Панко Федір Савович
Федір Панко: доля, намальована пензлем

У часи глобальних потрясінь українцям як нації необхідно мати щось, навколо чого можна об’єднатися. Речами, що об’єднують кожну націю, є спільність походження, мова, релігія, мораль, самобутня культура. Народне мистецтво у контексті культури грає таку ж об’єднувальну роль, оскільки в ньому втілюються споконвічні духовні цінності народу, його естетичні смаки й етнічна специфіка. Феноменальність Петриківки полягає в тому, що це один із небагатьох осередків українського народного малярства, котрий не просто зберігся до наших часів, а й розвивається, органічно вписуючись у сучасну мистецьку дійсність. І кожен майстер петриківського розпису свого часу доклав великих зусиль для відродження і становлення цього джерела народної культури. Творчість, новаторство та організаційний талант Федора Панка мають беззаперечне значення для розвитку петриківського розпису.

Фантазійний світ петриківського візерунка

Народившись і виростаючи в Петриківці, маленький Федір з дитинства був оточений чарівною красою навколишньої природи та багатими традиціями свого рідного села. З ранніх років він закохався в мистецтво петриківського розпису, в його виразні лінії, яскраві кольори та символічні образи. Хлопець годинами міг спостерігати за старшими майстринями, вбираючи в себе їхню мудрість та майстерність. Його оточували вироби народного декоративного мистецтва: барвисті селянські килими, мальований посуд, квітасті рушники, що їх вишивали його мати та сестри. Закоханими очима він спостерігав рідну природу Придніпров’я. Натхненний цими образами, Федір почав створювати власні картини, вливаючи в них свою душу та неповторний стиль. На малюнки здібного хлопчика‐п’ятикласника звернув увагу вчитель, мистецтвознавець Олександр Статива, який заохотив його до малювання. Після закінчення неповної середньої школи Федір навчався в Петриківській школі декоративного малювання, де під керівництвом Тетяни Пати старанно вивчав мотиви та композиційні принципи петриківської орнаментики. Він пильно вивчає в натурі різноманітні рослини і квіти та створює нові орнаментальні мотиви: колоски різних злаків, квітки соняшника і гороху, хміль, пухнасту голівку кульбабки. Беручи з натури форми реальних птахів – павича, півня або фазана, він часом поєднував окремі елементи і створював образи казкових птахів. З ніжністю та любов’ю малює митець скромну і непомітну зозулю – символ дівочої краси.

На жаль, школа декоративного малювання проіснувала до 1941 року, і Федір Панко був із останнього випуску цього закладу. Далі хлопець планував вступати на ІІ курс Дніпропетровського училища, та війна зруйнувала його плани. Пензель у руках замінила лопата, бо хлопець став рити окопи біля села Маячка. Під час війни митець зазнав лихої долі остарбайтера, ледве не загинувши в Німеччині. Здобуті знання майстер зміг реалізовувати лише з 1946 року як учасник творчих виставок, у 1955 році став художником Районного будинку культури, малював на папері яєчною темперою декоративні панно, експериментував із новими елементами розпису. Філософське переосмислення традицій народного мистецтва Федора Савовича визначило його творчий метод, який поєднував метафору та монументальність, узагальнення і кольорове різноманіття. У петриківському стилі він виконував орнаментальні та тематичні композиції на папері, виробах із дерева, кераміки, тканини, монументальні розписи на стінах, розробляв орнаменти для поліграфії.

Значна частина творчості Федора Панка ґрунтується на відтворенні переказів і легенд рідного села, які він дізнався в дитинстві від старших, а в дорослому віці почав збирати свідомо. Наприклад, образ Петра Калнишевського, втілений у портретах, займає особливе місце у творчості художника. Ще у п’ятому класі його зацікавила дерев’яна гравюра з написом «Петро Калниш», яку приніс до школи хтось із однокласників після руйнування місцевої церкви. Через 52 роки майстер по пам’яті відтворив той портрет у власній картині, бо саме останній кошовий отаман Війська Запорозького Петро Калнишевський 1772 року зареєстрував їхнє село на своє ім’я і тим врятував Петриківку від кріпацтва. Ця подія сприяла зародженню та розвитку народного мистецтва, петриківського розпису зокрема.

