До історії катеринославського заводу І.Я. Езау

На початку 80-х років ХІХ століття Катеринослав, завдячуючи будівництву двоярусного залізничного Амурського мосту, організації розгалуженої транспортної магістралі – Катерининської залізниці, почав поступово перетворюватися на потужний промисловий центр Придніпровського регіону, здобувши собі лаври міста чавуну та сталі.

Динамічний розвиток рудовидобувної та металургійної галузей створив оптимальні умови для становлення численних промислових підприємств, котрі спеціалізувалися на виробництві сталі, різноманітних механічних агрегатів і машин, потреби в яких гостро відчувала господарська система півдня Російської імперії. Широке використання на виробництві механічних пристроїв і агрегатів актуалізувало перед місцевими підприємцями, представниками технічної інтелігенції питання про організацію в місті підприємств із виробництва, поточного ремонту механічного устаткування й обладнання.

Навесні 1894 року колишній випускник Ризького політехнічного інституту інженер-технолог Іван Якович Езау, виходець з менонітських колоній Молочної, придбав механічну майстерню, яка розташовувалась на Фабриці – одному зі старих районів Катеринослава. Невелике підприємство знаходилось в досить зручній, виходячи з нагальних господарських потреб виробництва, локації. Зокрема, повз нього пролягала магістраль Катерининської залізниці, що мало вагоме економічне значення, оскільки дозволяло налагодити ефективне транспортування на підприємство у великих обсягах сировини та здійснювати вивіз готової продукції.

У місті в цей час досить інтенсивно збільшувався робітничий прошарок населення, що створювало належні умови для забезпечення нагальних виробничих потреб заводу кваліфікованою робочою силою.

Інженер-технолог, який раніше працював на заводі хортицьких підприємців Леппа та Вальмана, що виробляв сільськогосподарську техніку та двигуни, планував спорудити великий сталеливарний і механічний завод, який спеціалізувався б на виготовленні сталі, металевих виробів і механічної сільськогосподарської техніки, які користувалися значним попитом на внутрішньому ринку імперії.

Езау розробив проєкт багатопрофільного промислового підприємства з виробництва сталі та різноманітної механічної продукції, орієнтованої, в першу чергу, на потреби сільського господарства Придніпровського регіону, яке на початку 90-х років ХІХ століття спеціалізувалось на виробництві товарного хліба, який експортувався в країни Західної Європи.

За задумом інженера, завод мав зосередити свою виробничу діяльність на випуску широкого асортименту сільськогосподарської техніки та реманенту, яка користувалась значним попитом у власників сільськогосподарських підприємств і селянських господарств, беручи до уваги сприятливу економічну кон’юнктуру: стабільне зростання цін на товарний хліб і робочі руки на внутрішньому ринку Катеринославської губернії. Запровадження у сільськогосподарське виробництво механічних агрегатів значно підвищувало продуктивність праці в господарствах регіону, що істотним чином позначалося на їхній прибутковості, заощаджуючи власникам значні кошти на наймі недешевої сезонної робочої сили.

Оскільки підприємство розташовувалося в регіоні з розвинутим виробництвом зерна, то це гарантувало його власникові стабільний збут промислової продукції.

Очевидно, що ідея створити підприємство з виробництва сільськогосподарської техніки прийшла в голову молодому спеціалісту під  час його роботи на посаді інженера на заводі Леппа і Вальмана. Проаналізувавши особливості виробничої організації підприємства, на якому він працював, Езау дійшов висновку про доцільність створити багатопрофільний завод, який сполучав би в собі виробництво сталі та виготовлення механічної сільськогосподарської техніки. Подібна багатопрофільність підприємства теоретично давала значні економічні переваги його власникові, оскільки відразу вирішувала цілу низку господарських завдань виробничої організації підприємства. По-перше, багатопрофільна структура заводу дозволяла інженерові вкрай ефективно забезпечувати виробництво в достатніх обсягах дешевою високоякісною сталлю, уникаючи сезонних піків коливання цін на неї, що унезалежлювало підприємство від економічного тиску виробників металу. По-друге, сама структура організації виробництва надавала підприємцеві вагомі економічні преференції на регіональному ринку, які створювали оптимальні умови для успішної конкуренції з місцевими виробниками сільськогосподарської техніки, які не мали власного виробництва сталі та були економічно залежні від його виробників, що в кінцевому підсумку позначалось на собівартості готової продукції.

Майбутнє підприємство мало розлогу виробничу інфраструктуру та  складалося з декількох структурних підрозділів: сталеливарного, механічного, ковальського та інструментального цехів, які технологічно охоплювали весь цикл виробництва продукції.

