Буєвський Борис Миколайович
Борис Буєвський: неординарний симфоніст

Українські митці-шістдесятники своїми творами й активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, виступали на захист національної мови та культури, свободи художньої творчості. У своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму, і які хвилювали тогочасне українське суспільство. Культурницький рух перетворився на опозицію владним структурам і набув загальнонаціонального значення. Найповніше його домагання виявилися у літературі, але є яскраві приклади серед представників музичного мистецтва. Творчість талановитого композитора Бориса Миколайовича Буєвського багата і розмаїта та, на жаль, майже невідома широкому українському загалу. Хоча доробок композитора на ниві української музичної культури вагомий.

Воля у спадок

Я – син трудящих, син Вкраїни,
Що гнала – вигнала панів,
Що має серце солов`їне
І солов`їний в серці спів.

Василь Діденко

Народився Борис Буєвський у 1935 році в місті Кривому Розі, де на той час мешкала його родина. Рід Буєвські вели від польської шляхти, що оселилася в Україні ще за часів козацько-селянського повстання під проводом Северина Наливайка. Бабуся Бориса Тетяна Пугач стверджувала, що походить від відомого донського козака Омелька Пугачова. Батько хлопця – справжній лубенський козак і хлібороб Методій Кравець втратив своїх батьків під час страшних подій 1933 року. Сам він вижив завдяки тому, що напередодні виїхав до Ростова-на-Дону і влаштувався там на роботу. Праця на заводі «Ростсільмаш» дала йому не тільки омріяний заробіток, нове ім’я та доленосну зустріч з майбутньою дружиною Домінікою. Здібний, розумний, наполегливий був батько майбутнього композитора. Влаштувавшись на завод чорноробом, через рік став майстром цеху. Коли почалася війна, він зустрів її рядовим солдатом, а перемогу святкував уже в чині майора.

Маленький Борис разом із матір’ю суворі роки війни провів у Ростові-на-Дону, де хлопець екстерном закінчив перший клас і перейшов у другий. Потім доля їх знову повернула до рідного міста. Саме у Кривому Розі юний Борис почав музикувати. Освітню програму чотирирічної музичної школи талановитий хлопчик здолав за один рік. Життєві обставини змусили Домініку з сином переїхати до рідні у Грузію. Мати мріяла, щоб її син продовжив музичну освіту, тож за порадою друзів він потрапив до  школи військових музикантів, де готували фахівців для військових духових оркестрів. 

Як син фронтовика Борис почав навчання у найкращій музичній школі на кшталт Суворівського училища та освоїв гру на кларнеті. Навчальна програма закладу мала багато спільного з навчальною програмою консерваторії і крім загальних дисциплін курсу навчання таких як теорія музики, аналіз музичної форми, сольфеджіо, гармонія, історія музики, загальне фортепіано, читання партитур і методика гри на духовому інструменті, включала також спеціальні військово-музичні дисципліни як, наприклад, службово-стройовий репертуар, ротний самодіяльний оркестр і навіть ремонт дерев'яних і мідних духових інструментів. Велика увага приділялася військовим предметам і, звичайно, політико-ідеологічним дисциплінам. До речі, саме в цей період свого музичного становлення Борис написав свій перший музичний твір. Це був духовий марш, який автор надіслав у газету закавказького військового округу й одержав схвальну відповідь з порадою вчитися далі.

За допомоги наполегливої матері, яка поїхала до вищого керівництва Міністерства оборони, Бориса демобілізувати з армії. І він поїхав вчитися до Ленінграда, де вступив до музичного училища, яке зберігало традиції класичного музичного виховання. В середині п’ятдесятих років концертно-театральне життя культурної столиці досягло великого розмаху. Проводилися масштабні масові концерти на відкритому повітрі, музика лунала у парках, бібліотеках, будинках культури. В 1954 році Борис успішно закінчив навчання в державній консерваторії імені М.А. Римського-Корсакова та ще встиг закохатися і побратися. Згодом у житті молодого Бориса була Харківська консерваторія, яку він закінчив за класом композиції професора Дмитра Клебанова, пошуки своєї творчої ідентичності та народження сина Тараса.

