«Міністерша!? Розстріляти!». Доля подружжя Стасюків

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде…

Ліна Костенко

90 років тому, у 1935-му співробітницю дніпропетровської обласної газети «Зоря» Марію Стасюк «вичистили» з газети як «дружину петлюрівського міністра». Не обійшлося тут, ясна річ, без вказівного пальця з Москви. За цей «злочин» у листопаді 1937-го її і розстріляли

Марія Стасюк – ім’я, яке нічого не промовляє сучасному читачеві. Драматична доля цієї жінки нагадує про драму Часу, в якому їй довелося жити, про драму газети, яка мусила брати під козирок сильним світу цього.

На жаль, у нас немає навіть фотографії цієї жінки, не пощастило розшукати її родичів (шанси, що вони відгукнуться, прочитавши цю публікацію, теж невеликі). Але у київських архівах мені вдалося розшукати вісім листів цієї жінки до поета Трохима Романченка. В листах до друзів людина розкривається сповна. У кожному слові видно вдачу, сонячну енергію, оптимізм, які переповнювали цю жінку. Про її педагогічні нахили свідчить те, що вона була ініціатором випуску в родині, разом з дітьми стіннівки... Домашня газета стала природним явищем у родині, де перо, ручку, публіцистичне слово шанували особливо.

Та про все по порядку. 22 липня 1892 року в Києві у робітника Івана Калиновича Шевченка і його дружини Феодосії Вакулівни народилася дочка Марія. Потім батьки переїдуть до Катеринослава. Здобувши середню освіту в Катеринославському комерційному училищі Софії Степанової (1906–1909), дівчина вступила до Київського комерційного інституту, але навчання там не скінчила: восени 1910 року взяла шлюб з січеславцем Миколою Михайловичем Стасюком, на сім років старшим за неї. Вінчалися в Катеринославі, який пам’ятає 18-річну юнку  і її 25-річного нареченого, «вічного студента».

Микола Стасюк був професійний український революціонер. Вступивши 1902 року до Петербурзького гірничого інституту, він так і лишався вічним студентом. Через участь у революційному русі йому просто ніколи було, скажімо, пройти обов'язкову практику на Брянському заводі, після чого можна було дістати диплом гірничого інженера...

Микола Стасюк був вельми помітною постаттю на українському політичному небосхилі. Опинившись у тодішній столиці Російської імперії, Петербурзі, жваво включився в роботу української студентської громади. Спочатку належав до нелегальної Революційної української партії, а потім до партії українських есерів. У революцію 1905–1907 років організував на Придніпров’ї селянські спілки, які вимагали землі для селян. За цю підривну діяльність його судили в Катеринославі в 1908 році. Покарання відбував на Харківщині.

Олександр Лотоцький добре знав Стасюка по Петербургу. У 1933-му, коли Стасюк був уже радянським в’язнем, а дружина ще  працювала в «Зорі», Лотоцький видав у Варшаві спогади. Ось що він писав про свого друга: «Микола Стасюк належить з становища «старого студента» до двох поколінь українського студентства. Вступив він до Гірничого інституту молоденьким, надзвичайно гарним на вигляд хлопцем – на українському балу дістав перші призи за красу і костюм». Але потім, пише мемуарист, постійні мешканці Петербурга спостерігали зовнішню зміну колишнього красеня, «що важенів, розбухав, лисів, але все вчився і вчився у свойому інституті». Причому це не було ознакою наукового лінивства – навпаки, Стасюк жив дуже інтенсивним науковим життям.

Микола Михайлович написав і надрукував серйозну брошуру про автономію України, став досліджувати саме економічний бік української проблеми. «Порядна, чесна, щиро віддана справі людина» – так характеризували його сучасники. Був добре знайомий з Дмитром Яворницьким. На одному з Миколиних листів академік написав: «Лист політичного Миколи Стасюка, який укупі з Строменком сидить у тюрмі і якого я визволяв із неволі». Сам Стасюк у своїх листах до професора клопотався про своїх товаришів Ісака Мазепу – майбутнього прем’єра українського уряду, про Феодосія Паляничку – майбутнього члена українського пропарламенту – Центральної Ради.

