Верменич Андрій Андрійович
Андрій Верменич: зачарований сценою

З Криму повернувся артистом

Набридлива компартія втручалася в усі справи. Про це нагадала історія з відомим українськими актором Андрієм Верменичем. Типову для свого часу історію розповіла крихітна, лише на 8 сторінках (!), персональна справа члена компартії (іншої в умовах СРСР бути не могло!) заслуженого артиста України Андрія Верменича. Він був у числі провідних майстрів української сцени в тодішньому Дніпропетровську, учителем популярного в Україні радіоказкаря діда Стаса. Справа зберігалася у колишньому Дніпропетровському обласному партійному архіві (нині його фонди – у складі Державного архіву Дніпропетровської області).

Хтось пожартував: «Гарні старі часи є плід поганої пам'яті». Ось ми в ті часи і перенесемося.

Андрій Верменич, хоч і походив із села, але за сімейною традицією починав вантажником. Утім, нічого в цьому оригінального не було. Хто з нас не скуштував цього хліба у студентській юності?

Про себе Андрій Верменич у листі на ім'я секретаря райкому 4 квітня 1952 року розповів таке. Народився 1897-го у селянській родині на Полтавщині – у Градизьку на Дніпрі. У сім'ї їх було п'ятеро дітей. Своєї землі Верменичі не мали. От і доводилося батькові працювати вантажником, решті – батрачити. І лише брат Кирило навчився столярної справи.

Андрій з десяти років теж наймитував по панських економіях, працював вантажником у портових містах Криму. 19-річного хлопця з чудовим голосом у 1916 році якось помітив у Євпаторії керівник трупи артистів Аршанов і запросив до свого театру. Дебютував Андрій у ролі султана в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

У пересувних трупах юнак пропрацював три роки. Поки влітку 1919-го його не призвали до Червоної армії. 8 квітня 1920-го після перенесеного тифу Чернігівська повітова комісія звільнила його з армії. Чотири роки він працював у колективі артистів, організованому Кременчуцькою наросвітою. У вересні 1922-го його викликали до повітового військкомату на переогляд. Але, на щастя Верменича, у цей час було отримано наказ про демобілізацію, під який потрапили й молоді люди його року народження. Він отримує військовий квиток та повертається до улюбленої роботи.

У травні 1924-го Андрій Андрійович поїхав із Полтавщини з пересувним українським театром. У таких колективах він пропрацював до 1930 року, доки не вступив до державного театру української музичної комедії. І, нарешті, 1934-го пов'язав свою долю з Дніпропетровським українським музично-драматичним театром імені Т. Шевченка.

У 1936-му артист закінчив Московський заочний університет мистецтв, і тоді, і пізніше старанно підвищував свою спеціальну та загальну освіту. Серед найкращих робіт артиста – Городничий у «Ревізорі» Гоголя, Карась у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Крамарюк у «Життєвому морі» Карпенка-Карого, Платон Кречет і Макар Діброва в однойменних п'єсах О. Корнійчука тощо. Крім таланту актора, А. Верменич був наділений неабияким хистом педагога. Багато часу, праці, знань і душі він віддав своїм учням народному артисту України Станіславу Станкевичу (нині йому 95, від 1964-го виступав на сцені театру імені Івана Франка в Києві, відомий мільйонам дітей України як казкар дідусь Стас), заслуженому артисту України К. Карпенку та іншим.

«За приховування при вступі до партії»

 У вересні 1944 року Верменича прийняли до компартії, 1951-го він навіть очолював партбюро у своєму театрі. Але партія докопалася, що актор при вступі в кандидати, а потім і в члени партії не вказав, що його рідний брат Кирило Верменич був за кордоном, а потім засуджений органами радянської влади на десять років таборів та висилку на п'ять років.

Що це за історія?

Його другий брат Кирило Верменич під час Першої світової служив у будівельному батальйоні. Коли сталася революція, повернувся додому на Полтавщину. 1918-го, під час німецької окупації України, перебував у партизанському загоні на кордоні УРСР і РРФСР. З приходом Червоної армії в Україну повернувся додому, що зробили і його товариші по загону. Коли Андрія забрали до армії, брат перебував удома. А коли Андрій 1920-го повернеться додому, Кирило служитиме помічником начальника міліції. Про те, як у нього на службі йшли справи, він ні з ким із рідних не ділився.

Восени 1921-го Кирило пішов із дому і лише через два роки – на початку зими 1923-го повернувся додому. На запитання, чому його так довго не було і де він був, відповідав таке. Вище поставлені по службі в повітовій міліції товариші штовхали його на незаконні дії – хабарі (який сучасний сюжет!). Він відмовлявся у цьому брати участь. Тоді йому загрожували вбивством. Відтак, за його словами, він змушений був сховатися. Довгий час ховався за Дніпром, а потім пішов за кордон – до Польщі (опинитися у Польщі – це також сучасно). Але хто сказав, що закордон – це рай? У Польщі Кирила затримано та ув'язнено у таборі військовополонених.

У 1923 році радянський уряд оголосив амністію, і Кирило повернувся додому. У травні 1924-го його брат Андрій поїхав з театральним колективом із рідних місць. Через три роки, в 1927-му, Андрій, котрий виступав у Ростові, отримує від матері звістку, що його брат Кирило засуджений на 10 і з висилкою на п'ять років. Ще за кілька років Андрій Верменич дізнається від матері, що Кирило помер у 1931-му у Владивостоці після операції. Листівку, в якій повідомлялося про його смерть, Андрій бачив у рідних, коли 1934-го побував на батьківщині.

