Чи існував на Монастирському острові монастир?

Інформація про те, що першим сталим поселенням на території сучасного Дніпра є візантійський монастир IX–XIII ст., вперше з’явилася на сторінках історичних праць у другій половині XIX ст., і майже одразу знайшла постійну прописку в міській історіографії та міфології, доволі органічно вписавшись у традиційний місцевий історико-культурний дискурс. У двадцятому столітті більшість авторів згадували про існування на острові монастиря в центральній частині міста як про цілком доконаний факт, не наводячи, на жаль, ані переконливих доказів існування цього монастиря, ні вказуючи, що то є лише легенда. На наше переконання, остаточні висновки щодо достовірності цієї легенди можуть дати тільки археологічні дослідження території Монастирського острова. Спробуємо критично проаналізувати наявні відомості з історичної літератури. 

Перші згадки про монастир знаходимо у відомому «Описі України» французького військового інженера і відомого картографа Гійома Левассера де Боплана – одному з найважливіших історичних джерел, що розповідають про Україну XVII століття. 

На сторінках цього твору є такі відомості: «Нижче (Таренського рогу – М.К.) знаходиться Монастирський острів, котрий дуже високий і весь зі скель і з урвищами довкола по 25–30 стіп, окрім верхньої частини, де він трохи нижчий. Це і є причиною того, що його ніколи не затоплює. Колись тут був монастир, який і дав йому назву, але тепер від нього немає жодних слідів. Якби над цим островом не височів суходіл, там було б добре жити; острів мав до 1000 кроків у довжину і 80 або 100 – в ширину. Тут повно вужів та різних гадюк».  (Боплан Г.Л., де. Опис України… / Пер. з франц. Я.І. Кравця, З.П. Борисюк.– К.: Наук. думка; Кембрідж (Мас.): Укр. наук. ін-т, 1990.– С. 39). 

Але зараховувати Боплана до батьків-засновників легенди про монастир навряд чи варто. Свідчення французького мандрівника носять побіжний характер. Боплан лише передав свідчення, які, можливо, почув від місцевих мешканців, оскільки сам він зауважує про відсутність будь-яких слідів монастиря. Докладніших відомостей про цей монастир Боплан не надає. 

З XVI ст. в ареалі Дніпровського Надпорожжя спостерігаються нові спалахи колонізаційної та урбанізаційної активності. Виникають Кодак, Новий Кодак на правому березі Дніпра, на лівому березі з XVI ст. облаштовується Самарь. З кінця XVIII ст. розпочав історичне життя новий урбаністичний проект – Катеринослав. 

Але примітно, що до середини XIX ст. у жодному документі немає згадки про те, що назва Монастирського острова пов’язана нібито з існуванням монастиря в такі віддалені історичні часи (рубіж першого та другого тисячоліть нашої ери). 

І лише в другій половині XIX ст. з’явилося твердження, що Монастирський острів з IX століття став місцем притулку грецьких ченців, вихідців із Царгороду (Константинополя), чим і пояснюється його назва. Цю важливу концептуальну тезу ввів в історіографію єпископ Феодосій (Макаревський) у своїй відомій праці «Материалы для историко-статического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия» (Катеринослав, 1880, перевидання – Дніпропетровськ, 2000). 

Праця єпископа Феодосія подає розлогу авторську інтерпретацію початків колонізації та християнізації Дніпровського Надпорожжя, з метою прослідкувати «як колись край наш озарявся радісним світлом благодатної віри християнської та як поступово населявся він православними християнами». (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы...– Д.: Дніпрокнига, 2000.– С. 30). 