Необхідні кошти на створення нового катеринославського заводу майбутній власник позичив у найближчих родичів – дядька та брата, яких умовив стати фінансовими інвесторами проєкту великого промислового об’єкту, економічна діяльність якого прогнозовано мала приносити солідні прибутки. Після серйозних коливань і вагань родичі зголосилися надати фінансову допомогу амбітному молодому підприємцеві.

Отримавши кошти фінансових донорів, талановитий інженер в 1894 році розпочав масштабне будівництво виробничих приміщень нового підприємства. Роботи проводилися зі значним розмахом і шаленою інтенсивністю. Відразу споруджувалось чотири корпуси майбутніх цехів, які визначалися великою для тих часів площею. Тільки загальна протяжність одного сталеливарного цеху нового підприємства становила понад 250 метрів.

Завод був укомплектований сучасним на ті часи технічним обладнанням. Зокрема, в ливарному цеху були споруджені дві мартенівські печі, змонтовані чотири вагранки для відливки чавуну. Приміщення цеху було обладнане мостовими кранами та формувальними машинами. Механічній цех був облаштований 120 верстатами різноманітних конструкцій і типів, які дозволяли вирішувати весь комплекс складних технічних завдань із виробництва сільськогосподарської техніки та реманенту. У великому ангарі на території підприємства був облаштований ковальський цех.

При заводі функціонувала власна електрична станція, яка забезпечувала електричним живленням виробниче устаткування, освітлення цехових приміщень і заводського управління. Електростанція була обладнана сучасними динамомашинами, які рухались під дією пари.

Підприємцеві, який мав значний досвід роботи на аналогічних промислових об’єктах регіону, вдалося в стислі терміни здійснити монтаж промислового обладнання та запустити виробництво готової продукції.

Уже 1895 року на заводі були здійснені перші плавки сталі та налагоджений випуск сільськогосподарської техніки і реманенту. На перший погляд, здавалося, що підприємство було приречене на приголомшливий економічний успіх, беручи до уваги його технічне устаткування, кваліфікований технічний персонал, асортимент продукції, наявність сталого попиту на техніку та ємкого ринку збуту. Проте, реалії економічного життя внесли свої корективи в його господарсько-фінансову діяльність.

Попри початок промислового виробництва, підприємство Езау зіштовхнулося з низкою об’єктивних проблем і труднощів економічного характеру. В першу чергу, через високу конкуренцію виробників сільськогосподарської техніки на місцевому ринку у підприємства виникли вагомі проблеми з продажем виробленої продукції. Справа полягала в тому, що місцеві власники сільськогосподарських економій і хуторів – потенційні клієнти заводу – досить мляво розкуповували сільськогосподарську техніку та механічні агрегати, які випускало підприємство. Причина цього явища крилася в тому, що промислова продукція заводу була малознаною на місцевому ринку, а власники господарств зазвичай віддавали перевагу дорожчим, але розрекламованим загальновідомим брендам сільськогосподарської техніки, які вже зарекомендували себе на виробництві як високопродуктивні та якісні агрегати. Крім того, на початку своєї виробничої діяльності завод не встиг розгорнути в Придніпровському регіоні власну дистриб’ютерську мережу з продажу та ремонтно-експлуатаційного обслуговування техніки власного виробництва, що також негативно позначилось на обсягах продажів його промислової продукції та, в кінцевому підсумку, на загальних прибутках.

Попри продуктивну виробничу діяльність, підприємство не принесло очікуваних прибутків, що викликало певні нарікання з боку інвесторів, які вимагали швидкого повернення вкладених у виробництво коштів. Перед організатором промислового проєкту почала рельєфно вимальовуватися перспектива банкрутства та подальшої втрати заводу. Проте, талановитому інженерові вдалося вийти зі скрутної фінансово-економічної ситуації. Він вирішив продати нове підприємство, а виручені від нього кошти повернути інвесторам – своїм найближчим родичам. У 1896 році І. Езау продав свій завод у власність бельгійській акціонерній кампанії «Товариство Катеринославських (Донецьких) залізничних та сталеливарних заводів». Це була успішна для обидвох сторін фінансова угода. Правління товариства отримало у власність сучасне підприємство, в розвиток якого інвестувало додаткові кошти, налагодивши ефективний збут готової продукції, оскільки мало власну розлогу регіональну дистриб’ютерську мережу та розроблену логістику забезпечення просування власних товарів на загальноросійському та регіональному ринку.

