вокально-симфонічної повісті та симфонічна п’єса «Сатира». Світлий, життєрадісний талант композитора втілився й у дитячих піснях. Як педагог Андрій Штогаренко чудово знав психологію дитини й особливості дитячого співу. Число його дитячих пісень перевищує два десятки. Написані з великим смаком і любов’ю, ці пісні відзначаються яскравими та влучними характеристиками персонажів. Вони цілком вкладаються у сферу розуміння дитини та справедливо набули великої популярності серед малечі. У «Симфонії-казці» для симфонічного оркестру принципи роботи над народнопісенним матеріалом дістають свого подальшого розвитку. Основою цього твору є народні дитячі пісні: «Колискова», «Павук та муха», «Козенятко» та «Про журавля, журавлиху та журавлика». Метою автора було створити симфонічний твір на матеріалах народних казок і показати слухачам всю глибину народної мудрості.

Нарешті, ще одну, досить визначну сферу музики композитора становлять танцювальні образи народного характеру, які не тільки втілюються в окремих жанрово-побутових картинах, а й накладають свій відбиток на інші образи, часом навіть ліричні. Серед яскравих музичних картин танцювального характеру особливо виділяються «Гопак» і «Танок-фінал» з симфонічної сюїти «Пам’яті Лесі Українки», «Вальс» і «Святковий танок» з сюїти № 4. Усі образні сфери творчості Андрія Яковича зумовили й вибір відповідних виразних засобів, що походять із різних джерел. Одним із найважливіших з них є українська народна творчість. Серед фольклорних жанрів митця цікавлять, перш за все, українські думи та історичні пісні, деякі побутові пісні (сирітські, наймитські, про жіночу долю), жартівливі пісні-танці, народна інструментальна музика. Він часто використовує характерні для них інтонації, ладові, гармонічні, поліфонічні, структурні та інші особливості, творячи за їхньою допомогою оригінальні теми, які виявляються близькими за характером до народних пісень і танців.

Плідне творче довголіття композитора – це шість симфоній, ряд інших масштабних симфонічних, вокально-симфонічних, інструментальних і вокальних композицій, котрі завоювали визнання, щире захоплення слухачів не лише нашої країни, а й за кордоном. Його музика звучить в інтерпретації багатьох колективів, видатних солістів, співаків та інструменталістів, у концертних залах, театрах, по телебаченню і радіо, записана на платівки. 

Педагогічна діяльність

Навчити складати музику неможливо. Але озброїти знанням класичної спадщини, виявити індивідуальність і розкрити її – і можна і потрібно.

Андрій Штогаренко

Багато сил і творчої енергії Андрій Якович віддавав вихованню композиторських кадрів. Багато років він очолював кафедру композиції Київської державної консерваторії імені П.І. Чайковського, близько 15 років був ректором цього вишу. З його класу вийшли нині вже відомі музиканти – О. Винокур, К. Віленський, Ю. Іщенко, О. Костін, Е. Мілка, В. Подвала, І. Поклад, М. Степаненко, В. Тилик, В. Філіпенко, Нгуен Дик Тоан (В’єтнам) та інші.

На уроках Андрія Яковича завжди була невимушена творча атмосфера. Він підкоряв студентську аудиторію своєю величезною ерудицією, здатністю легко імпровізувати та уважно слухати кожного. Композитор настільки захоплено, строго, але й доброзичливо аналізував творчі опуси молоді, що після навчання кожному  хотілося ще презентувати вчителеві свої творчі доробки. Андрій Штогаренко й сам часто показував учням свої твори, над якими він працював, радився з ними. Прислухався до ідей та пропозицій. В такі моменти він ставав для студентів не стільки педагогом, скільки старшим колегою та наставником. Андрій Якович володів винятковим педагогічним тактом: він завжди культивував індивідуальність студента, намагавться знайти переконливі аргументи в кожному конкретному випадку.

Велику творчу та педагогічну діяльність Андрій Штогаренко поєднував із активною громадською роботою. З 1937 року його обирають заступником голови Харківського відділення Спілки композиторів. Після обрання на посаду голови Спілки в 1968 році Андрій Якович багато сил та енергії віддавав своїм новим обов’язкам. Пленуми Спілки неодноразово були присвячені творчості молодих композиторів і музично-популяризаторській роботі в різних громадських організаціях, тобто питанням, що завжди хвилювали композитора. Тепер йому частіше доводилося виступати в ролі публіциста, для якого критерієм оцінки діяльності митця є громадське розуміння та відбиття життя, народність, майстерність, що виражається сукупністю новаторства і традицій. Композитор неодноразово нагадував у своїх виступах, звернених до тих композиторів, які тільки входять в мистецтво, давно відому істину, що розквіт і збагачення національної культури немислимі без глибинного переосмислення фольклору.

Зусиллями Андрія Штогаренка в Києві в 1962 році був організований Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка. Цей конкурс був не тільки творчим змаганням, а й форумом музикантів різних поколінь, на якому вони обмінювалися досвідом, накреслювали перспективи подальшого розвитку виконавської майстерності. У 1970 році композитора було запрошено до участі в роботі журі IV Міжнародного конкурсу імені П.І. Чайковського за фахом «Вокал». Також він брав участь в роботі журі V Міжнародного конкурсу ім. П. І. Чайковського за фахом «Фортепіано».

За плідну творчу роботу композитор неодноразово отримував нагороди і відзнаки уряду: Державну премію СРСР 1946 та 1952 рр., Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1974 року. У 1972 році йому було надано звання народного артиста СРСР. Невтомний організатор, закоханий у свою справу митець, талановитий композитор, палкий і активний популяризатор української музичної культури, Андрій Якович завжди й всюди ставив собі за мету, визначав як надважливе завдання – відкривати громадськості невичерпні художні скарби української культури.