Портрет «Петро Іванович Калнишевський» виконаний на дереві під лаком. Ця техніка дозволила художнику створити яскравий і довговічний образ. Фольклорні елементи, присутні в розписі, створюють відчуття єдності минулого і сьогодення, показуючи зв’язок між традиціями та сучасністю. Федір Савович малює героя на повен зріст, не намагаючись передати портретну схожість, а зосереджується на зображенні величі державного діяча. На задньому плані це підсилюється народними символами: могутній дуб – символ життя Калнишевського, а також чоловічої мужності та влади, рясно обсипаний жолудями як символ того, що останній кошовий отаман зображений в пору свого найбільшого розквіту. Козацький собор є символом віри, важливого елементу січового життя та козацьких ідеалів. Для створення портрета були використані яскраві, насичені кольори, характерні для петриківського розпису. Кольорова гама картини наповнена символікою: червоний колір символізує мужність і силу, синій – вірність і надію, жовтий – багатство та процвітання. «Серцем» полотна можна вважати проникливий погляд отамана Калнишевського, який дивиться прямо на глядача, закликаючи його замислитися про долю України та її народу. Полотно відображає силу, стійкість і непохитність українського народу, який протягом своєї історії боровся за свободу та незалежність. Портрет «Петро Іванович Калнишевський» – це не тільки цінний витвір мистецтва, а й нагадування про важливу роль, яку відіграли історичні особистості в становленні України. Картина спонукає глядача замислитися про наше минуле і майбутнє, про ті виклики, які стоять перед українським народом сьогодні.

Неодноразово Федір Савич звертався до теми вшанування Тетяни Пати, своєї вчительки, заслуженої майстрині народної творчості. Їй присвячені роботи «Поговори зі мною, мамо…», «Вчителько моя…», «Дума про Пату» та інші. Є       у художника серія декоративних портретів «Таланти моєї землі», куди увійшли панно: Маруся Чурай, Катерина Білокур, Фросина Карпенко, Тарас Шевченко, Максим Рильський та інші. У петриківському мистецтві таке трактування портрета було досить новим явищем.

«Легенда про петриківську вишню»

Історії рідного села присвячено також серію живописних панно «Легенда про петриківську вишню». Цикл складається з чотирьох окремих картин, кожна з яких розповідає особливу історію. Разом вони утворюють цілісне полотно, розкриваючи красу та символізм петриківського розпису, а також духовний зв’язок художника з рідною землею. В основу цієї серії покладена легенда, яку Федору Панку переповів один старий односелець. Це історія про молоду дівчину, яка закохалася в парубка з сусіднього села. Однак, їхнє кохання було нещасливим, і вони були змушені розлучитися. Дівчина довго не могла забути свого коханого, а її сльози перетворилися на вишневі дерева. Ця легенда символізує глибину та трагічність людських почуттів.

На першому панно «Легенда про вишню» зображений старий запорозький козак Остап, який грає на бандурі. Колорит цього панно стриманий, на спокійному жовтувато-зеленому фоні гармонійно поєднуються врівноважені кольори. Використовуючи мову народних художніх символів, художник розповідає його історію: на хаті сидить самотній лелека – символ того, що дружини немає, а в житті у цього дідуся осінь – життя підходить до логічного кінця – тому і жовте тло. Друге панно – це «Весна в Петриківці». Тут зображено чарівність весни в українському селі. Художник майстерно передав пробудження природи, свіжість ранкової роси та яскравість весняних квітів. Трагічно звучать контрастні кольори на третьому панно серії «Літо в Петриківці».

На картині золоті поля пшениці, блакитне небо, що розпростерлося над селом, і строкатий килим різнокольорових квітів. На Петриківку наскочили кримські татари підпалили хати, вбили й молоду пару. На задньому плані виють собаки, що ще більше підсилює моторошність події. Оплакуючи молодят, над ними схилили голівки зажурені квіти. Цікавою особливістю художньої мови Федора Панка є те, що квіти у його творах невідривно пов’язані з сюжетом, часто відіграючи в ньому другорядну підсилювальну роль. На завершальному панно серії «Осінь в Петриківці», на синьому й величному тлі мирного неба написана петриківська вишня, яка є уособленням стародавнього дерева життя, як символ перемоги над смертю. На ній одночасно зображено і квіти, і плоди як символ продовження та зміни поколінь. Таке образне вирішення теми, безумовно, нове явище в мистецтві петриківців.