Навчений гірким досвідом заслужений артист Верменич повідомляє партії 4 квітня 1952 року, що його старший брат Тихон, нині інвалід праці, під час війни залишався на окупованій території. Те саме стосувалося і сестер Наталії та Параскеви.

1936 року, заповнюючи анкету з обліку кадрів, Андрій Андрійович звернувся до секретаря парторганізації театру Шевченка товариша Клепікова з питанням, як заповнювати графу «Хто з родичів живе за кордоном»? На це товариш Клепіков резонно відповів: «Якщо людини немає в живих, і вона померла тут, то про неї писати не потрібно».

Аналогічний факт мав місце і в місті Наманган, де знаходився в евакуації театр ім. Шевченка і де Верменича приймали кандидатом у члени партії. Там також сказали, що цю графу він може не заповнювати.

«І останнє. У жодній сотні я не був», – цими словами закінчував він навесні 1952-го свій лист до секретаря Кіровського райкому КП(б)У. Мабуть, його звинувачували ще й у приналежності до якоїсь сотні часів громадянської війни.

Чому його не допустили до Кремля

…На закритих зборах партійної організації театру ім. Шевченка 19 серпня 1952 року з 23 членів і кандидатів у члени партії була присутня 21 особа. Слухали персональне питання тов. Верменича. Доповідав секретар парторганізації тов. Абрамовський. У партійній характеристиці спочатку йшлося про добре. Про те, що тов. Верменич «за період своєї роботи в театрі показав себе добрим виробником (sic!), спеціалістом своєї професії, за що удостоєний високого звання лауреата Сталінської премії 1951 за 1950 рік». (Ясна річ, компартійні збори в українському театрі провадилися мовою російською! У будь-якому разі протокол вівся для райкому мовою російською…). 1943 року Верменич нагороджений грамотою Верховної ради депутатів трудящих, 1947 р. – званням заслуженого артиста УРСР. Бере активну участь у громадському житті театру та міста. У 1947–1948 рр. був головою місцевого комітету театру (очолював профспілковий осередок), член бюро парторганізації у 1947–1951. Депутат Дніпропетровської міської ради двох скликань у 1948–1951. Партійних стягнень не мав. А за те, що Верменич приховав факти про свого засудженого брата, парторганізація має обговорити питання про комуніста та винести своє рішення!

Слово для пояснень надали самому Верменичу. До відомих уже нам фактів він додав такий промовистий. На особистій справі актора у зв'язку із засудженим братом був додатково прикріплений листок, на підставі чого Верменич не брав участі у виставі шевченківців у Кремлі. (1936-го на сцені Кремлівського палацу шевченківці перед Сталіним і вищим партійним керівництвом показували спектаклі «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка»).

Колеги у своїх виступах «для протоколу» оперували черговими фразами: «у зв'язку з порушенням партійної дисципліни комуністів Верменич має бути покараний». Лунали й дружні голоси підтримки. Скажімо, артист Ващук, який починав ще до революції, казав, що знає Верменича з 1922 року, бачив його як любителя театру в Кременчуці. «Працював з тов. Верменичем з 1925 р. і нічого політично компрометуючого тов. Верменича не знав. За свою недбалість повинен понести покарання. Рішення бюро про винесення догани із занесенням до особистої справи вважаю правильним».

М'яко докоряв йому інший колега – артист Сергій Андрійович Калистий (1907–1973), який лише напередодні, у травні 1952-го прийнятий до колективу шевченківців, а перед тим очолював колгоспний театр у Дніпродзержинську. На його думку, відповідальність з Верменичем повинні були розділити ті, хто давав йому рекомендацію в партію.

Артист Аведіков шкодував, що питання порушено «не в самій парторганізації, а з боку».

Постановою партійних зборів первинної партійної організації театру ім. Т. Г. Шевченка від 19 серпня 1952 року «за приховування» А. Верменичу, члену ВКП(б), партквиток № 3774135, «оголошено сувору догану із занесенням до облікової картки». Бюро Кіровського райкому КП(б)У 17 жовтня того ж року ухвалу партзборів затвердило (фактично райком ці збори й ініціював, але робив усе руками «колег по партії»). Проте, вже за півроку не стане Сталіна, а там почнеться і хрущовська відлига. 1957-го Верменич цілком заслужено отримає звання народного артиста республіки, і більше йому за «приховування» не дорікатимуть.

...Нині на основі справи про реабілітацію брата стало відомо: Верменич Кирило Андрійович, 1894 року народження, який не мав певного місця роботи (за станом здоров'я), заарештований 22 вересня 1924 року та засуджений через три роки (!) Кременчуцьким окружним судом 13 вересня 1927 року за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР до розстрілу. 5 жовтня 1927 року вирок замінено на 10 років позбавлення волі з конфіскацією особистого майна та з поразкою у правах на п'ять років та висилкою за межі УРСР. Реабілітований Кирило Андрійович Полтавською обласною прокуратурою лише 5 червня 1995 року.

Титульне фото: Сцена зі спектаклю «Майська ніч» за М. Гоголем. У центрі – майбутній народний артист України Андрій-Верменич (Каленик). 1930-ті рр.