На початку шістдесятих молодого фахівця за призначенням направили працювати викладачем у Донецькому музичному училищі. Борис щиро дивувався, чому у шахтарській столиці є, мовби виставлений напоказ мовчазний експонат, філармонія. Тож набравшись хоробрості, він рішуче пішов в обком партії до керівництва обласного відділу культури з творчою пропозицією. Заручившись підтримкою місцевих композиторів, Борис запропонував влаштовувати творчі вечори. Але замість підтримки він зіткнувся з роздратуванням, обуренням і навіть пропозицією йти працювати в шахти. Спантеличений, збентежений та зневірений молодий композитор без вагань помчав на вокзал, полишивши свої немудрі пожитки та квартиру, узяв квиток на Київ, – наступного ранку Борис вже був у столиці, де розпочалася нова сторінка його життя.

Він в пісню душу перелив

На срібнім березі Дніпра
Слов'янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,

Всі сто століть у скруті і жалі
Під небозвіддям згрозеної днини
Ти водиш серцем нашим мужні кораблі
З вітрилами на щоглі України.

Микола Вінграновський

Становлення та утвердження Бориса Буєвського як композитора відбулося саме у Києві. Спочатку він працював редактором видавництва «Музична Україна», потім була пісенна творчість, характерною ознакою якої є органічна єдність тексту, музики та виконання. Борис Миколайович був дуже вимогливим до всіх трьох складових творення пісні. І його зусилля не залишилися марними. Твори Буєвського виконували знамениті співаки і полюбила вся країна. А 1961 року його прийняли у Спілку композиторів України.

Композитор ніколи не переривав зв’язку з народною творчістю, у своїй творчості намагався активно запозичувати й переосмислювати фольклорні мотиви й образи. Він глибинно вивчав народну музику, традиції народного співу, опановував магічну енергію прадавніх епох. Це був пошук життєдайності, мистецького коду, здатного забезпечити перспективу самостійного розвитку національної культури – незалежної та самобутньої. Борис Буєвський майстерно використовував народні інструментарії, у симфонічному оркестрі імітував тембри різноманітних народних інструментів і оригінальні виконавські прийоми. Водночас у піснях маестро по-новому презентував природні можливості людського голосу як своєрідної інструментальної барви, позначеної надчуттєвою одухотвореністю. «Промовляючи» без слів, голос перетворював містичне на реальне, а реальному надавав містичності, – так через вокальну інтонацію виявлявся «зміст невимовного».

Пісні Бориса Буєвського виконували видатні митці Костянтин Огневой, Анатолій Мокренко, Лариса Остапенко, Діана Петриненко, Валентина Купріна. Видатні вокалісти Бела Руденко та Юрій Гуляєв, що були солістами московського Великого театру, також доклали своїх зусиль до інтерпретації його пісень. Але переважну більшість пісень виконував Микола Кондратюк, співак із потужним і красивим баритоном, у якого не було вокальних технічних труднощів. Свого часу він стажувався в Італії, у знаменитому Міланському оперному театрі La Scala.

Композитор написав понад 100 пісень, а такі як «На долині туман», «Тече ріка дзвінка», «Дві стежини», «Синя ніч за Дніпром», «Київське небо», «Засвітились далі, росами умиті», «Над землею клекіт – угорі лелеки», «А вони летять» стали улюбленими піснями в Україні та поза її межами. Митець був відкритий для творчих експериментів і писав на спеціальні замовлення. Наприклад, коли солістка Київської опери Бела Руденко звернулася до композитора з проханням створити для неї ліричну естрадну пісню, з’явилась пісня «І краплині впасти я не дам на тебе» (чи «Засвітились далі, росами умиті»), яка стала ліричним Гімном, і сотні молодих людей одружилися під звуки цієї пісні. Із сердечною теплотою було написано кілька інтимних пісень, наприклад, проникливий спів про любов до рідного краю на вірш Миколи Вінграновського «Все при мені». Під час активного розповсюдження мікрофонних співаків, так званих «шептунів», Борис Михайлович свідомо протистояв цій моді повноцінним і динамічним співом найкращих солістів опери та філармонії в супроводі великого симфонічного оркестру. Деякі пісні було побудовано на фольклорних національних традиціях, інші ж, – завдяки розгорнутому розвитку вокальної партії та оркестру, виходили за межі куплетної пісенної форми й нагадували оперні монологи. Серед них вирізняються такі, до загальної розгорнутої фактури яких було включено також масу мішаного великого хору. Це пісні монументального характеру, так звані «Великі Пісні».

