Довженко В'ячеслав Валерійович
В'ячеслав Довженко: людина гри

Життя – це не завжди пряма лінія

Золота формула акторства: ніколи не треба здаватися.

В’ячеслав Довженко

Народився В’ячеслав Довженко в місті Дніпро. У родині не було творчих людей, то ж хлопчик навіть не мріяв про акторську професію. Батько працював залізничником й очолював пасажирську службу Придніпровської залізниці, згодом став начальником Південного вокзалу в місті Дніпрі та викладав у Дніпровському коледжі залізничного транспорту та транспортної інфраструктури. Мами не стало дуже рано, коли маленькому В’ячеславу було 1,5 рочки, вона померла від невиліковної хвороби. Найкращі спогади про дитинство у майбутнього актора залишилися про Червоноіванівку, де мешкали його бабуся і дідусь. Дідусь – Микола Власович працював вчителем у місцевому дитячому будинку, а бабуся – Лідія Іванівна була лікаркою. Саме співаючи на канікулах разом із бабусею українські народні пісні, хлопчик на інтуїтивному рівні відчував потяг до якихось творчих дисциплін. Залюбки відвідував мистецьки гуртки та писав вірші.

Хоча жив В’ячеслав із батьком у великому місті Дніпрі, але в селі була сіль його душі. Саме в рідних Криничках серед близьких людей хлопець пізнавав світ: читав цікаві книжки з дідусевої бібліотеки, вчився розробляти стратегію, граючи з ним у шахи, дізнавався про нові винаходи на сторінках журналу «Наука і життя». А ще вперше відчув себе справжнім Робіном Гудом, коли за допомогою свого лука зі стрілами протистояв «злу». Були в його активному відпочинку й перші хованки в лісосмугах, де малий бешкетник цілився з рогачки на уявних ворогів та навчався захищати свою домівку. Рідне село подарувало йому вірних друзів, з якими він грав у футбол чи хокей, читав пригодницькі книги та улюблену фантастику, а довгими вечорами слухав повчальні казки та легенди рідного краю, яких бабуся знала безліч.

У місті хлопець ріс в історичному районі Чечелівка, який славився серед місцевих досить темною репутацією. Розташування поблизу дому в’язниці привело в товариство сумнівних хлопаків, родичі яких відбували терміни. Зібравшись великою юрбою, вони, зачаївши подих, слухали «джентльменські історії» про те, як людина потрапляє до в'язниці, як обживається, дізнавалися про неписані закони та потайки думали: «о, як круто, у нього дядько сидить!». У ті буремні часи, крім посиденьок із друзями та пісень під гітару, В’ячеслав особливо нічим не цікавився, хоча був допитливим хлопцем, але, водночас, він вважався галабурдником і забіякою. Тож батько, який був для сина авторитетом, запропонував піти второваним шляхом і вступити до залізничного технікуму.

Уторований шлях залізничника вже чекав на В’ячеслава, але щасливий випадок змінив хід подій. Знайомий із двірської тусовки Ігор Титов навчався в театральному училищі, але хотів займатися вокалом, тому планував вступати у профільний заклад Києва. Випадково зустрівши його на вулиці, коли той ішов забирати свої документи, В’ячеслав склав йому компанію. Опинившись у приміщенні навчального закладу, він відчув всю силу театрального мистецтва, щось на зразок сонячного удару, та миттєво закохався в цю творчу атмосферу, де натхненні молоді люди в коридорах розмовляли віршами, дискутували з педагогами, співали та грали на гітарі. Хлопцеві негайно захотілося опинитися в цьому фантастичному світі свободи мислення та взаєморозуміння. Не вагаючись ні хвилини, він різко змінив курс свого спланованого життя та дивним чином успішно склав вступні іспити до Дніпровського театрально-художнього коледжу. Молодий студент почав навчання у педагога Віталія Ковалевського, потім у викладачки лялькового відділення Олександри Самохвалової.

