Демерджі Дмитро Лазарович
Дмитро Демерджі: мариніст української поезії

Головним мотивом поетичної творчості Д. Демерджі було море, а природа Приазов’я була джерелом його натхнення. Його перекладацька діяльність відіграла важливу роль у популяризації літератури греків Приазов’я.

Коваль людського щастя

...Нехай горно життя мого палає
Отим, що ти лишив мені, вогнем!
Хай той вогонь мені допомагає
Людського щастя бути ковалем!

Дмитро Демерджі

Дмитро Лазарович Демерджі народився 4 листопада 1901 року в приазовському селі Урзуф (нині – Приморському) на Донеччині у простій селянській родині Лазаря Ставровича та Єлизавети Іорданівни Демерджі, в сім’ї, де панувала повага до знань, читання, книги. В першу чергу, це йшло від батька, якого рано не стало. Мати одна виховувала сімох дітей – трьох хлопчиків – Дмитра, Михайла, Георгія та чотирьох дівчаток – Олімпіаду, Параскеву, Раїсу та Зою. Велику допомогу у вихованні дітей їй надавав брат чоловіка Андрій Ставрович. З дитинства Дмитро спізнав тяжку працю, наймитував. Після закінчення сільської школи в 15 років вступили до чотирирічної Преславської учительської семінарії (зараз с. Преслав на території Приморського району Запорізької області), потім учився у Бердянському педагогічному технікумі, а потім – на історичному факультеті Інституту народної освіти у Дніпропетровську (ДНУ). Під час навчання в інституті Д.Л. Демерджі паралельно навчався у Дніпропетровській консерваторії по класу вокалу. В нього був красивий баритональний тенор, довелося працювати на сценах оперного театру та музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка м. Дніпропетровська. Він брав участь у виставах «Наталка Полтавка», «У неділю рано зілля копала». Доля подарувала йому можливість працювати поруч із геніальною українською актрисою Н. Ужвій, яка в ті часи виступала на театральних сценах м. Дніпропетровська. Дмитро Лазарович товаришував із Олесем Гончаром.

У ці ж роки доля подарувала Д.Л. Демерджі зустріч із видатним українським істориком, дослідником історії Запорозького козацтва, Д.І. Яворницьким. Дмитро Лазарович був старостою історичного гуртка, яким керував Яворницький. Він був одним із улюблених учнів видатного вченого, і по закінченні інституту у 1929 р. той допоміг Д. Демерджі вступити до аспірантури Ленінградського університету за фахом «археологія». Але провчився він в аспірантурі два роки і повернувся до Дніпропетровська. Замість того, щоб стати викладачем чи науковцем, Дмитро Демерджі пішов у журналістику. Окрім того він писав вірші. У 1933 р. вийшла його перша збірка поезій «Радість». Він також працював у редакціях дніпропетровських газет, у журналі «Штурм», кореспондентом РАТАУ-ТАРС по Дніпропетровській та Івано-Франківській областях.

Під час війни Дмитро Лазарович воював на Кавказькому фронті. У 1944 році повернувся до Дніпропетровська на редакційно-видавничу роботу. Довгий час займав керівну посаду в обласному книжковому видавництві, яке згодом було перетворене на зональне республіканське книжкове видавництво «Промінь» (згодом – «Січ»).

Літературною творчістю Дмитро Демерджі займався з юності, був членом літературної молодіжної організації «Молодая кузница», під час роботи в багатотиражці на заводі ім. Петровського став одним із організаторів і довголітнім керівником найстарішої в Україні заводської літературної групи «Плавка». У 1935 році його вірші увійшли до збірника «Плавка», власна ж книжка побачила світ тільки в 1958 році, це була поетична збірка  «Море моє». Вона отримала численні схвальні відгуки, привабивши читача тонким ліризмом, глибиною поетичних образів.

1962 року поета було прийнято до Спілки письменників. На той час він мав уже декілька видань, серед них – поетичні збірки, нариси, дитячі книжки, публікації у збірках. Д. Демерджі писав переважно українською мовою, мовою своєї Батьківщини, де він народився і жив, писав вірші, тексти пісень (музику для яких писали і відомі композитори), перекладав із грецької та російської.

У повоєнні роки Дмитро Демерджі очолював Дніпропетровське обласне літературне об’єднання. Помер поет 22 грудня 1991 року.

***

Автор книг «Радість» (1933), «Море моє: Поезії» (1958), «Так підказало серце: Нарис» (1958), «Сонце на крилах чайки: Поезії» (1967), «Грай море, добре море: Поезії» (1985); віршовані казки «Друзі: Веселі пригоди трьох звірят» (1961). Залишив спогади «Про себе і своїх друзів» (1960). Упорядник антології грецьких поетів України «Від берегів Азова» (1979). Усі зазначені книги видано у Дніпрі. Перекладав українською з новогрецької та російської мов. Окремі вірші Демерджі поклали на музику А. Штогаренко, В. Сапєлкін. У 1961 році в Україні вийшла дитяча, яскраво ілюстрована казка Демерджі «Друзі». Тоді таких книг не було, вона викликала справжній фурор у видавничій справі.

