Бурлаков Сергій Романович
Сергій Бурлаков: «Розбудити душу для добра – головне завдання літератури»

Сьогодні українська література є типовою середньоєвропейською літературою, яка динамічно розвивається. Вона – література зі своїми традиціями і досягненнями, пошуками і новаціями, провокаціями і містифікаціями, які чекають своїх дослідників. Український поет Сергій Бурлаков в інтерв’ю з письменницею Еліною Заржицькою розмірковує над завданням літератури, новими сучасними напрямками в ній, відповідальністю поета і наголошує на  добротворні начала літературного процесу. 

– Шановний Сергію Романовичу, хоча Ви й не фантаст, а поет, все ж спробуймо зазирнути у майбутнє. Що ХХІІ століття готує людству? Що можна передбачити зараз? І як, на Ваш погляд, література може впливати на те майбутнє?

– Хочу відразу сказати, що не претендую на лаври Нострадамуса, але спробую зазирнути у прірви майбутнього (нехай Вас це слово не лякає). Людство погано дбає про свою планету, і тому, витягши з неї усі «нутрощі», воно опанує ядерний синтез, який стане невичерпним джерелом енергії. Ця енергія потрібна для того, щоб уникнути потрясінь планетарного масштабу. Звичайно, будуть зіткнення на релігійній основі, збройні конфлікти між народами. Я не прихильник засновника футуризму італійського письменника Марінетті, який казав, що війна – це гігієна світу, але зіткнення ці можливі, і після них людство має перейти до нового, бо планета наша тендітна, красива, і треба з нею жити у злагоді. Науковці вважають, що Земля – це жива істота, і розмовляти з нею потрібно не зі зброєю в руках, а мирно. Тоді може статися, що отримаємо вихід на міжпланетарні стосунки.

Роль літератури у цьому – урівноважувати мислення та досягнення науки. Література повинна випереджати техніку. Про це засвідчила творчість Жуля Верна та Герберта Уелса, фантастичні романи Олексія Толстого й Олександра Бєляєва – усі ті наукові передбачення, які зробили численні фантасти, бо ідеї, які висловлюють письменники, матеріалізуються.
Колись ми навчимося передавати думки на відстані, але книга буде жити вічно. Бо мистецтво – інакше й бути не може – повинне збагачувати, піднімати на найвищий рівень духовного розвитку.

– Зараз лякає те, що люди розучилися чути один одного. Це характерний для нашого часу штрих. Усі говорять, аж захлинаються, поспішають виговоритися, але не бажають слухати. Деякі особи навіть запевняють, що краще вчитися на власному досвіді, а не на досвіді батьків. Але ж, здається, Франклін якось сказав, що сподіватися лише на власний досвід може тільки дурень... На Вашу думку, чи здатна сучасна література стати тим очільником, який допоможе, навчить, поведе за собою людство? Яке її завдання?

– Розбудити душу для добра – головне завдання для літератури. Хочу зазначити, що кожен значний економічний успіх залежить від досягнень моральних, від розвитку культури пам’яті, від суспільної допомоги літнім людям і хворим, від відновлення такої моральної категорії як честь.

Ви пам’ятаєте дивний пушкінський рядок: «доки серця для честі живі...»? Тобто, поет передбачав, що колись настане такий час, коли серця мають померти для честі, будуть холодні й пусті... Тільки пусті люди не думають про те, що вони заповідають своїм нащадкам – квітучий або зруйнований край. Не має шани індивідуаліст, котрий трактує все, що відбувається, на свою користь, котрий підносить своє «Я» над загальною справою.

Щоб цього не відбулося, потрібно дотримуватися відповідних норм, принципів поведінки. І не тільки дотримуватися, а й виховувати у тих принципах дітей. І тут ми повертаємося до вищезазначеного: головне завдання літератури (розумій: письменника) – розбуджувати душі для добра.

– Останнім часом з’являється все більше й більше нових напрямків, у тому числі й у літературі. Чи є вони так само життєздатними, як і ті, які ми вважаємо за класичні?

