Красносельський Олександр Леонтійович
Дві смерті Олександра Красносельського

Загадки біографії шукача золотого руна

«Я сказав і зняв тягар з душі…»

Життєпис відомого в Січеславі архітектора рясніє загадками, питаннями, білими плямами. Красносельський писав вірші, небезпідставно вважав, що як поет він лишить тривкіший слід як архітектор і встиг за життя видати декілька ліричних книжок. Ось його поетичне motto:

Стихов моих холодный блеск,
Чеканный ритм, сухая важность,
Таят крови немолчный плеск
И крыльев дерзкую отважность.

(«Маска»)

Трапляються у нього чудові рядки. Скажімо, такі:

Одиноко стонет осень,
Позади меня усталый, талый, алый путь лежит…

(«Осень»).

Остання з його збірок «Огни предвечерий» (1922) мала за епіграф «Dixi et animam laevavi». Це рядок із Біблії, з книги пророка Ієзекіїля: «Я сказав і зняв тягар з душі…». Що ж то за тягар? Скажіть, чи став би поет вигадувати сюжет про те, як постріл обірвав життя матері, якби такого факту не було у дійсності? Ось запитав і сам знітився: виникає велика спокуса ототожнювати ліричного героя з автором. Та філологи знають: робити це небезпечно. Вірш називається сухо «Из дневника Н.». В ньому – про безтурботне дитинство ліричного героя, про незабутні материнські пестощі. І тут же – рядки:

В душе мой жестокий след
Оставил беспощадный выстрел…
Я помню силуэт в окне…
Ты вскрикнула и вдруг упала…
Потом с последним вздохом мне:
«Прости навеки» прошептала.
Я с ужасом к тебе припал…
Знал, но напрасно ждал ответа.
В глазах твоих уж догорал
Последний луч дневного света…
Отец пришел ко мне в ту ночь,
В лицо мое глядел пытливо.
И крикнул вдруг: «ублюдок, прочь!»
И оттолкнул меня брезгливо.
Передо мною в этот миг
Открылись огненные зори,
Я вновь узнал твой чистый лик,
И ласку светлую во взоре…

Чесно кажучи, так писали романтики за сто років до Красносельського, в часи Левка Боровиковського, Жуковського чи лермонтовських «Мцыри» (1839), якими закінчувався романтизм у росіян. Тепер від романтизму – до романтичних відносин.

…Зі своєю першою дружиною Олександр Красносельський став на рушник 1912-го у віці 35 років. Про це свідчить метричний запис, виявлений Ол. Волоком, згідно якого в шлюб вступали «Инженер-архитектор Александр Леонтиевич Красносельский, православного вероисповедания, первым браком, 35 лет» і «Потомственная дворянка Анна Генриховна Зублевич-Зублевская, урожденная Дмоховская, православного вероисповедания, вторым браком, 32 лет».

Підпис священика нерозбірливий – «Петр Радковский» чи якось так. Натомість підпис псаломника чіткий – Іван Попович. Проте, в якій церкві вінчалися молоді – неясно. Схоже – в Бесарабії, що стала рідною Олександрові. Можливо, вже 1917 року цей шлюб розпався.

До речі, на початку 1908 року Олександр Красносельський завітав до Одеси, де одружувався його молодший брат Борис. Усі брати були, як видно з метричного запису, виявленого Ол. Волоком, православні. Отже, 7 січня 1908 року в Одесі вінчалися:

«Провизор Борис Леонтиев Красносельский, православный, первым браком, 29 лет и дочь Австрийско-подданого Евгения Николаевна Марченко, православная, первым браком, 23 лет. Поручители по женихе – ветеринарный фельдшер Петр Алексеевич Коваль и запасной унтер-офицер Николай Карлов Добжанский; по невесте Инженер-Архитектор Александр Леонтиев Красносельский, и магистр фармации Николай Леонтиев Красносельский. Совершали танство венчания священник Гавриил Линчуков с диаконом Львом Басовым».

Як бачимо, два брати – Олександр і Микола – виступали поручителями на весіллі брата Бориса, який згодом працюватиме за батьківським фахом провізора і помре в Алупці в Криму.

