Апостолівський район. Частина 3. Історія від 1941 до наших днів

Апостолівський район. Історія від 1941 до наших днів

17.08.1941 р. с. Апостолове та інші населенні пункти району були окуповані німцями. Після чого командиром винищувального загону стає завідувач фінансовим відділом райвиконкому Апостолівської райради І.І. Карастоянов. Загін діяв біля сіл Мар’янське, Грушівка, Грушівський Кут. Він складався з 55 осіб, провадив диверсійну діяльність: збирав розвіддані для командування Південного фронту, винищував живу силу і техніку ворога. Серед населення загін не мав значної підтримки. Про це свідчить той факт, що коли у жовтні 1941 р. війська Південного фронту відійшли на схід, загін поступово став втрачати боєздатність, оскільки тепер важко було постачати зброю та харчі. Частина бійців перейшла лінію фронту, частину залишили для підпільної роботи. Місцеві мешканці майже відразу здали німцям 43 партійних і комсомольських активістів. З боку людей це була своєрідна відплата тим, за прямої участі яких здійснювалася колективізація, виселення селян до Сибіру, проводилися репресії. 

Відновлення партизанської активності в краї припадає на літо 1943 р., коли Червона Армія воювала з німцями на території Дніпропетровської області. Всі партизанські загони були створені та функціонували насамперед за підтримки командування Червоної Армії. 

Після відходу німців починається відновлення понівеченого війною господарства. В селі Мар’янське тракторів не було, орали коровами, на роботах були зайняті переважно жінки, землю копали лопатами, сіяли вручну. Схожа ситуація була в усіх селах району. Складнощі періоду відбудови були обтяжені черговим голодом 1946–1947 рр. Мешканка села Михайло-Заводське М. Долотій розповідала, що голод 1947 р. для сім’ї був ще складнішим. «Хоч двоє старших синів працювали в колгоспі, та були ми голодні», – згадувала вона. Причини голоду були ті самі, що й у 1932–1933 рр. Нереальні плани заготівель, вилучення зерна у колгоспів, навіть насіннєвого. Намагання деяких голів колгоспів зберегти зерно бодай для посівів радянською владою сприймалося як саботаж хлібозаготівель. У постанові РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 23.01.1946 р. вказувалося, що «в колгоспі Комунар Апостолівського району за невиконаних зобов’язаннях перед державою було засипане зайве насіння в розмірі 209 ц, в колгоспі Трудова змичка – 314 ц, Серп і Молот – 138 ц, Червона зірка – 183 ц, Перше Травня – 288 ц». Без насіннєвого зерна посівна компанія була зірвана і села знову залишилися без хліба. Люди знову змушені були перейти на підніжній корм. До того ж умови проживання залишалися жахливими. Так, мешканці Апостолового лише у 1949 р. вийшли із землянок і заселилися до нових будинків.

Люди не встигли налагодити своє життя і відновити сільське господарство, як у 1948 р. починається будівництво Каховського водоймища, яке мало затопити багато населених пунктів, плавні і тисячі гектарів плодючих земель. Села Грушівка, Грушівський Кут та Мар’янське підлягали затопленню. У мешканців цих сіл не питали їхньої думки. Під воду мала піти їхня батьківщина. Олексій Артеменко з Грушівки у 1954 р., коли води Каховського моря накрили плавні, виліз на гребінь гранітного відвалу, до якого причалювали навантажені кам’яними брилами баржі, і почав кричати: «Не треба нам ніякого моря, якщо воно поглине наші заплави і левади!». Однак його силою стягнули, ще й пошкодили ногу. 

Штучне Каховське море змінило екосистему краю на догоду економічним можливостям. Соціально-економічна сфера Апостолівщини протягом наступних двох десятиліть і справді зросла. У 1957–1961 р. був споруджений магістральний канал Дніпро–Кривий Ріг довжиною 41,3 км, який покращив зрощення місцевих ланів, зокрема радгоспів «Апостолівський», «Криворізький» та інших. Канал бере початок з Каховського водосховища поблизу с. Мар’янське. Потім канал проходить біля м. Апостолове і закінчується резервним Південним водосховищем, звідки воду подають у систему Криворізького водогону і звідти відкритим каналом до Кресівського водосховища на р. Саксагань та до р. Інгулець.

