Галина Мазепа-Коваль
Галина Мазепа: «Усі мої спогади з України – з Катеринослава»

Опинившись кілька років тому в Канаді, я зустрічав роботи нашої землячки – художниці Галини Мазепи – в багатьох українських родинах, чи то в Торонто, чи то в Оттаві. Її своєрідна манера письма одразу звертала на себе увагу: цей стиль не переплутати ні з чиїм. Яскравий, органічно національний, він увібрав досвід світового мистецтва.

А починалося все в Катеринославі (нині Дніпро), де до місцевого художника Миколи Погрібняка батьки якось привели маленьку дівчинку. Призабутий січеславський маляр Микола Степанович Погрібняк (1885–1965) – теж цікава постать, 2015 року  Дніпропетровський історичний музей видав альбом, йому присвячений.

Галинин батько Ісак Мазепа – відомий український політик, у 1919-му голова уряду Української Народної Республіки. За фахом вчений-агроном, громадський і політичний діяч родом з села Костобоброва Новгород-Сіверського повіту (нині Семенівського району) на Чернігівщині. Ісак Мазепа був одним із лідерів УСДРП, прилучився до партії ще з 1905 року. Замолоду він був активним членом української студентської громади в Петербурзі, до революції працював як фахівець у ділянці хліборобства, з 1915 року мешкав у Катеринославі, працював у продовольчому комітеті. 1917 року – земський діяч на Катеринославщині, 1919 року – член Трудового Конгресу і секретар ЦК УСДРП, з квітня 1919-го – міністр внутрішніх справ, з серпня – голова уряду Української Народної Республіки (як такий деякий час брав участь у Зимовому поході). У травні-червні 1920 року Ісак Мазепа – міністр земельних справ. З 1923 року – в Чехо-Словаччині, з 1945 в Німеччині, лектор, доцент і професор Української господарської академії. Після Другої світової війни І. Мазепа – один із організаторів Української Національної Ради. Залишив цінні тритомні спогади про події 1917–1921 рр. «Україна в огні і бурі революції».

Дружина Ісака Мазепи Наталія Сингалевич-Мазепа (1882–1945) була громадською діячкою і лікарем-бактеріологом, родом з Кам’янця-Подільського. За студентських часів – активний член Петербурзької групи РУП-УСДРП. Як бактеріолог працювала в Катеринославі, на Волині і з 1923 року – в Празі. Друкувалася в чеських фахових журналах, українською мовою видала підручник соціальної гігієни. Загинула в Празі на початку 1945 року...

Донька Ісака і Наталії Мазеп Галина Мазепа-Коваль народилася 9 лютого 1910 року в Петербурзі. Незадовго до своєї смерті, восени 1992-го, Галина Мазепа охоче відгукнулася на мого листа з проханням поділитися спогадами про катеринославське дитинство, про свого вчителя Миколу Погрібняка. Ось уривки з цього листа:

«Високоповажний Пане Миколо, 

...Всі мої спогади з України це з Катеринославу. В Дніпрі ми з татом і мамою купалися. А зі служницею і Танею (сестрою – М.Ч.) у візочку ходили між кам’яними бабами до музею, а, увійшовши, нас зустрічали вовки зі своїх логовищ (йдеться про природничий відділ музею – М.Ч.). Згадуєте про мою сестру Тетяну, що давно померла в Чехії від запалення легенів. Мама померла в Чехії в 1945 році, коли американці напали на Прагу. Її знайшли з обома нашими хлопчиками в кратері від бомби. Загубивши дітей, ми, чоловік Володимир Коваль і я, виїхали назавжди з Чехії з останніми українцями. Жили в Німеччині і в Парижі і доїхали до Південної Америки з синочком Богданом. У Венесуелі народився ще один син Іван. Богдан є архітект, а Іван правник. Маємо шість внуків, двоє є теж архітектори.