Ось таким насиченим громадським життям жив Стасюк до одруження з красунею-киянкою Марусею Шевченко. Ми не знаємо, де й коли вони познайомилися. Можливо, це сталося в травні 1910 року: саме тоді Микола приїхав до Києва на похорон Бориса Грінченка. Мало того, як представник петербурзького студентства він промовляв на тому похороні. Хтозна, можливо цим палким словом, чи ореолом мученика, який відсидів перед тим у царських тюрмах, чи вродою, про яку писав Лотоцький, чи усім разом полонив він Марусине серце. Але вони вирішили пов’язати свою долю навіки.

Треба сказати, що Микола Стасюк був народжений як Стасюков, але закінчення «ов» він у зрілому віці зняв, українізувавши своє прізвище. Про це мені стало відомо після того, як дістав відповідь з Петербурзького архіву – там збереглася, на щастя, студентська справа Миколи Михайловича. З неї я довідався, що з походження він дворянин (батько був ветеринарний лікар власник цегельні), а те, що Марія Шевченко донька робітника, дворянського сина зупинити не могло – навпаки, які там класові забобони? Коли мріється про загальнодемократичні ідеали – рівність, братерство і свободу! Передусім, свободу для України і для її основного класу – селянства. Напевне, цими ідеалами Стасюк запалив і свою жінку.

Так і не здобувши диплому в Петербурзі, він разом із дружиною оселився в Києві. Належачи до кооперативної школи відомого українського кооператора Христофора Барановського, працює кілька років під його керівництвом як інструктор кредитової кооперації на Київщині, стає знаним кооператором. Пам’ятаєте принцип української кооперації: «свій до свого по своє...»

Перед першою світовою війною, у 1913 році, в Стасюків народилася перша дитина – Регіна, через два роки – Марко, якого в родині скорочено звали «Мак», і у 1918-му – третя, Галинка.

У 1917-му сталася Лютнева революція. Стасюк як політик і кооператор переживав зоряний злет своєї кар’єри. Йому судилося стати одним із засновників Української Центральної Ради, членом Центральної і Малої Рад (отже, входив до найвужчого українського керівництва 1917 року). Є фото: перший генеральний секретаріат (кабінет міністрів) Центральної Ради. Серед восьми осіб – і Стасюк. Поряд відомі політичні діячі того часу: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Іван Стешенко, його вчитель з кооперації Христофор Барановський... Микола Стасюк був на чолі генерального секретаріатства харчових справ.

Людина з такими заслугами перед українською революцією ніяк не пошанована у рідному для нього місті – адже Стасюк корінний катеринославець. Стоїть будинок на Виконкомівській, 28, звідки він у 1902-му вирушив навчатися до Петербургу. Збереглося й колишнє реальне училище (пр. Дмитра Яворницького, 36), де вчився в 1894–1902 роках, і яке за двадцять років до цього закінчив його батько, і Троїцька церква, де його хрестили, і церква, де вінчався. Досить рідкісний випадок, коли чимало будівель пам’ятає історичного діяча. Інша річ, що з нашої пам’яті силоміць вивітрено образ цього подвижника. Усі сучасні довідники подавали, що роки життя Стасюка невідомі...

Затягнутий у вир політичних подій 1917–1920 років, він не міг лишатися при родині. Зазнав одісеї багатьох українських політиків з трагічними відступами на Захід, а потім з вимушеною еміграцією. Непосидючий, енергійний, він після гетьманського перевороту 1918 року повернувся до кооперативної діяльності. Під його керівництвом у Києві організовано «Книгоспілку» – видавництво, яке широко публікувало українською мовою художню та наукову літературу і шкільні підручники. Коли в 1919-му Київ захопили денікінці, Стасюк, як видна постать українського руху, мусив покинути столицю і тікати до Вінниці. Його мало не розстріляли у Фастові, коли п’яна матросня на пероні витягала пасажирів з вагонів і тут же розстрілювала...