Про другу, значно молодшу дружину архітектора Олександра Красносельського відомо більше, бо й померла вона за пам’яті вже нинішнього покоління. Серед музейників – чимало таких, що спілкувалися з нею. Бо Фаїна Рогожина (таке мала прізвище) переживе значно старшого чоловіка на сорок років і помре близько 1983-го. Зі своєю другою дружиною Красносельський одружувався 20 листопада 1923 року. Молодому було 46 років, молодій Фаїні Олександрівні Рогожиній – 24. Для нього це був другий шлюб, для неї – перший. Він розлучений за першим шлюбом, вона – дівиця. Дружина взяла прізвище чоловіка, проживало подружжя по вулиці Короленківській, 19. Він – архітектор, вона – машиністка, обоє – службовці. Національність – великороси.

Але й цей шлюб виявився зовсім нетривалий. Причому про розрив прохав сам чоловік. Шлюб був бездітний. Розлучення відбулося 10 грудня 1925 року в Катеринославі. Дружина знов стала Рогожиною.

Цікаво, що анкета під час одруження в 1923-му заповнювалася російською, а під час розлучення в грудні 1925 – вже українською. В країні розпочалася українізація. Але тепер зрозуміло, чому під час відкриття меморіальної дошки Ол. Красносельському на будинку 14 у Дніпропетровську влітку 1978 року колишня дружина не виступала. Проте незрозуміло, чому не виступав його талановитий учень, ще живий на той час Ол. Самодрига. Ще одна загадка, яких вистачає.

А до питань можемо додати ще одне: то за якою адресою мешкав Красносельський на Короленківській? В 1923–25 роках вони з дружиною Фаїною жили в будинку № 19. А 1978 року меморіальну дошку архітектору відкрито на будинку № 14… Зрештою, у різний час він міг жити за обома адресами.

Чи цілувати пантофлю папи?

Олександр Красносельський – автор таких виданих власним коштом і невиданих книжок: «В парке. Символы. Драматическое изложение», «Сказка о царевне Конституции» (конфіскована 1915 року), «Семирифменный спектр. Книга сонетов» (1922), «Огни предвечерий» (1922). На виданні 1922 року анонсовано, що готуються до видання конфіскована за царизму «Сказка о царевне Конституции», а також драматичний триптих «Будет буря». Доля цих двох видань нам невідома – вони цілком могли і не побачити світ в умовах жорсткої підрадянської цензури.

У час панування більшовиків перед Красносельським гостро постала дилема: цілувати чи ні пантофлю папи? Тобто якою мірою співпрацювати з радянською владою? Зрештою, про це він здогадувався з інтуїцією, властивою поетам:

Вверху погас кровавый знак.
Зловещий ветер сносит снасти,
В душе пустынный смертный мрак,
Я уж чужой, – я в новой власти.
Открыла бездна жадно пасть
И я готов в нее упасть.

(«Конец»)

Падати було куди. Кожен із трьох режимів, при яких він жив тривалий час, були, м’яко кажучи, недосконалі – царський, більшовицький, нацистський. До кожного у митця були свої претензії. А вибору не було. Так, була ще еміграція. Але починати все спочатку, з нуля, не хотілося. Життя на чужині, на скитальщині – не з медом. Не забуваймо, був ще ситий період Української Держави гетьмана Скоропадського (сім місяців 1918 року), коли він з колегами безтурботно видавав у Катеринославі мистецький часопис «Аргонавты». Але той відносно задовільний період проіснував недовго.

Зрештою, не емігрувавши, не виїхавши з країни, інженер Красносельський зробився (гарне слово «зробився»! тобто сам себе зробив) потрібним новому режимові і як цінний старий спеціаліст – так зовні принаймні виглядало, – навіть «преуспевал». Себто зовні процвітав. Проте про себе писав так: «Я художник, бард, поэт, скульптор и зодчий». Як бачимо, основну роботу (архітектора) поставив на останньому місці. Але вона годувала. Доводилося працювати в комунгоспі, займатися водогоном, каналізацією й повоєнною відновою міста. Речами аж ніяк не поетичними… А відновлювати після громадянської війни було що. Ось свідчення очевидця:

«Стихла й замовкла громадянська війна… Зникла краса Катеринослава, лишилися сумні руїни. Порожні й непривітні западини будинків, знищені вогнем квартали, викорчувані дров’яним голодом і гарматними набоями сквери, сади, огорожі… Місто зробилося схожим на кістяк». (Кроки Жовтня. Нарис О. Серафимова // Всесвіт, 1929, №1).