Про літературні течії можна говорити нескінченно, тим більше, у кожного письменника є свої шанувальники, свої послідовники. І тут треба відчувати ту межу, за якою починаються удавані поезії. Та викликає занепокоєння бажання деяких літераторів не піднімати громаду до вищого рівня, а догоджати широкому загалу різними (не завжди етичними засобами) задля популярності та миттєвого успіху.

– У тлумачному словнику написано, що реалізм – правда життя, втілена специфічними засобами різних стилів. Але стиль, до якого звикли ті, що мешкають зараз у пострадянському просторі, залишається єдино відомим. Це – соціалістичний реалізм, який нині зневажають, намагаються з ним боротися...

– Дійсно, література соціалістичного реалізму перебрала в оптимізмі. Коли вже самі твори носили назву «Оптимістична трагедія» тощо, то з’явилися охочі до напрямку літератури страждання, які стверджують, буцімто людина повинна страждати й пережити всі аспекти людських почуттів, що без великого болю нічого, справді геніального, не можна створити...

– ...тобто, щоби пізнати сенс життя, людина повинна пройти через своєрідний катарсис...

– Так. І знову йде перекіс: від класичної німецької філософії до творів Ніцше, Шопенгауера... Врешті-решт виникло поняття, зараз рідковживане – декаданс. Це література, яка звертала увагу на страждання, недосконалість, ущербність людської натури, література, яка заплутала сама себе, філософію, життя.

– А постмодернізм?

– Якщо ж говорити про постмодернізм, то його послідовники оформлюють свої думки таким чином, що їх важко зрозуміти. Нехай це буде гімнастика мислення, нова метафоричність, але не можна доводити поезію до крайнощів, тих негативних моментів, які спонукають поринати у відчай. Зрозуміло, що не можемо заплющувати очі на те, що людина смертна. Ті апологети авангардизму, постмодернізму хотіли показати якусь грань, за якою ми прозріваємо, і в нас виникає бажання протистояти смерті, стверджувати особистість, не дивитися на людство, як на щось, що не здатне дати собі раду.

Нам потрібно орієнтуватися на тверезий реалізм, не заперечуючи міфи, не відходячи від життєвих реалій. Звичайно, не можна впадати у голий натуралізм, а думати, як поєднати незримі процеси, що відбуваються у нас в грудній клітці, з римами, одягнути в образи. Те божественне, що дано людині, не зникло.

Переносячи філософський зміст на літературу, нагадаю такий чудовий вислів: «Божественне – у простоті». Класик англійської літератури Сомерсет Моем писав: «Головне завдання літератора – висловити свої думки найменшою кількістю слів». А ми потонули у багатослів’ї, робимо з думок віртуозні фіоритури, так, що навіть фахівець ледь їх розуміє.

Кажуть, поет пише сам для себе. Я з цим не згоден. Коли він пише лише для себе, а не для публіки, то це дорога в нікуди.

– Твори модерністів привертають увагу не тільки ненормативною лексикою, надто натуралістичними зображеннями фізіологічних актів тощо. Але ж призначення літератури – забезпечення позитивно-емоційного стану людини, її позитивно-стійкого ставлення до життя?

– Справа в тому, що наша література була надто очищена, романтизована. Читач досхочу наївся такої літератури, у якій дехто з письменників досяг досконалості. Звичайно, якась частина суспільства вихована саме на цій оптимістичній добротворній літературі.

А от вже дехто з молодих вдається до епатажу. Письменники пишуть про те, на що було накладене табу: брутальність, фізіологічність, навіть психопатології. Думаю, що це говорить про хворобливість моменту, бо, кажуть, яка література, таке й суспільство. Але історія стверджує, що саме у важкі моменти з’являються геніальні твори. Це, так би мовити, спротив, опір матеріалу.

Буває й так, що молодий автор не відчуває опору і вважає, ніби, користуючись ненормативною лексикою, досягне успіху, бо його помітять, приваблює читача, незнайомого з сексуальними тонкощами, закритими процесами потворного стану психології.