Єпископ Феодосій на початку своєї праці зробив цікаве зауваження, котре розкриває його дослідницький метод і яке, на жаль, повністю проігнорували або не помітили пізніші дослідники (тут і далі орфографію збережено): «Деяким із поданих нами відомостей, особливо про події в межах місцевості, що зайнята нині Катеринославською єпархією, до нашестя Монголів, ми не надаємо характеру безсумнівної, аподиктичної істини, значення останнього слова і в науці. Висловлюючи їх на основі живого переказу та багатьох стародавніх місцевих рукописних заміток, ми частково повергаємо їх на суд справжніх фахівців, знавців справи, а частково фактичне підтвердження їх віддаємо часові та подальшим історичним роз’ясненням» (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы…– Д.: Дніпрокнига, 2000.– С. 30). Із цього випливає, що сам автор, єпископ Феодосій, створюючи свою книгу майже з нуля, вважав її першим кроком на шляху дослідження релігійної історії Придніпров’я, а своє головне завдання бачив у передачі збережених переказів і документальних свідчень на суд справжніх фахівців, які згодом мали б критично перевірити ці свідчення та дати їм належну оцінку. 

Феодосій воліє розпочинати історію християнізації Придніпров’я майже з часів самого Христа, а, точніше, з легендарних подорожей апостола Андрія Первозванного рікою Дніпро до Північних країв. Легенда сповіщає, що один із найближчих учнів Христа – апостол Андрій Первозванний (пізніше був розіп’ятий на хресті форми Х, через що хрест названий «андріївським»), подорожуючи по різних країнах з проповіддю християнства, здійснив у тому числі й подорож у скіфські землі Північного Причорномор’я, відвідавши стародавній Херсонес, а потім, пройшовши Нижнє й Середнє Придніпров’я, дістався майбутнього Києва. За деякими варіантами легенди, апостол Андрій дійшов навіть до знаменитого в подальшому північного острова Валаам. Слід зауважити, що й сучасна православна церковна історіографія визнає факт перебування апостола Андрія Первозванного на Придніпров’ї, і в районі сучасного Дніпра. 

Отже, єпископ Феодосій стверджує: «по виїзді з Херсонесу, подорожуючи різними місцями в Київ, святий первозванний апостол, на Дніпрі, через бурхливе й небезпечне плавання, вимушений був зупинитися, на деякий час, на одному величезному скелястому острові, відомому в старовину, з початку ХІ віку, під ім’ям то Монастирки, то Монастирщини, то Острова Монастирського, біля нинішнього Катеринослава, молився тут Господу про озоріння всієї країни цієї світлом Христовим, влаштував тут жертовник та водрузив хрест, як прапор перемоги та торжества християнства над язичництвом, світла над тьмою… З того часу острів цей зробився пам’ятним та заповітним для всіх боголюбців, став предметом священного вшановування та благоговійного спомину й поклоніння для навколишніх мешканців; а досточтиме ім’я святого Андрія Первозванного зріднилося з місцевістю, освятилося в пам’яті та в устах народу, й переходило з віку в вік, як ім’я святого патрона та небесного покровителя країни нашої». (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы…– С. 31–33). 

Але звернемо увагу ще на одну обставину. Називаючи острів Монастирський місцем перебування апостола Андрія Первозванного, Феодосій зробив дуже важливу примітку. Процитуємо її: «Г. Лерберг у Дослідженні своєму до пояснення давньої Російської Історії, а на підставі запевнення Лерберга, вслід за ним, і Преосвященний Макарій в Історії християнства до рівноапостольного Князя Володимира (стор. 22) пишуть, нібито острів – Монастирка, – на якому зупинявся св. Андрій, знаходиться на сьомому дніпровському порозі – Ненаситецькому; але це явна помилка: ні в стародавніх гідрографічних картах, ані в старовинних дослідженнях історичних, – ніде острів Ненаситецького порога не називається Монастиркою, або Монастирським; навпаки цим ім’ям всюди називається великий кам’яний острів біля нинішнього Катеринослава, навпроти Архієрейського будинку…». (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы…– С. 31).

