Визволення м.Дніпропетровська. Жовтень 1943 року

Після тяжких кровопролитних боїв у серпні-вересні 1941 р. радянські війська залишили Дніпропетровськ: правобережну частину – 25 серпня, а лівобережна була окупована повністю у другій половині вересня. Окупація міста німецько-фашистськими загарбниками продовжувалась 2 роки і два місяці і обійшлася місту дуже дорого, як в людських ресурсах, так і в матеріальних цінностях. Нескінченний процес переслідувань за найменшу непокору чи провину, катування в гестапо, масові арешти та розстріли. За 26 місяців від рук окупантів загинуло понад 30 тис. громадян міста. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 75 тис., а матеріальні збитки склали понад 3 млрд. карбованців за цінами тих років. 

8 вересня 1943 р. радянські війська вступили на територію Дніпропетровщини, почалося визволення області, але тільки 24 вересня штурмували оборону супротивника на підступах до міста в районі Підгороднього. На цей час уся лівобережна частина області була визволена радянськими військами крім Амур-Нижньодніпровська, який фашисти намагалися утримати як лівобережний плацдарм і тому чинили тут шалений опір. Північніше Підгороднього та по річці Кільчень частини 1-ї гвардійської армії генерал-полковника В.І. Кузнєцова наштовхнулися на досить сильну оборону противника у дві смуги, яка включала систему траншей, дзотів, мінне поле, протитанковий рів та загородження з колючого дроту. Перші спроби прорвати цю оборону не мали успіху. Протягом двох діб вели позиційний бій, а 24 вересня, перейшовши в наступ, 20-а гвардійська та 152-а стрілецькі дивізії просунулися лише на 200–300 метрів. І все ж після цілої низки атак дивізії прорвали першу смугу оборони і 26 вересня оволоділи селищем Підгороднє. 152 с.д. втратила в цих боях 70 бійців та багато поранених, а попереду була ще одна смуга оборони, що проходила в 1,5–2 км південніше Підгороднього. Штурм її почався відразу під прикриттям танків 11-ї танкової бригади. На кінець дня 26 вересня бійці подолали й цю оборону і вийшли на околиці Нижньодніпровська, а в ніч на 27-ме очистили його від фашистів, які поспіхом відступили на правий берег. Цьому немало посприяли бойові дії частин армії, які наступали поруч. На лівому березі Самари діяла 195-та стрілецька дивізія (командир полковник О.М. Сучков), яка звільнила селища Одинківку, К. Маркса, Красноармійське, Рибальське (тепер межа Ігрені).

.  
 

Праворуч від 20-ї гвардійської та 152-ї дивізій наступали підрозділи 228-ї, 24-ї та 6-ї стрілецьких дивізій, яки визволили селища Клочко, Березанівку, Фрунзенське, Ломівку, Сугаківку. Після визволення Лівобережжя постало питання про підготовку до форсування Дніпра в межах міста та визволення його правобережної частини. 152-га ст. дивізія відійшла на короткочасний відпочинок, а штаб та офіцери дивізії почали ретельно готуватися до вирі-шальної операції. 30 вересня командир дивізії генерал-майор В.П. Каруна виїхав із командирами полків та офіцерами штабу на рекогносцировку місцевості в районі с. Сугаківка (тепер сел. Кіровське). По обмілілому річищу річки вони перейшли на острів Зелений, який поріс чагарником і почали спостерігати в біноклі правий берег. Фашисти помітили групу військових, бо день був сонячний і біноклі віддзеркалювали світло. Поруч одна за одною почали рватися міни, й офіцери штабу запропонували відійти вглиб острова. Але Василь Петрович на не поспішив відгукнутися пропозицію і продовжував спостерігати. Буваючи на передовій, ніколи не ховався від куль і снарядів, ходив на повний зріст. Через декілька хвилин одна з мін розірвалася зовсім близько, і її осколки уп’ялися в тіло генерала. Його терміново доправили до медсанбату, який стояв у с. Кулебівка, де виявилося, що рани смертельні. Він помер того ж дня, і був похований в Амур-Нижньодніпровську. А в 1967 р. його останки були перенесені на меморіальне кладовище на Жовтневій площі міста, за визволення якого він віддав життя. Пам’ять відважного командира в нашому місті увічнено у 1946 р., коли місто ще лежало у руїнах, – у парку ім. Шевченка встановлений його бронзовий бюст.