У свою чергу, І.Я. Езау як провідний спеціаліст, який досить добре розумівся на всіх особливостях і технічних нюансах технологічного циклу виробництва промислової продукції заводу, був призначений директорами акціонерного товариства на посаду управителя. Згодом він полишив завод, зосередившись на перспективній роботі в Катеринославській міській думі й управі, сумлінно виконуючи обов’язки технічного експерта та інженера-техніка.

Директори акціонерного товариства ще декілька разів поспіль змінювали  керівництво підприємством, очікуючи на збільшення загальних розмірів прибутків і збільшення обсягів продажу продукції.

Зазначимо, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття колишній завод Езау очолювали висококваліфіковані управлінці, які предметно розумілися на всіх деталях технологічного виробництва продукції заводу – Стевенсон, Пенцлін, Купфер, Дейч. Кожний із управляючих зробив свій вагомий внесок у налагодження випуску промислової продукції заводу, залучаючи до її виробництва кваліфікованих спеціалістів із провідних конструкторських і промислових центрів Бельгії та Німеччини. Завдячуючи запрошеним спеціалістам, підприємству вдалося зайти свою економічну нішу на місцевому ринку, використовуючи напрацьовані виробничі та політичні зв’язки, маючи сучасне технічне обладнання та кваліфікований технічний персонал.

Зокрема, в 1898–1904 роках колишній завод Езау виконав низку спеціальних замовлень Військового відомства Російської імперії, яке в той час втілювало в життя масштабну програму будівництва потужного військово-морського флоту країни. На технічній базі підприємства були виготовлені деталі та стальні частини машинних агрегатів для новітнього панцерника «Князь Потьомкін Таврійський». Також на заводі були відлити деталі для крейсерів Чорноморського флоту імперії «Очаків» і «Кагул».

Завдячуючи численним державним військовим замовленням, підприємству вдалося без значних потрясінь і труднощів пережити складну фінансово-економічну кризу 1900–1903 років, яка призвела до масового закриття значної частини промислових підприємств у Придніпровському регіоні. Крім того, в 1901 році на заводі було успішно виконано державне замовлення на виготовлення великої кількості артилерійських ящиків, що також зміцнило його економічні підвалини, завантаживши виробничі потужності. На початку ХХ століття на підприємстві працювало 1 228 робітників. У цей час завод виробив 452 715 пудів сталі та різноманітних виробів з металу. В 1900 році підприємство випустило на 1 мільйон 850 тисяч рублів готової продукції, що стало для нього своєрідним економічним рекордом, наочним свідченням успішності обраної господарської стратегії розвитку й ефективності заводського менеджменту. Бельгійській підприємці вдало скористалися обставинами масштабної господарської кризи, яка охопила всю Російську імперію в 1900–1903 роках і завдала болючого удару по важкій промисловості країни. Намагаючись отримати додаткові прибутки від діяльності підприємства, бельгійські акціонери підприємства наважилися на ризикований крок – зменшили розцінки на вироблену продукцію для робітників заводу, що призвело до скорочення розміру заробітної платні, та підняли розміри штрафів, які стягували з робітників за порушення трудової дисципліни, норм виробітку та стандартів якості продукції.

Через негативні обставини господарської кризи більша частина працівників заводу вимушена була погодитися на такі незадовільні умови оплати праці, беручи до уваги брак вільних робочих місць у регіоні.

Проте, авантюристична економічна політика бельгійських підприємців, зумовлена прагненням отримати надприбутки, мала свої негативні наслідки в осяжній перспективі – на підприємстві утворилися перші марксистські робітничі гуртки, які поставили собі за мету організувати системну боротьбу за економічні права знедолених трударів. Одним із лідерів робітничого руху на заводі став Г.І. Петровський, який згодом перейшов на інше підприємство, не полишивши своїх партійних зв’язків із заводським осередком робітничого руху.

У серпні 1903 року робітники заводу взяли участь в одному з масових робітничих страйків у Катеринославі, вимагаючи підвищення заробітної платні та поліпшення умов праці. Попри потужний громадський розголос виступ робітників заводу був жорстко придушений силами катеринославської поліції та жандармерії.

У свою чергу, власники підприємства проігнорували економічні вимоги робітників і продовжили обраний курс на збільшення норм виробітку, зменшення розцінок, збільшення загальних сум штрафів за невиконання виробничих завдань і браковану продукцію. Ця соціально-економічна стратегія ведення економічної діяльності виявилась фатальною для подальшої долі великого підприємства.