Мені доводиться докладно розповідати про чоловіка, бо без логіки його біографії буде незрозуміла біографія його дружини. Бо ж чоловік і жінка – одна спілка... Його обзивали «петлюрівським міністром» і чекали, що він везе на Захід казкові багатства уряду.

У Вінниці з ним стався такий випадок. Речей він мав небагато, але був чималенький кошик з зовсім незвичайним на той час вантажем – насінням квітів. Блукаючи містом, Микола Михайлович якось випадково натрапив на одній із другорядних вулиць на один загальновідомий склад квіткового насіння. «Мої діти і я сам дуже любили квіти, – згадував він пізніш, – і через те майже всі карбованці, які в мене були в запасі, я «загнав» на насіння, бо карбованці, до речі, не ходили в районах, зайнятих більшовиками».

У поїзді їх заарештували чекісти. Дізнавшись, хто вони такі, мовили: «Вас нам тільки й треба». Й забрали їх з собою. Вивели на перон, спинили біля станції, наказавши стати «до стінки». Мурашки забігали під шкірою від цих слів. Та страх був передчасний. Підійшов паротяг, в’язнів посадили до нього разом із охороною. Їх знову повернули до Вінниці. Начальник ЧК, побачивши Стасюка, протягнув:

–  А-а, петлюрівський міністр! Ну, де ж ваше золото?

–  Яке золото?

–  Три мільйончики, що ви дістали від Директорії.

–  А знаєте ви, скільки важить три мільйони золота?

–  А скільки ж? – зацікавився він.

–  Пуд золота коштував 15.000 карбованців. Вирахуйте самі, скільки пудів важить три мільйони гривень... Це буде мало не сто пудів.

–  Не морочте голови, витягайте золото! – і він наказав охоронникам розпакувати речі. Вони жадібно блискаючи очима, кинулися виконувати його розпорядження і відразу натрапили на його корзину. Коли вона була розпакована, стали витягати, пакетики з насінням. Спантеличений голова запитав:

 –  Що це таке?

–  Царська борідка, – відповідає Стасюк.

Він нічого не розуміє. Охоронники теж мовчать. Далі показує на другий пакетик:

–  А це що?

–  Кручені паничі.

Вибух реготу залунав у хаті. Впевнившись, що ніякого золота у них і близько нема, заарештованих під сміх і жарти повели до в’язниці.

Якимось дивом йому пощастило вирватися з ЧК, але доля закинула Стасюка як українського міністра на Захід, сім’я лишилася в Україні. Типова для того часу людська трагедія.

Марія Іванівна Стасюк живе в Катеринославі й заробляє на прожиття коректорською працею в «Губвидаті». Це видавництво, за моїми підрахунками, знаходилося там, де колись існувало видавництво «Поліграфіст», на вулиці Андрія Фабра, чи пак Глоби, 7. Голодні роки виживання. Можна лише здогадуватися, як непросто було матері трьох дітей опікуватися ними. Та щe й з ярликом дружини колишнього міністра УHP... Можливо, виручало те, що її батько Іван Калинович Шевченко був старий більшовик, особисто знайомий з Григорієм Петровським? Достеменно ми цього не знаємо.

У Губвидаті Марія Стасюк познайомилася з місцевим поетом Трохимом Романченком, який теж у ті голодні роки заробляв читанням коректури. Не гребував цим і професор Петро Єфремов – радянським службовцям видавали продовольчий пайок. Ним і рятувалися. Трохим Романченко свого часу працював хранителем у музеї в Яворницького, бібліотекарем у «Просвіті». Як колишній друкар, хворів на сухоти: у 1930-му році вони й звели його, 50-річного в могилу. Туберкульоз під’їдав його організм, це відбивалося на настрої. Я пояснюю ці речі, бо без них годі зрозуміти Маріїні листи до Трохима Миколайовича. Будемо вдячні Романченкові, який, відчуваючи близьку смерть, у 1930-му завбачливо передав свої папери до архіву в Києві. Поетові-робітникові не могли відмовити, так дивом зберігся його архів, де нам пощастило знайти і листи Валер’яна Підмогильного, і Марії Іванівни Стасюк.