Поки 152-га ст. дивізія відпочивала та готувалася до форсування, 195-та ст. дивізія зайняла смугу оборони на лівому березі Дніпра від села Діброва Синельниківського району до с. Ломівка і отримала наказ провести розвідку правого берегу окремими розвідгрупами. Спостереження за правим берегом показали, що фашисти готувалися до оборони. Цілодобово військові частини ворога охороняли не тільки берег ріки, але й найближчі до нього острови. В місті помітили посилені пересування транспорту та військової техніки. Кожен день фашисти зганяли населення на будівництво укріплень на березі ріки і, особливо, на околицях міста.

В ночі на 1 та 3 жовтня невеликі групи розвідників дивізії намагалися перетнути Дніпро і висадитися у центральній частині міста та на схід від нього. Але через шалений обстріл ворога ці спроби закінчилися невдало. Та все ж для розвідки боєм у центральній частині міста у 573-му стрілецькому полку була створена розвідгрупа у складі 59 чоловік, яку очолив старший лейтенант Роман Стародубцев.

У ніч на 3 жовтня десантники на восьми човнах відійшли від острова, розташованого східніше залізничного мосту (о-в Воронцовський). Як свідчить бойове донесення до штабу дивізії, десант був помічений фашистами недалеко від правого берега. Фашисти відкрили кулеметно-автоматний вогонь – п’ять човнів було розбито або пошкоджено, декілька чоловік загинуло, були поранені, але десантники досягли правого берега і зав’язали бій. Поранених Стародубцев відразу відіслав на лівий берег, якого вони благополучно досягли. По рації на лівий берег донесли, що десант на правому березі зайняв кругову оборону в районі річкового порту і веде бій. Десантники, зайнявши блокгауз і захопивши ще декілька складських приміщень на березі Дніпра, мужньо відбивали контратаки супротивника, який намагався їх знищити. Учасник десанту, командир відділення автоматників Микола Іванович Фоменко під час бою був поранений і чудом дістався лівого берега. Після війни він мешкав у Дніпропетровську, працював у будівельному інституті. Спогади про той бій не давали йому спокою, тому і почав розшукувати учасників десанту, які залишилися живими. З їхніх спогадів стало відомо, що фашисти протягом дня 3 жовтня підтягнули підкріплення і почали контратакувати десантників. Їм вдалося роз’єднати десант на дві групи. Не було зв’язку з лівим берегом (через пошкоджену рацію) тому десантники змушені були вести бій без підтримки артилерії. До того ж закінчувалися боєприпаси та харчі. Як довго йшов бій на плацдармі, встановити неможливо. В архіві ніяких повідомлень про це не збереглося. Але довго утримуватися на правому березі в центрі міста, де було багато військових частин, а поруч із річковим портом жандармерія, жменька бійців не могла. В ході бою багато десантників загинуло та було поранено, а тим які залишилися живими, Стародубцев віддав команду плавом добиратися на лівий берег до своїх. Але знесилених боєм, в холодній осінній воді наздогнали ворожі кулі. Так загинули: Р. Стародубцев, Воронін, Замахаєв, Сучков. Десантники виконали свій військовий обов’язок, хоча це коштувало життя більш ніж тридцятьом бійцям.

Декілька спроб розвідників 195-ї стрілецької дивізії перетнути Дніпро та дії групи Стародубцева на правому березі мали демонстративний характер. Вони викликали шалений опір супротивника і свідчили про його сильну оборону. Тому штурмувати ворога в межах міста в той час означало зазнати великих втрат. 

