Чорнобиль. Спогади ліквідатора з Дніпра Олександра Железнякова

«Біля труби, де пройшла наша розвідгрупа, рівень радіації доходив до 13 тисяч 800 рентген!», – згадує Олександр Железняков, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, пенсіонер. Олександр Олександрович народився 1960 року в Дніпрі. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут (ДХТІ, нині – Український державний хіміко-технологічний університет). Працював майстром на Дніпропетровському шинному заводі.

18 листопада 1986 року Олександр Железняков проводив радіаційну розвідку на даху третього блока Чорнобильської АЕС. Цю п’ятірку добровольців-розвідників згодом назвали групою смертників. Вони здійснили подвиг, завдяки якому зберегли життя чимало ліквідаторів. Шокуючі результати розвідки радянське керівництво намагалося приховати, однак наступного ранку про них повідомив «Голос Америки».

На ЧАЕС тоді вже працювали фахівці військової кафедри нашого хіміко-технологічного інституту. Григорій Гольцман, Валерій Педан та інші ліквідаторами стали добровільно. Адже вони розробили зовсім нову технологію дезактивації. Свої пропозиції вчені направили радянському уряду під час аварії, у квітні, але до них прислухалися лише восени. Дніпропетровські суміші для дезактивації на практиці виявилися найефективніші.

Валерій Педан згадував: «10 жовтня на вокзалі Білої Церкви на збірному армійському пункті нашу команду офіцерів запасу зустріли товариші, які вже виконали свій обов’язок і поверталися додому… Молодий хлопець блював кров’ю і напівпошепки крив матом якихось «козлів». Одне прізвище я запам’ятав. Це був генерал, який керував дезактивацією покрівлі третього блока у вересні-жовтні 1986 року». Пізніше, на другому з’їзді «Союзу Чорнобиль» повідомляли, що із 800 ліквідаторів, які брали участь у тих роботах, 300 вже померли.

На другу половину листопада урядова комісія запланувала новий штурм покрівлі третього енергоблока, щоб до нового року її остаточно очистити. Для штурму підготували полк солдатів із 800 чоловік. Адже мали заспокійливі дані, що на даху не більше 50 рентген…

– Олександре Олександровичу, пригадуєте, якою була зустріч із Чорнобилем?

– Для ліквідації наслідків аварії мене призвали, як і багатьох інших, на військові збори. Після закінчення ДХТІ я працював майстром на шинному заводі, у військкоматі числився лейтенантом запасу за спеціальністю «командир взводу хімічної і бактеріологічної розвідки». Їхав у Чорнобиль і думав, що там порядок, а виявилося – бардак. Спочатку ми просто тинялися станцією. Я був вражений: півдня люди ходять, опромінюються – і нічого не роблять!

– Мій колишній викладач військової кафедри, начхім особливої зони в Чорнобилі Григорій Гольцман вивів розвідників самовільно. Розуміючи, на яку небезпеку збираються наражати тисячі людей, він прийняв рішення: провести ще одну розвідку покрівлі. Я зустрів Григорія Романовича в коридорі АЕС. Із ним були інші офіцери. Я привітався, розповів, що нас викликали, а що робити, не знаємо. Григорій Романович тоді сказав: «Ходімо, потрібна розвідка». На той дах спочатку запустили трьох роботів. Німецький згорів за 10 хвилин, наш – за 12, а японський взагалі відмовився працювати.

– Виходить, люди міцніші за роботів, і їх не шкода…

– Тоді вирішили відправити солдатів. Не одна тисяча їх туди до нас пройшла. Мабуть, їх уже нема серед живих.

– Ви знали, що ризикуєте життям?

– Так, знали. Григорій Романович нікого не підставляв. Це порядна людина із золотою головою. Він першим зайшов на дах і останнім звідти пішов. Рядових солдатів на розвідку не пустив, покликав тільки офіцерів-добровольців, які розуміли, на що йдуть. У складі нашої групи також були майори Хіхля та Нікітін, прапорщик Федорчук. 18 листопада ми вп’ятьох вийшли на майданчики блоку: «К», «Л», «М» і «Н». Останні два, які дісталися мені й Гольцману, виявилися найнебезпечнішими. Тут дозиметр зашкалював за тисячу рентген. А біля труби, де пройшли всі члени групи, рівень радіації доходив і до 13 тисяч 800 рентген! Піднялися на покрівлю, а там стрілка дозиметра пішла за 200 рентген. Але страху не було, я просто працював: знімав дані і йшов на наступну точку. А Григорій Романович встигав і працювати, і за нами стежити. Коли мені стало зле, занудило, голова запаморочилася, в очах з’явився туман, він буквально виштовхнув мене з даху. Припускаю, що тим врятував мені життя. А чоловіки залишилися і допрацювали. Я був у групі наймолодшим. Потім ми перевдяглися, помилися і потрапили до радіолога. Той надавав нам жмені аскорбінки і сказав сім років не заводити дітей.