У вересні 1922-го архітектору Красносельському доручається ремонт артилерійських казарм, понівечених громадянською війною. А коли радянська влада 1923-го оголосила збирання коштів на червоний повітряний флот, йому нічого не залишалося як переказати гроші на цю потребу. Про те свідчить замітка в катеринославській «Звезде» 17 липня 1923 року такого змісту й такої радянської форми «виклику»:

«Вызовы. Я, инженер А.Л. Красносельский, вношу в пользу красного воздушного флота республики 250 рублей, и приглашаю столько же внести инженеров: 1) Л.М. Шмарова (Васо), 2) П.Т. Барсукова (огосконт), 3) А.А. Гармаша (укрмут), 4) Б.В. Деева (коммунхоз), 5) И.М. Майданского (коммунхоз)».

Перепрошую, організації в дужках за прізвищами позначені теж радянським «новоязом» і окрім «коммунхоза» мені незрозумілі.

Останнім у списку згаданий інженер Іона Майданський, до революції підприємливий комерсант, власник цегельного заводу, а після революції – скромний інженер комунгоспу. Він міг сказати про себе словами поета Красносельського: «Я рад ужиться, но мой враг в овраг столкнуть меня тужится»...

Коли у березні 1924-го Катеринослав готувався до чергової весняної повені (тогорічна зима була люта й багатосніжна), губернський архітектор Красносельський бере участь в обстеженні району можливого підтоплення. Відтак місцева газета «Звезда» згадала й нашого героя: «Губархитектор Красносельский отмечает, что в районе фабричной слободки (за нинішнім автовокзалом – М. Ч.) имеется 15 домовладений, которым угрожает наводнение».

15 травня 1925 року інженер Ол. Красносельський друкує принципово важливу для міста дискусійну статтю «Как восстановить Екатеринослав». Його думки викликали жваве обговорення, зокрема, з боку інженера Я. Шмідта. Відновлювати, повторимо, було що. Місто після Громадянської війни лежало в руїнах. Судіть самі. Довший час розвалини тюрми на Тюремній площі (нинішній сквер Героїв позаду облдержадміністрації) мозолили очі перехожим. Сто років тому, в січні 1925-го розпочалися роботи з упорядкування нового скверу й очищення площі від тюремних залишків. Руїни сусідили з окружним комітетом партії більшовиків – через те за них взялися поза чергою. Через те сусідство і сквер назвали іменем РКП. (Чужа, неукраїнська партія влізла й сюди, в серце міста… Тішить лише те, що замість Тюремної площі стала площа РКП). А 15 березня 1925-го розпочато саджання дерев. Висаджено сотні дерев і кущів різних порід: липи, клени, каштани, кипариси, ялини, туї та іншу екзотику. А ще влаштовували квітники, прокладали водогін, доріжки покривали щебнем. На цих роботах активно задіяли безробітних – добре, що біржа праці містилася в двох кроках від нового скверу! До кінця 1925 року мали спорудити огорожу. А ось архітектурне упорядкування скверу – облаштування входів і фонтанів-водоспадів переносилося на наступний 1926-й рік. Сквер займав понад дві десятини, тобто близько тридцяти відсотків колишньої Тюремної площі. Газета писала: «Общее количество посадок (!) на (Тюремной) площади будет доведено до 10 000». «Посадки» на Тюремній площі виглядали двозначно!

А в центрі вільної площі, що нині є Сквером Героїв, призначеної для маніфестацій, влаштовували великий квітник у вигляді, звісно, зірки. «В будущем на месте цветника будет сооружен памятник по проекту архитектора Красносельского, принятому еще в 1923 г., когда проводился конкурс на лучший памятник в ознаменование 5-й годовщины Октябрьской революции». Про цю його роботу щось не чутно. А ось спроєктований ним Палац металістів (нині «Український дім») вийшов справді монументальним. Ось його первісний вигляд:

Отже, з цим у Красносельського нібито все гаразд. Перемога на конкурсі на кращий пам’ятник на честь першого ювілею більшовицького перевороту. Гарна посада губернського архітектора. Можна жити і Бога хвалити? Аж ні.

Кінець поета Красносельського

Ще одна загадка пов’язана з завершенням його поетичної кар’єри. Як це сталося? За яких обставин? Що її спровокувало? Про це якось досі не писали.