Шевченкіана Федора Панка

Важливе місце у творчості художника займає шевченкіана, якій він присвятив серію робіт, втілюючи образ Тараса Шевченка, а також композиції за мотивами його поезій. У 1961 році у співавторстві з Олександром Латуном митець виконав декоративне панно з різними за віком образами митця, обрамованими квітами. Використовуючи автопортрети Кобзаря 1858–1860 років, художник малював його образи на 84 декоративних тарелях і декоративних панно. Наприклад, портрет «Тарас Шевченко» виконаний на тлі червоних ягід калини, квітів соняшника, дубового листя з жолудями. Споконвіку калина була в українців одним із символів батьківщини, а дуб символізував мужність, нескореність. Фарби, якими виконано портрет, яскраві, насичені, що створює відчуття урочистості, святковості.

За мотивами Шевченкових поезій виконав панно «Гайдамаки», «Зацвіла в долині червона калина», «Причинна», «Вітер в гаї нагинає». За однойменними баладами «Тополя», «Лілея» втілив ліричні образи жінок. За мотивами віршів «Тече вода з-під явора», «Сичі в гаю перекликались», «Хрущі над вишнями гудуть» розписав декоративні вази. Панно «Гайдамаки» є вдалим прикладом синтезу петриківського орнаменту з реалізмом образів. Багряні квіти, якими осипана вся картинна площина, за формою нагадують полум’я, у якому не раз опинялася Україна в боротьбі за свою незалежність. Гнівне обличчя Тараса, символізує незламність духу і волі, який посилюють повстанці рухом уперед, символізує спалах народного гніву проти поневолення. Композиція динамічна, прийом організації руху підкреслює боротьбу.

Чудовим зразком декоративного краєвиду є панно «Реве та стогне Дніпр широкий», вирішене в горизонтальному форматі в холодній зеленавій гамі. Глядач наче на собі відчуває «Сердитий вітер», а спрямування руху композиції праворуч тільки підсилює відчуття того, як він «горами хвилі підійма». Динамічний сюжет створюється автором через підкреслену асиметричність композиції, переважання діагоналей, за якими він «додолу верби гне високі». Введення жовтого кольору, вдало контрактується з синім та його відтінками. Кілька декоративних ваз розписав майстер на сюжети віршів поета, навіть бандуру Федір Савович розмалював на улюблений сюжет багатьох поетичних творів Тараса Шевченка. Художник проявив себе не просто ілюстратором, а захопив глядача новими рисами переосмислення кобзаревих образів.

Рушник вишиваний – як долі доріжка

Мабуть, не існує митця, чия творчість не була б сповнена фактами власного життя, чия біографія, тою чи іншою мірою, не відобразилася б у його творчості. Цікавою спробою зобразити власний життєвий шлях є робота Федора Панка «Мій рушник», виконана в техніці петриківського розпису. Художник використав характерну для рушникових композицій схему «дерева життя», що з давніх-давен символізує структуру буття і є елементом єднання зі світом предків, символізує родину чи окрему людину. Через циклічність відродження дерево вважалося символом всього живого на землі, символом безсмертя, плідності. Коріння – глибінь підземного світу, крона – світ, небо, стовбур з гіллям – земля з усіма рослинами і живими істотами. Це народне вірування цікаво й доречно інтерпретується художником задля втілення його задуму.

Канонічність зображення дерева життя як єдності трьох планів буття, об’єднуючи минуле, сучасне й майбутнє, Федір Панко зберігає, проте інтерпретуючи його у властивій йому манері. У роботі використана образна символічна мова квітів і семантика кольорів. За задумом автора, «рушник» поділений на етапи: перший етап – дитинство, зображене у світлих рожевих кольорах як символ щастя й емоційної насиченості – пори пізнання світу дитиною. Проте, радісні кольори займають зовсім незначну частину роботи та змінюються на зовсім, здавалось би, чужі, недоречні – чорні. Графічно зображені квіти опустили голівки, з деяких падають сльози. У серединці центральної квітки розташований напис «1933», що символізує акт геноциду українського народу шляхом створення штучного масового голодомору керівництвом СРСР, який не міг не залишитися в пам’яті художника, свідка цих трагічних для країни подій. На квітці зображена чорна ворона як передвісник і символ лихоліть і смерті.