В Катеринославі ми жили на Басейній вулиці (нині – вул. Писаржевського – М.Ч.), за рогом були казарми (колишні Феодосійські казарми нині є територією Юридичного університету на проспекті Гагаріна. – М.Ч.). Я виросла в кріпку дівчину, бо цілі дні висиджувала на високих деревляних воротах, поглядаючи на вояків, що ходили до казарм. Коли прийшли українські вояки, закрили наш дитячий садок «фребелічок», куди мама записала мене і дівчинку служниці Килини. Антося і я ходили до «фребелічок», Килина няньчила Таню.

Після того, як російські вояки доспівали: 

прийшли українські «синьожупанники» і засвистали:

Потім приїхали «чорношличники», всі в чорному, чорних шапках, з чорними шликами, на чорних конях – кіннота.

Тоді відкрили українську гімназію, мене прийняли зразу, бо «фребелічки» і мама мене добре вивчили азбуки і я вже мала сім років... Якось вирішили поставити «Козу-дерезу» Лисенка. Все заворушилося і всі готувалися до вистави. Піднялася велика жіноча біганина коло піяніна. Певне, якась професорка була музична артистка, бо вже зібрали гарний дитячий хор і вибрали артистів. Мама, хоч була шкільною лікаркою, брала у всьому велику участь. Певне, через те мене вибрали «лисичкою-сестричкою». Інших професорів не пригадаю, але у нас в хаті часто говорилося про Петра Єфремова. «Коза-дереза» пройшла дуже добре...

Мама, що весь час була, як лікарка в гімназії, змовилася, що молодий професор малювання Погрібняк буде давати мені приватні лекції. У нас вдома у тата в кабінеті ставили на стіл шклянку гарячого чаю для професора, шклянки з водою й пензлями і акварелі. Професор малював краєвид з хаткою з солом’яною стріхою, з садком, повним соняшників і мальв. Я дивилася, професор пив чай.

Раз перед Великоднем професор замовив на кухні кілька варених яєць. Приніс свічку і кілька фляшечок всяких кольорів. Намалювавши воском зі свічечки рисунок, вмокав в якусь фарбу, а потім у другу і виходила прегарна писаночка. Я теж зробила воском рисунок, зняла його і додала жовтої фарби, вимивши щіточку в чаї професора. Перш, ніж я встигла його про це попередити, професор взяв чай і випив його. Я вирішила, що отруїла професора і засумувала. Як же я зраділа на другий день, зустрівши професора Погрібняка здоровісінького...»

Галина Мазепа називає всіх викладачів професорами, що для нас трохи незвично.

Як же складалася подальша доля родини Мазепи? Ось що про це написала пані Галина в своїх споминах:

«Знову прийшли росіяни. Тата арештували, потім випустили. Мамі дали відпустку на праці (бактеріологічний інститут). Казали, щоб їхала з дітьми кудись далеко. Мама вибрала Феодосію, маловідомі пляжі в Криму. Ми там жили в хатках коло пляжу. Коли похолодніло і Катеринослав ще був під росіянами, мама вирішила їхати до своєї сестри Ліди, чоловік якої був інженером на вугляних шахтах. Там прожили всю зиму, а як стопилися сніги, ми з пригодами вернулися по Дніпрових кригах до Катеринославу. Там ми прожили ще до 1921 року, коли восени сильна буря з великим градом повибивала в нашому будинку всі подвійні вікна.

«Як ми проживемо зиму?» – журилася мама. Але тато прислав наймолодшу сестру мами Ніну, що працювала при українському війську за кордоном. Нам вона помогла перейти Збруч, але не вернулася. Умовила маму покинути Катеринослав, а сама повернулася на Україну. Більше ми ніколи про неї не чули».

Від 1923 року понад два десятиліття прожили Мазепи в Празі. Я запитував Галину Мазепу і про січеславців у Празі. Ось що вона відповіла:

«Євгена Вирового добре знаємо. Жив близько нас, мав крамницю з філателією. У нього працювала Наталка Кучерявенко, наша приятелька і жінка Козицького. Вировий і Наталя, здається, покінчали самогубством, коли до Праги прийшли росіяни. (Мова про 1945 р. – М.Ч.).

