Багмут Іван Адріанович
Іван Багмут. З когорти українських патріотів

Твори Івана Багмута – це цілий світ, своєрідна колекція людських доль, пристрастей життя. Про важливі найсерйозніші речі письменник говорив щиро, довірливо й просто. Завжди знаходив потрібні слова і ставив їх у такому порядку, коли не відчувається надриву чи крикливої декларації, що, безперечно, свідчить про високу майстерність. У 30-ті роки минулого століття животворні традиції досвідчених митців слова підхопили і примножили молоді письменники. Серед них відомий український письменник, наш земляк Іван Багмут.

Іван Адріанович народився у великій родині. Голова сім’ї – Адріан Махтейович Багмут – багато років працював учителем Бабайківської школи як за царської влади, так і після. Був прогресивно настроєний, свої ідеї, по можливості, втілював у життя. За його ініціативи в 1912–1916 роках у районі побудовано близько десятка типових початкових шкіл. Лише в Бабайківці – три, а також корпуси ремісничого училиша, де юнаки могли набути близько 20 різних професій: ковалів, столярів, шевців, кравців, майстрів з виготовлення стільців, крісел, корзин з лози та шелюгу. Згодом тут була школа конярства, пізніше – вівчарства, а потім організували зоотезнікум. Був А.М. Багмут у селі активним громадським діячем.

Дружина його, Євдокія Пилипівна – Дуняша, як ласкаво називали її односельці, домогосподарка. Допомагала людям добрими порадами та ліками, що їх мала. Дочка Дарія Адріанівна теж учителька Бабайківської школи. Не витримала несправедливостей і наклала на себе руки, залишивши трирічного сина. В сім’ї Багмутів було шестеро синів. Коли вони підросли і закінчили школу, то роз’їхалися хто куди.

Петро став учителем хімії, загинув на війні, Лука – невідомо де, Дмитро – партійний працівник. Найменший Григорій – військовий, полковник, кандидат технічних наук в галузі реактивної авіації. А середні – Йосип а Іван – стали видатними українськими письменниками.

Учитель-пенсіонер із с. Бабайківки М. Нездійминога згадує: «Дружина Івана Адріановича передала мені близько 20 різних творів, деякі речі, нагороди і бюст письменника. В Бабайківській сільській бібліотеці обладнано куточок письменників-земляків. Недавно я проводив бесіду з жителями вулиці, де жили письменники-брати Багмути, щоб перейменувати її з Передової на імені братів Багмутів, або хоч поставити пам’ятний Знак на подвір’ї, де вони жили. Та один з молодиків заявив: «Мені бабуся говорила, що вони були багачами». Звичайно, на той час багачів рахували по млинах і залізних дахах. А не бачили, як Адріян Махтейович ішов до школи в сіряку з домотканого сукна, підперезаний мотузкою, але дав вищу освіту всім своїм сімом дітям. Мабуть, нелегко доводилося батькам жити. Тепер чомусь навіть не всі знають, скільки в селі легкових автомобілів, а хати під шифером у всіх. Настав час переглянути поняття «бідняк-багач» і радіти тому, що всі стали багатими, а не зневажати тих, хто чесною працею домігся того.

Сучасна молодь недостатньо знає історію свого села, його мешканців, навіть найближчих своїх земляків, їхні долі. Всіх стрижуть під один гребінець. Прикро нам, бабайківчанам, що ми мало знаємо про своїх письменників-земляків. У Харкові, де жив і працював Іван Адріанович Багмут, вшановують його ювілейні дати, проводять читацькі конференції. В краєзнавчому музеї зібрано багатий матеріал про нього».

Творити, як жити

З ім’ям Івана Адріановича Багмута пов’язана велика цікава сторінка української дитячої літератури. Книги «Щасливий день суворовця Криничного» (1948) та «Шматок пирога» (1957) неодноразово друкувалися не тільки в Україні, а й за кордоном – в Польщі, Болгарії, Чехословаччині, Китаї. Ці та багато інших творів увійшли в коло дитячого читання й стали хрестоматійними. Його твори відкривають світ Далекого Сходу і Карелії, Алтаю та Середньої Азії, в них чується відлуння вибухів на фронтах Громадянської та Другої світової воєн, запах хліба, вирощеного трудівниками колгоспних ланів, зринають постаті жителів Далекої Півночі, відважних розвідників, юних суворовців, школярів, їхніх батьків і вчителів.

Народився Іван Адріанович Багмут 7 червня 1903 року в селі Бабайковці Новомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер Царичанський район Дніпропетровської області). Закінчивши Бабайківську церковнопарафіяльну школу, Іван 1913 р. вступив до Новомосковської класичної гімназії, де провчився до 1919 р. Після закінчення вступив на останній курс учительської семінарії, яку закінчив 1921 р.

Учителював у семирічній школі рідного села, завідував волосною політосвітою. Згодом переїхав до Харкова. Працював інспектором Народного комісаріату освіти УРСУ, потім – редактором Юнацької літератури у Державному видавництві України, літературним редактором художнього відділу Всеукраїнської радіоуправи, референтом у РАТАУ. Працю поєднував з навчанням у Харківському сільськогосподарському інституті, який згодом залишив і активно включився в літературне життя тодішньої столиці. Перебував у колі таких письменників як І. Микитенко, І. Кулик, П. Панч, О. Копиленко, О. Донченко, Ю. Смолич. Вдвідував клуб літераторів ім. В. Блакитного, брав участь у популярних дискусіях того часу.

