Корнієнко Євген Анатолійович
Євген Корнієнко: крок у вічність

Пробач, Солдат, за те, що ти не з нами.
Нехай світ інший буде до тебе добрішим…

Життя біжить нестримно, замітаючи стежки-доріжки, і лише людська пам’ять зберігає дорогі комусь дати й імена… Женька, Женя — так звали його однолітки, а за шкільним журналом — Корнієнко Євген. Сьогодні його ім’я викарбуване на обеліску. Там же, на грудях красеня-десантника — орден «За мужність» ІІІ ступеню. А ще — Державний прапор України і дві дати, немов гучний постріл: 1992 — 2014 та страшний напис: «Загинув в АТО поблизу Вуглегірська»…

Проте, якщо бути точним, Женя посмертно був представлений загалом до трьох нагород: крім вищезгаданого, ще до ордену «За оборону України» й медалі «За відвагу». Ось, у принципі, і все, що залишив після себе 22-річний рядовий Євген Корнієнко своєму батькові, двом сестрам і братові, своїм землякам… Хоча ні! Це, звичайно ж, не єдине, що залишилося. І не найголовніше. Високий статус мають бойові нагороди, але ще вище — пам’ять, яку Женя залишив про себе для рідних і близьких, для своїх однолітків, яким не довелося пройти випробувань в АТО, для учнів підгородненських шкіл. У тому числі і його рідній — № 1, де він вчився й де на парадному фасаді з’явилася меморіальна дошка, присвячена пам’яті Солдата.

Дитинство героя

Працюючи вчителем фізкультури, я познайомився з Женею у вересні 2005 року, коли він став учнем 8-А класу Підгородненської ЗОШ № 1. Як зараз пам’ятаю, нічим особливо він не виділявся: був невисокого зросту, у строю серед юнаків стояв передостаннім. Хлопець як хлопець. У відмінниках не ходив, вчився середньо. На моє перше питання до нього, чи любить він спорт і яка оцінка була з фізкультури, він відповів не одразу. Трохи подумавши, сказав, що любить спортивні ігри — футбол і баскетбол. До кінця першого учбового семестру я остаточно переконався в точності його відповіді. Одного разу я випадково зачепив його дверима в спортзалі, і велике садно на обличчі не давало мені спокою. Відчуваючи свою, хоч і непряму провину, я дозволив приходити йому на ігрові секції разом зі старшокласниками. Для нього це було приємною несподіванкою. Можна було відразу помітити його велике бажання довести старшим хлопцям, що мою довіру він успішно виправдовує. Тоді я не міг навіть уявити, що через вісім років, стоячи на кладовищі перед фото Жені, я вдруге попрошу вибачення в нього — що не провів його в останню путь… Після закінчення школи наша дружба не скінчилася. Женя вступив до Дніпропетровського індустріального коледжу, і його мрія стати електриком стала здійснюватися. По п’ятницях заняття в коледжі закінчувалися раніше, і юнак часто приходив у рідну школу на секцію баскетболу.

Доля не балувала Женю. Одного разу, уже після секції, Женя несподівано для мене у відвертій дружній бесіді розповів мені всі таємниці своєї нелегкої долі. Коли не стало мами, Жені було всього вісім років. Він вчився в СШ № 142 м. Дніпропетровська. Усі турботи з виховання лягли на плечі бабусі Раїси Максимівни Шенкляр. Велику турботу про хлопчика проявляли перша вчителька Інна Миколаївна Бондаревська і класний керівник Ірина Микитівна Брижко. Влітку 2005 року сім’я Жені переїхала в недобудований будинок у Підгородному. А потім сімейні обставини склалися так, що Женя один жив близько трьох років у великому двоповерховому будинку, де не було опалення. Виручав тільки електрообігрівач. І мені стало зрозуміло, чому він мріяв стати електриком… Скінчивши коледж, Женя сам приймає рішення йти до армії. Службу проходив в учбовому центрі «Десна» й у військовій частині в Мукачеві механіком-водієм. Повернувшись з армії, досить швидко влаштувався на роботу в будівельну фірму електриком.

…Моя остання зустріч із Женею була випадковою, у громадському транспорті. І короткою — упродовж чотирьох зупинок трамвая. Але бесіда з хлопцем остаточно переконала мене в серйозних планах Жені: добудувати будинок, отримати вищу освіту, створити сім’ю, у перспективі — купити автомобіль. Працюючи, Женя вже почав здійснювати свої мрії. Побажавши удачі й потиснувши один одному руки, ми розлучилися. Тоді ніхто з нас не знав, що назавжди.

Останній бій…

Ще на строковій службі однополчани запам’ятали Женю веселим, надійним, завжди чимось захопленим. Із таким можна йти в розвідку. Не підведе. Коли почалася війна, наприкінці березня 2014 року Женя без коливань добровільно відправився в зону АТО. Він був там майже 5 місяців. Через місяць Євген скаже: «Хто не служив в АТО — нехай радіє. А хто служив — має пишатися. Кому судилося загинути — нехай живе у вічній пам’яті».