Частими гостями у Дмитра Лазаровича бували і грецькі поети Приазов’я. У 1979 р. побачила світ антологія поезій «Від берегів Азова», упорядником якої був Д.Л. Демерджі. У його перекладах українською мовою до антології увійшли вірші Г. Костоправа, А. Шапурми, Л. Кір’якова, А. Дімітріу, В. Галли, Д. Теленчі, С. Коссе, П. Сараваса, Д. Папуша, В. Бахтарова, Г. Данченка (Меотіса). Перекладацька діяльність письменника відіграла важливу роль у популяризації літератури греків Приазов’я. Поетична спадщина грецьких літераторів перегукується із творчістю українських поетів. Приазов’я було і є частиною України та її культури, тому греків, так само як і українців, зачепили голодомор, сталінські репресії 30-х років, русифікація, Друга світова війна. Спадщина грецьких літераторів була впродовж десятків років невизнана, а часом, заборонена. У 30-х роках ХХ ст. була знищена майже вся інтелігенція, закриті видавництва, грецькі театри, навчальні заклади, припинилося викладання грецької мови в школах.

Протягом більше ніж 25 століть приазовські греки зберігають успадковану від прадідів і дідів народну творчість – міфи, легенди, пісні та казки, які вони привезли з собою з Греції спочатку у Крим, а звідти на Приазов’я, куди переселилися у 1778 році. Перебуваючи вдалині від своєї історичної вітчизни, приазовські греки, попри всі незгоди, змогли не лише зберегти, примножити своє духовне багатство, але й зробити оригінальний внесок у розвиток української культури.

Один із учнів поета Б. Карапиш писав:

«Демерджі… Є така гора в Криму, що в перекладі з грецької означає «коваль». І, мабуть, це дуже символічно, що це слово стало прізвищем поета, який багато зробив для того, щоб зберегти подих національної багатобарвності, зберегти усю палітру того, що ми називаємо культурою і духовністю».

А ще стати Ковалем свого щастя, своєї творчості!

                                                                       Мариніст української поезії

Коваль-пісняр ти був, адже струна
І ніжного, і бойового тону
Живе й в мені – то, певне, від горна
Бринить вона крицевим передзвоном.

Дмитро Демерджі

Поет Дмитро Демерджі був залюблений в своє Приазов’я, у море і його людей і перша збірка поезії «Море моє» – лірична сповідь морської душі. Море ніколи не набридає, дає наснагу для поета. Море – витвір природи, і Демерджі вдалося описати кожний його стан, який викликав у поета різні почуття. Опис моря штормового викликає відчуття занепокоєння, а море на світанку – відчуття впевненості та врівноваженості, під час заходу сонця – настрій мрійливий.

Використовуючи порівняння, широку палітру епітетів, поет так описує море: «спокійне як розплавлене олово», «ліниво ніжиться під променем гарячим», «гойдає на хвилях місяць уночі», «має незмірну глибочінь», «на синьому просторі розкрилюються паруси», «синявою грає, сонцем висвічене до дна», «ніжне і синьооке», фосфоричне, «хвилі розморені голубляться», «хвиля ледь колише, ледь гойдає, повна світанкової снаги», а ось уже «ходить хвиля сердита, важка», «безперестанку розквітають в шаленім танку буруни», «хвилями розбурханими бухає, без угаву б’ється об пісок».

Ніжний лірик описує ранкове море у вірші «Ранок рідного берега»:

А море небесній
Освідчується красі
В любові своїй,
Щоби ніжності не розгубити.
Розморений вітер
Ніяк не підніме свій стяг –
Всю ніч полоскався
У темних запінених хвилях.

А ось море на світанку у вірші «Світанкові прикмети»:

…Хтось невимовно щедрий і багатий
Вночі проходив берегом пустинним,
Порозкидав коштовні діаманти,
В пітьмі досвітній майже непомітні.
На вогкому піску вони лежали
До ранку нерухомо і чекали.
Та от сяйнуло сонце й запалило
Ті діаманти полум’ям веселим.
Який дивак – отой нічний чарівник!
Таке багатство тут розкидав щедро!
Де він спромігся скарби ті узяти?!
Та придивляюсь…
На піску вологім
Не діаманти – крихітні медузи!

У вірші «Перед бурею» море поки що спокійне, але «чайки розкигичились», «повертають рано з лову рибаки», «ще гучніше квилять чайки», «бач, як птаство кричить розтривожене! З півдня – вітер тугий, зволожений, набираючи швидкість, мчить», «хмари збилися, задимилися, Лопотить вітрище, як шовк» – насувається буря.