Була ще одна важлива обставина. На цей час радянські війська ще не мали достатньої переваги сил на правобережжі, де, починаючи з 26 вересня, йшли жорстокі бої за розширення плацдармів від Мишуриного Рогу на заході до с. Вовниги на сході. Кожного дня сотні бійців здійснювали подвиги та покладали своє життя на вівтар перемоги, щоб закріпити захоплені позиці на правому березі Дніпра. Що практично і було досягнуто до середини жовтня. 23 жовтня радянські війська почали наступ із правобережних плацдармів, загрожуючи оточенням групіровці фашистів у Дніпропетровську та Дніпродзержинську, одночасно створивши умови для успішного форсування Дніпра в межах обласного центру та його визволення. Командування 3-го Українського фронту прийняло рішення форсувати Дніпро не в центрі міста, а на східних та західних його околицях. Це було цілком виправдано метою зберегти місто від зайвих руйнувань.

Право форсувати Дніпро в районі Дівки, Сухачівки було надане 152-ій стрілецькій дивізії, командиром якої після загибелі В.П. Каруни став полковник П.І. Куліжський. 18 жовтня 1943 р. дивізія (до цього перебувала у другому ешелоні) прийняла у 195-ї стрілецькій дивізії смугу оборони на лівому березі від р. Самари до села Кіровське (195-та стрілецька дивізія перебазована до району вище м. Дніпродзержинська).

Перед форсуванням у 152-й дивізії проводилася велика політико-виховна робота націлена на підняття бойового духу воїнів. Особлива увага приділялася новобранцям, яких в дивізії було багато – переважно мешканці Амур-Нижньодніпровського району Дніпропетровська та навколишніх сіл. Декому з них ще не виповнилося й 18 років, але дуже хотілося повоювати і вони охоче йшли до армії. В навчальному батальйоні їх вчили володіти зброєю, а також тренували на річці Кільчені, як переправлятися через водяну перешкоду під обстрілом ворога.

Велику допомогу радянським військам надали діївські патріоти-підпільники, яких очолював В. Мараховський. Вони переправилися через Дніпро і передали радянському командуванню відомості про розташування смуги оборони ворога та його живу силу.

Форсування ріки першою почала в ніч на 22 жовтня група з 10 розвідників  на чолі з командиром взводу 102-ї окремої розвідроти старшим лейтенантом Євстаф’євим Георгієм Олексійовичем. Розвідку дивізії він очолював із травня 1942 р., тож десятки разів ходив зі своїми розвідниками в тил ворога, добував цінні відомості. На своєму рахунку мав майже 200 знищених фашистів. А тепер його завданням було захопити плацдарм на правому березі Дніпра, за яке він став Героєм Радянського Союзу. Через Дніпро переправилися так тихо, що фашисти і не помітили. З ходу вибили ворога із перших траншей, потім знищили ворожі дзоти. Євстаф’єв особистим прикладом надихав своїх розвідників до бою. Розривом снаряду був контужений, але продовжував керувати боєм. З ранку фашисти накрили на десантників градом мін та снарядів, з’явилася авіація, яка нещадно бомбила акваторію Дніпра, а з часом почалися одна за одною контратаки. Але розвідники на правому березі були вже не самі, слідом за ними почали переправу 1-ша, 2-га та 3-я стрілецькі роти 544-го стрілецького полку. На чолі бійців 1-ї роти переправився через Дніпро її командир – лейтенант Кисельов Степан Васильович. За мужність, виявлену у цих боях, він був відзначений вищою нагородою. Його рота висадилася на піщану мілину на правому березі й одразу вступила до бою, просуваючись в напрямку діброви Дальня, зайняла там позиції та закріпилася в кущах. А через Дніпро протягом ночі продовжували переправлятися підрозділи полку та приданої йому штрафної роти. Щоб якось стримати форсування Дніпра радянськими військами, фашисти у день 22 жовтня підтягнули до місця висадки десанту дві батареї 76-ти міліметрових гармат та батарею 105-ти міліметрових гармат. Тож про переправу протягом світлового дня не могло бути й мови. На другу ніч переправа відновилася, хоча фашисти не припинили обстрілу Дніпра та практично весь час освітлювали ріку ракетами. Гостро відчувалася нестача плавзасобів, бо тільки в першу ніч форсування фашисти потопили або пошкодили 50% човнів. Більшість човнів, які вирушали назад, на лівий берег, не поверталися. Тому в ніч на 23 жовтня змогли переправитися на правий берег лише дві роти.  Темп накопичення сил на правому березі був утрачений, чим скористалися фашисти. Автомашинами супротивник підвіз до плацдарму більше батальйону піхоти, яка зосередилася за дібровою і протягом 23 жовтня вісім разів атакувала позиції 544-го полку, потіснивши його на відстань 50–200 м від зрізу води. Успіх десанту в захопленні та утриманні плацдарму у великій мірі залежав від підтримки артилерії. Оскільки пороми з гарматами були пошкоджені ворогом і затонули, то вся надія залишалася на артилерійське прикриття з лівого берега. Щоб це прикриття було ефективним, все  можливе зробив командир першого артилерійського дивізіону 333-го артилерійського полку капітан Фатьянов Михайло Іванович, який в ніч на 23 жовтня разом із радистом переправився на правий берег для корегування вогню артилерії. Їхній човен був пошкоджений, на щастя, неподалік від берегу, і артилеристи добралися до суші мілиною. Як відзначено у нагороджувальному листі, Фатьянов, ризикуючи життям, вів розвідку вогневих точок супротивника, підбираючись якнайближче до них. Завдяки його мужності та хоробрості були зірвані намагання ворога скинути десант у Дніпро, знищено одинадцять вогневих точок ворога. За ці бої він отримав вищу відзнаку держави. 