Листів і записочок усього вісім, більшість не датована, але ми знаємо, що охоплюють вони 1920-і роки. Погортаймо їх. Але перед цим – знов невеличке необхідне пояснення. У першій половині 1920-х радянська влада милостиво дозволила Стасюкові і таким, як він, повернутися з еміграції в Україну, возз'єднатися з родинами. Так звана амністія виявиться згодом простою провокацією, способом виманити з чужини видатних діячів еміграції. Так її чоловік з’явився в Харкові.

Отже, з листа Марії до Романченка:

«Милий, хороший Трохим Миколаєвич!

«Волею судеб» чи чогось подібного мені треба було покинуть Катеринослав. Сказано дуже сильно – але проще це буде так – треба було поїхать до Харкова і я поїхала – вернусь, мабуть, в четвер – а в крайньому разі в суботу. А саме головне от що – я не хочу, щоб це знали «власть имущіе», а тому я й не казала їм про це. А тепер саме головне – коректа – це вже до Вас таке прохання – якщо буде щось дуже негайно – зробіть за мене – а я, звичайно, не остануся Вам винною.

Я лишу записку, що нездужаю – це може трапитися? Трохиме Миколайовичу, я Вас поза Вашою волею і згодою роблю «соучастником заговора». Але «да простятся мне все прегрешения мои». Щось привезу з Харкова таке, шоб догодити Вам.

Ваша Мара Стасюк».

Так, вона летіла до Харкова, як на крилах. Але не могла зізнатися перед начальством, що з еміграції повернувся її гнаний чоловік. Об'єктивно Микола Стасюк до революції робив ту ж роботу, щo й більшовики: розхитував царський режим. Але з перемогою більшовиків усі заслуги в поваленні прогнилого режиму приписувалися лише одній партії...

«Милий, хороший Трохим Миколаєвич!

«Минуты поздних сожалений... Ні, ніколи не треба шкодувать, що сталося так, а не інак. Я вірю, що все в світі до кращого. Думаю, що ви не забудете так швидко, як всіх других всевидатівських співробітників – мене і будете писать, або хоч відповідать.

Да, моє велике прохання все таки «Грамотку» Яновської дати продивиться Єфремову – а то, щоб не було ніяких ляпсусів. Боюсь. Не маю певности в собі. Адреса моя харківська: Московська, 18, «Сільський господар», М. Стасюк.»

У листах, писаних нашвидкуруч, – живе дихання часу. Зберігаються вони в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка Національної Академії наук України. Їх мало хто бачив. І ніхто не друкував. Ця публікація – чи не перша. Про це – трохи згодом. А зараз – два слова про «Сільський господар», згадуваний у листах з Харкова до Катеринослава.

Вернувшись в Україну, Микола Стасюк дістав змогу працювати у Всеукраїнській Академії наук як співробітник з окремих доручень. Він редагував кооперативні видання в Харкові, працював у Всеукраїнській спілці сільськогосподарської кооперації «Сільський господар». Правління сільськогосподарської кооперації України тоді очолював колишній член Української партії есерів, а згодом видний більшовик Панас Любченко, згодом український прем’єр, теж репресований.

«Пишіть, Трохим Миколаєвич, – але умову нищить листи, я наперед кажу, не буду виконувать – аж тоді знищу, як мені так захочеться. А Вам, Т. М., раджу ніколи не оглядатись і не боятись. Хочеться писать – пишіть, не хочеться – не пишіть, але не підготовлюйте «заранее» позицій для «отступления...»

Хіба не може не імпонувати безстрашність цієї жінки, яка на правах доброго друга дає Романченкові пораду «не оглядатись і не боятись». Романченко просив її про якісь послуги видавничого характеру, Mapія Іванівна відписує:

«Я дуже погана – і досі не ходила по Вашій справі – ці дні було стільки турбот – влаштовувалась на новому місці, дітей в школу устраївала – перші дні треба було і одводить, і ходить за ними – так що цілий день був зайнятий. (...) Але не дивлячись на все була вже двічі в театрі.