З особливою повагою згадує актор викладачку зарубіжної літератури Ларису Іванівну Лугову, яка не тільки змінила його ставлення до навчання, а й порекомендувала книги, які допомогли усвідомити та зрозуміти найцінніші життєві принципи. Загалом заклад завжди славився своєю школою, сильними педагогами, творчою базою, серйозною вокальною підготовкою. В’ячеслав Довженко став унікальним випадком в історії навчального закладу, адже одночасно закінчив і лялькове, і драматичне відділення. Закінчивши у 1995 році навчання, молодий спеціаліст мав додаток до диплому, який дозволяв йому працювати в музичних театрах і в опереті. Перші професійні кроки актор зробив на сцені музично-драматичного театру імені Шевченка, потім пішов у комерційний ляльковий театр, заснований Михайлом Михайловичем Овсянніковим. І хоча в характеристиці було зазначено «Актор першої категорії», він вирішив продовжити навчання та вступив на режисерське відділення до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Щоб стати кращим актором, отримати певне підґрунтя, яке допоможе орієнтуватися та рухатись у потрібному напрямку, В’ячеслав Довженко навчався в майстерні Костянтина Дубініна, паралельно грав у Київському академічному театрі юного глядача на Липках та був задіяний у деяких антрепризних виставах. Його дипломною роботою стала вистава «Пікнік» іспанського драматурга Фернандо Аррабаля у Житомирському театрі. Через п’єсу військової тематики він намагався донести до глядача головний меседж, що війна – це територія абсолютного зла і там все завжди жорстоко й абсурдно за природою. Режисерська професія допомагає на сцені та екрані зрозуміти специфіку завдань, нюанси образу та подолати певні професійні сумніви. Працюючи з прогресивними постановниками столиці, актор завжди сподівається на неоднозначний матеріал, бо страшенно не любить, коли з першої букви все зрозуміло, а глядачам у залі нудно. Він намагається прожити спільно з глядачем певний шлях, розповісти йому цікаву історію.

Театральні здобутки

Творчість довкола нас – вона скрізь. 
Треба вміти цим користуватися.

В’ячеслав Довженко

Для В’ячеслава Довженка справжній театр має бути якомога різнобарвним, тоді глядач частіше відвідуватиме прем’єри й улюблені вистави. Для нього театр це – майданчик, де є можливість реалізувати свої творчі задуми та запропонувати вибагливому глядачеві окрім насолоди від споглядання красивої картинки пройти критичні тести. На думку актора, провідною ідеєю новітнього мистецтва є провокування до роздумів, гострої дискусії, не нав’язуючи готових відповідей. Кожен раз, виходячи на сцену, він проводить соціальний експеримент, що відбувається між ним і публікою, під час якого кожний учасник, незалежно від того, з якого боку сцени перебуває, ставить собі питання, замислюється, відповідає на них, сперечається чи погоджується. 

Неймовірний період творчої юності для актора пов’язаний із роботою у Київському Вільному театрі, який зібрав випускники вишів в одну трупу. В’ячеслав, як і його колеги прагнули працювати всупереч театральним традиціям і привнести в мистецтво щось нове та креативне. Спочатку на театральний небосхил Києва прилетіла «Чайка, на ім’я Джонатан» за Річардом Бахом, яка з постійними аншлагами проіснувала 15 років. Друга знакова вистава для актора та всього театру називалася «Діалог самців». В’ячеслав Довженко чудово впорався з дуже складними виконавськими завданнями. Це був серйозний досвід робити з колегою по сцені Михайлом Жоніним, а журі фестивалю «Добрий театр» присудило йому спеціальний диплом із формулюванням «за унікальний дует Кота та Людини».

Але будь-який театр, який містить у собі свободу творчості, врешті приходить до того, що треба або ставати репертуарним театром, або – розпадатися, тому що міра свободи має свою межу. Актор дорослішав, з’явилася сім’я та певні обов’язки. Тож із часом театр поступово розпався, але приємні спогади про цей знаковий період залишилися з актором назавжди. В’ячеслав Довженко активно підтримав інноваційний арт-проєкт «Театр 360 градусів», який популяризує театр і робить його доступним для кожного. Використання VR-технології дозволяє розставляти акценти на важливих деталях, незвичних ракурсах, а хореографія камер більш точно передає емоції героїв та задум режисера. 

Актор пишається зіграними ролями у Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Любить їх, бо в них вкладено багато праці та любові. Для В’ячеслава Довженка роль Іполита Миколайовича у виставі «Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня» за мотивами роману Віктора Домонтовича – це простір власного бенефісу, в якому він виявляє себе як універсальний актор. Актор грає складного персонажа, ученого, який має непрості взаємини з недостатньо дорослою дівчиною. Його натхнений і засмиканий Іполит є бранець химери та в’язень ілюзії. Глядача вражає динаміка перевтілення від актора, який начебто літає на сцені та щомиті міняє настрій: від суворості вчителя до романтичної зальотності мрійника, а потім – до реву пораненого звіра, який трощить любовне ложе, надривно виконуючи поліську народну пісню «Ой ви, Голуби, ой ви Бєлиє». Саме ця пісня у виконанні Іполита стає сенсом вистави й людської трагедії. 