Пан Біднов з сином були постійними гостями у нас. Куди вони поїхали з Праги – не знаю. Останній час їх в Празі не було».

Тепер то ми знаємо: Арсен Біднов зовсім молодим потонув у Влтаві. А його батько професор Василь Біднов перебрався на викладацьку працю у Варшавському університеті.

Ось такий цікавий лист, який проливає світло ще на одну сторінку життя в Січеславі періоду визвольних змагань. Від Івана Труби до Миколи Погрібняка, а від нього до Галини Мазепи і її батьків тягнеться стежечка в часі. Стежка додому... до речі, в Україні спогади Галини Мазепи вперше друкувалися 1996 року в часописі «Пам’ятки України».

Закінчивши українську гімназію в Празі, Галина Мазепа 1929 року вступає до Державної мистецько-промислової школи, де навчання тривало шість років. Вона мріє поїхати до Парижа, але на це потрібні гроші, і художниця ілюструє празькі гумористичні журнали, готує обкладинки для низки жіночих тижневиків. Так їй вдається зібрати трохи грошей і вперше відвідати омріяний Париж. Разом зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром Ковалем вони знайомляться з шедеврами мистецтва. Там же відбулося знайомство з колишнім катеринославцем Іваном Рудичівим, директором української бібліотеки ім. Симона Петлюри. Старенький і майже сліпий пан Рудичів зрадів, побачивши свого давнього приятеля Володимира, який привіз показати свою наречену.

Повернувшись до Праги, Галина Мазепа бере участь у великих збірних виставках українського мистецтва в Берліні, Празі, Львові. Масовими тиражами друкуються її малярські праці.

У Празі 1939 року вона вийшла заміж за інженера Володимира Коваля. У них народилося двоє синів – Володимир і Юрій. Гостем їхньої господи часто бував талановитий український маляр Микола Бутович. Дослідники звертають увагу на багато спільного у їхній творчості. Бутовичеві належить альбом дереворитів «Українські духи», виданий 1924 року в Лейпцігу. Митець звернувся до постатей українських народних вірувань – відьом, чугайстрів, домовиків... І Галина Мазепа на початку 1930-х видала серію кольорових листівок з постатями української міфології. Зі Львова їй надходили замовлення на ілюстрування українських видань. Вона успішно пробує свої сили і як театральний художник, проектуючи театральні костюми. Художницю зараховують до національних модерністів: сюжети для своїх робіт вона брала з національного життя.

По війні, після вимушеного виїзду з Європи до Венесуели з родиною наприкінці 1947 року, Галина Мазепа опинилася в державі тропічного клімату та яскравих кольорів. Цей період її творчості вважається найпродуктивнішим. Її творчий доробок дуже великий. Серед її творів – художні твори української тематики «Ворожіння» (1946), «Русалки» (1948), «Гуцульська мати» (1972), «Мавка» (1977), «Три жінки» (1977) та багато інших.

1956 року у Венесуелі в Національному салоні її твір одержав першу нагороду, яку їй вручав президент країни. Цієї нагороди її удостоєно за рельєфну картину, на якій була виліплена Божа Мати Покрова, що тримала рушник, яким прикривала човен-чайку з козаками. Цим твором, який дістав таке високе визнання у країні проживання художниці, як й іншими своїми творами, вона знайомила чужий для неї, українки, світ з близькою і рідною їй тематикою, українською традицією завдяки талантові, власним зусиллям і коштам, які вона здобула тяжкою працею.

Галина Мазепа померла в Каракасі у червні 1995 року. Вона ще встигла побачити виданими 1993 року в Торонто свої спогади. Як зізнавалася вона сама, всі її спомини про Україну – це спогади про Катеринослав (Січеслав), звідки 11-річною з рідними вона помандрувала у світи.