Товариші по службі розповідали мені, що Женя ніколи не ховався за спинами товаришів і чесно виконував усі поставлені командиром завдання. Я розшукав командира його взводу дніпровця Максима Гарманова. За його словами, Женя був досить жвавим, позитивним хлопцем, з ним було цікаво поговорити про будь що. Женя, майже ровесник командирові, швидко став другом Максима. Командир настільки був упевнений у Жені, що тільки йому довіряв свою табельну зброю. За штатом Женя був механіком-водієм, але через обмаль техніки виконував обов’язки стрільця. Зі своїми обов’язками успішно справлявся. Особливо Максим відзначив затребуваність для підрозділу його цивільної спеціальності електрика: зарядка радіостанцій, мобільних телефонів усього підрозділу, підведення електрики в житлові намети, — усе це вирішувалося дуже швидко і професійно. Електрик Женя швидко став найпотрібнішим воїном в усьому батальйоні.

Війна — це час між життям і смертю. І саме він змушував дорослішати з кожним боєм. За розповідями командира, у Жені таких боїв було три… А 12 серпня 2014 року був четвертий. Євген Корнієнко в складі групи дев’ятої роти відбивав блокпост у Вуглегірську. Після виконання бойового завдання десантники вже готувалися повертатися в Дебальцево, підрозділ почав перегруповуватися, як раптом… Наші хлопці потрапили під прицільний мінометний вогонь противника. Один зі снарядів розірвався у 20 метрах від Жені. За законом підлості, один маленький осколок потрапив Жені прямо в серце. Смерть була миттєвою…

Пам’ять не має терміну давності

Через тиждень, дізнавшись зі статті в районній газеті про загибель Жені, спати не міг, ледве дочекався ранку, щоб піти на могилу. Там я і вибачився в Жені за те, що через недостовірну інформацію не провів його в останній путь. Я дав собі слово зробити все, щоби про мого колишнього учня-героя впізнало якомога більше людей. Так, до п’ятої річниці загибелі Жені закінчено фільм про нього «Із землі на небеса». Зібрані сотні його фотографій із дитячих років до останнього фото — за годину до загибелі. Готовий до друку фотоальбом «Пам’ять жива», у якому 22 сторінки (рівно стільки років відвела доля Жені). Зібрана і відправлена інформація для Національного інституту пам’яті, проведені уроки мужності в усіх учбових закладах, де хлопець навчався. У місцевій пресі й  у журналі «Військо України» вийшли великі статті про Женю. Після численних зустрічей із рідними, однокласниками, вчителями, одногрупниками й викладачами, друзями й сусідами по вулиці, товаришами по службі мого учня, практично до дрібниць відновлено хронологію його життя.

Найбільшу допомогу надав батько Жені Анатолій Петрович Корнієнко. Багато фотографій, особисті документи, нагороди та посвідчення до них, спогади про сина — усе це визначило основний сюжет фільму. Після загибелі сина 58-річний батько зайняв місце в десантному строю рідного підрозділу, де служив і загинув син Євген. Й ось уже п’ятий рік десантники тієї ж 25-ї бригади поважають Анатолія Петровича за мужність і відвагу в його шістдесят два… Батько, як і син, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Тільки син посмертно…

Для них він — «Робін» назавжди

Особливо цінною для мене була інформація товаришів по службі в АТО. Кращий друг Денис Ухань із Новомосковська згадує, що в Жені був позивний «Робін». Євген отримав його від Дениса через особливу форму із зеленим відтінком, за мудрість не по роках, за благородну, як у Робін Гуда, душу. А ще на нього, як на самого себе, завжди можна було покластися. Поранений і контужений у тому — останньому для Жені — бої, Артем Бакала з Павлограда, який був поряд із Женею, теж ніяк не може змиритися зі смертю Робіна. Артем приїжджав до мене в гості, подивився тоді ще не закінчений фільм про друга і відновив у пам’яті останні хвилини життя однополчанина. На прощання Артем відзначив,, що до війни та загибелі товаришів звикнути не можна…

Тепер душа «Робіна» піднялася високо в небо й безіменною зіркою дивиться на всіх нас, хто залишився на землі…Не прощаючись, пішов на небо. «Для меня мир — это те, кого я люблю. Без них не будет мира», — це слова Жені Корнієнка на сторінці в соцмережах. На фото щасливий хлопець у футболці з написом: «Не журись, козаче, хай твій ворог плаче». А у своєму останньому посту 21 липня 2014 року Женя написав: «Дай Бог пройти и не сломаться. Дай Бог увидеть отца и близких. И не забыть, как улыбаться. Дай Бог ещё чуть-чуть продержаться…».

Євген Корнієнко не зламався. Але побачити батька і близьких йому не судилося — не прощаючись, пішов на Небо… На могилі Жені завжди багато квітів. Й обов’язково хто-небудь баночку згущеного молока поставить — улюбленого смаколика хлопця. Проходить час, а пам’ять не згасає. Так і повинно бути. Женя це заслужив. Як і орден «За мужність». Геройський хлопець!.. Покладаючи скромні квіти до підніжжя пам’ятника Жені, запалюючи свічку в славу його подвигу й пам’яті, якось сам не помічаєш власних сліз, що падають. Небо забрало кращого: життєрадісний, відповідальний, чуйний і дуже сумлінний хлопець — таким Женя назавжди залишиться в моїй пам’яті.