Феодосій, на противагу всій попередній традиції, відкинув зв’язок візиту апостола Андрія зі скелею або островом Монастирка на Ненаситецькому порозі та оголосив таку точку зору помилковою. Не надаючи при цьому жодних (!) пояснень, він ототожнив Монастирський острів зі скелястим остро¬вом навпроти архієрейського будинку, який зараз зветься Монастирським, а в радянські часи був відомий під назвою Комсомольський. На жаль, місцева історіографічна традиція і наприкінці ХІХ ст. знаходилася в зародковому стані, і цей висновок добре підтверджує остання частина цитованої примітки Феодосія. Не знаючи або ігноруючи, що на Ненаситецькому порозі існує-таки скеля або острів Монастирка, і тим часом спостерігаючи зі свого архієрейського будинку в Катеринославі скелястий острів Монастирський, Феодосій тільки на цій підставі пов’язав легендарні свідчення з катеринославським Монастирським островом. Це дуже дивна методологія, адже лише на підставі тотожності найменувань різних об’єктів вантаж історичної інформації знімається з одного об’єкта та передається іншому. 

Топонім Монастирка здавна ототожнювався саме зі скелею Монастирка на Ненаситецькому порозі Дніпра, тобто на кілька десятків кілометрів нижче сучасного Дніпра (поріг і скеля затоплені в 1932 р.). Процитуємо Дмитра Яворницького з його широковідомої книги «Дніпрові пороги»: «Од правого берега одходить і впирається в поріг так звана скеля Манастирко, або Царицина скеля, і коли вилізти на цю скелю і поглянути на поріг, то він ось увесь як на долоні. Скеля Манастирко відома ще з половини XVI віку. Тут був року 1559 московський воєвода Данило Адашев… Того ж таки року 6 травня польський король Сигізмунд-Август писав панам-радам до Вільно: „Князь великий Московський замок будувати хочеть, на врочищі Манастырыщох, межи замком нашым Черкасы и островом Хортицею». (Яворницький Д.І. Дніпрові пороги: Географ.-іст. нарис.– Д.: Промінь, 1989.– С. 52).  

З усього цього Д.І. Яворницький робить висновок, абсолютно протилежний Феодосієвому: «Безумовно, „мыс Манастырко, урочище Манастырища, Манастырське близъ острова Хортицы” – це й єсть теперішня скеля Манастырко супроти Ненаситця». (Яворницький Д.І. Дніпрові пороги…– С. 52).  

Цікаво, що скелю чи ріг Монастирка доволі розлого охарактеризував відомий російський дослідник, ад’юнкт, а згодом академік Василь Зуєв, описуючи свою подорож Південною Україною 1781 р. І в тексті своїх «Путешественных записок» Зуєв на століття раніше за єпископа Феодосія пов’язав саме це місце з візитом апостола Андрія Первозванного, і теж винятково на основі народних переказів. Ось фрагмент записок Зуєва: «Відкіля дано таке ім’я цьому рогові, невідомо; у простого люду багато славного про нього кажуть. Мені казали, насамперед, звичайно, з поваги до цього рогу, що святий Андрій Первозванний, їдучи до Києва, жив на ньому кілька часу, а щоб запевнити в святості цього місця, показують і хрести з червоного шиферу, не місцевого каменю, які часто находять під водою в кам’яних розколинах; показують на камені різні ямки, де буцімто ступав той святий, де готував собі їжу тощо. І справді, такі шиферові хрести знаходять проміж каміннями». (Цит. за: Яворницький Д.І. Дніпрові пороги…– С. 52). 

Отже, ми маємо два сакральні об’єкти з коренем «Монастир» у назві. В літературі ним наданий виразно сакральний зміст, але з доволі розмитою змістовною частиною в обох випадках. При цьому Василь Зуєв у 1781 р. згадав про відвідини апостолом Андрієм саме скелі Монастирка (за місцевими переказами). За півтора століття до цього Ґійом де Боплан розмістив, теж за переказами, давній монастир на сучасному Монастирському острові в межах м. Дніпра. При цьому, щоправда, зовсім не пов’язуючи заснування монастиря з візитом святого апостола Андрія на дніпровські береги. 