На початку 1905 року робітники заводу організували та провели масовий страйк, висунувши власникам в ультимативній формі економічні вимоги: зменшити тривалість робочого дня, скасувати систему штрафів, збільшити загальний розмір заробітної платні, організувати її регулярну видачу, запровадити страхування робітників у разі отримання виробничих травм або каліцтва. В результаті жорстокого протистояння з робітниками адміністрація заводу змушена була піти на поступки та виконати вимоги страйкуючих: збільшити розцінки, скасувати систему штрафів, запроваджувати понадурочну роботу виключно у випадку невідкладного ремонту технічного обладнання. В грудні 1905 року робітники підприємства взяли активну участь у збройному повстанні, що спалахнуло в Катеринославі. Проте, попри шалений опір працівників їхній збройний виступ був придушений катеринославською поліцією, жандармами та загонами урядових військ, які прибули до міста. В 1906 році через протистояння робітників із адміністрацією, відсутність конструктивного діалогу через непримиренну ультимативну позицію робітників дирекція заводу змушена була зупинити його виробничу діяльність. Упродовж 3-х років підприємство перебувало на консервації та вимушеному простої, оскільки адміністрація не бажала відновлювати його роботу, ризикуючи наразитися на черговий сплеск робітничих виступів.

У 1909 році підприємство у бельгійського акціонерного товариства придбав Азово-Донський банк за 300 000 рублів. Для запуску та подальшої експлуатації завод потребував додаткових грошових інвестицій. Проте, акціонери не поспішали асигнувати на відновлення його виробництва необхідні фінансові ресурси. Основні виробничі потужності підприємства ще довгий час перебували в законсервованому стані. Ситуація кардинальним чином змінилась лише з початком Першої світової війни, яка зумовила експонентне зростання попиту оборонної промисловості країни на високоякісну сталь, гарантуючи власникам отримання високих прибутків. Нові суспільно-політичні та військові реалії створили передумови для відновлення виробничої діяльності заводу.

У травні 1915 року за посередництвом інженера С.М. Ваховського, який представляв інтереси великого промислового концерну «Товариства машинно-будівних та чавунно-ливарних заводів Рудзского та К^о» розпочалися активні перемовини з фінансовою установою щодо можливого продажу неліквідного активу. Згодом у липні 1915 року було підписано угоду про його купівлю за 600 000 рублів. Новий власник, використовуючи власні виробничі потужності та фінансові ресурси, в стислі терміни реанімував виробництво. Зокрема, на підприємство були відряджені монтажні бригади, технічні спеціалісти, які провели технічне переоснащення приміщень, здійснили монтаж нового обладнання, на якому розпочався інтенсивний випуск продукції оборонного характеру.

У цей період на заводі було налагоджено виробництво артилерійських боєприпасів, зарядних ящиків і армійських возів. Крім того, правління підприємства прийшло до висновку про доцільність будівництва нових виробничих приміщень, оскільки старі не відповідали проєктним потужностям нового виробництва. В 1915 році був зведений новий ливарний цех; для транспортування сировини, технічного обладнання та вивезення готової продукції була споруджена нова залізнична колія, що сполучила завод із Катеринославською залізницею. Після модернізації й оновлення основних виробничих фондів колишній завод Езау знову перетворився на одне з провідних сталеливарних і механічних підприємств міста, де працювало понад тисячу робітників. Випуску оборонної продукції на новому підприємстві певною мірою сприяло вирішенню проблеми дефіциту боєприпасів на Південно-Західному фронті під час проведення знаменитого Брусилівського прориву – наступу російської імператорської армії влітку 1916 року. В 1917 році підприємство, попри сталий дефіцит сировини, залізничних вагонів, продовжувало випуск боєприпасів для потреб російської армії. З початком революційних подій у Катеринославі значна частина робітників вступила до складу загонів червоної гвардії, брала активну участь у встановленні радянської влади в місті. Революційні процеси наклали відбиток на виробничу діяльність підприємства, яка буда істотно дезорганізована тектонічними суспільно-політичними подіями.

У лютому 1918 року постановою радянського уряду колишній чавуноливарний завод Рудзкого був націоналізований. Через суспільно-політичні обставини Громадянської війни, різкий розрив господарських зв’язків, ліквідацію державного замовлення завод призупинив свою виробничу діяльність. Новим власником підприємства стала радянська держава, яка виявилась неспроможною налагодити в стислі терміни виробництво та відновити випуск промислової продукції.

На підставі Ризької мирної угоди 1921 року радянська влада змушена була передати все обладнання заводу колишнім власникам, які проживали на теренах нової польської держави. Підприємство відновило свою діяльність лише в 1928 році, але то вже зовсім інша історія…

За матеріалами катеринославських періодичних видань та фонду ДОУНБ