В інших населених пунктах також відзначається помітне зростання кількості населення.

У селах і містах, вказаних у таблиці, покращується соціально-економічна, соціокультурна та медична інфраструктура. На середину 1960-х рр. в кожному селі функціонували школа, а то й не одна, лікарні або медичні пункти, де-не-де навіть пологові будинки, бібліотеки, клуби, в Апостоловому працював кінотеатр «Родіна». У 1968 р. в м. Апостоловому відкрився Музей історії Апостолівського району. 

У 1961 р. в Апостолівському районі з’являється місто-новобудова з назвою Зеленодольськ. 31.01.1961 р. Рада Міністрів УРСР затвердила проект спорудження Криворізької ДРЕС-2 у глибокій природній западині з назвою Зелена долина. Від неї й пішла назва міста. У листопаді 1961 р. почалися будівельні роботи. З’явилося водоймище 15 км2. У другій половині 1965 р. став до ладу перший енергоблок, у травні 1966 р.– другий. У 1970 р. задіяні всі вісім енергоблоків. Розвивається інфраструктура: побудовані середня школа, музична школа, кінотеатр, а також філіал Запорізького гідроенергетичного технікуму. У 1964 р. Зеленодольськ отримало статус смт., а у 1993 р. став містом районного підпорядкування.

Михайло Антонович Чхан (1926–1987) народився в с. Кам’янка, закінчив місцеву школу. З 1943 р. воював у лавах Червоної Армії. Після війни закінчив Дніпропетровський металургійний інститут, працював на заводі ім. К. Лібнехта, з 1966 р. член Спілки письменників України. За висловом письменника В. Савченка, «на творчості цілого покоління дніпропетровських шістдесятників позначився патріотизм і громадянська свідомість Чхана». У творчості Чхана чимало такого, що перегукується з поезією шістдесятників. Це й бунтівна непримиренність до всього фальшивого, задушливого, а найперше – до рабської покірності. Це відзначали В. Корж, С. Бурлаков, В. Чемерис, І. Пуппо та інші. На думку літературознавчині С.М. Мартинової, саме «незвичний ландшафт виліпив вдачу Чхана, заклав основи його бунтарського характеру, вплинув на естетику письма, розлогій як степове безмежжя, і, водночас, внутрішньо напружений, як музика кам’янських водоспадів». Степ дійсно вплинув на його творчість. Тема козацтва цікавила його, і відбилася у поезіях «Річка Жовта», «Базавлук», «Чортомлицькі легенди» та інших. 

У 1948 р. в Кам’янці народився ще один поет Іван Павлович Іов (1948–2001). Після закінчення одинадцяти класів школи працював токарем на паротягоремонтному заводі, служив у армії. У 1974 р. закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського університету. Викладав українську мову та літературу в школі, працював у редакціях газет Івано-Франківська, Хмельниччини та Київщини, асистентом оператора кінокорпункту «Укркінохроніка», редагував щомісячний вісник «Позиція» у Хмельницькому. Йому належать поетичні збірки: «Світло рідної хати», «Великдень долі» та інші.

З набуттям незалежності України район залишається потужною сировинною базою. Тут залягають запаси марганцевих руд, боксити, глина, буре вугілля. Видобувається граніт і вапняк. В той же час велика кількість підприємств, зокрема Криворізька ТЕС, впливають на стан екології краю, який є доволі загрозливим. За останню чверть століття скоротилася кількість населення. Якщо у 2000 р. в районі мешкало 69,1 тис. чоловік, то у 2012 р. 57,4 тис. 

Коли у 2014 р. Україна зазнала агресії з боку Росії, багато нащадків славних запорозьких козаків стали до лав збройних сил і, як і в давні часи, боронять українську землю від ворогів.