Чи згадуєте? Чи хоч я снюсь? (Це у Олеся є такий вірш). От мені сьогодні снились Ви. (...) Посилаю Вам Олеся «Чужиною», правда, розрізаного і прочитаного – ну це Ви вже мені вибачите, не достала поки другого примірника. От мені шкода вже Катер(инослава) і не думайте, що тільки через певні причини, а взагалі – згадки такі хороші, лагідні і, признаться, мені б хотілось поїхать і так несподівано вийти і побачить всіх. Пишіть – не забувайте, які там у Вас зміни-новини, все-все. Я буду дуже рада. Листи краще всього передавать через контору «Сільського господаря» (територія виставки), звідти щотижня їде кур’єр, на ім’я Стасюка М. М. – для мене, або адреса: Харків, Московська, 17 (це моя кватиря), пом. 2-ге, мені. Бувайте здорові.

Щиро поважаюча Вас

Ваша Марія Стасюк.»

Невеличкі пояснення. «Чужиною» – сьома збірка поезій Олександра Олеся, відомого українського поета, який опинився на чужині і видав 1919 року у Відні поетичну збірку, в якій передав ностальгійні мотиви туги за покинутою батьківщиною. Книжкою зачитувалися і потойбічні, і «посейбічні» читачі. Московська вулиця, на якій жили Стасюки в Харкові, згодом буде перейменована на проспект Сталіна.

«Дорогий Трохим Миколаєвич!

Рукопис не прийнятий. Звертайтесь безпосередньо, щоб Вам переслали рукопис, в Госиздат. Нічого не поробите (...). І Панченко – головний редактор   – тепер тільки редактор журналу «Сільський господар». «Против рожна не попрешь».

Пишу мало, бо в мене великий клопіт – діти хворі на кір. Так що маю досить роботи. (...) Ах, Трохим Миколаєвич, бачила п’єсу Луначарського «Слесарь и канцлер» і в восторге – може, психології замало, але розуму – ціле море. Від імператора до кокотки всі такі розумні, що просто аж соромно – здаєшся сама собі такою – не хочу казать якою. (...)

Як Ваша «Царівна ялинка»? Моя дівчинка пише вірші. Колись Вам пришлю.

Кріпко тисну руку.

Ваша Марія».

Як бачимо, щойно вона прохопилася «пишу мало». Отже, напевне, вона пише колезі-літератору про свої літературні твори. На жаль, нам нічого невідомо про ці твори. Але з наступних листів видно, що Марія Іванівна заохочувала дітей писати віршами, створювала в родині ту жваву, цікаву атмосферу насиченого духовно життя, де всім було цікаво і весело. Останні листи Марії Іванівни 1924–25 років, на щастя, датовані. 19 квітня 1924 року вона, зокрема, писала:

«...Я, як звичайно, оптимістка, таки стою на тому, що жити на світі чудесно! Ой, Трохим Миколаєвич, як цікаво – які люди є інтересні. Як побачимось – побалакаємо». І в тому ж листі: «Як там Трубиха? Я така погана – нічого їй не писала-просто ніяково». Трубиха – це Віра Петрівна Труба, на чотири роки старша за Марію Іванівну Стасюк. В їхніх долях було чимало спільного. Правда, Віра Петрівна була донькою армійського підполковника Серафимова, по матері  дворянка з роду Ілляшенків, вона серцем прикипіла до українського товариства «Просвіта» і разом з чоловіком багато робила для культурної роботи серед січеславців. У громадянську війну її чоловік Іван Михайлович Труба, призначений Центральної Радою губернським комісаром з освіти, мусив, як і Стасюк, емігрувати. У Віри Петрівни («Трубихи») теж лишилося на руках троє дітей: Тарас, Борис і Олеся. Різниця та, що Іван Труба з еміграції не вернувся – лишився в Чехії, вдруге одружився і спокійно дожив до 1950 року. Але мусив відійти від будь-якої політичної діяльності, щоб не зашкодити дружині та дітям в Україні.

У тому ж квітневому листі до Романченка Марія Стасюк подала пародійний вірш свого дев'ятирічного сина Мака:

Наша мама дуже важна,
Плаття й чулки мала,
Одягалась наче пані,
Ще й коверзувала.