Тим часом на початку 1925-го у книгарнях Катеринослава ще продавалася його остання поетична книжка «Огни предвечерий», видана 1922 року чималим накладом. На збірці зазначалося: «Набрано и отпечатано учениками профшколы имени 5-й годовщины Октябрьской революции». Ми пам’ятаємо профтехучилище друкарів на вулиці Крутогірній – оце там була і профшкола. Обкладинку прикрашала робота художника Адольфа Страхова. І під нею значилося слово «Искусство». Стоп! Це ж було те видавництво, котре 1918 року друкувало часопис «Аргонавты», редагований Красносельським! Отже, книжка скоріш за все, мала вийти ще тоді, 1918 року. Але захоплення міста махновцями припинило вихід «Аргонавтов» і відклало на довгі роки вихід «дорадянської» книжки «Огни предвечерий». А ще позначилася паперова криза, коли в Катеринославі не стало паперу через Громадянську війну. І відтак, як знаємо, через те не вийшли другий і третій томи «Словника української мови» Дмитра Яворницького. А ще на рідкісній книжці Красносельського, виданій на поганому цупкому папері, вказаний неймовірний для поетичної збірки на сьогодні наклад:

«Настоящее издание отпечатано в количестве пятисот пятидесяти экземпляров, из коих тридцать нумерованных». Ну, це ще одні й зовсім вже буржуазні витребеньки! Радянські книжки нумерованими примірниками аж ніяк не грішили. На цій багатостраждальній книжці й зупинив своє недремне око рецензент партійної газети в розгромній статті «Песни икающего поэта» (1925).

Позаяк мені пощастило якось, як то кажуть, «прямо з землі» придбати це рідкісне видання «Огни предвечерий», то можу судити, наскільки об’єктивною є критика. Овва! Об’єктивність там і не ночувала. Перед нами типова тогочасна вульгарно-соціологічна маячня. Але з претензією на літературознавчий аналіз. Чого в тому «відгуку» тільки не знайдеш!

«Диковинная книжка на рынке Екатеринослава. Плач по прошлому. «Божий канатоходец». Райские бредни гнилого буржуазного интеллигента. – Нудная книга». – Ось головні тези тієї рецензії, винесені на газетні шпальти поряд з хльостким заголовком. «Резензент – людина, котрій рідко подобається те, що вона рецензує, але дуже подобаються її власні рецензії», написав якось польський часопис «Пшекруй». Ось це – саме той випадок. Обкладинка і кожна сторінка книжки нагадувала критикові кришку коробки з-під гільз! Дратувало й те, що на обкладинці був напис за старою російською орфографією з літерою «і», що з нею попрощалися більшовики в новому правописі: «А. Красносельскій. Огни предвечерій». Це було потрактовано як виклик. А ще поет нібито наполягав друкувати вірші з використанням старорежимної літери «ять»… Це вже був би цілковитий вияв прихильності до скинутого режиму. А ще поет примудрився позначити дату виходу книжки римськими літерами MCMXXII. Ну, це повна неокласика, а відтак – контрреволюція. Потім рецензент вправляється у взаєминах автора з Богом. Це викликає ще більшу лють і жовч. Тут він справді підловив поета на помилці в таких рядках:

Один как перст у Бога
Себе и всем чужой.

«Кто мог предполагать, что у бога лишь один палец», – знущається критик. Об’єктом його глуму відтак стає поетова «божественная лира, издающая небесные звуки».

Цитуються осоружні критикові рядки вибірково, недобросовісно. А якщо цитувати без купюр, то рядки й непогані:

Многопевный я пою напевом ветра,
Многоцветный я горю огнями спектра,
То ищу забвенья в беспощадной битве,
То бесстрастной отдаюсь молитве…

А рецензент погрожує пальчиком: «Нехорошо «бесстрастную молитву» прятать под бесстрастной маской. Но вдруг гордый «боец» превращается в хныкающего интеллигента:

В прошлом – мечта о будущем,
Нынче тоска о прошлом.
Жизнь оказалась будничной,
Жалкой и пошлой,
Ничему уж не верю,
Ничего уж не жажду.

Як на мене, у цих рядках – типове для цілої його генерації розчарування інтелігента, який прагнув реформ, переустрою суспільства, а коли стикнувся з радянською практикою насильницького «ощасливлення», голодом і розрухою, впав у зажуру зневірився, занепав духом.

