Казка Аркадій Васильович
Аркадій Казка: він освітив серця всіх, з ким зустрічався...

До вступу…

Піде мій Дух тим шляхом,
Дух мій – всесвітній мандрівник,
Що не бажа буть рабом…
Аркадій Казка

Ім’я Аркадія Казки – українського поета, заслуженого вчителя УРСР ще досить мало відоме в літературі та на педагогічній ниві. Творчу спадщину А. Казки не поціновано належним чином, а його життєвий шлях і досі докладно не вивчено, оскільки ім’я поета було довгий час під забороною, а під час Другої світової війни загинув і його архів. Лише у 1965 року Василь Мисик у збірнику «День поезії» опублікував низку творів свого вчителя, а у 1989-му вийшла книга «Васильки» куди увійшли вірші, поеми, листи поета. В поезії Казка – талановитий шукач форм, музично обдарований, дивовижно совісний і щирий поет, твори якого ще чекають аналізу: його сонети, тріолети, ронделі, газелі, гекзаметр, преклади, нариси, рецензії тощо.  

Його життя було коротким, але воно освітило серця ще двох неординарних особистостей, талановитих письменників Павла Григоровича Тичини і Василя Олександровича Мисика. Для них А. Казка був другом, вчителем і наставником, літературним опікуном, і це була Дружба з великої літери.

Аркадій Казка дотичний до нашого краю, катеринославський період його життя – 1919–1921 рр. – це вчителювання поета в школі с. Підгороднє. Цей період цікавий поетичними і педагогічними здібностями Казки. Саме тут він знайомиться з 12-річним учнем Василем Мисиком, майбутнім видатним поетом і перекладачем Придніпров’я. На все своє життя він пронесе цю дружбу, наставництво, літературне опікунство, яке відобразилося в епістолярній спадщині двох друзів-поетів.

Завдяки листуванню з Павлом Тичиною, Василем Мисиком, спогадам дружини Ганни Павлівни, колишніх учнів по школі с. Підгороднє, зокрема Кутнього, ми маємо уявлення про особистість Казки як поета, вчителя, наставника, вірного друга, альтруїста, неординарну особистість. Яку роль в житті цих життєлюбів, патріотів, талановитих письменників зіграла велика Дружба і належить зрозуміти, звернувшись до біографіїї та творчості Аркадія Казки.

З колиски…

Життя – яка то гарна річ!
Життя – прекрасна таємниця.
Аркадій Казка

Аркадій Васильович Казка народився 11 вересня 1890 року в містечку Седнів Чернігівської губернії в багатодітній родині сільського шевця: мав двох братів – Кирила та Григорія, четверо сестер – Олену, Євдокію, Єфросинію, Олександру. Його батько – Василь Кіндратович – походив із козацького роду, мати – Єфросинія Андріївна – з селянської родини. На формування його світогляду значний вплив мали батьки. Від батька, який мав хист до співів і музики та керував церковним хором, Казка перейняв цю пристрасть до пісні.

Батька любив і згадував у листі: «Зараз в моїй уяві повстала дорога для мене постать мого батька, який ніколи нічим себе не схибив і від цього його життя розтопилося в космосі, як чиста вранішня росина: кращого я ні собі, ні іншим не можу побажати».

Ніжні почуття до матері звучать у вірші «Лист»:

Мать шістдесят років й похилений тин
Мать трьох аж синів, та з них ні один
Не кликне на спокій до себе тебе.

І про своє дитинство у Седневі:

Хлоп’ятком бігав я в садку – то був лиш сон!
Ласкало сонце у щоку – то був лиш сон!
І сад здавався старий, густий, і так було
В нім любо гратись в холодку – то був лиш сон!
І батько, й ненька, і брати, і сестри – де воно?
Все щезло, мов луна в гайку, – то був лиш сон!

У 1910 році закінчив Чернігівське реальне училище, мешкаючи у монастирському гуртожитку, потоваришував з Павлом Тичиною. З ним листувався і товаришував усе своє коротке життя. Разом співали у церковному хорі, відвідували славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського, від якого отримав благословення бути українським поетом. Усвідомлення власного поетичного дару Казка асоціює з дружбою П. Тичини. У листі до Василя Мисика Казка згадує: «А літературу я люблю, ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп’ячому журналі в Чернігові в Тройці, коли інші хористи платили по 2 грудки сахару за число».

