Гудим Микола Володимирович
З Голубівкою і поезією пов’язав своє життя

Миколу Гудима мешканці Новомосковщини знали за гумористичними творами, привітаннями, посвятами та віршами, що друкувались у районній періодиці під псевдонімом «Дід Гудим» із Голубівки. 

Народився Микола Володимирович 6 квітня 1934 року в селі Андріївка Магдалинівського району Дніпропетровської області у родині колгоспників.

Поклик дитинства

Де ставок притулився до шляху,
Переймає густу куряву,
Під старим очеретяним дахом
Полишив я недолю живу.
Там село моє, Куцою зветься,
(Куца балка наймення дала).
І до нього душа моя рветься,
До куценького, справді, села.
Що ж лишилося там? Стара хата?
З нею – злидні великі й малі?
Чи густа лобода пелехата –
Бідна їжа на біднім столі?
Чом же так притягаєш до себе
Ти, згорьоване юне життя?
Що від тебе і нині ще треба
На шляху моїм до небуття?
Та душа, ніби чайка, кигиче,
В ній відлунює болем село:
Босоноге дитинство нас кличе
І святе материнське тепло.
Та шматочок дідівського поля
(України частинка мала)
І тяжка розгорьована доля,
Що веде від мойого села.
А ще той поцілунок несмілий
У цвітінні вишневих садів,
Та квічальна зелена неділя
Із гілок молодих ясенів.

У 1938 році батька Миколи Володимировича мобілізували до кінної міліції як кавалериста за військовим фахом, а в 1938 році його направили на роботу оперативним уповноваженим НКВС в Залозецький район Тернопільської області, куди переїхала і сім'я.

З початком війни батька забирають на фронт, а сім'ю евакуюють до Сталінградської області. Але від війни втекти не вдалося. В липні 1942 року німці прийшли на Дон, де жила родина. Це місце, в якому річка Дон найближче зміїться до річки Волги, а до Сталінграда було всього 100 кілометрів. Отже сім'я потрапила в саме пекло війни, бо разом із німцями опинилася в оточенні Червоної Армії. Тут вперше Миколі довелося побачити «море крові», бо навіть Дон був від неї червоний. Потім про це будуть написані вірш «Червоний Дон» і поема «Донская быль».

Зазнав усіх лих і страхіть війни, голод і холод, на початку 1944 року сім'я переїздить на батьківщину, в село Андріївку. Тут Микола Володимирович йде до другого класу Андріївської початкової школи (перший закінчив на Дону). У 1947-му голодному році довелося залишити п’ятий клас і з чотирнадцяти років йти працювати. Батько з війни не повернувся, а крім Миколи в родині було ще двоє менших. З шістнадцяти років і до двадцяти дев’яти працював трактористом.

Вірші почав писати ще з дев’яти років, коли навчився писати літери. Але з перших спроб жодного вірша не залишилось, а в шістнадцять припинив віршувати, вважаючи що ще не знає життя. Це була перша помилка. Правда, зберігся один вірш про трактористів, написаний в 1950 році – «Господарі степу».

У 1963 році направлений на навчання до Кіровоградської радпартшколи, яку закінчив в 1966 році отримавши фах молодшого агронома-організатора. З 1966 по 1968 роки працював бригадиром комплексної бригади в рідному селі, а у вересні 1968 року переїхав з сім'єю в селище Перещепине, в якому працював на бурових установках, а потім бригадиром у колгоспі ім. Дзержинського. Працюючи з юних літ на тракторах, захворів на хронічний бронхіт, з роками хвороба ускладнювалась. Треба було будувати хату, бо куплена була занадто тісна, сім'я на той час складалась з п’яти чоловік. Але здоров’я не дозволяло займатись будівництвом, тому попросився в радгосп ім. 50-річчя ВЛКСМ у селі Голубівці, бо там дали квартиру. 

У 1953 році Микола Володимирович одружився. З дружиною прожив разом більше 50 років, виростили сина і доньку, мають онуків. У радгоспі працював на різних роботах середньої ланки керівництва, закінчив трудову діяльність головним диспетчером радгоспу «Голубівський».

Краю мій

Краю мій, душі моєї спокій,
Красу мені незміряну несеш
І будиш думи пристрасні, високі,
Наснаги і натхнення додаєш.
Хочеться пісні тобі співати,
Щонайкращі на землі пісні.
Ті, що наспівала мені мати
У пташинім хорі голоснім.
Рідний мій Новомосковський краю,
Постаєш ти з глибини віків.
Кращого я на землі не знаю,
Ти – і піт, і кров моїх батьків.
Чув не раз смертельний голос криці,
Вогневій і стріл татарських свист…
І води джерельної з криниці
Не напився тут лихий фашист.
А напився власної він крові
(Партизанським краєм ти ставав),
У зеленій і густій діброві
Кару по заслузі діставав.
А тепер ти золотим колоссям
І веселим щебетом пташні
Та дітей своїх дзвінкоголоссям
Радуєш мої старечі дні.