Різкий перехід, як і чорний колір, не характерний для традиційного петриківського розпису, але митець свідомо порушує цю традицію, вводячи «трагічні» барви, ще більше підсилюють мотив горя та трауру. Змінює художник і характер лінії. Завжди плавна, гнучка лінія петриківського стебла стає ламаною, уривчастою, як поламані долі мільйонів наших краян. Рухаючись вгору здовж чорного, ніби обгорілого стебла, глядач спостерігає дві зелені тендітні гілочки з пуп’янками і бутонами, але знову в їхню радісну кольорову гаму різко вривається домінантний чорний. Так мовою символів Федір Савович ніби говорить, що люди не встигли оговтатись від однієї біди, як на порозі вже інша – Друга світова війна. Автор зображує чорне листя, гілля, навколо ніби нічого живого, як після пожежі, поламана гілка навколо центральної квітки, скручена в неприродний спосіб, нагадує колючий дріт. Серединка квітки містить напис «OST», адже Федору Савичу довелося зазнати гіркої долі остарбайтера і носити нашивку з таким написом. У 1943-му році він був спійманий і вивезений до Німеччини на каторжні роботи й тільки 22 квітня 1945 року був визволений. Та навіть після найтемнішої ночі настає ранок, і все повертається на свої місця. Перемога. Гілки дерева життя обростають пагонами, оживають – починається відродження: червоніє калина, рясним цвітом вкриваються мальви, буяє листя.

На другій частині рушника зображуються вже післявоєнні події, етап пов’язаний із діяльністю Федора Панка не тільки як художника, а передусім як організатора, зусиллями якого у Петриківці був створений цех підлакового розпису при промартілі вишивальниць «Вільна селянка», що згодом реорганізувався у фабрику «Дружба». Також за ініціативи художника був організований експериментальний цех підлакового розпису, запрацювала дитяча художня школа. Саме завдяки кропіткій роботі майстра у Петриківці почала відроджуватися Школа декоративного малювання, бо після війни її випускники лишилося менш ніж десять і працювали вони не за спеціальністю.

Як педагог Федір Савич був беззаперечним авторитетом для багатьох художників, які зараз відомі у мистецьких колах. Серед них Ніна Турчин, Тамара Тесленко, Марія Курінька, Марія Кравець, Світлана Глущенко, Валентина Панко, Надія Коваленко, Тетяна Гарькава, Вікторія Шевченко. Бувши досить вимогливим відповідальним педагогом, Федір Панко звертав увагу на кожну деталь у малюнках і вимагав від учнів серйозного ставлення до творчості. Знаючи, що тільки величезною працею можна досягти вершин мистецтва, художник давав можливість маленьким вихованцям пофантазувати, а по завершенню роботи, проводив колективні перегляди з бесідами-обговореннями. Тут він вказував на вдалі знахідки учнів, разом із ними обговорював помилки та недоречності, мотивував їх бути оригінальними. Федір Савович категорично протестував проти змальовувань, говорячи: «Краще своє латане, ніж чуже хватане». Тому його учні як художники – різні, не схожі один на одного, мають свій почерк, але всі виділяються досконалим володінням технікою малювання і вмінням творити.

Саме його вихованці стали основою творчого колективу Експериментального цеху підлакового розпису у 1970 році. У цей час петриківський розпис набуває особливого розквіту, стає більш різноманітним за тематикою, вишуканим за кольором і довершеним за технікою виконання, балансуючи на межі з професійним мистецтвом. Цьому сприяла також і нова організація праці, започаткована Федором Савичем, яка, ґрунтувалася на свободі виробництва і творчості: кожен майстер цього цеху сам для себе розробляв еталон і сам за цими еталонами виконував встановлену серію, яку мав право повторювати не більше десяти разів. Велика увага приділялася розвитку індивідуального авторського стилю в контексті традиції, схвалювався творчий пошук і новаторство, тому твори петриківських майстрів цього часу дуже різняться між собою за стилістикою.