Лідером у вихованні художніх смаків радянського суспільства 1960–1970-х років став телеекран. Тоді ж композитори обирають об’єктом своїх експериментів і досліджень здатність музики впливати на підсвідомість глядача з «великого» і «малого». Музика мала вражати без зайвої ефектності, звучати у фільмі природно, навіть непомітно, головне, – «запасти в душу». Творчий доробок Бориса Буєвського складають партитури чотирнадцяти художньо-ігрових кінокартин. Серед них «Десятий крок», «Падав іній», «Софія Грушко», «Адреса вашого дому», «Анна і Командор», «Бунтівний «Оріон» та інші. Він завжди прагнув музично-образної досконалості, уникаючи змістовно полегшених варіантів музичної ілюстрації. Композитор ставився до музичної партитури фільму як до динамічної, гнучкої, багатовимірної, вельми розвинутої системи взаємодійних яскравих звукових образів. Його партитури в ігровому кіно презентували неординарне індивідуальне бачення традицій і канонів вітчизняного мистецтва, пошуки синтезу музики та кінематографії. 

Борис Михайлович був автором музики науково-популярних фільмів «Задачу вирішить кібернетика», «Підірваний світанок», «На старті електроніка», «Мова тварин», а також музики до 32-х анімаційних фільмів, серед яких призери міжнародних і республіканських фестивалів – «Лелеченя», «Легенда про полум’яне серце», «Як жінки чоловіків продавали», «Теплий хліб», «Як козаки у футбол грали», «Лісова пісня», «Вечір на Івана Купала», «Як козаки олімпійцями стали» та інших. Цікаво, що автори серії фільмів про козаків спочатку не могли визначитися, якою мовою озвучувати мультфільм, українською чи російською, але подумавши, що з приходом слави їм доведеться перекладати мультфільм ще й іншими мовами, вирішили обмежитися просто звуками, вигуками й жестами, зрозумілими у будь-якій країні. І їхня передбачливість виявилась не марною, «козаки» дуже швидко набули прихильників по всьому світу. Оскільки персонажі мультфільмів не мають реплік, великого значення набував музичний супровід. Музику для різних епізодів написали відомі українські композитори, у тому числі й Борис Буєвський. Митець намагався підкреслити характерні рухи персонажів шляхом зміни ритму, темпу та гучності музики.

Радянський дисидент

Як проліски, жити треба,
З красою на гордім чолі:
Дивитись високо в небо,
А силу черпати з землі.

Станіслав Реп᾿ях

Вдосконалення музичної творчості Бориса Буєвського відбувалося на тлі національно-культурного відродження, започаткованого середовищем інтелігенції, волелюбства шістдесятників. Проте іскри життєдайних помислів і поривань вирощувались у письменницькому середовищі, а не в композиторському, бо митець спілкувався і працював із письменниками Миколою Вінграновським, Григорієм Тютюнником, Тамарою Коломієць, Костем Дроком, Ганною Чубач, Станіславом Реп’яхом, Василем Діденком, але найбільше з Миколою Лукашем. Плідним результатом їхньої творчої дружби є цикл романсів «Вітру журба». Ці твори були записані на українському радіо у виконанні знаменитої співачки Лариси Остапенко й стали надбанням української музичної культури України.

1975 рік став переломним у творчості композитора: відступивши від пісенного жанру, він починає писати симфонії. Для маестро це був духовний злет вищого ґатунку. Смисловою основою симфонічної творчості стала одна із вічних тем у світовому мистецтві: протистояння добра і зла. Ідейні мотиви творчості композитора ніколи не живилися ідеологічними засадами, вони народжувалися на підґрунті українського мелосу.