Читаємо далі уважно працю єпископа Феодосія. Інформація, яку він подає далі, практично нічим не підтверджуючи її, на жаль, перетворила існуючу й до того плутанину на суцільний міф, в якому важко розібратися й спеціалісту. В тексті Феодосія інформація стосовно двох об’єктів зведена в один – з’являється єдиний сакральний об’єкт – візантійський монастир на Монастирському острові навпроти Архієрейського будинку в Катеринославі, нібито вперше заснований саме апостолом Андрієм Первозванним, який буцімто побудували візантійські ченці та на якому нібито зупинялися київські князі й усі подорожні на шляху до Константинополя.   

По-перше, Феодосій об’єднав два топоніми в один – «святий дніпровський острів – Монастирка». Далі Феодосій вводить третій вузловий момент в легендарній історії християнізації Надпорожжя – крім апостола Андрія та абстрактного давнього монастиря, з’являються візантійські ченці, київські князі та усі «руські люди». 

Єпископ стверджує в першій главі своєї праці, що «під час плавання свого по Дніпру в Константинополь православні руські постійно зупинялись для тимчасового відпочинку як на перепутті, на святому Острові дніпровському, біля нинішнього Катеринослава» (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы…– С. 42–43). «Значить, острів цей на так званому грецькому шляху для всіх подорожніх з півночі на південь слугував справжнім перепуттям, головним середоточним пунктом; звідси вже річковий дніпровський шлях розділявся на два рукави, й подорожні, після молитви й відпочинку на святому Острові одні вирушали з нього в Чорне море, а інші через Самару, Вовчу та Міус в Азовське море, котре здавна називалося Руським». (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы…– С. 43).

У тексті праці єпископа Феодосія вперше оприлюднений докладний опис історії монастиря на острові. Знову ж надамо слово авторові. «В 870 році з руськими купцями виїхали з Константинополя в Київ декілька грецьких ченців, між якими був один з багатих Константинопольських купців; досягши св. Острова на Дніпрі та полонившись розповідями про святість місця цього, гарними краєвидами та багатою природою його, монахи полюбили цей святий Острів, обрали його, для себе місцем молитовних подвигів та залишилися тут на постійне жительство з усім тим багатством та з усією тією святинею, які вивезли з Константинополя та мали при собі. 

У 957 році побожна та благочестива велика княгиня Київська Ольга, пливучи Дніпром до Константинополя, довго проживала на святому дніпровському Острові з усіма своїми супутниками, з одного боку, в очікуванні кінця сильної багатоденної бурі, що не дозволяла нікому пройти безпечно Дніпровські пороги, а з другого, побоюючись за порогами нападу диких, хижих та жорстоких Печенігів. Супутник великої княгині, єпископ Григорій, за сприяння самарських рибалок, ченців, які жили на острові, та своїх наближених, влаштував тут особливу церковку та правив у ній службу божу. 

У 988 році Великий Князь Київський Володимир, з численною дружиною пливучи по Дніпру в Херсонес, зупинявся на цьому священному дніпровому Острові, благоговійним оком оглядав усю місцевість його і милувався тут краєвидами багатої природи. Самарянські, Самарські рибалки для Великого Князя та для всієї його дружини готували тут їжу і показували їм усі особливості острова. 

З початку Х століття Острів цей для всіх християн, які пливли по Дніпру, зробився уже пристановищем, головною ставкою, відкритою пристанню, місцем притулку та тимчасового відпочинку…» (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы…– С. 43–45). 