І згадує ті часи навчання:

…Ось дзвони радості задзвонять втішні,
Ось з чорних хмар промінчик сплине ніжний
І легко, легко стане знов мені.
І безтурботним ставши, мов дитина,
Я затоплюсь в безодні неба синій,
Прошепочу: «То все було ві сні…».

У серпні 1914 у Спаському соборі в Чернігові Аркадій Казка за дорученням майбутнього знаного поета та політика Василя Елланського склав присягу на вірність Братству самостійників у юнака-гімназиста Романа Бжеського, який згадував: «Аркадій Казка … був назверх спокійний, замріяний юнак, говорив спокійно, м’яким і зрівноваженим тоном і мав надзвичайно лагідну і приємну усмішку. Значно пізніше, коли я ближче познайомився з братчиками, я чув, як його звали «солодка казочка».

З 1913 року навчається в Київському комерційному інституті заочно, не закінчив його через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі.

Події 1917 року Аркадій зустрів із захопленням, з мріями відродження української мови, літератури, культури. Казка кидається у вир українського громадсько-політичного та мистецького життя. Він продовжує працювати в Земстві, бере активну участь в українських революційних і культурно-освітніх організаціях. Як артист-аматор він виступає в концертах, бере участь у виставах організованих «Просвітою». Як маляр малює історично-мистецькі пам’ятники Чернігівщини, яку оспіває в своїх віршах:

Десна – мов шабля. Вал старезний.
Мазепи дім. Гармати в ряд,
Поринувши у сон давнезний,
Сумною вартою стоять.
Заснув Чернігів. Місяць срібний,
Піднявши високо свій щит,
Вглядається: богам подібні,
Ген двоє п’ють солодку мить.
В обійми впали. Заніміли.
Уста до уст. Стук серць лиш чуть...
Так схід вони рожевий стріли
Й пішли додому в млосну путь.
...Блищала шаблею Десна.
У сон поринув Вал старезний.
Вони йшли привидами сна,
Що ось розвіється і щезне...
Він і вона. Він і вона.

(«Романтичне»)

У 1918 році Аркадій Казка одружився з Ганною Павлівною Цитович. Поет пише:

Про тебе марив я уже давно,
Мене, ти кажеш, в тузі теж шукала.
І ось звела нас Доля і з’єднала
Два серця замордованих в одно.

У 1918 році поет подає до друку збірку своїх віршів під назвою «Перший вінок». У листі до Модзалевського Казка пише: «…назбиралась у мене якась величезна кількість поезій, так приблизно речей на 60, що складе томик у сотню сторінок. …поема «Риштування», а друга – це сонетів вінок «Аргонавти» чи «Вінок життя» – річ із 15 сонетів…».

Збірка так і не побачила світу, як і жодна наступна. Весь його епістолярій просякнутий тугою за цією мрією.

Весною та влітку 1919 року працює в Києві у Всевидаві з Павлом Тичиною, та події громадянської війни, погіршення здоров’я, ознаки туберкульозу змушують А. Казку залишити місто. Він їде на Катеринославщину, щоб стати учителем російської мови і літератури у семирічці с. Підгороднє.

«Катеринославські блукання» поета (1919–1921 роки)

Великі письменники у вигляді книг
заповіли нам власні душі.

Василь Мисик

Дружина А. Казки Ганна Павліва згадує: «В 1919 р. ми працювали в Києві. Восени Київ захопили петлюрівці і білогвардійці, і ми опинились без роботи. …Ми вирішили виїхати до Криму… Та не довелось добратися нам до Криму. В Дніпропетровську, бувшому Катеринославі, білогвардійці запропонували нам вийти з поїзда, місто було оточене з одного боку червоними, а з другого – махновцями. Довго ми в той день блукали по місту, шукаючи притулку. Час ішов, а роботи не було… «Речі майже всі були продані. Ми голодували. І ось одного разу, блукаючи по місту в пошуках роботи, Аркадій почув в церкві спів і зайшов туди. Знайомий добре з музикою і маючи гарний голос, він підійшов до криласу і став співати. В той день Аркадій Васильович приніс буханку хліба. Це було для нас гірким «святом».

Одного разу хтось з хористів сказав Аркадію Васильовичу, що приїхав священик з с. Новопавлівки Павлоградського р-ну, набирати співаків до свого хору і запросив до себе бажаючих. Обіцяв хорошу зарплату. Артисти і Аркадій Васильович погодились їхати. Через пару днів ми залишили Катеринослав. На душі було препогано: не того ми чекали. В Новопавлівці так сяк улаштували нас. Час минав, але ми не могли призвичаїтися до такого життя: нас приваблювала школа.

