Кальчук Денис Сергійович
Денис Кальчук. Перезавантаження

Які вони герої нашого часу? Ні, не з книжок або зі стрічок, з життя реального. В чому їхня справжність, яке саме перезавантаження стається з нами після подібних зустрічей, чи спроможні бути відповідними або хоча б наблизитись? Всі ці питання я ставила собі подумки під час та опісля зустрічі з Денисом Кальчуком.

Говорить стрімко, пружними фразами, у справі. Поруч з ним хочеться тримати стрій, в розумінні організації та самодисципліни, відповідальної свідомості, абсолютного відчуття часу.

Денис народився в Кривому Розі, виріс на Дніпропетровщині в с. Суворовському. З життєвим шляхом визначився з юнацтва, бо це було позначено долею батька. Сергій Михайлович все життя служив у правоохоронних органах, пройшов Афганістан. Згадувати про операцію «Незламна свобода» не любив, напевно, як більшість ветеранів тієї війни, бо було це морально складно та й відсторонитися хотів від зайвих жахливих емоцій близьких, сподіваючись що подібне ніколи не зачепить. Не сталося.

У 2011 році Денис був призваний на військову строкову службу до внутрішніх військ, через три роки АТО, підписав контракт, служив у лавах Національної гвардії України.

«В 2020 році я звільнився з армії обрав дещо іншу сферу діяльності проходив службу в судовій охороні, бо саме під час служби на контракті отримав вищу освіту за фахом «правознавство». На момент вступу до Київської Національної Академії МВС України збирався продовжувати шлях в армії, підписував другий контракт, бачив свою перспективу саме офіцером. Коли ж з початком АТО почалися реформи й сержантський корпус став стверджуватись, виникло розуміння, що є інші вектори для розвитку. Бажалось спробувати щось нове, на той час служба судової охорони лише зароджувалась і більшу перспективу я побачив саме там.

В 2022 зрозумів, що є військовим у запасі, складав присягу на вірність Україні і маю певний досвід. Я звільнився зі служби, бо мав спецоблік і нас не призивали, та пішов служити в підрозділ «Дніпро-1» – добровольчий батальйон в лавах Національної гвардії України. Власне саме там почався мій військовий шлях під час повномасштабного вторгнення Росії».

– Війна – це яка реальність?

– АТО відрізняється від війни 2022-го року масштабами жахіття, що відбувається. Масштабами бойових дій, руйнувань, жертв, масового застосування зброї. Коли під час АТО якусь позицію накривало градами – це вважалося чимось екстраординарним. Під час повномасштабного вторгнення наша позиція потрапляла під обстріл п`ять-шість разів на день. Й під час виконання бойових завдань – авіація, фосфор і взагалі цинізм російської армії. Під час АТО серед них були вихідці з Донецької та Луганської областей, і руйнувати свої міста не всі наважувались, хтось нехтував, хтось розумів, що вони ж там живуть. Зараз їм все одно, якщо вони мають наказ та ціль захопити якусь ділянку місцевості, для них взагалі неважливо, що на ділянці тій знаходиться. Якщо це населений пункт, і потрібно зрівняти його з землею, щоб просунутись – вони зроблять це, не замислюючись ані на мить, чи є там місцеві, чи немає. Вони просто будуть накривати шквалом вогню все перед собою.

– Ви обрали військовий шлях генетично, але поруч з Вами на передовій знаходились цивільні люди, далекі від військових справ, як вони поводяться в екстремальних умовах?

– Я помітив тенденцію, що інколи вони показують себе краще ніж ті, які вважались професійними військовими. Не завжди людина, яка проходить службу в армії, є готовою до того, що відбувається. На жаль. Є дійсно професійні військові, які обрали свій шлях, але стикаючись з реаліями війни, на полі бою не витримують. А є ті, хто приходять з інших сфер діяльності й показують себе, як справжні воїни. Я не можу сказати «солдати», бо солдати сліпо виконують наказ, саме воїни.

Я був приємно здивований, коли потрапив до підрозділу, де більшість людей була цивільними або колись мала певний бойовий досвід. Наскільки ж вони були вмотивовані, наскільки швидко пристосовувались до реалій і показували результати, наскільки поєднані справжнім братерством і до останнього тримали позиції! Цей момент вразив мене як кадрового військового найбільше. Люди з різними мирними спеціальностями, полярними світоглядами консолідувались навколо однієї проблеми або задачі та швидко її виконували.

Мабуть в кожного є свій шлях та загальні моменти з мотивації захисту Батьківщини. Сім`ї, близькі, в когось – бажання помсти, як, наприклад, в мого побратима, в якого загинув друг ще в 2014 році. Є певні акценти, що допомагають триматись, розуміння, що саме на війні вони проживають життя по максимуму, стовідсотково себе реалізовують.

– Почувають себе вільними…

– Саме так. Почувають, що саме потрібно робити та навіщо. Тому відчутний загальний моральний дух в колективі, справжній, що складається з часток прагнень та нюансів кожного, й все це входить в загальну течію та напрямок дій. Це, напевно, те, що поєднує та допомагає триматись. З людьми зближаєшся й, коли потрапляєш в обставини надзвичайні, дійсно видно – хто є хто. Братерству, яке там виникає, немає аналогів, воно виникає саме в той момент, коли розумієш, що відповідальний не лише за себе, а й за того хто поруч.

– А відчуття «все, не можу більше» не виникало?

– Коли надзвичайно тяжко, виникало.

– І як «вистрибували» з цього, бо часу ж немає?