Громадська діяльність художника ніколи не заважала творчій. Він багато працює і над покращенням власного творчого методу, проявляючи неабиякі новаторські здібності: зосереджується над вдосконаленням композиції, збагачує традиційні форми петриківських квітів, експериментує з палітрою, вводить в розпис кольорове тло, повертає в Петриківку розпис на чистому дереві. Вводить портретні зображення в арсенал жанрів «петриківки». Це були найпродуктивніші роки у житті митця, тому «дерево життя» зображено пишне і крислате у яскравих контрастних кольорах, заквітчане традиційно українськими рослинами-символами: соняхами, мальвами, калиною.

Але жодне починання не дається легко, тож коли виробництво експериментального цеху підлакового розпису почало робити впевнені кроки, знаходилися люди, яких це не влаштовувало, оскільки дана установа створила серйозну конкуренцію фабриці «Дружба». «Доброзичливці», писали наклепи, доноси, анонімні листи, які вносили дисонанс у роботу цеху. Головне звинувачення стосувалося того, що безпартійний, ніби використовує заборонену у країні найману працю. Якось навіть приходили до майстра додому шукати наймитів. За словами самого Федора Савича, «заглядали навіть у діжки з капустою у погребі – чи не ховає він де людей?». Викликали художника у царичанську прокуратуру, примушуючи писати пояснювальні записки стосовно своєї діяльності. Перевірки з прокуратури, міліції, райкому партії не припинялися, не припинялися доноси та наклепи. Добре володіючи ситуацією, обурений вчинками наклепників, голова Дніпропетровської організації Спілки художників України Григорій Чернявський дав довідку про те, що Федір Панко виконує постанову уряду ЦК КПРС про відродження народного мистецтва, переслідування припинилися.

Тому не випадково на головному стеблі автор зображує пацюків, що гризуть «дерево життя», і присутні протягом всього життєвого шляху митця як метафоричний прообраз всіх шкідників-недоброзичливців, які, не маючи снаги створити щось своє, шкодять справам інших. На листі зображені колорадські жуки, які об’їдають плоди, вирощені кимсь, що знову-таки є метафорою привласнення собі чужих здобутків, від чого постійно потерпає не один успішний художник. Кульмінацією роботи є невелика цифра «70» зі словами Дмитра Паличка  «І вишите усе моє життя на ньому», оскільки художник виконав її до свого 70-річчя. «Мій рушник» увінчаний розлогим квітково-калиновим букетом, виконаним у традиційній петриківській манері, що, символізує майбутнє, у якому автор, з огляду на обрану ним колористику, сподівається на продовження своєї справи дітьми і внуками, на ще більший подальший розквіт петриківського розпису, осередку та країни в цілому. Робота Федора Панка «Мій рушник» є особливим і рідкісним зразком автобіографізму в народному мистецтві. Тут художник виступає як новатор, розмірковуючи над подіями власного життя, використовуючи символи свого народу, він у лаконічній і водночас художньо-виразній авторській манері, розповідає про свій життєвий шлях.

У плідній творчій діяльності художник проявляв себе як великий новатор, у нього не було меж для експериментів з палітрою, композицією, формою квітів, застосуванням петриківського розпису на різних матеріалах. У його творчості розширюється тематика, яка подекуди стає соціальною, виховною, у ній з’являється філософське навантаження, роботи починають не просто прикрашати, але й «говорити». У 2013 році в його рідному селищі Петриківка на було відкрито Музей заслуженого художника України, українського майстра народного декоративного розпису та народної декоративної графіки, заслуженого майстра народної творчості УРСР, засновника фабрики Петриківського розпису Федора Панка. Унікальність етнографічного музею, в тому, що його експозиція в повному об'ємі представляє етапи розквіту петриківського розпису. Частину експонатів було передано з Центру народного мистецтва «Петриківка», іншу частину складають твори з колекції родини Панків, речі, пов'язані з життям Федора Панка. Екскурсії проводить майстриня петриківського розпису та донька Федора Панка – Валентина Панко.