До поетичної творчості повернувся після 50 років. Але збірку друкувати не збирався, вважаючи що у віршуванні бракує поезії. А тому написані вірші просто викидав до корзинки. Та сестра Антоніна нишком їх збирала і якось усе показала братові. Переконувала, що треба писати вірші і зібрати їх, нагадавши про збірку віршів їхнього діда, який багато написав, але не друкував. Його сини не зберегли спадщину батька. І Микола здався, погодившись надрукувати небагато екземплярів, щоб подарувати друзям і рідним. 

Втрачений квиток

Знаю, потяг мій вже не здогнати,
Та й квитка на нього не купив.
Ліхтарями встиг він поморгати,
Що юнацькі мрії я згубив.
Що ж ті мрії? Як же в фуфайчині,
Що пропахла в гасовім чаду,
Я в своєму хліборобським чині
До купе комфортного зайду?
Там сидять поважні та письменні,
Написали гори вже книжок.
Я – селюк, безрідний, безіменний,
То й злякався брати той квиток.
Чи правий, чи ні, судити пізно,
Але дещо втрачене верну,
Хоч в поезії таким, як я, завізно
(Вже давно цю істину збагнув).
Ні. Не хочу я ще «наслідити»
Там, де є багато вже слідів.
Та не можу душу не відкрити
Тим, кому не встиг і не зумів.
Хочу любити все, що суще:
Поле, небо, став і понад ним
Верболози і качині гущі
В сонячнім серпанку веснянім.

Але перша збірка швидко розійшлася та залишилось багато незадоволених, кому вона не дісталась, тому народилась ідея надрукувати ще один тираж. Критик, знаний поет на Дніпропетровщині, член Спілки письменників України Микола Миколаєнко, відгукнувшись в цілому позитивно на поезію Миколи Гудима, вказав на те, що збірка переобтяжена посвятами і є багато «огріхів» у майстерності. Від порадив не дублювати цілком збірку, а виправити помилки та додати нових віршів. Тому і війшло видання, як друге, перероблене і доповнене.

Першу збірку видано за спонсорської допомоги агрофірми «Олімпеск-Агро», а другу допомогли видати відомі на Новомосковщині Анатолій Григорович Білик і Петро Сергійович Кравченко. Дійову допомогу також надало керівництво агрофірми «Олімпекс-Агро». Багато в чому допоміг і завідуючий Новомосковським райвідділом культури Володимир Костянтинович Роздайбіда, який прямо примушував писати вірші до районних концертів. Так народились вірші про Новомосковщину і Приорілля. Велику роль відіграв і музичний керівник ансамблю «Берегиня» с. Голубівки Радіс Галімханович Сафін, який часто прохав написати якусь пісню. Так з'явилось близько десятка пісень, шкода, що через музичну неосвіченість автора до збірки не увійшли ноти цих пісень. А можна було б знайти людину з музичною освітою, як потім з'ясувалося. Ось і все…

Вічне джерело

Як часто з нами те буває,
Щось часом дуже заважає –
І талант мовчить.
Ні образа тобі, ні слова,
Хоч і багата наша мова,
Та спить душі блакить.
І, раптом, крізь сіреньки будні
Неначе мозок твій розбудять,
У скроні вдарить кров.
В душі мелодія озветься
І заспіває її серце –
Прокинулась любов.
Прийшла, примусила літати,
Творити вірші і кантати.
Обезплодію – кінець!
І стало небо пурпурове,
Засяяв день у барвах нових.
Любов – життя вінець.
З любові сина родить мати,
З любові в бій ідуть солдати,
В шалений вогневій!
З любові в полі родить жито,
І – трави росами полито,
І – спів в душі моїй.

4 травня 2011 року Микола Володимирович Гудим пішов із життя… Але рідні, знайомі та шанувальники його поетичної творчості довго пам'ятатимуть вірші, гуморески і нариси «діда Гудима» з Голубівки.

Я – не поет

Мабуть, з мене поета не буде –
Не блукаю в досвітній імлі.
І цікавлять земні мене люди,
Бо і сам я живу на землі.
Коли ранком на росянім полі
Я пройдуся по свіжій ріллі,
То побачу криваві мозолі,
Що віками годили землі.
Може б, справжній поет в цю хвилину
Безліч образів тут назбирав,
А я бачу натруджену спину
Тракториста, що поле орав.

Бібліотеки Новомосковського району неодноразово проводили заходи за творчістю М.В. Гудима – це були презентації його книжок, вечори-зустрічі з автором, вечори поетичної творчості, години поезії. Поет подарував усім бібліотечним і шкільним закладам Новомосковщини свої збірки, так що користувачі бібліотек мають можливість доторкнутись до творчого набутку та помандрувати місцевими краєвидами разом із віршами Миколи Гудима.

Останнє зітхання

Хай пеклом ніч мені, канапа – лоном кари,
Дух не зламати мій. Тож – пріч ниття.
Бо я люблю весну, бузкові сині чари,
Бо я закоханий на все життя.
Якщо ж моя рука у праці заніміє,
А серце замлоїть: «Уже межа?», –
Подасть мені тоді сподівану надію
Закохана в пісні моя душа.
У мить таку тяжку в душі буде кохана,
Коли усе коштовне розгублю.
Тільки тій лишиться зітхання це останнє,
Яку я так любив і вік люблю.