А ось як витлумачує це радянський критик від літератури: «Бедный автор… Это жизнь оказалась жалкой и пошлой в 1922 году, – когда рабочий класс напрягал все свои силы, чтобы завоевать и укрепить пролетарское государство».

А те, що Катеринослав 1922 року корчився в обіймах голоду, і місто виживало, вирубуючи як не Проспект, так колишній Потьомкінський сад, – газетний трубадур чомусь не згадував. Тому в розгромній статті фігурують такі епітети на адресу поезій Красносельського: «пошлятина», «перлы из этой гильзовой коробки книжки», «великосветские слезы»… Рецензія (правда, важко назвати цей памфлет рецензією!) завершувалася словами: «Нельзя ли эту книжку «о боге» (о, ужас! Через маленькое «б») и «о тоске о прошлом» – изъять из обращения? Автор обещает еще писать… Лучше не надо! Жалко картона». («Звезда», 3 березня 1925).

Звісно, видати Красносельському ще якусь поетичну книжку після такого розносу було годі.

1925 рік добре пам’ятний психологічним цькуванням поета Сергія Єсеніна і його трагічним фіналом наприкінці року.

1925-го не стало й поета Красносельського. Інженер, архітектор з таким прізвищем залишились. А поета не стало. Згадуємо про це як про подію сторічної давнини.

Холод мрамора пью, как напиток…
Кровь становится дерзкой и пьяной…
Изнываю от радостных пыток…
Погружаюсь в долины нирваны…

Цими рядками завершувалася збірка «Огни предвечерий». З цими образами він залишав поетичну сцену. «Такий» поет країні будованого соціалізму був ні до чого. Як, зрештою, і схожі на нього українські неокласики. Попутники, та й годі!

Загадки на цьому не припинилися. Тут хотілося б заторкнути ще одне контроверсійне питання. В україномовній Вікіпедії він названий українським радянським архітектором. У російськомовній – російським. Тож чий він? На наш погляд, архітектор – український. В Україні жив і творив. А поет – таки російський. Згадки про Україну в його неокласичній поезії годі знайти.

Як він вижив у часи окупації?

Чом питання стоїть саме так?

Олександр Леонтійович народився в єврейській родині. Його батьками були провізор Леон Ааронович і Сабіна Цодіківна Красносельські. Провізорами в Російській імперії служили (якщо зазирнути до щорічного «Российского медицинского списка») майже виключно євреї. Тому недивно, що і брати Олександра Борис, Микола, сестра Марія стали фармацевтами, орендарями чи власниками аптек. Мабуть, така доля судилася б і Олександрові, та в ньому яскраво спалахнуло мистецьке начало – і він явив себе як «бард, поет, скульптор і зодчий».

Врятувало в окупацію те, що був вихрестом? Тобто змінив юдейську віру на християнську. Це в дореволюційній Росії відкривало двері до кар’єри – все одно як у радянські часи зробитися членом партії… Тоді режим виявляв до тебе повну довіру. На символічний для нас факт звертає увагу німецький професор історії Карл Шльоґель, автор книжки «Українське питання. Відкриття європейської країни» (2016):

«На побудованому за проєктом Олександра Красносельського Центральному універмазі – найзначнішій будівлі 30-х років – на висоті першого поверху висить меморіальна дошка, що нагадує про те, що у жовтні 1941 року тут було наказано зібратися євреям, які потім попрямували до яру в Ботанічному саду… Тринадцятого жовтня (1941) 11 тисяч євреїв, виконуючи розпорядження німецької комендатури, зібралися біля універмагу, звідки їх під конвоєм провели через усе місто…»

Мабуть, самому Красносельському дуже допоміг вижити в роки окупації його учень і послідовник талановитий молодий архітектор українець Олександр Самодрига – ще одна суперзагадкова постать на січеславському небосхилі. Як Самодризі вдалося змінювати режими – його загадка. При радянській владі він – успішний архітектор, дуже плідний. Йому більшовики доручили сакральне – проєктувати обидва офіси НКВС – перший, як виявилося згодом, замалий – на вулиці Дзержинського і вже цілком задовільний на Короленківській. Самодрига залишається в німецьку окупацію в місті, працює на непоганій посаді в міській управі – завідує будівельним відділом. Дає інтерв’ю, де розповідає як відновлюється місто після більшовицьких обстрілів і нищень. А після війни він продовжував як ні в чому не бувало викладати в Дніпропетровському будівельному інституті… Дуже загадкова постать.