А ось – у вірші «Після шторму»:

Море не грима. Тихо гомонить.
Розморені, боротися не в силі,
Хлюпочуть ніжно, миролюбно хвилі,
До берега голубляться щомить…
Яке прекрасне море після шторму.
Знов радість звідусіль до серця горне,
Коли цвіте у вересні весна!

Мотиви нездійсненого кохання до жінки влучно передані поетом через опис моря:

Нині море вперше фосфориться,
Де й подівсь нудний набридлий штиль,
На патлатих гривах чорних хвиль
Квітами спалахують зірниці.
Вкарбувався в небо темно-синє
Золотим півдужжям молодик.
…І тоді затока хвилювалась.
Спалахи тремтіли голубі.
Вдвох по узбережжю ми блукали,
Світляків збираючи тобі…
…І завжди, як море фосфориться,
Крізь серпанок відшумілих літ,
Бачу я тебе, моя зірнице,
Юності моєї першоцвіт.

Неповторна краса природи рідного краю, зокрема народження нового дня витончено і проникливо зображені у вірші «Передсвітання»:

Ніч серпнева берег обгортає –
Зоряна, безвітряна, п’янка.
Над Білосарайкою моргає
Невсипуще око маяка.
По воді з-під місяця тремтлива
Стежечка прослалася жива.
Селище рибальське під обривом,
Ніби тиха чайка, спочива.
Ледве бовваніють білі хати.
І садки замріялись у сні,
Лиш не вгомонилися цикади —
І сурмлять, сурмлять свої пісні.
За Чумацьким шляхом стане скоро
Догори колесами гарба,
Вирине з морських глибин Аврора —
І почнеться ще одна доба...

Море для поета – це спогади далекого дитинства (вірш «Розмова з морем»), це жива істота, з якою поет розмовляє, згадує своє нелегке життя, забродчиків, голод. Зростаючи в оточенні трударів: рибалок, хліборобів, наймитів, майбутній поет назавжди зберіг повагу до людей праці й сам був людиною наполегливою, роботящою з рисами оптимізму та життєрадісності за будь-яких життєвих обставин, стриманий і скромний.

У віршах поет утверджував ідеали людини-трударя, виникає відчуття, що він знав і любив кожен камінчик, кожне деревце на своїй рідній землі – стільки ніжності й любові у кожному вірші до рідного краю, до його людей – виноградарів, рибалок, з якими він дружив і оспівував їхню нелегку, але таку важливу працю, а також висловлював свою активну життєву позицію.

Люблю твоїх завзятих рибарів,
До праці й до веселощів охочих.
Вони зі мною – лиш заплющу очі –
Рибалки, мотористи, шкіпери.
Спішу до них, до любих земляків,
Вони десь тут, веселі азовчани!

«Азовське море»

З глибоким ліризмом і щирістю, з пафосом романтичності, сповненої натхнення, піднесеності Демерджі пише:

О, як же мені не писати про них,
Рибалок просолених – друзів моїх,
Хто шторми і грози грудьми зустрічає,
Хто вітер бере в побратими собі,
Хто стриманий в радості,
Сильний в журбі,
Хто мужності й волі в біді не втрачає.

Або про виноградарів:

І дівчата, мов на світле свято,
Вийшли – всі в новому, як одна!
Виноград збирати – як співати,
Це ж – як пити небо із ковша!
Тим-то нині весело дівчатам,
І піснями повниться душа.

«Коли збирають виноград»

Демерджі освічується у любові до моря, до людей, що пов’язують своє життя з ним:

Азовське море!
Знову я тебе Вітаю, море!
Знову я з тобою,
Твоє убрання бачу голубе
З мережаною білою каймою…

***
Чи це я бачу вас знову,
Чи ви приснились мені,
Море моє лазурове,
Юності дні запашні?
Чайка, як щирості мова,
Хвиля дзвіночками б’є…
Як я люблю тебе, море,
Море Азовське моє!

Дмитро Демерджі добре знав міфи та легенди грецького народу, знав українську, грецьку літературу, володів професійною лексикою стосовно морської справи, присвятив вірші Олесю Гончару, А.І. Куїнджі, Т.Г. Шевченку:

Знов в очах зоріє –
Світиться надія.
Плинуть на Вкраїну
Мрії-кораблі.
Ні, не буде ката –
Будуть син і мати!
І в Сім’ї Великій –
Люди на землі!

«Шевченко на Кос-Аралі»

Післямова:

Яким ти був, мій пращуре далекий,
Що прізвище лишив мені Коваль?
Ні біографії, ані портрету
Не збереглось, на превеликий жаль.
Одне я знаю: був ти добрий майстер,
Ковальська вдача і рука міцна.
Не випадково сниться ж мені часто:
Працюємо удвох біля горна
В Криму, під Демерджі-горою – кузня.
«Пращурові»