– В мене таке було один раз під час важкого завдання. Але я усвідомлював, якщо зараз раптом не зможу, хтось загине або постраждає, й це повертало до русла. До того ж я командир, і маю бути кращим, не маю дати слабину, бо як тоді питати з тих, хто йде за мною. Вони тоді теж можуть впасти у відчай, і це призведе до фатальних наслідків. Саме це стримувало та змушувало йти далі.

Денис згадує ключові етапи цієї війни – населений пункт Щурове на Донеччині, коли звільнювали Лиман та брали участь в цій операції, маючи свою зону відповідальності та завдання. Згадує важкі обставини при заході на позиції, складну логістику, чотири-п`ять днів, коли не було доступу до питної води та їжі. Пам`ятний і населений пункт Терни Луганської області. В Лимані була відстань від ворога метрів сто до перших редутів, у Тернах – метрів двісті-двісті п`ятдесят, все поруч, чули один одного. Одне з найважчих завдань – висування з району населеного пункту Курдюмівка і останнє, де Денис отримав поранення, Кремінській ліс. Зараз він завершує реабілітаційний період і повертається до служби. Якщо буде наказ – на передову, але скоріш за все, займеться навчанням та підготовкою особового складу.

– Коли людина повертається в тилове життя, яке відчуття?

– На передовій бувають моменти, коли знаходишся на тій чи іншій позиції й не можеш нічого робити, бо безперервний обстріл.В цей час хто чим займається: хтось звертається в молитвах до Бога, хтось, якщо має поруч співрозмовника, розповідає анекдоти. Коли в такі хвилини ти сам – це такі ключові життєві миті, коли трапляється повне переусвідомлення цінностей. Багато зайвих речей відходить на другий план, й ти розумієш, наприклад, що не зробив для своєї родини, ставиш собі питання, чому приділяв близьким замало часу, обіцяєш собі, що виправишся. Міркуєш, чим би хотів займатись. І коли повертаєшся, майже кожну хвилину присвячуєш родині, по-іншому дивишся на багато речей. Розумієш, що потрібно частіше телефонувати батькам, відвідувати їх.Саме такі особисті моменти оголює війна.

– Жінка військового це…?

– …жінка яка постійно чекає. Коли я знайомив Тетяну зі своїми батьками, матуся (Тетяна Леонідівна, який не випадковий збіг імен – пр. авт.) звернулась до неї: «Я вийшла заміж за людину, яка носила погони і все життя чекала, ти розумієш, що зараз і твоя доля буде позначена постійним очікуванням?». Коли почалося АТО моя дружина підрахувала, що бачились ми за рік місяці три, отже, так, вона звикла чекати. Коли я прийшов додому після оголошення повномасштабної війни і сказав, що буду шукати підрозділ для проходження служби, вона теж все зрозуміла, лише промовила: «Цілий місяць витримав…». Але це лише тому, що нас просто одразу не звільняли.

Про поранення Тетяна дізналась від моїх побратимів, я зателефонував наступного ранку, вона спитала: «Як почуваєш себе?» – «Є певні проблеми…» – «Нічого все можливо вирішити, головне – ти живий». Вона доглядала за мною, допомогла відновитись.

Дружина військового – це людина, яка рази в два сильніше за нього морально. Чекати нашого дзвінка, якщо знаходимося ми на виконанні якогось завдання, коли немає зв`язку, йдуть бойові дії, ми в русі та ні про що інше немає часу думати – дуже важко. А дружини наші весь цей час чекають, чекають того моменту, коли ти повідомиш, що все добре. Це дуже складно.

Що ще в Дениса за розкладом? Читання, театр, тренажерний зал.

На війні він кожної можливої хвилини гортав сторінки улюблених авторів та книжок. Василь Стус, Василь Шкляр. «Чорний ворон. Залишенець» – один з найулюбленіших творів, якій прочитав ще в шкільні роки. Там теж про окупацію ще радянську, про боротьбу українських повстанців, про перший Голодомор після Жовтневої революції. Твір засновано на розсекречених на той час архівах КДБ, тобто має документальну основу. Свою реальність. Ще одна реальність література військова, посібники армій НАТО, де багато практичного досвіду.

– Щастя це?

– Коли немає війни та всі твої рідні здорові. Це перше та головне, що може бути. Все інше – незначні життєві труднощі, які людина може подолати.

Реальність війни… Вона про те, як по відчуттю та фаховому розумінню можливо в долі секунди врятувати життя побратима та своє, як за звуком можна відчути, куди саме летить міна, як не помилитись та не схибити тієї самої миті, щоб завдання було виконано та близькі дочекались рідних голосів.

Війна це й про людей, про яких говорять: «таких насправді одиниці», і які на щастя є моїмита Денисовими спільними друзями. Пам`ятаєте, як писав Василь Стус: «Дбай про своїх друзів. Вони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів – не треба. А добрі друзі допомагають рости і ставати кращим…». Так.

Я й дійсно проживала разом з Денисом ті самі сорок діб, коли перебуваєш під шквальними обстрілами та для сну частіше дві-три, за щастя – чотири-п`ять годин. Я просочувалась наскрізь цією хронікою подій, де за кожним словом – окремі життя та долі наших Світлих Воїнів і мільйони врятованих ними наших.

Ви коли-небудь помічали, що гілки дерев взимку ніби долоні у молитві ще більше підіймаються вгору? Така молитовна графічна аскеза, перезавантаження. Ніби рухаєшся по лезу часу й крізь миттєве просвітління  домальовуєш цю графіку. А якщо за все це болить,  й ти максимально вкладаєшся та дієш, то за словами Василя Стуса – серце в тебе є.

Шануємо та прислухаємось.

Фото з особистого архіву Дениса Кальчука та Ігоря Кирильчатенка