Ось Самодрига, напевне, і посприяв з роботою своєму вчителеві й наставникові в тяжкі роки окупації. Існувала така історія, що Красносельського з дружиною Фаїною можна було бачити з возиком і мітлами на вулицях міста. Кажуть, вони писалися «великоросами». Чи це сприяло їхній безпеці… Та головне, як свідчить архівний документ часів Другої світової війни, Олександр Красносельський під час окупації працював у Дніпропетровській міській допомоговій управі на посаді заступника очільника будівельного відділу. А хто очолював відділ? Правильно! Володимир Самодрига, його колишній учень.

Роботи у архітекторів-будівельників вистачало. Отже, як виживав Красносельський під окупацією – ще одна нез’ясована сторінка його непростої біографії. Праці в управі радянська влада пробачити не могла. Тим більш, якщо людина працювала там не з санкції радянських органів (типу підпільника), а безконтрольно і незалежно від волі партії. Значить, пособник ворога?..

Хто викинув поета з його помешкання?

И отдался покорённый я
Сильному на милость…

(«Разверсты огненные пасти»).

Квартира Красносельського на Короленківській, 14 вражала уяву. Це була воїстину «повна чаша». Власник квартири був пристрасний колекціонер, тому його апартаменти ще в 1930-х переповнювали картини, гобелени, старі меблі, килими, скульптури, антикварний посуд… Саме так описує побачене ним сучасник Захар Гутчин у листі 1982 року до письменника Івана Шаповала. Він навіть порівняв його пристрастю до збирання колекцій з таким же невтомним Дмитром Яворницьким!

Цікаво, що в 1925 році на Короленківській, 4 (по сусідству) знаходилася будівля Катеринославської окружної міліції.

Як відомо, помер архітектор 19 березня 1944 року в Дніпропетровську від інфаркту легень, через п’ять місяців після звільнення міста в жовтні 1943-го… Мало часу «насолоджувався» відновленою радянською владою. Жінці (тій, з якою розлучався 1925 року!) казав, що після повернення радянської влади їм буде непереливки. Так і сталося. Того ж року помер, до речі, і власник садівництва на Мандриківці В. Шене. Така сама понівечена доля. Але той був фольксдойче, це вважався ще один злочин перед більшовиками… З квартири по Короленківській, 14 Олександра Леонтійовича викинули, як виявилося, не нацисти, а визволителі. Якісь товстопузі енкаведисти абощо… Точніших даних про людей, які вселилися в його помешкання, бракує. Привід мали вагомий – господар квартири працював при німцях в міській управі. Чи не забагато питань залишив архітектор?..

«Зашморг все тугіший»

Тим часом наближався його смертний час. Колись в поезії «Смерть» він кликав її:

В твои чертоги
В сиянной тоге
Войду омытый
С тобою слитый.
И круг все уже,
Петля все туже…
Мой путь короче
И небо ниже…
И ты все кротче…
И ты все ближе…
Не уходи же!
Не уходи же!

Вона нарешті почула його. Смерть забирає Красносельського 19 березня 1944 року. Офіційний діагноз – інфаркт легені. Медики пояснюють, що інфаркт легені (легенева емболія) – це порушення кровообігу на одній з ділянок легеневої паренхіми, обумовлене закупоркою тромбом артерій, що знаходяться в ній. Відсутність своєчасного та грамотного лікування, а також наявність супутніх фонових патологій суттєво підвищують ймовірність смерті. Шукач золотого руна, один з катеринославських «аргонавтів» помер у місті, щойно визволеному від нацистів. Місті, яке було занадто зосереджене на собі, своїх незагоєних ранах. Сподіватися на своєчасне і грамотне лікування не доводилося.