– Як Вам подобається? – не втрималася Марія Іванівна від малого коментаря.

У січні 1925-го з Харкова у Катеринослав летів новий лист:

«Милий Трохим Миколаєвич!

Вашого листа одержала. Що сказать Вам? Які слова потіхи? Не знаю. Хіба словами поета:

Если грустно тебе –
Ты не думай, мой друг, –
Весь очерчен в судьбе
Твой назначенный круг.
Разве думает лес?
Разве плачет о чем?
Он живет для чудес,
Озаренный лучом...

(Марія Стасюк цитує вірші Костянтина Бальмонта).

Трохиме Миколаєвичу, вже сонечко повернуло на весну – от не видно, як і літо прийде – і знову тепло, квітки – так наче зими й не бувало!

Я «отстала от века», сидю дома (поки що – бо не по мені ця роля), занята дітьми. Видаємо з ними свою стінну газету під назвою «Наше життя». Мої діти всі вірші пишуть на «злобу дня». Хочете приклад?

Галкина небезпека

З криком, гуком, шумом бурі
Мак за Галкою біжить...
В Галки Мак узяв подушку,
Галка в нього, ну й пішло.
Бережися, моя Галю,
Небезпечно це для тебе.
Воно може обернутись
В гіркі сльози, «ме» і реву!

Це «быт». А от ще «Дом іскуств» (вражіння з театру).

«Дом іскуств»  – це штука важна
Й там білети дорогі,
А в театрі, подивися,
Самі тільки «непмани».
Оттакенні товстопузі,
Аж не всидять на стільці.
Кавалери ходять в фраках...

і т. инш.

Якщо Ви будете хороший, Трохим Миколаєвич, Ви напишете до нашої газети кореспонденцію (тільки велику) в віршах – про Катеринослав. Ми всі будемо дуже раді. Хай це буде забавка – ну то щo? Хіба Вам не хочеться погратись? І так ми дожидаєм до нашого 4-го номера газети-великої кореспонденції з Катеринослава («від нашого власного»).

Вона знову заспокоює свого кореспондента:

«Правда, Трохим Миколаєвич, не журіться  – якось та буде – і не все так зле, як Вам здається. Будьте здоровенькі, Спасибі, що Ви мене пам’ятаєте, пишіть – будемо рахувать дні, коли від Вас може бути відповідь. Це правда. Всього Вам найкращого. Кріпко тисну Вашу руку.

Ваша М. Стасюк.»

І, нарешті, останній її лист до Трохима Романченка: з поштовим штемпелем 5 вересня 1925-го:

«Милий Трохим Миколаєвич!

Була в Катеринославі, навіть на Вашій вулиці (Романченко жив у центрі – на тодішній вулиці Леніна – М. Ч.), але не мала змоги зайти до Вас. Зустріла на вулиці Островського, питала про Вас – казав, що бачив – і що Ви виглядаєте нічого. Та так мені й моя мама казала – вона Вас теж бачила на вулиці. Ну й добре. А все ж як ся маєте? Я коли приїхала, то в себе в кімнаті найшла цілу купу листів і між іншим лист Котова до мого чоловіка (звичайно, я прочитала, хоч і не мені заадресовано!). Прислав він «сезонного вірша» аби десь його видрукували. Але вірш... Трохим Миколаєвич, «между нами говоря», такий малоросійський, такий дитячий (в найгіршому розумінні слова). Він, мабуть, вже дуже старий цей Котов...»

Кузьма Котов був з місцевих графоманів. Мав тоді 70 років. У 1910 році він був номінальним редактором місцевого українського часопису «Дніпрові хвилі». Фактичний редактор журналу Дмитро Дорошенко – видатний український історик – потім згадував: «...мав Котов одну маленьку ваду: мав нахил до писання віршів... Погодилися на тому, що Котов буде підписувати часопис як «редактор-видавець», а я буду пускати дві його поезії на рік: одну на Різдво, другу на Великдень. Та й набрався я клопоту з його віршами: доводилося немало попрацювати, щоб привести їх до «християнського вигляду», щоб не сором було виступати з твором, під яким стояв підпис «редактора». Не маючи сам поетичного хисту, я на всі способи переробляв вірш, так що й сам автор ледве міг впізнати свій твір. Але Котов був задоволений і, діставши свою сатисфакцію, до справи ведення часопису зовсім не мішався...»