Протягом 23 жовтня командування дивізії докладало зусиль  для забезпечення частин плавзасобами. Підвезли 12 великих артилерійських човнів, 20 складених човнів, підготували 10 риболовецьких та плоти. Але й цього не вистачало. Тому тільки в ніч на 24 жовтня розпочав переправу на плацдарм 646-й стрілецький полк, який вже цілу добу очікував плавзасоби, зосередившись на острові Акула. Першими переправилися бійці 1-го батальйону під командуванням старшого лейтенанта А.А. Антонова й одразу, зайнявши позиції ліворуч 544-го полку, вступили у бій за розширення плацдарму. В цю ж ніч на плацдарм переправилася група штабу дивізії на чолі з майором Івановим та заступником командира дивізії зі стройової частини полковником Г.Г. Несторенко, який прийняв на себе командування боєм на плацдармі. Протягом 24 жовтня дивізія значно розширила плацдарм, прорвала смугу оборони супротивника в районі гаю, вела бій за села Діївка-І та Діївка-ІІ, вийшла на рубіж Сухачівка. А в цей час бійці 480-го стрілецького полку провели розвідку правого берега західніше залізничного мосту і, не зважаючи на шалений опір ворога і великі втрати, 1-ша стрілецька рота зуміла закріпитися на правому березі в цьому районі, таким чином захопивши плацдарм практично в центрі міста.

Переправу сил дивізії забезпечували сапери капітана В.А. Рувінського – командира 228-го окремого саперного батальйону. Під шквальним вогнем протягом декількох діб Рувинський не покидав берега, керуючи переправою, організував ремонт плавзасобів. Його бійці ще до початку форсування побудували місток, який з’єднав лівий берег у районі с. Сугаківка з островом Зелений. Саме з нього сапери на човнах та поромах переправляли підрозділи дивізії на правий берег. 

На світанку 25 жовтня бої спалахнули з новою силою. Полки переслідували відступаючого ворога. 544-й полк визволив Сухачівку і продовжив наступ в напрямку Краснопілля. 646-й полк двома батальйонами наступав на схід, звільнив Діївку-І, увірвався в Нові Кайдаки і динамічно рухався на з’єднання з ротою 480-го полку, яка наступала з плацдарму в районі залізничного мосту. Вже в першій половині дня 25 жовтня були звільнені Кайдаки та район заводів, залізничний вокзал, визволителі наблизилися до центра міста. Запеклих боїв в центрі не було, бо фашисти, уникаючи оточення, почали поспішно відводити основні сили в південно-західному напрямку на заздалегідь підготовлені позиції, залишаючи в ар’єргарді лише загони прикриття. Але швидкому пересуванню вулицями міста заважала велика кількість залишених ворогом мін, які знімали сапери на основних напрямкам просування частин дивізії.