Завдячуючи Романові Стецюку, колишньому головному редактору музичних програм Українського радіо, музика Бориса Буєвського збережена та зберігається в фонотеці українського радіо. Це дев’ять Симфоній (симфонія № 10 ще не виконувалася), Концерт для скрипки з оркестром, Концерт для альта з оркестром, Концерт для оркестру українських народних інструментів, дві сюїти для Симфонічного оркестру, романси для мецо-сопрано з Симфонічним оркестром на вірші Поля Верлена. Сюїта для скрипки з фортепіано в чотири руки з присвятою М. Лукашеві, десятки ліричних пісень на вірші українських поетів. В доробку композитора є також ораторія «Мандрівки серця» на вірші Ліни Костенко і Тамари Коломієць; балет, який був у репертуарі Одеського театру, «Пісня синього моря»; романси на слова В. Шекспіра, симфонічні сюїти й увертюри. Прем’єрну виставу балету «Устим Кармелюк» скасували уже після генеральної репетиції. Цей твір є унікальним і єдиним в музичній практиці такого жанру. Це – Концерт для українського фольклорного оркестру в трьох частинах, присвячений легендарному національному герою ХІХ сторіччя Устиму Кармелюку. Перша його частина побудована, як і весь концерт, на інтонаціях народних козацьких пісень. Центром Другої частини стала «пісня-мрія» про небо, яке була цариною любові. Третя частина експонується історичною панорамою Карпатських гір, що рясніє різноманітними авантюрами. В цьому творі подається цілий фестиваль народних українських інструментів, їхніх технічних віртуозних можливостей разом із емоційною силою хорового співу.

Фактурна насичена, різнопланова та артикуляційно багатогранна Друга симфонія композитора сповнена критики духу державності, тоталітаризму та мілітаризму, який панував у ті році в країні. Музика твору захоплює своїм легким і одночасно чітким розвитком матеріалу, вирізняється багатством ладових забарвлень із хроматизованими обіграваннями окремих звуків.  У фіналі твору оркестр виконує масштабний звучний марш, але раптово ритмічний акомпанемент ударних інструментів затихає та приголомшує слухачів повною тишею, яка ніби символізує бойкот авторитарній владі та комуністичній ідеології.

Борис Миколайович пройшов складну життєву еволюцію, щодалі помітнішими в ньому ставали нонконформістські настрої, а потім у незмінно російськомовного Бориса Буєвського стався перелом – він раптово перейшов на українську мову. Це було чи то чудесне переродження, чи друге його народження. Він наче задихався в умовах ідеологічного терору, в яких був приречений жити, й активно протестував. Емоційний і відвертий, він ніколи не йшов на компроміс ні із собою, ні із владою. Жорсткий, безкомпромісний та чесний, завжди боровся з корупцією, кумівством і несправедливістю. Відстоював належне місце українських композиторів у радянській ієрархії. Композитор завжди був переконаний, що саме українське слово та мелодія є ефективною зброєю для отримання свободи національного вибору, свободи національного самопізнання та саморозвитку.

Такі правдошукачі як Борис Миколайович незмінно викликали у влади підозру та гнів – їх намагалися перевиховати в потрібному режимові дусі, закликаючи бути як усі, а то й брутально затикали їм рота. Обмежували у творчих можливостях і людських правах. Тож у маестро почалася чорна слуга. Після цілого каскаду рішучих демаршів нонконформіста, за відданість рідній мові його настирливо переслідували КДБісти та погрожували. Тоді, коли вся Україна співала «На долині туман» і коли пісня вилетіла далеко за межі України, караючи Бориса Буєвського за інакодумство, пісню заборонили виконувати. Не виконувалися й усі інші його твори. Заборонили режисерам запрошувати композитора творити музику для фільмів. Було знищено 5000 примірників збірки «Ластівка нашої хати», з музикою композитора на вірші Миколи Вінграновського. Дружину Бориса Миколайовича позбавили роботи в філармонії, сина розжалували з жовтенят. 

Його підштовхували, щоб він покаявся і почав грати за правилами, котрі диктували ті, хто «вгорі», – він не каявся та дозволив собі розкіш – не змінюватися і плисти «проти течії». Такий стан речей не міг не позначитися на здоров’ї композитора. Борис Буєвський втрачає зір і стає інвалідом першої групи. Після вдалої офтальмологічної операції у Віденській університетській клініці композитор повернувся до Києва зрячим, але зі словами: «Хочу, щоб мої твори виконувались ще за мого життя…» від’їжджає на постійне проживання до Бельгії.