Більше того, далі єпископ Феодосій увів тезу, що монастир на острові став центром християнізації кочового населення та зауважив, що «тут в 1094 році просвітилася св. хрещенням та зробилася християнкою дочка Хана Половецького Тугоркана, яка вийшла, незабаром після цього, заміж за Великого Князя Київського Святополка, а в 1107 році хрестились тут дочки двох інших Ханів Половецьких, названі в наших літописах Аетами, з яких одна вийшла за Юрія, сина Володимира Мономаха, а інша за Святослава, сина Олега Чернігівського». (Феодосий (А.Г. Макаревский). Материалы…– С. 45–46).

Монастир, на думку єпископа Феодосія, проіснував до часів татаро-монгольської навали, тобто до 1223 р. 

Ось, в принципі, вся головна інформація, яку подав у своїй книзі єпископ Феодосій, і яка, повторюючись десятки разів, перетворилася на одну з найбільш відомих і привабливих міських легенд Дніпра. 

Спробуємо критично проаналізувати представлені відомості. Отже, без суттєвого розширення кола історичних джерел сьогодні неможливо достовірно підтвердити або спростувати інформацію про наявність на острові монастиря (іншого сакрального об’єкту?) в давньоруські або пізніші часи. Але традиційні відомості про цей монастир, у тому вигляді, в якому вони відклалися в десятках публікацій, є легендою, яка, в свою чергу, продукт історіографічної традиції не досить далекого від нас часу (друга половина XIX ст.). Спираючись на вищеподану інформацію, можна вважати, що єпископ Феодосій, який наприкінці ХІХ ст. поставив собі задачу створити історичну картину ґенези християнства в Дніпровському Надпорожжі, звів в одну історичну картину два різних сакральних об’єкти: ріг Монастирко, де, за переказами, зупинявся Андрій Первозванний і Монастирський острів, на якому, теж, за переказами, в давні часи існував якийсь монастир, але без згадок про візит апостола Андрія, візантійських ченців або київських князів. Жоден автор до Феодосія не подавав взагалі ніякої інформації про монастир на острові (крім Боплана), тим більше, про візити саме сюди апостола Андрія та візантійських ченців. 

Саме відсутність більш розлогої та достовірної інформації дала можливість Феодосієві утворити історико-міфологічну картину, дуже суперечливу з критично-об’єктивного погляду, але безсумнівно таку, що володіє емоційною привабливістю для людини глибоко віруючої. Феодосій блискуче впорався з завданням – додати в історико-міфологічну картину ґенези Катеринослава релігійну складову. Тим самим нове місто – продукт ранньомодерного та модерного часу – виглядало духовним спадкоємцем і продовжувачем споконвічних християнських традицій в краї. Стосовно скелі Монастирко, то, на жаль, вона опинилася під водою Дніпровського водосховища в 1932 р. внаслідок спорудження греблі Дніпрогесу, й більше, мабуть, ніколи уже не матиме значення сакрального або ж навіть туристичного об’єкту. 

З приводу ж усього сказаного Феодосієм щодо Монастирського острова, Д.І. Яворницький у книзі «Дніпрові пороги» 1928 р. спочатку спокійно зауважив «що острів Манастирський міг бути пунктом одпочинку для руських, які йшли по Дніпру вниз, це зовсім правдоподібно, бо це один із великих островів, який ніколи не затопляє весняна вода і є, так би мовити, переддвір’я порогів.  Раніш, ніж пуститись в страшні пороги, треба було „исполчитись”, як казали в давні часи, одпочити, оглянути все справилля, розвідати, чи немає де ворожої засади то-що». (Яворницький Д.І. Дніпрові пороги…– С. 15).  

Після цього Д.І. Яворницький зробив досить їдкий саркастичний коментар до всього сказаного Феодосієм про острів і монастир на ньому: «Відкіля всі ці дрібниці взяв єпіскоп Феодосій про Манастирський острів, зовсім невідомо. В жодних списках руських літописів жодного острову з назвою Манастирського немає. Такі дрібниці можна бачити тільки після довгого посту та щирої молитви та й то „не на яву, а в тонцем сні…». (Яворницький Д.І. Дніпрові пороги…– С. 129). 