Під час визволення міста воїни 152-ї стрілецької дивізії захопили чималі трофеї, а саме: вісім гармат, шістнадцять мінометів, вісімнадцять автомашин, двадцять чотири кулемети та тридцять автоматів, три склади з боєприпасами та два з військовим спорядженням. Втрати дивізії вбитими та пораненими становили триста бійців. Чи відповідають ці данні дійсності сказати важко, бо збереглися не всі списки загиблих по дивізії та ще не всі дані вивчені. За форсування Дніпра та бойові дії під час визволення міста, виявлені при цьому сміливість, мужність багато бійців і офіцерів дивізії були нагороджені орденами та медалями, а десятьом надано звання Героя Радянського Союзу. В їх числі командир дивізії полковник П.І. Куліжський, командир 646-го стрілецького полку полковник К.К. Лебедєв, командир батальйону цього ж полку капітан І.М. Юнін, до речі племінник відомого революціонера-більшовика І.В. Бабушкіна, розвідники сержанти В.Ф. Кузьмічов та В.Г. Тамбієв, заступник командира 333-го артилерійського полку майор І.О. Кисельов, капітан В.А. Рувінський.

Завдання форсувати Дніпро на східній околиці міста отримала 39-та гвардійська стрілецька дивізія 8-ї гвардійської армії, яка перед цим брала участь у звільнені Запоріжжя. Армію в цей час очолив генерал-полковник І.І. Масленіков, а В.В. Чуйкова відправлено на лікування. 19 жовтня дивізію перекинуто до району селища Іларіонове та навколишніх сіл. Штаб дивізії розташовувався у с. Татарка. Після короткого відпочинку 120-й гвардійський полк перебазувався до села Чаплі, інші полки зайняли лівий берег до с. Діброва. В ніч на 23 жовтня частини дивізії спробували форсувати Дніпро в районі сіл Звонецьке, Майорка та Лоцманська-Кам'янка, але безуспішно через щільний артилерійський вогонь. Невдалою була спроба форсувати ріку вдень. Під час обстрілу прямим попаданням снаряду було пошкоджено декілька понтонів та поранено трьох саперів розвідроти 11-ї Штурмової інженерно-саперної бригади, яка забезпечувала переправу десанту дивізії. І тільки в ніч на 24 жовтня Дніпро подолали дві групи бійців 1-го та 3-го батальйонів 120-го стрілецького полку під командуванням капітана П.В. Ялугіна та старшого лейтенанта С.А. Платонова та група розвідників 41-ї окремої розвідроти на чолі з гвардії лейтенантом А.І. Тупіциним. У групах було по 22–23 бійці та по 5–6 саперів. Переправивши десант на правий берег, сапери діяли у його складі, робили проходи в дротяних загородженнях і перевіряли берег на наявність мін, брали участь в боях по захопленню плацдармів. А на світанку забили пробої в пошкоджених понтонах повантажили на них поранених і переправилися на лівий берег, бо плавзасоби були вкрай необхідні для переправи інших підрозділів дивізії.

Як згадував пізніше помічник командира розвідників гвардії сержант Парадович Олександр Йосипович, їхній човен досяг правого берега в районі Старих Кодаків непоміченим. Але коли пристали до берега, то здійнялася стрілянина. Розвідники затаїлися під високим берегом, перечекали деякий час і попрямували під прикриттям берега на схід, де панувала тиша. Вибралися на берег і наштовхнулися на загородження з колючого дроту, на якому висіли консервні банки. Обережно порізали дріт, зробивши прохід, успішно подолали першу перешкоду і продовжили рухатися вперед до лінії окопів. За командою кинулися в траншею і знищили охорону, яка дрімала. Почувши стрілянину фашисти схаменулися, поряд застрочив кулемет, але було вже запізно. Розвідники впритул розстріляли обслугу і захопили два кулемети, увірвалися до бліндажу, де відпочивали фашисти. Ворога знищили, зброю захопили, що стало доречним, коли вранці супротивник направив на берег нову охорону укріпрайону.