– А у вас є діти?

– Так, маю трьох донечок – Таню, Іринку і Христину. Коли вирушав у Чорнобиль, старшій виповнилося три роки і дружина була на другому місяці вагітності. Отже, я міг від зборів відмовитися. Третя дитина народилася вже в 1996-му, донька дуже часто хворіє.

– Що було потім?

– Про результати розвідки доповіли генералові Самійленку (був начальником опергрупи особливої зони ЧАЕС із листопада 1986 року. – Авт.). Нас ізолювали, щоб ми ні з ким не спілкувалися і тримали все у секреті. Та на ранок ситуація змінилася.

Зі спогадів Валерія Педана: «Голова урядової комісії Борис Щербина розлючений, адже треба доповідати в ЦК. Простіше було оголосити дорозвідку некомпетентною. Однак наступного ранку про нову розвідку покрівлі повідомив «Голос Америки», названі рівні радіації понад 10 тисяч рентген».

Після нас повторну розвідку зробили фахівці Міноборони. Дані нашої групи підтвердилися. І тоді прийняли рішення дезактивувати покрівлю вже за новим графіком: солдатів пускали на дах не більше, ніж на 20 секунд. З наших слів зробили макет даху, і ліквідатори знали, де що розташовано, цілеспрямовано вибігали на задану точку.

– Ви підрахували, яку дозу радіації отримали на даху?

– Не знаю. За розрахунками Педана, на початок грудня я отримав десь 150 рентген. Усього за 90 діб офіційно мені поставили 25. Гольцманові було дуже погано, в нього взяли кров – 70 рентген. І це попри те, що перед розвідкою вкололи антирад. Отже, фахівці розуміли, що насправді доза радіації майже вдвічі більша. А записали Григорієві Романовичу всього 6 рентген. Радіолог йому сказав, що більше поставити не може. Мовляв, такий наказ. А мені як запасникові записали півтора рентгена. Після розвідки хлопці поїхали, а я залишився ще в 25-й бригаді. Григорій Гольцман ще раз добровільно приїжджав у Чорнобиль на другий строк.

– Знаєте, як склалася доля ліквідаторів-розвідників, які були з вами?

– На початку лютого 1987-го ми проводжали додому знайомих офіцерів. І хтось сказав: «Давайте вип’ємо за групу смертників – групу Гольцмана». Начальник зв’язку його штовхає: «Ось же Саша Железняков із тієї групи». А той мені: «Як, ти ще живий?» І тоді я дізнався, що майорів уже нема, а прапорщик – у тяжкому стані. Григорія Романовича згодом зустрічав у Дніпрі. Він пішов з кафедри. Чув від людей, що потім він виїхав за кордон. Здається, в Ізраїль. І там його витягнули буквально з того світу.

– Що особисто вам допомагає жити?

– Не знаю. Чи те, що я спортом займався, чи те, що поступово переходив від високих доз радіації на низькі. А може, що мені антирад не вкололи? Були страшні головні болі, але що ближче під’їжджав до станції, то краще почувався.

– Як це пояснювали лікарі?

– А кого це цікавило? Знаю тільки, що все, що ми вивчали в інституті про радіацію, виявилося неправдою. Чорнобиль усе перевернув.

– Держава як віддячила за подвиг на ЧАЕС?

– Усім оголосили подяку і видали по 100 рублів. Усю п’ятірку генерал представив до нагород: Григорія Романовича і майорів – до ордена Червоної Зірки, мене і прапорщика – «За бойові заслуги». Але Борис Щербина поперек списку написав: «Шарлатанам не давати!» Коли Міноборони підтвердило інформацію нашої розвідки, зробили повторне представлення. Але цих нагород ми досі не бачили. Гольцмана тричі представляли до ордена Червоної Зірки, але командування «забувало» його видати. Уже у 1987-му Григорія Романовича нагородили орденом «За особисту мужність». Вважаю, що ім’я цієї людини повинно залишитися в історії України. Він ризикнув узяти на себе відповідальність.

Дехто каже, що ми багато грошей маємо. А яку пенсію я міг заробити після Чорнобиля із своїм здоров’ям? До 1992 року я лікарняних не брав, але щороку лягав у лікарню на обстеження, реабілітацію. Одного разу начальник цеху сказав: «Тут тобі не соцзабез». Із заводу довелося піти. Держава взяла наше здоров’я у кредит. Не можете його повернути, то компенсуйте. Я проти пільг, але за компенсацію. Депутати ще нічого не зробили, а пільги вже отримують. Я за те, щоб рядовим солдатам-ліквідаторам, які врятували Україну, встановити пам’ятник перед Верховною Радою. І нехай депутати повз нього ходять.