У сучасну добу легенда про монастир настільки міцно вбудувалася в картину ранньої історії Надпорожжя, що навіть фахівці-історикі пов’язують її вже не з єпископом Феодосієм, а якраз із «самим» Дмитром Яворницьким. Цікаво, що в книзі «Дніпропетровськ: Віхи історії» (2001) інформація про відвідини монастиря княгинею Ольгою подана з позначкою «за припущенням Д.І. Яворницького» (с. 14). Ця ж інформація повторена автором першого розділу у виданій в 2006 р. колективній «Історії міста Дніпропетровська» (С. 33). Як ми бачили вище, Д.І. Яворницький піддав гострій критиці дані твердження єпископа Феодосія, тому не має до походження цієї інформації жодного стосунку.

Зберіглася інформація, що 1747 р. полковник Самарської паланки Кирило Красовський віддав Монастирський острів у вічне володіння Самарському Пустинно-Миколаївському монастиреві. Саме з цією подією можна дійсно пов’язувати назву острова Монастирський. Хоча все одно залишається непорозуміння з ймовірним монастирем, побіжно згаданим Бопланом… На це звернув увагу і Д.І. Яворницький. Тому це питання може бути вирішене тільки за умови пошуку й аналізу нових масивів джерел. 

Якщо монастир на острові дійсно існував, то жодних писемних або археологічних історичних даних про нього досі не виявлено. Спробуємо поглянути на цю проблему під іншим кутом зору – ґенези сакральної топографії Надпорожжя. 

У давньоруські часи Дніпро слугував великою водною артерією, частиною відомого шляху «з варяг у греки», тому територія Надпорожжя завжди була місцем концентрації людей і вантажів. Саме в районі сучасного Дніпра, перед порогами, вантажі, що їх сплавляли водою, перевозили на берег і деякий час транспортували сухопутним шляхом. У цьому місці найчастіше виникали сутички русів і кочовиків, зважаючи на меншу захищеність перших і добру орієнтацію у степу останніх (приклад цьому – загибель київського князя Святослава у 972 р.).

У давньоруські часи територія Надпорожжя являла собою місце зустрічі двох колонізаційних потоків – слов’янського та кочівницького, а поселення мали неукріплений, торговельно-ремісницький характер. Цілком ймовірно, тут могли існувати кілька поселень – станцій відпочинку перед перетинанням Дніпрових порогів. Можливо, утворилися й місця відправлення релігійного культу. На користь такого припущення свідчать відомості візантійського імператора Константина Багрянородного, за якими на острові св. Григорія (сучасна Хортиця) руси відправляли служіння язичницьким богам, дякуючи за вдалий перехід через пороги. Запобігаючи можливій небезпеці, руси здійснювали обряд принесення жертви. 

Константин Багрянородний у трактаті «Про управління імперією» так характеризує дії русів: «[руси] досягають острова, якому дана назва Св. Григорій. На цьому острові вони відправляють свої жертви, тому що там стоїть величезний дуб: приносять… живих півнів, укріплюють… стріли навкруги [дуба], а інші – шматочки хліба, м’ясо… як велить їх звичай. Кидають вони й жереб про півнів; чи зарізати їх, чи з’їсти, чи відпустити їх живими…» (Константин Багрянородный. Об управлении империей.– М.: Наука, 1989.– С. 49). 

Обряд, наведений у книзі візантійського імператора, руси відправляли вже після перетинання порогів, дякуючи за вдалий перехід. Як вважають автори коментарів до твору, опис язичницьких обрядів свідчить про їхню стійкість і прояви свідомої конфронтації з прихильниками християнства, яке проникало на Русь (острів носив ім’я християнського святого).