Мой путь короче И небо ниже…

Його смерть залишилася непоміченою. «Аргонавт» рушив в останню путь. Його могилка неподалік перетину вулиць Незалежності (кол. Титова) і пр. Богдана Хмельницького самотньо видніється в парку 40-річчя Перемоги (колишнього кладовища). Не раз зазнала атак металістів та інших деградованих осіб, про що з гіркотою писав на сторінках місцевої преси полковник міліції у відставці Євген Миколайович Лясковський, котрий так само самотньо, по-донкіхотськи опікується могилкою перед наскоками грабіжників. Що ж, все нормально – як сказав Станіслав Єжи Лец, «Культура пішла вперед. А за нею – безкультур’я»… Перелік зробленого митцем біля могили не зупиняє зловмисників.

Де шукати скарби його колекції

Друга дружина теж помирала тяжко. Фаїна Олександрівна Рогожина володіла кількома мовами і як друкарка-машиністка друкувала для багатьох викладачів, професорів міста їхні тексти. Перед відкриттям у Дніпропетровському історичному музеї виставки до ювілею Красносельського у 1970-х у вдови побувала молода музейниця. Вона поділилася спогадами зі мною.

Про існування вдови Красносельського добре знала тодішня директорка музею Горпина Ватченко (1923–2004), сестра першого секретаря обкому Олексія Ватченка. Очолювала музей впродовж 20 років (1963–1983). Адже вдова передала до музею чимало предметів. Тож можна говорити про «дружбу» музею і вдови. Чи «колишньої дружини»?! Як відповісти на це питання?

– Я зустрічалася з вдовою, – згадувала моя співрозмовниця, – але вона на той час перенесла інсульт. Не говорила, мичала, їй можна було писати, про щось питати, а вона у відповідь кивала. Звуків не було. Я провідувала її вдома у двокімнатній квартирі на Мандриківському масиві.

Горпина Ватченко закріпила за нею декількох енергійних співробітниць, і вони здійснювали контакти з нею. Фаїна Олександрівна подарувала директорці музею дуже багато особистих коштовностей. Потім зрозумієте чому. Ці прикраси особисто належали Фаїні, котрі дарував їй покійний чоловік. Музей узяв зацікавлену участь в її долі. Судіть самі – витягти її з комуналки на вулиці Шмідта біля гамірної Озерки на престижний тоді житловий масив Перемога у двокімнатну квартиру – це було щось. А ще завдяки музеєві її взяли на медичне обслуговування в обласній лікарні імені Мечникова, куди городянам було зась. Усе це – значні радянські пільги, про які міг лише міряти кожен пенсіонер. Двокімнатна квартира на Перемозі була скромною. Вас зустрічали старі меблі, котрі потім дісталися сусідам, котрі теж брали участь в її долі.

– Можете уявити собі, – казала моя співрозмовниця, – скільки майна втратила Красносельська при переселенні в повоєнний час з вигідного апартаменту на Короленківській до комуналки на Шмідта, де їй дали одну кімнату!..

Тим часом музей отримав у спадок залишок колекції антикваріату, яка належала архітектору О.Л. Красносельському. Вона складається з 115 одиниць порцеляни виробництва відомих і невідомих заводів Росії та країн Європи, Китаю; мідної пластики – 6, скла – 3 , годинників – 4, меблів – 6, гобелену та картини, вишитої бісером. Деякі експонати виставлені і прикрашають експозиції залів музею, – читаємо в збірнику доповідей обласної конференції «Музей і місто» (2003).

Пощерблена пам’ять

Могила міського архітектора Олександра Леонтійовича Красносельського – єдина, що вціліла між підстанцією і проспектом Поля. Вже на закритому цвинтарі у 1982 році на його могилі встановлено пам’ятник – гранітна колона, обвита металевою стрічкою з написом і портретом архітектора. Сьогодні цей парк-некрополь має назву Парк імені 40-річчя звільнення Дніпропетровська. Проте, як зазначено вище, пам’ятник спокійного життя не знає. На ньому весь час щось зникає. Металісти (здавачі металу) не заспокоються, допоки повністю не обчухрають декоровану колону-могилу. До такого майбутнього поет і архітектор в своєму футуристичному прогнозі на майбуття міста на Дніпрі не додумався.

Та нічого – ось закінчиться війна. І на його могилці виросте новий житловий масив. Це перспектива вже недалекого майбутнього. Прогрес є заміна одних неприємностей іншими…

Титульне фото Олександр Красносельський // https://nashemisto.dp.ua/2024/04/08/tvorinnia-krasnoselskoho-iaki-budivli-vydatnoho-arkhitektora-zberehlysia-u-dnipri/