«Біля труби, де пройшла наша розвідгрупа, рівень радіації доходив до 13 тисяч 800 рентген!», – згадує Олександр Железняков, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, пенсіонер. Олександр Олександрович народився 1960 року в Дніпрі. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут (ДХТІ, нині – Український державний хіміко-технологічний університет). Працював майстром на Дніпропетровському шинному заводі.

18 листопада 1986 року Олександр Железняков проводив радіаційну розвідку на даху третього блока Чорнобильської АЕС. Цю п’ятірку добровольців-розвідників згодом назвали групою смертників. Вони здійснили подвиг, завдяки якому зберегли життя чимало ліквідаторів. Шокуючі результати розвідки радянське керівництво намагалося приховати, однак наступного ранку про них повідомив «Голос Америки».

На ЧАЕС тоді вже працювали фахівці військової кафедри нашого хіміко-технологічного інституту. Григорій Гольцман, Валерій Педан та інші ліквідаторами стали добровільно. Адже вони розробили зовсім нову технологію дезактивації. Свої пропозиції вчені направили радянському уряду під час аварії, у квітні, але до них прислухалися лише восени. Дніпропетровські суміші для дезактивації на практиці виявилися найефективніші.

Валерій Педан згадував: «10 жовтня на вокзалі Білої Церкви на збірному армійському пункті нашу команду офіцерів запасу зустріли товариші, які вже виконали свій обов’язок і поверталися додому… Молодий хлопець блював кров’ю і напівпошепки крив матом якихось «козлів». Одне прізвище я запам’ятав. Це був генерал, який керував дезактивацією покрівлі третього блока у вересні-жовтні 1986 року». Пізніше, на другому з’їзді «Союзу Чорнобиль» повідомляли, що із 800 ліквідаторів, які брали участь у тих роботах, 300 вже померли.

На другу половину листопада урядова комісія запланувала новий штурм покрівлі третього енергоблока, щоб до нового року її остаточно очистити. Для штурму підготували полк солдатів із 800 чоловік. Адже мали заспокійливі дані, що на даху не більше 50 рентген…

– Олександре Олександровичу, пригадуєте, якою була зустріч із Чорнобилем?

– Для ліквідації наслідків аварії мене призвали, як і багатьох інших, на військові збори. Після закінчення ДХТІ я працював майстром на шинному заводі, у військкоматі числився лейтенантом запасу за спеціальністю «командир взводу хімічної і бактеріологічної розвідки». Їхав у Чорнобиль і думав, що там порядок, а виявилося – бардак. Спочатку ми просто тинялися станцією. Я був вражений: півдня люди ходять, опромінюються – і нічого не роблять!

– Мій колишній викладач військової кафедри, начхім особливої зони в Чорнобилі Григорій Гольцман вивів розвідників самовільно. Розуміючи, на яку небезпеку збираються наражати тисячі людей, він прийняв рішення: провести ще одну розвідку покрівлі. Я зустрів Григорія Романовича в коридорі АЕС. Із ним були інші офіцери. Я привітався, розповів, що нас викликали, а що робити, не знаємо. Григорій Романович тоді сказав: «Ходімо, потрібна розвідка». На той дах спочатку запустили трьох роботів. Німецький згорів за 10 хвилин, наш – за 12, а японський взагалі відмовився працювати.

– Виходить, люди міцніші за роботів, і їх не шкода…

– Тоді вирішили відправити солдатів. Не одна тисяча їх туди до нас пройшла. Мабуть, їх уже нема серед живих.

– Ви знали, що ризикуєте життям?

– Так, знали. Григорій Романович нікого не підставляв. Це порядна людина із золотою головою. Він першим зайшов на дах і останнім звідти пішов. Рядових солдатів на розвідку не пустив, покликав тільки офіцерів-добровольців, які розуміли, на що йдуть. У складі нашої групи також були майори Хіхля та Нікітін, прапорщик Федорчук. 18 листопада ми вп’ятьох вийшли на майданчики блоку: «К», «Л», «М» і «Н». Останні два, які дісталися мені й Гольцману, виявилися найнебезпечнішими. Тут дозиметр зашкалював за тисячу рентген. А біля труби, де пройшли всі члени групи, рівень радіації доходив і до 13 тисяч 800 рентген! Піднялися на покрівлю, а там стрілка дозиметра пішла за 200 рентген. Але страху не було, я просто працював: знімав дані і йшов на наступну точку. А Григорій Романович встигав і працювати, і за нами стежити. Коли мені стало зле, занудило, голова запаморочилася, в очах з’явився туман, він буквально виштовхнув мене з даху. Припускаю, що тим врятував мені життя. А чоловіки залишилися і допрацювали. Я був у групі наймолодшим. Потім ми перевдяглися, помилися і потрапили до радіолога. Той надавав нам жмені аскорбінки і сказав сім років не заводити дітей.