Одного разу до школи приїхав інспектор РВНО і випадково зустрівся з нами. Довідавшись, що ми вчителі, він зрозумів нашу біду і пообіцяв влаштувати нас. Через тиждень ми вже були в с. Підгороднє, яке знаходилося приблизно в 3-х км від Новопавлівки».

Худий, але енергійний, з буйною темно-каштановою чуприною і сонечками скелець на переніссі. Таким його побачили учні школи-семирічки, в яку він прибув. Став вчителювати у Підгородянській школі, де поряд пролягав битий шлях на станцію Межову, через с. Слов’янку на Павлоград.

О. Шугай у книзі «Крапля сонця у морі блакиту» описує школу м. Підгородного і подає фото: «Саме тут, на схилі мальовничого пагорба, й розташувалася уже знайома нам семирічка, спороджена ще заходами земства. Одноповерхова, проте велика цегляна будівля… добротна, ба навіть зразкова шкільна споруда... на високому шпилястому фронтоні викарбували й рік: 1910».

Казка викладав у школі російську мову, читав своїм учням написані вірші, декламував інших поетів. Його поезії того часу: «Денікінщина», «Тріолети про тугу», сонет «Глібову», «Поету», «Зорі», «Сарай» та інші віддзеркалюють поетичний стан знаменитого поета на нашій землі. Звучать мотиви туги, самотності, вболівання за країну під час війни, поет оспівує Життя та Свободу, звучать заклики до спротиву, про призначення поета «людство громами будити».

Вірш «Деніківщина» про 1919 рік на селі:

Сірий ранок. Тихо скрізь.
Небо хмарою повито…
Скільки крові, скільки сліз
На Вкраїні скрізь пролито!

….

«Боже, Боже, стрінь нас, стрінь,
Загадайся над сиротами!

Загадайсь і приголуб
Окривавлених, самотніх…
Хай життя не зве до згуб
Чистих душ дітей скорботних.

Хай життя не зве до згуб.
Хай воно нас не калічить.
Хай землі і неба шлюб
Наші рані всі залічить…»

***

Бють у нарід вогненні стріли…
Дніпра криваві береги…
Лиш беззаконня, лиш розстріли,
Лиш безнадія навкруги.

Довкола ніч та чорні грати,
І Правди не знайти ніде.
О встань же, люде! Бий же ката!
День щастя й вольності гряде!

І всі серця, повиті болем,
Зігріє сонце ізгори,
І заспіваєм: «Здраству, Воле!
Vivat, Свободи Прапори!»

Про ті часи згадує дружина Казки Ганна Павлівна: «Школа була розташована на горі, недалеко від дороги, а будинок для вчителів, де ми жили, – понад самим шляхом. Весь час, і вдень, і вночі розлягалося гуркотіння підвід і цокання копит: проходили різні військові частини. Хліба! Хліба! Хліба! Школа працювала з перебоями, не вистачало вчителів. Зарплата затримувалась місяцями. Вчителі роз’їхалися, хто куди. Залишились ми та ще один вчитель Борис Подлявський з дружиною. В 1921 р. у нас там народився син Левко. Аркадій Васильович не падав духом, хоч і жили дуже погано. Приходили до нас селяни і учні, і він багато часу приділяв їм: одним давав поради, з другими вів бесіду, з учнями проводин читання творів тощо. …Деякі селяни просили А.В. вчити їх дітей вдома, за це давали трохи хліба, молока, овочів. Одного разу ми замість зарплати, якої так довго чекали (3 місяці), одержали два пуди ячменю і були безмірно щасливі…»

Тяжка шкільна праця на селі, мізерні заробітки, та, головне, що він зумів передати допитливим Підгороднянським дітлахам, серед яких був майбутній поет Василь Мисик, божу поетичну іскру. Між молодим вчителем і здібним школярем зав’язалася дружба, яка тривала, доки жив Казка. Василь завжди з нетерпінням чекав зустрічі з Аркадієм Васильовичем, слухав його розповіді, пояснення, дивувався як багато він знає! Акторські здібності Казки захоплювали учнів школи, які слухали про життя та творчість письменників. Це було справді щось зовсім нове. Ніхто ще не розповідав їм про рідне слово з такою шанобою і любов’ю. Читали Михайла Коцюбинського, Павла Тичину та інших. «У слові, – казав Казка, – почуття. Великі письменники у вигляді книг заповіли нам власні душі».