Аналогічний обряд, за логікою подій, мав здійснюватися з метою запобігти можливій небезпеці перед перетинанням першого порогу – Кодацького. Не виключено, що сакральний центр міг утворитися в Надпорожжі ще в дохристиянські часи, й уже відгомоном цього стали згадки в пізніших історичних працях про монастир на острові (сучасному Монастирському), начебто заснований візантійськими ченцями у ІX ст. Можна також припустити, що тут було язичницьке святилище, подібне до хортицького, на місці якого згодом дійсно міг виникнути християнський монастир. Випадки спадкоємності сакральних місць не поодинокі. Як відомо, найчастіше християнські церкви й монастирі розташовувались на місці колишніх язичницьких капищ. 

Можливо, місцевість перед Дніпровими порогами (як і після них) первісно мала сакральне значення й слугувала для відправлення релігійних обрядів. Згадки про це збереглися у народних переказах, історичних джерелах (наприклад, у Ґ. де Боплана) через декілька століть. Візантійський монастир на острові, якщо вдасться довести, що він реально існував, має право вважатися в історичні часи першим значним поселенням на території сучасного Дніпра. Цей монастир на острові, міг покласти початок новому витку колонізації й урбанізації, якби не був зруйнований (за свідченнями Феодосія) внаслідок татаро-монгольської навали. На жаль, цю думку на сьогодні неможливо ні спростувати, ні визнати вірогідною. 

Відомості про візит апостола Андрія та про візантійський монастир із праці Феодосія, не підкріплені історичними джерелами й не перевірені елементарною критикою, знайшли поширення в численній історико-краєзнавчій літературі другої половини ХХ ст. Зокрема, згадуються як безсумнівний факт у багатьох сучасних історико-краєзнавчих розвідках, у дніпропетровській пресі. На початку 90-х років журналіст Вадим Рижков навіть висунув пропозицію вести дату заснування Дніпропетровська від ймовірного монастиря на Монастирському (Комсомольському) острові, й таким чином, вважати, що місту виповнилося 1125 років. Ця провокативна версія була зустрінута городянами з іронією й не набула широкого розголосу. У 1995 р. УПЦ на можливому місці монастиря поставила хрест, що має символізувати для міста початок його цивілізованої історії. Згодом тут же почалося будівництво церкви Святого Миколая, завершене в жовтні 1999 р. Церква стала одним із сучасних культурних символів міста Дніпра. 

Отже, жодних археологічних свідчень про існування візантійського монастиря на острові в межах міста Дніпра поки не виявлено. Поки доводиться визнати, що відомості про візантійський монастир, а тим більше сполучення цього віртуального сакрального об’єкту з постаттю апостола Андрія Первозванного, залишаються легендою, яка, однак, стала фактом культурного життя міста та міської ідеології. Зважаючи на її духовно-просвітницьку та романтичну привабливість, вона поширилася, вкоренилася у масовій свідомості городян і продовжує наводитися як історичний факт у багатьох історико-краєзнавчих працях, довідниках і путівниках.

Був чи не був апостол Андрій Первозванний на Придніпров’ї? Це питання, швидше за все, так і залишиться без відповіді, як і питання про те, чи відвідували Монастирський острів київські князі Володимир, Ольга, дочки хана Тугоркана та інші знані особи давньоруських часів. У пам’яті ж мешканців міста останніх століть сформувався образ Монастирського острова як цитаделі православної віри – східний форпост християнства, своєрідний «культурний маяк», починаючи з візиту апостола Андрія Первозванного. Легенда ця, в напівпрофесійній обробці єпископа Феодосія, дійсно, виконує свою духовно-культурну місію, й виконує непогано. В цілому ж, історична дискусія про достовірність локалізації ранньохристиянських сакральних споруд на Монастирському острові та на всій території Дніпровського Надпорожжя не може вважатися вичерпною, допоки не будуть проведені спеціальні, передусім, археологічні дослідження цієї території.