З'явитися перед глядачем в абсолютно новому амплуа – екстравагантного плейбоя, а, простіше кажучи, звичайного жигала допомогла вистава «Замовляю кохання» за п'єсою драматурга Тетяни Іващенко. Актор створив колоритний образ вченого-астронома Кирила, який залицяється до успішної підприємниці. У виставі В’ячеслав Довженко перетворює багато сцен на живі картини. Запам'яталась акторові й робота над образом міфічного персонажа Дона Жуана у виставі «Камінний господар» за п’єсою Лесі Українки. Актор гарно впорався з історією, тому що головне завдання п’єси було не показати стереотипного джиґуна, а розібрати його як людину у процесі його трансформації. Пан В’ячеслав майстерно відтворив на сцені трохи втомленого, іноді слабкуватого, часом піддатливого до жіночих маніпуляцій героя. А коли жінка почала ним керувати, актор спробував показати цю історію під іншим кутом і замість блудника та беззаконника перед глядачем постала велика дитина, яка прагне свободи, тепла та кохання, але якій, волею долі, довелось опинитися у «бездонному морі лицемірства».

«Мрії оживають», «Звідки беруться діти?», «Безталанна», «Сто тисяч» – ці непрості для втілення на сцені твори автора, безперечно, належать до тих, якими можна пишатися. Чи то нові креативні образи, чи класичні персонажі, В’ячеслав Довженко вимагає від себе стовідсоткової зосередженості, осмислення: не досить досконало знати текст, треба вжитись у свого персонажа, точно передати його настрій, відчуття, психологію, і є ще багато речей, без яких глядач не зможе повірити у правдивість твого героя.

Старт і досягнення в кіно

Кіно – це малюнки на полотні, 
те, що йде наступним поколінням.

В’ячеслав Довженко

В’ячеслав Довженко – актор широкого діапазону, майстер філігранно виписаних персонажів, який має різнобічний і широкий досвід не тільки на сцені театру, а ще в кіно та на телебаченні. Кінокар’єра В’ячеслава Довженка розпочалася у знаковій для українського кіно стрічці відомого режисера Юрія Іллєнка, де у партнерстві з Богданом Ступкою молодий актор зіграв російського царя Петра І. Перед актором-початківцем було поставлене завдання зіграти героя у фантасмагоричному, карикатурному вигляді. Хоча «Молитва за гетьмана Мазепу» викликала неоднозначні думки щодо трактування суперечливої постаті гетьмана в історії України, та для Довженка-актора початок творчої кар’єри разом із такими майстрами став неоціненним досвідом. Процес роботи був надзвичайно цікавим і повчальним, а майстри кінематографу підтримували його й учили специфіки кіно. На питання Богдана Сильвестровича, яким актором важливіше бути – популярним чи хорошим, В’ячеслав впевнено відповів, що хорошим. Він давно усвідомив, популярність – це річ миттєва, а справжній професіонал має щодня напрацьовувати, підтримувати свій талант, не зупинятися на досягнутому, не займатись самомилуванням, у кожній новій роботі долати нову вершину майстерності.

Також молодому акторові пощастило взяти участь у зйомках художнього фільму режисера Станіслава Клименка «Братство» та створили в кіно образ Пантелеймона Куліша. На прохання В’ячеслава його героєві був написаний монолог, який глибше розкривав психологічну драму письменника. Актор емоційно прожив психологічно тяжкий період життя свого героя, якого після медового місяця в Італії заарештовують, руйнується все його життя, що так успішно починалося. Він стовідсотково виклався в кадрі та максимально чесно віддався цій ролі, тож оплески та фраза режисера: «У мене з’явився Куліш», надала йому ще більшої наполегливості та наснаги у роботі.

Фільмом-подією 2017 року стала стрічка «Кіборги. Герої не вмирають». А одним із найяскравіших персонажів, навіть більше, – ідейних вузлів кінострічки – командир загону Серпень. Це чоловік середнього віку родом із заходу України, який увесь орієнтований на збереження «чистих» національних ідей і цінностей. Фільм побудований на діалогах, класична драма розповідає глядачеві про війну як пограниччя життя та смерті. Герой В'ячеслава Довженка уособлює громадянина-державника і воїна, який намагається осягнути фізичну та культурну окупацію України. Він розмовляє з глядачем про наболіле доступною та зрозумілою мовою: «На цій війні треба думати, любити, відчувати несправедливість». Переконливий образ «кіборга» потребував від актора чималої підготовки. У роботі над ним пан В’ячеслав вивчав документальне відео, спілкувався безпосередньо з учасниками подій. До речі, образ Серпня має два прототипи. Коли актор прийшов на проби і почав читати монолог, то щось у життєвій позиції цього героя нагадало йому друга Андрія Шараскіна, який із позивним «Богема» воював на фронті. Другий прототип – консультант фільму Кирило Недря з позивним «Доцент», до речі теж з міста Дніпра. Символіка прізвиська досить очевидна: Серпень – місяць кінця літа, посмучений і тихий, він підбиває підсумки. Згадується «август» – незмінний епітет до імен-регалій римських імператорів – державницьких і вдумливих, а коли потрібно – імперативних і рішучих. За роль Серпня В’ячеслав Довженко отримав українську національну кінопремію «Золота Дзиґа», премію кінокритиків «Кіноколо» у номінації «Найкраща чоловіча роль». У 2019 році за вагомий особистий внесок у розвиток національної культури і театрального мистецтва, значні творчі здобутки та високу професійну майстерність актор став заслуженим артистом України.