Так що графомани атакували редакції в усі часи...

У тому ж листі Марія писала Романченкові про дружину щойно цитованого Дмитра Дорошенка:

«Була я в Києві і там мені читали лист од Наталі Мих. (Дор.). Страшенно вона нудьгує на чужині. Напишіть їй. Ви ж, здається, були з нею приятелями. Адресу у Віри Петровни (Труби – М. Ч.) попитайте або просто на Прагу (університет). Чи пишете що?

Як Ваша поема про Кармелюка(?). Вибачте, як неточно.

Як Ваш «Плуг» – не роздирається склоками? Чи приймаєте там участь? Пишіть. Всього доброго.

Ваша Марія Стасюк».

Ось такі листи. Читач бачить: Марія Іванівна розрадниця не лише самого Романченка, чий життєвий тонус був на нулі, але й просить його стати розрадником Наталі Михайлівни Дорошенко, прізвище якої доводилося трошки зашифровувати з огляду на чуже око. Згаданий «Плуг» – спілка селянських письменників, до якої певно належав і Романченко.

Та вже кінчався короткий період відлиги 1920-х років.

1929-й – рік великого перелому – ознаменувався арештами серед старої української інтелігенції, яка стала перед судом у справі «Спілки визволення України» навесні 1930-го. А наприкінці року заарештували і Миколу Стасюка – у справі так званого «Українського національного центру».

На волі лишилися 38-річна дружина і трійко дітей: Регіні було 17, Макові 15 і Галині 12. Як потім згадуватиме Микола Стасюк, слідчі легко знаходили ключик до підслідних, натякаючи на долю їхніх дружин і дітей.

«Чи добре, коли у в’язня є жінка або дочка? – запитував у своїх спогадах Микола Стасюк і відповідав: «Може, хто думає, що це добре, бо є кому передачу принести і білизну поправити. А я так думаю, що ні.

Коли ви упираєтесь на слідстві, а у вас є дочка чи жінка, то ви часто могли почути від уповноваженого запит: «Може, ви хочете, щоб ми дізнались про все нам потрібне не від вас, а від вашої жінки чи дочки? Може, ви хочете, щоб їх закликали сюди?»

Ви насторожуєтесь. Жах стискає серце....»

Колишній міністр УНР дістав десять років. Він сподівався ще побачити свою Марійку хай через десять років, але побачити. Не судилося.

Як і десять років перед тим, Марія Іванівна знов зостається одна з трьома дітьми. У Харкові знайти роботу дружині репресованого було важко. Мабуть, тому вона повертається до Дніпропетровська, де жили батьки Іван Калинович і Феодосія Вакулівна. Тут знову великий десятирічний провал у біографії Марії Іванівни. Не знаємо, де вона працювала з 1925 по 1935 роки.

1935 року орган ЦК ВКП(б) «Большевистская печать» вийшов з матеріалом «Чужі в редакції «Зорі». А газета в дусі часу мусила передрукувати ту публікацію. За іронією долі, матеріал той з’явився в «Зорі» першого квітня, але людям, про яких там йшлося, було не до сміху. Вся стаття витримана в дусі тієї класової непримиренності, логічним вінцем якої став лихої пам’яті 1937 рік.

Процитуємо журнал:

«Безперечно не могла не вплинути на роботу газети з листами, як і на всю роботу «Зорі», засміченість апарату редакції класово-чужими елементами і людьми, яким не може бути місця в нашій пресі. До самого останнього часу в апараті редакції «Зорі» працювали такі особи як дружина петлюрівського міністра Стасюка, дочка поміщика Кривуші...»