Пробував писати сам. У харківських журналах з’являються перші статті та рецензії Івана Багмута. Наприкінці 20-х років І. Багмут багато подорожував по країні, результатом чого стали книжки нарисів, публікації в журналах і газетах.

Видав книжки: «Подорож до Небесних гір» (1930), «Преріями та джунглями Біробіджана» (1931), «Вибухи на Півночі» (1932), «Карелія» (1933), «Верхівки засніжених тундр» (1935). Був членом літературних організацій «Молодняк» і «Пролетфронт».

Літературна діяльність І. Багмута перервалася 9 серпня 1935 року, коли Особлива нарада при Харківському управлінні НКВС УРСР за вигадану контреволюційну діяльність засудила його на шість років позбавлення волі. Відбував строк у виправно-трудових таборах Чиб’ю, Уса, Абезь (Комі АРСР). Працював геологом у пошуковій партії, що обслуговувала будівництво Печорської залізниці. Після звільнення в 1941 р. залишився працювати там же вільнонайманим, подав заяву з проханням добровільно відправити його на фронт.

Близько 80 літераторів України – майже третина письменницької організації – добровільно пішли на фронт. Серед них у вересні 1942 р. пішов рядовим і І. Багмут. Був розвідником на Воронезькому фронті. В лютому 1943 р. тяжко поранений. Потім – шпиталь, ампутація ноги та дев’ять місяців лікування. Довелося починати нове життя. Але Іван Адріанович ніколи не скаржився на життя, був наполегливим і довів лікарям, що може мандрувати. Невдовзі вирушив спочатку на Кубу, потім в Японію, Індію та по Середземному морю. Парадоксальним є те, що Багмут, не зважаючи на «вигнання», тяжке поранення на фронті, демонстрував свою відданість режиму: «Найтяжчим в моїй біографії є 1935–1941 роки, коли я був заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності і засланий у виправно-трудові табори. Не почуваючи за собою ніякої вини, я дуже боляче переживав арешт і заслання, одначе не змінив своїх поглядів, і особиста образа не похитнула ні моїх комуністичних переконань, ні моїй відданості Радянській владі…».

Видав збірки оповідань «Гарячі джерела» (1947), «Оповідання» (1951), «Шматок пирога» (1957), «Злидні» (1958), «Знак на стіні» (1961); повісті «Щасливий день суворовця Криничного» (1948), «Господарі Охотських гір» (1949), «Служу Радянському Союзу» (1950), «Блакитне плесо» (1959), «Записки солдата», «Подвиг творився так» (1961), «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» (1964), де через казку, фантазію, застосовуючи метафору, гумор тощо, намагається говорити з дітьми про вічні категорії, загальнолюдські проблеми, «Життєпис слухняного хлопця» (1968); п’єси «Дорога мамочка» (1952), «Степи цвітуть» (1959). В архіві Івана Багмута зберігається рукопис його ненадрукованої п’єси «Оповідання про мужність», події якої (як зазначив автор), відбуваються у 1931–1954 рр. П’єса має підзаголовок «Трагедія на 3 дії, 5 картин». У ній ідеться про абсурдність тоталітарної влади, яка «наглядала» за творцями («стежила, грозила і душила»).

Про традиційні людські цінності, зокрема українця, та психологічні проблеми дитячого і юнацького віку на межі історичного зламу – зламу національної свідомості йдеться в автобіографічній повісті І. Багмута «Життєпис слухняного хлопця» (1969). У прототипах героїв повісті – маленькому хопчикові Карабутеняті, його братах, батьках, односельцях бачимо рідних йому «бабайківців». Події відбуваються у рідній Мамаївці, Жураївці (Бабайківка), де народився і виріс І. Багмут, у повітовому місті (Новомосковськ), де він вчився спочатку в гімназії, а потім в учительській семінарії.

22 березня 1957 р. Президія Харківського обласного суду розглянула судово-слідчу справу письменника і скасувала постанову Особливої наради при НКВС УРСР від 9 серпня 1935 р. як безпідставну, за відсутністю складу злочину.

Складним був шлях до читача найзнаменитішого твору письменника – повісті про Другу світову війну «Записки солдата», перші розділи якої написано ще в 1944 р. у шпиталі, де він змалював свою участь у війні. Коли вийшла книга (1949), більшість колег не зрозуміли тоді особливостей творчої манери автора, переконаного, що найкраще скажуть про героя-солдата його вчинки на фронті. Стриманість авторського стилю в повній мірі відповідає характерові бійця. Свій повсякденний подвиг розвідника він вершить із тією природністю й повнотою духовного життя, що вирізняють воїнів-патріотів. Лише після другого видання в 1969 р. «Записки солдата» зайняли належне місце в українській літературі.

В останні роки свого життя Іван Адріанович був членом правління обласної письменницької організації. Брав активну участь у розв’язанні всіх важливих питань, пов’язаних із мистецьким вихованням творчої молоді. Часто зустрічався з авторами, багато часу віддавав їхнім рукописам, поєднуючи високу вимогливість рецензента і щиру людську доброзичливість. Він не шкодував теплих слів, коли зустрічався з обдарованою людиною. Іван Багмут удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1973 року.

Помер Іван Адріанович Багмут 20 серпня 1975 р. у м. Харкові. А його твори, здобувши загальне визнання, продовжують жити.