Складнішим було становище груп старшого лейтенанта С.А. Платонова та капітана П.В. Ялугіна, бо течія Дніпра роз’єднала всі групи. Фашисти час від часу пускали над Дніпром ракети і помітили човни з десантом. Відкрили по них кулеметно-мінометний вогонь. Човен Платонова був пробитий кулями, декілька бійців поранені. Але берег вже був поруч і десантники, а разом з ними і сапери, висадившись, атакували ворога і закріпилися на правому березі. Протягом дня вони мужньо відбивали всі атаки ворога. В цій групі була санінструктор Віра Кащєєва, якій довелося не тільки перев’язувати поранених, але і заміняти їх в бою, коли фашисти насідали все сильніше, пропонуючи неодноразово здатися в полон. Становище ускладнювалося тим, що не було зв’язку з лівим берегом і вони не могли дати координати для артилерії, а боєзапас закінчувався. Перед заходом сонця фашисти знову почали атакувати. Врятували групу декілька автоматних дисків, які дістала із санітарної сумки Віра Кащєєва. Поклала вона їх туди замість сухого пайку та зберігала на скрутний момент. Ці диски і допомогли відбити останню на той день фашистську атаку. 

Із сутінками на плацдармі запанувала тиша, але ненадовго. Бо через Дніпро один за одним попливли човни та пороми з бійцями 120-го гвардійського стрілецького полку Мазного. Переправу в цю ніч здійснювали окрім розвідроти 11-ї Штурмової інженерно-саперної бригади, сапери 45-го окремого саперного батальйону дивізії, 236-го та 351-го армійських інженерних батальйонів.

Одночасно зі 120-м полком почали переправу 112-й гвардійський стрілецький полк, а нижче по течії Дніпра з району с. Діброва вів переправу 117-й гвардійський стрілецький полк. Почалась переправа артилерії 87-го артилерійського полку та 324-го гвардійського мінометного дивізіону.

На світанку бійці 120-го гвардійського стрілецького полку та розвідрота вже вели бій на вулицях Лоцманської Кам’янки, Мандриківки і все ближче просувалися до східної околиці міста в районі інституту інженерів транспорту та гірничого. О 12 годині над головним будинком гірничого інституту, який був досить сильно пошкоджений, замайорів червоний прапор визволення. А підрозділи полку просувалися по вулицях міста серед зруйнованих будинків і згарищ. Першими йшли автоматники та сапери, які перевіряли шлях і знімали ворожі міни на головному напрямку просування військ. Опівдні частини двох дивізій зустрілися в центрі міста. 

У штабі дивізії готували документи на нагородження: писали нагороджувальні листи, складали накази. Представлених до нагороди орденами та медалями було багато. Високе звання Героя Радянського Союзу отримало сімнадцять чоловік. Серед них була гвардії старший сержант В.С. Кащєєва та агітатор полку, гвардії капітан Іван Андрійович Рудніченко, уродженець с. Вільні Хутори Верхньодніпровського району, який перебував на фронті з 1941р., воював під Сталінградом, форсував Дніпро в групі Платонова, загинув під час однієї з фашистських контратак.

Звання Героя Радянського Союзу було надано командиру групи розвідників гв. лейтенанту А.І. Тупіцину та його помічнику гв. сержанту О.Й. Парадовичу, розвіднику гвардії рядовому І.О. Чурочкіну, командиру десантної групи гв. капітану П.В. Ялугіну, його заступнику по політичній частині гвардії капітану В.О. Бєляєву, гвардії рядовому О.М. Оленіну, командиру кулеметного відділення гвардії сержанту Г. Гільмутдінову, командиру роти гв. лейтенанту Ж.К. Молдагалієву, командиру взводу зв’язку гвардії лейтенанту П.Ф. Цибаню, заступнику командира 45-го саперного батальйону гвардії майору О.І. Шульгіну, командиру 112-го гв. стрілецького полку гвардії підполковнику В.М. Штріголю, командиру 120-го гв. стрілецького полку гвардії підполковнику Ю.М. Мазному, його заступнику по політичній частині гвардії майору П.А. Кашпурову, політпрацівнику гвардії лейтенанту В.І. Сиротинкіну, начальнику політвідділу дивізії гвардії полковнику Н.С. Нікольському.