– А у вас є діти?

 

– Так, маю трьох донечок – Таню, Іринку і Христину. Коли вирушав у Чорнобиль, старшій виповнилося три роки і дружина була на другому місяці вагітності. Отже, я міг від зборів відмовитися. Третя дитина народилася вже в 1996-му, донька дуже часто хворіє.

– Що було потім?

– Про результати розвідки доповіли генералові Самійленку (був начальником опергрупи особливої зони ЧАЕС із листопада 1986 року. – Авт.). Нас ізолювали, щоб ми ні з ким не спілкувалися і тримали все у секреті. Та на ранок ситуація змінилася.

Зі спогадів Валерія Педана: «Голова урядової комісії Борис Щербина розлючений, адже треба доповідати в ЦК. Простіше було оголосити дорозвідку некомпетентною. Однак наступного ранку про нову розвідку покрівлі повідомив «Голос Америки», названі рівні радіації понад 10 тисяч рентген».

Після нас повторну розвідку зробили фахівці Міноборони. Дані нашої групи підтвердилися. І тоді прийняли рішення дезактивувати покрівлю вже за новим графіком: солдатів пускали на дах не більше, ніж на 20 секунд. З наших слів зробили макет даху, і ліквідатори знали, де що розташовано, цілеспрямовано вибігали на задану точку.

– Ви підрахували, яку дозу радіації отримали на даху?

– Не знаю. За розрахунками Педана, на початок грудня я отримав десь 150 рентген. Усього за 90 діб офіційно мені поставили 25. Гольцманові було дуже погано, в нього взяли кров – 70 рентген. І це попри те, що перед розвідкою вкололи антирад. Отже, фахівці розуміли, що насправді доза радіації майже вдвічі більша. А записали Григорієві Романовичу всього 6 рентген. Радіолог йому сказав, що більше поставити не може. Мовляв, такий наказ. А мені як запасникові записали півтора рентгена. Після розвідки хлопці поїхали, а я залишився ще в 25-й бригаді. Григорій Гольцман ще раз добровільно приїжджав у Чорнобиль на другий строк.

– Знаєте, як склалася доля ліквідаторів-розвідників, які були з вами?

– На початку лютого 1987-го ми проводжали додому знайомих офіцерів. І хтось сказав: «Давайте вип’ємо за групу смертників – групу Гольцмана». Начальник зв’язку його штовхає: «Ось же Саша Железняков із тієї групи». А той мені: «Як, ти ще живий?» І тоді я дізнався, що майорів уже нема, а прапорщик – у тяжкому стані. Григорія Романовича згодом зустрічав у Дніпрі. Він пішов з кафедри. Чув від людей, що потім він виїхав за кордон. Здається, в Ізраїль. І там його витягнули буквально з того світу.

– Що особисто вам допомагає жити?

– Не знаю. Чи те, що я спортом займався, чи те, що поступово переходив від високих доз радіації на низькі. А може, що мені антирад не вкололи? Були страшні головні болі, але що ближче під’їжджав до станції, то краще почувався.

– Як це пояснювали лікарі?

– А кого це цікавило? Знаю тільки, що все, що ми вивчали в інституті про радіацію, виявилося неправдою. Чорнобиль усе перевернув.

– Держава як віддячила за подвиг на ЧАЕС?

– Усім оголосили подяку і видали по 100 рублів. Усю п’ятірку генерал представив до нагород: Григорія Романовича і майорів – до ордена Червоної Зірки, мене і прапорщика – «За бойові заслуги». Але Борис Щербина поперек списку написав: «Шарлатанам не давати!» Коли Міноборони підтвердило інформацію нашої розвідки, зробили повторне представлення. Але цих нагород ми досі не бачили. Гольцмана тричі представляли до ордена Червоної Зірки, але командування «забувало» його видати. Уже у 1987-му Григорія Романовича нагородили орденом «За особисту мужність». Вважаю, що ім’я цієї людини повинно залишитися в історії України. Він ризикнув узяти на себе відповідальність.

Дехто каже, що ми багато грошей маємо. А яку пенсію я міг заробити після Чорнобиля із своїм здоров’ям? До 1992 року я лікарняних не брав, але щороку лягав у лікарню на обстеження, реабілітацію. Одного разу начальник цеху сказав: «Тут тобі не соцзабез». Із заводу довелося піти. Держава взяла наше здоров’я у кредит. Не можете його повернути, то компенсуйте. Я проти пільг, але за компенсацію. Депутати ще нічого не зробили, а пільги вже отримують. Я за те, щоб рядовим солдатам-ліквідаторам, які врятували Україну, встановити пам’ятник перед Верховною Радою. І нехай депутати повз нього ходять.