25 травня 1920 рік с. Підгороднє Казка пише сонет «Глібову»:

Твоя душа, мов квітка запашна,
Цвіла самотньо на похмурім світі,
Але її нектар почули діти,
Мов бджілка, їх привабила, знадна.

Й з того часу вона вже не одна:
Летять вони нектар солодкий пити,
Й дедалі більш та більш стає чудіти
Круг квітоньки, що квітне, мов Весна.

І я напивсь солодкого нектару
Твоїх пісень, преславний наш байкарю, -
Напився й загадався мимохіть:

Згадав далекий наш Чернігів
І монастир, де я хлоп’ятком бігав
Під кленами, де наш байкар лежить.

В.О. Мисик у своїх спогадах про Аркадія Казку пише: «Це була рідкісно обдарована людина. Музикант, співак, художник, літератор, блискучий педагог, улюблений наставник кількох поколінь школярів, душами яких він умів володіти безроздільно. Мені не доводилося чути про жодного вчителя, який би так легко й безболісно знаходив спільну мову з усіма своїми учнями без винятку… Він сам завалював себе роботою, головним чином тією, що виконується на громадських засадах, щедро віддаючи свої сили й час, які могли б бути використані на здійснення власних задумів. Він і малював, і співав, був і дириґентом, і режисером, і актором, проте найбільше його захоплювала поезія».

У селі, серед первозданної природи, і не писати, якщо ти поет від Бога, неможливо. І ось лягають на папір рядки:

Книга велична Буття ось лежить, та ніхто не читає.
Надто великі букви – люде ж здрібніли зовсім.
Хто ж письмо зоряних Титл таємничих складе-прочитає?!
Сміло, Поете, підходь й людство громами буди!

«Поету». Гекзаметр. 1921 рік

У цей період (1921–1922) Аркадій Казка активно займається перекладами поезій Івана Буніна  та інших зарубіжних поетів.

Поет і вчитель переплелися в особі Аркадія Казки. В школі він перший помітив особливий талант свого учня Василя Мисика і став для нього учителем, другом і літературним наставником до кінця свого життя.

У школі за ініціативи Казки був створений шкільний літературний журнал для дітей старшого віку «Соняшник», на його сторінках друкувалися і перші вірші Василя. Читали його не тільки учні, а й вчителі, передавали один одному, брали додому показати батькам. На одному з фото Аркадія Казки, яке він надіслав своєму учневі в 1922 році з с. Василівка, поет написав вірш-сонет «Василеві Мисику»:

Зустрівсь я з Вами в школі в Підгородній.
Я вчитель був, Ви – учень молодий.
Й помітив зор мій, в зустрічах меткий,
До співу хист Ваш – нахил благородний.

Й тоді заплівсь союз сердець свободний
В степах безбережних променистих мрій.
Й повів за руку Вас (Ваш вартовий!)
На верховини гір і в відхлані безодні.

Як Сонце ж Всесвіту наш зір зустрів –
Я сам себе рішив знімати з чати:
Нехай орля летить у стан орлів!

Але Вам треба завжди пам’ятати.
Що мається десь Ваш повсегда –
Як в Ковалинського Сковорода.

Василю Мисику не було ще й 15 років, коли його вчитель Аркадій Казка привіз у Київ зшиток віршів учня Григорію Тичині, щоб віддати в друк. І надалі Казка буде опікуватися своїм учнем, редагуючи і читаючи його вірші, підказуючи, що йому переробити, яких поетів і які книги прочитати, він радить надалі вчитися опановувати різні мови, займатися перекладами. Потім допомагав Василю в житті, влаштовував на роботу, підказував і знайомив з відомими письменниками, опікувався його справами, постійно допомагав йому, надсилав твори знайомим письменникам, а відтак посприяв мисиковій популярності. Так учень перевершив свого вчителя. За життя А. Казка не зміг видрукувати жодної своєї поетичної збірки. І дуже радів виходу творів Василя Мисика. Доброта, альтруїзм, вміння дружити та підтримувати були притаманні Аркадію Васильовичу Казці. Тільки через 68 років побачить світ збірка А. Казки «Васильки» (присвячена своєму талановитому учневі) стараннями його учня Василя Мисика.   