Важливу роль у житті пана В’ячеслава відіграють книги, які змушують вмикати уяву та створювати власний світ. Тож, коли йому випала нагода відтворити образ Миколи Хвильового у документальній стрічці «Будинок «Слово». Нескінчений роман» він одразу погодився. Це драматична історія українських письменників, яких зібрали під дахом одного будинку, аби змусити їх працювати на благо системи, фільм про те, як українську інтелігенцію було репресовано, розстріляно чи перетворено на співців партії. Це був новий для актора досвід роботи з документами, архівними речами, без живих людей у кадрі. Перед глядачем на тлі автентичного відеоряду оживають голоси Хвильового, Сосюри, Йогансена та інших поетів, які читають свої листи, жартують, дискутують між собою чи обговорюють події «богемного» життя тогочасного Харкова. Пан В’ячеслав радіє, що зробив свій внесок у просвітницьку справу та сподівається, що після перегляду фільму у глядача виникне потреба перечитувати твори героїв фільму, бо саме цього й домагалися творці стрічки.

Цікава та потужна робота чекала актора на зйомках історичної драми «Інший Франко», де він прожив історію третього сина Івана Франка – Петра. Спочатку йому важко було окреслити риси характеру свого героя, бо, на жаль, збереглося дуже мало інформації, яка дає відповідь саме на це запитання. Тож образ народжувався в процесі зйомки. Акторові вдалося показати Петра з різних боків: стосунки з дружиною, дітьми, другом дитинства, намагання зрозуміти себе як людину. Фільм не тільки про те, як відзначив своє 51-річчя один із засновників «Пласту», фундатор української військової авіації, педагог і хімік-винахідник, це розповідь про неоднозначну людину, про її мрії та роздуми. «Якщо люди з Розстріляного Відродження – це вже пам’ятники, то Петро Франко – пам'ять не відроджена, бо, певно, комусь було вигідно, щоб його постать зам’яли в історії», – говорить В'ячеслав Довженко в одному з інтерв’ю. Стрічка отримала позитивні відгуки від критиків, а сам актор – відзнаку за кращу акторську роль на фестивалі у Хмельницькому.

Участь у телесеріалах подарувала акторові справжню популярність і любов глядача. Його стали впізнавати на вулицях і просити разом сфотографуватися. Сам актор філософськи ставиться до довготривалих зйомок теленовел. Для нього серіал це щось середнє між театром і кіно, справжній майстер-клас для кожного актора. За один день треба програти багато сцен, встигнути засвоїти текст, щоб він природно звучав, налаштуватися на певну ситуацію. Але головне – вдало створити образ, продумати все до дрібниць, щоб розкрити характер персонажу. Він має бути, з одного боку, звичним і знайомим, а, з іншого – постійно підносити сюрпризи. Сьогодні серіали – це великі романи XXI століття з розділами-серіями та томами-сезонами, порушують такі теми, які досі дозволяло собі лише авторське кіно. Серіали змушують нас задуматись, хто ми такі, які наші цінності, в чому наша схожість і відмінність, як ми себе ідентифікуємо. Герої В'ячеслава Довженка завжди різнопланові, від героїв-коханців чи негідників-мажорів до героїв, які рятують життя. Наприклад, участь актора в іронічному народному детективі «Дільничний з ДВРЗ» дала можливість зіграти образ одного з найкращих оперативників Центрального управління поліції Києва. Він енергійний, розумний і, найголовніше, непідкупний служитель порядку, вступає в нерівну боротьбу за справедливість і порядок. Цікаве спостереження, цей серіал – рідкісна для українського телебачення історія, творці якої активно популяризують читання як позитивне явище. Головний герой суворо наказує дітям не вештатися вулицями, а читати книжки, таксист возить у машині книжку Станіслава Єжі Леца. Навіть кримінальні авторитети читають детективи, а вбивці-громили признаються: «Ми книжок не читаємо, ми тєлік дивимось». 

Акторське щастя – це коли виходиш за межі власного «я», стаєш кимось іншим, і, коли глядачі стають так само щасливими від зустрічі з тобою і з тим іншим. У творчому доробку актора зіграно десятки ролей у кіно і серіалах, де він постійно приймає різні виклики як професіонал. Кожну роль актор наділяє своєю енергію, бо від себе, як кажуть, не втечеш. Легкість існування актора в образі – чудова риса, за якою стоїть наполеглива праця. Якщо ж роль не піддається, тоді актор запитує себе: «Хто мій персонаж? Як йому було?». І виникає взаєморозуміння...