Немає в цьому списку тільки командира десантної групи С.А. Платонова. Чи то забули, чи то викреслили за норовистий характер. На війні таке бувало нерідко. Так чи інакше, а командуючий фронтом Р.Я. Малиновський отримав донесення, що він загинув, а насправді С.А. Платонов продовжував воювати, але недовго. В листопаді 1943 був тяжко поранений і в дивізію більше не повернувся. Справедливість у деякій мірі відновив командуючий 8-ї гвардійської армії генерал-полковник В.І. Чуйков, який після повернення з лікування наказом по армії від 30.12.1943 за вміле керівництво десантом при форсуванні Дніпра, успішні дії з захоплення та утримання плацдарму та визволення Дніпропетровська нагородив С.А. Платонова орденом Червоного Прапора. Після війни Степан Якимович Платонов деякий час мешкав у Дніпропетровську, але забути рідне село Ворошили на Вітебщині (Білорусь) не зміг і повернувся на батьківщину.

Яким же побачили визволителі наше місто в ті жовтневі дні 1943 року? В повоєнні роки В.В. Русінов, учасник боїв за оборону міста та його визволення в складі 39 гвардійської стрілецької дивізії, згадував: «Я пам’ятав Дніпропетровськ, коли ми його залишили у серпні 1941 р. Коли ж повернулися сюди через 2 роки перед нами була жахлива картина спаленого, зруйнованого міста, але понад усе вражала безлюдність його вулиць. Лише через деякий час після того як стихла стрілянина на вулицях де ніде почали являтися окремі людські постаті, які виходили з підвалів, розвалин, щілин, де переховувалися щоб фашисти не розстріляли їх або не відправили до Німеччини, та взагалі від обстрілу. Вони були змучені, бліді обличчя, драний і брудний одяг, але очі їх світилися і вони раділи і дякували нам за визволення від окупантів». 

Але з кожним днем число мешканців міста значно збільшувалась, вони поверталися з навколишніх сіл, куди перебрались, щоб вижити, поступово поверталися з евакуації. Тож в листопаді 1943 р., як стверджує професор В.В. Стецкевич, радянські органи влади вже взяли на облік 77 тисяч осіб.

Увечері 25 жовтня 1943 р. Москва салютувала двадцятьма артилерійськими залпами з 220 гармат на честь визволення міст Дніпропетровська та Дніпродзержинська, а на другий день газета «Зоря» в № 6 вже надрукувала Наказ Верховного Головнокомандуючого з подякою усім військовим частинам, які брали участь у визволенні міста, а десятьом із них надавалося почесна звання «Дніпропетровських». Ось вони: 152-га стрілецька дивізія, 236-та стрілецька дивізія (форсувала першою в районі Аули Криничанського р-ну, захопила плацдарм на правому березі та 25 жовтня наступала з плацдарму, визволяючи населенні пункти правобережної частини області), 58-ий гвардійський мінометний полк (вів бої на Аульському плацдармі), 518-й гарматний та 1114-й зенітно-артилерійський полки (діяли теж на Аульському плацдармі), 8-й моторизований понтонно-мостовий полк, 4-ий та 5-ий понтонно-мостові бригади (забезпечували форсування Дніпра в районі сс. Віськове, Вовниги, окремі батальйони 5-го ПМБр діяли також в районі с. Аули та м. Дніпропетровська і брали участь у будівництві дерев’яного тимчасового мосту через Дніпро). «Дніпропетровськими» стали 3-я гвардійська авіаційна дивізія дальньої дії та 11-та гвардійська винищувальна авіаційна дивізія 17-ї повітряної армії.

З перших годин визволення міста влада була в руках військового коменданта, яким призначили полковника Гната Григоровича Несторенко, заступника командира 152 стрілецької дивізії. Одним з головних завдань коменданта стала організація розмінування уцілілих будівель та наведення ладу в місті. Переправа через Дніпро тепер діяла цілодобово. До міста прибували військові частини, штаби, склади, медсанбати, госпіталі. Всіх треба було розмістити, а ще й підготувати приміщення для переїзду органів місцевої влади, яка, до речі, була створена ще до визволення міста. Починалася відбудова мирного життя.

Титульне фото // https://ua.korrespondent.net/city/dnepr/
3861179-dioramu-bytva-za-dnipro-vyrishyly-osuchasnyty