Даремно доводила Марія Іванівна, що її чоловік був не петлюрівський міністр, а міністр УНР, де Петлюра був одним з міністрів. Та й Стасюк був генеральним секретарем харчових справ, а не військовим міністром, як той же Петлюра. Ці аргументи після появи викривальної статті в органі ЦК ВКП(б) ні на кого не діяли. Звичайно, Марію Іванівну з редакції «вичистили» («зачистки» зразка 1935 року).

Поневірялася без роботи. А в цей час її чоловік проходив свою «десятирічку» (вислів Остапа Вишні) на лісоповалі в Карелії, у Мідногірській колонії посиленого режиму, на будівництві та на комбінаті Біломорсько-Балтійського каналу... І там виявлявся його хист організатора, якого, проте, за примхою начальства так само легко понижували до чорнороба. Один був ізгоєм у неволі, друга ізгоєм на волі.

У той час у Дніпропетровську виходив маленький журнальчик «Театр і глядач», де писалося про новини репертуару в місцевих театрах. Марія Іванівна, як ми пам’ятаємо, любила театр, він їй був не чужий. Якимось дивом їй вдалося влаштуватися на недовгий час секретарем цього журналу.

Власне, вона була приречена і долею чоловіка, і публікацією 1935 року, після якої її вичистили з чисто партійного видання. Було б справді дивно, якби за нею не прийшли в 1937-му.

Арешт стався 4 вересня. Усе літо працювала молотилка репресій і молохові були потрібні все нові й нові жертви. Вона тоді мешкала в Харкові на проспекті ім. тов. Сталіна. Куди можна було потрапити проспектом Сталіна? Звісно куди. У Дніпропетровську того літа заарештували тридцятирічного Павла Нестерця, педагога і літератора Під час чотириденного (!) дoпиту він нaзвaв 23 особи відомих у місті людей, які нібито належали до контрреволюційної організації. Українські націоналісти нібито ставили собі за мету повалення в Україні радянського і встановлення фашистського ладу. До активістів організації зараховано Дмитра Яворницького, письменника Свирида Мусіяку, колишнього працівника «Зорі» Антона Морозенка-Ковбасу (виїхав на Кубань, але його дістали й там), письменника Миколу Мінька, режисера Януарія Бортника. Сьома у тому списку вона:

«Стасюк Марья Ивановна, лит. работник, муж ее – б(ывший) петлюровский министр, за участие в к/р националистической организации «Союз освобождения Украины» осужден к заключению в лагеря, где находится и поныне. В настоящее время Стасюк проживает в Харькове».

Хоча її чоловік проходив не по процесу «СВУ», до неї прилипло на віки-вічні «жена петлюровского министра». Синові Маркові було тоді вже двадцять два роки, Регіні – 24, вона навчалася в одному з московських вузів. А 19-річна Галинка закінчила технікум внутрішньозаводського транспорту. Мати Марії Іванівни на той час вже померла, а батько ще працював робітником на паровозоремонтному заводі. Звернутися до Григорія Петровського, як знайомого родини, було б марно. Петровський на той час виконував чисто декоративну функцію і не мав ніякого впливу.

Марію Іванівну, яка стала перед судом «трійки», звинуватили у двох статтях: антирадянська агітація й участь у контрреволюційній організації. Постановою трійки НКВД від 14 листопада 1937 року Марію Стасюк засудили до розстрілу з конфіскацією всього майна, яке «їй особисто належало». Вирок виконано через п’ять днів у Дніпропетровську...

А що в житті потрібно ще мені?
Одбути всі ці клопоти земні.
Оці останні клопоти одбуть,
іти туди, куди мене ведуть, –
аби одбути, все уже одбути, –
і щоб не бути, щоб уже не бути!..

Ліна Костенко.

Її чоловік повернувся з таборів перед самою війною. Йому дозволили жити в Маріуполі, де він працював сторожем міського саду. Пережив дружину на шість років і загинув правдоподібно в 1943-му чи 1944-му. Марію Стасюк реабілітовано посмертно 12 листопада 1958 року. Через двадцять один рік повернуто її чесне ім’я.

Титульне фото: будинок Стасюків по вул. Святослава Хороброго, 48.