У листі до Мисика Казка пише: «…назва збірочки «Васильки» … – це моє мистецьке credo, що кожен митець і кожен його твір мусять мати свій запах, свою духмяність. Оце і все. Але ніяк не так, що, мовляв, всі твори мої досконалі. Це було б надмірним безглуздям – і я ще остільки не здурів. За кождого автора говорить час, і коли час уже поховає – то вже назавжди. Ваш А. Казка».

Листування А. Казки, В. Мисика та П. Тичини – це приклад великої дружби, яка розкриває нам особливості цих талановитих поетів, великих патріотів і життєлюбів. Слова П. Тичини: «Я не знаю, чи був би я таким Тичиною, якби не дружба з Казкою…»

У скромній сільській школі Казка показав себе справжнім учителем. Та раптом з Підгороднього його переводять до іншої школи в село Васильківку. Ще він повертався у Підгороднє у справах, можливо оформляв документи на новонародженого тут сина Левка. Катеринославський період блукань і поневірянь поета губиться далі. Відомо, що Казка надалі вчителює, викладає співи, українську мову та вже в інших містах, в Києві, згодом в Одесі. 

Післямова до біографії

Пережито і холод, і голод,
ластів’ятами вірші летять.
Жаль, не встиг доспівати він соло:
обірвалось трагічно життя.
Та не вмер… Бо оті ластів’ята
у підхмар’ї продовжують лет…

М. Малий «У Седневі».

У 1922–1925 роках поет перебуває в Києві, підробляє викладанням українознавства у Межигірському художньо-керамічному технікумі, потім став учителювати у с. Нові Петрівці Його вражає бездуховність селян, відсутність у них інтересу до освіти та культури. Він пристрасно прагнув змінити ситуацію за допомогою мистецтва. Казка створив хор при Межигірському дитячому будинку, який давав безкоштовні концерти, драмгурток,  мріяв про видання республіканського дитячого журналу, мав певний досвід в організації літературної справи.

Наркомат освіти доручив одному з профспілкових діячів Ілліну українізувати 77-му залізничну трудову школу в Одесі. Серед безробітних учителів-українців, які отримали запрошення, опинився і А. Казка. Він помічає деградації у морально-етичній сфері і пише любому учневі: «Найбільше бо ненавидів, ненавиджу і ненавидітиму отой дух покори, отой новий дух фарисейства, до якого так старанно підганяють сучасну письменницьку молодь, – як колись солдатів до муштри» і далі: «вчителям платять мізер, в українізації суспільства багато липи, проводиться вона вкрай казенно, передусім для українізованих, справжніх українців у радянський апарат майже не пускають, література, мистецтво, музика і взагалі вся національна українська культура затиснута цензурою, нещасних селян грабують і душать податковим пресом, стати на захист своїх прав вони бояться, література про село бреше, українська сировина вивозиться замежі республіки, індустріалізація всіх робить старцями».

Після громадянської війни його педагогічний талант належно оцінено – присуджено звання Заслуженого вчителя УРСР.

Уночі 10 вересня 1929 року Казку заарештовано у справі СВУ, відправлено в одеську в’язницю. Поводився на допитах гідно, нікого не обмовив (крім того, послідовно використовував українську мову). Доведений слідчим НКВД Григоренком до самогубства (23 листопада 1929 року повісився, за іншими даними – убитий в камері слідчого відділу НКВД СРСР). Матеріали слідства в архівах знищені. Поет був реабілітований 27 листопада 1997 року. Архів Казки загинув під час Другої світової війни.

1989 року вийшла книжка Казки «Васильки», в якій подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані. 2010 року видано збірку Казки «Вибрані твори», до якої увійшла також документальна  повість О. Шугая про поета «Крапля сонця у морі блакиту».

Тичина, який називав Казку «дивовижно совісним і щирим поетом», писав: «Так не повелося йому в житті (...) і таланту не розвинув. І світу білого не випив».

Безперечно, що А. Казка був талановитим поетом, чий колосальний творчий потенціал не міг бути повністю реалізований за радянських умов, хоча поет понад усе любив життя:

Слава вовіки Життю,
Волі і Розуму – слава!
Місця нема каяттю.
Слава во віки Життю –

Вічністю ж все освяти –
Йдуть до Майбутнього лави.
Слова вовіки Життю,
Волі і Разуму – слава!