Думаю, цим література перехворіє. Матюком у генії не виб’єшся і себе цим не ствердиш. Треба вимітати з душі всю нечисть, тваринні інстинкти, від яких людина ще не звільнилася; бо іноді тварини у своїх стосунках чесніші і не вдаються до такої жорстокості, як спрагла надмірних прибутків або надситості двонога істота. Це своєрідний атавізм, якого треба позбавлятися. Треба переводити у план нового мислення. Нехай це банальна фраза, але людина повинна виходити на новий поверх свого мислення.

Кажуть, що світ може існувати лише в рівновазі добра і зла. Було б гарно, якби молода людина бачила красу світу, дивилася на нього як Олександр Довженко, Максим Рильский або Володимир Сосюра.

Вірю, що настане час, коли людство навчиться підключати своє мислення, гравітувати в єдину силу і спрямовувати її у вірному напрямі, людство покращає і врятує себе. І молодь це обов’язково зрозуміє.

– На сьогодні відбувається різке протистояння письменників-модерністів і тих, хто працює у класичних жанрах. Яке Ваше ставлення до цього протистояння? Хто має рацію?

– Хіба можна оцінити якийсь твір безпомилково? Зазвичай, це процес складний. Сьогодні більшості подобається одне, завтра інше. У кожної епохи свої смаки. Є вічні цінності, а є й перехідні. Адже протягом віків суспільство змінювалося. Щось ставало непотрібним, відмирало. Якимись літературними формами треба, так би мовити, перехворіти. Пережити їх.
Але народна українська література, пісня, думи, прислів’я, як правило, легкі, прозорі й не цураються рими. Ось послухайте: «Навіть річка-невеличка береги ламає».

– Зізнайтеся, Ви ніколи не робили спроби писати в такому стилі?

– Я не обскурант, але, перечитавши багато літератури у різних жанрах, хочу наголосити, що, як на мене, найвища поетична форма – сонети. Візьміть книгу Дмитра Павличка «Світовий сонет»... Чи не є вона найкращим тому доказом?

Повторюся, що у молоді роки використовував різні форми поетичного слова. Ще у 70-ті роки ХХ століття я писав верлібром.

– І як?

– Ще Володимир Солоухін писав: «Можна писати без розміру, можна писати без рими, писати навіть без змісту. Але навіщо все разом?» Література і поезія – це, найперш за все, гармонія. Ритмічно б’ється серце, змінюються пори роки...

Які б ти не шукав карколомні форми, треба думати про людську душу, намагатися дістатися до серця читача, звичайно, у переносному смислі (сміється).

– Тут я з Вами згодна. Але ось у чому справа: страждають читачі. Зазвичай, у кожної, навіть освіченої людини, можуть бути смаки, які не відповідають загальним. Ще й треба враховувати, що є засоби інформації, на сторінках яких – у друкованих й електронних – розміщується різноманітна, не завжди якісна, інформація. Тільки як пересічному читачеві відрізнити: де якісна література, а де – порожня, нікчемна?

– За єдиним принципом: якщо слово хвилює, якщо поділяєш думки автора, зливаєшся з його думками, коли література торкається твоєї душі, настроює на високий лад.

Людина повинна шукати у літературі добрі начала, які ведуть нас до порозуміння і, аж ні в якому разі, не до розбрату й війни. А коли відбувається зомбування, людина втрачає душу, Інакше людство може винищити саме себе.

– А письменник має нести відповідальність перед читачем, суспільством, своєю совістю.

– Так. І перед своїм Словом. Слово – це зброя. Якщо не помиляюся, то Гете сказав, що слово може вбивати. Слово, вимовлене з великою цілеспрямованістю, якщо у ньому сконцентрована ненависть, вбиває. Тому Слово має бути сповнено тільки добротою, світлом, повагою, бо несе глибокий сакральний зміст. Словом бавитися не можна.

– Дякую за цікаву розмову. Успіхів Вам і всього найкращого!

Інтерв’ю 13.10.2017 
Фото надано авторкою