Гірнича справа на Придніпров’ї у давні часи та середньовіччі

Ні для кого не секрет, що Дніпропетровська область вже більше ста років належить до найбільш розвинутих в гірничому відношенні промислових регіонів України. Цей факт сприймається як даність, і мало хто ставить собі питання, а що було до того часу, коли у ХІХ ст. на Придніпров’ї розпочались промислові розробки залізної та марганцевої руди? І, взагалі, чи існувала гірнича справа на Придніпров’ї до ХІХ ст.?

Початок зародження гірничої справи у Придніпровському регіоні можна віднести до часів кам’яного віку, який розпочався в Україні 400–300 тисяч років тому. Адже пошук, видобуток і обробка каміння первісними людьми являють собою головні операції, які існують в гірничий справі й зараз. Звичайно ж, що наших далеких предків, які жили в часи палеоліту, мезоліту чи неоліту не можна назвати гірниками в сучасному розумінні цього слова або стверджувати, що в них набуло високого рівня розвитку гірниче ремесло. Та необхідність виживати в суворих умовах змусила первісних людей виробляти якісь знаряддя праці. Першим матеріалом, з яких вони почали їх робити, було різного роду каміння. Напевно, первісні люди виробляли свої знаряддя з каміння, яке лежало просто неба. Але не можна відкидати і тієї вірогідності, що їм доводилося вирубувати матеріал для своїх знарядь зі скель. Саме цих людей, на нашу думку, можна назвати першими спеціалістами гірничої справи. 

Одні з перших поселень людей на території Дніпра й області виникають 200 тис. років тому. За повідомленням професора І.Ф. Ковальової, поблизу с. Старі Кодаки розташовувався тимчасовий табір мисливців, яким належали знаряддя праці, виготовлені з кварциту. Як відомо, правий берег Дніпра напроти острова Монастирського і сам острів і до цього часу мають кам’янистий рельєф. Отже, цілком можливо, що тут був, один із «кар’єрів» із видобутку каміння. Дані досліджень вказують і на острів Хортицю, де знайдено багато виробів із каменю (найбільше з кременю). Звичайно, що якихось особливих знарядь праці первісні люди не мали, а використовували для відколювання уламків молоти і кайла з твердих гірських порід. Під їх ударами від моноліту відколювалися невеликі шматки.

Другим матеріалом, який люди почали видобувати і активно використовувати у господарстві, стала мідь. За доби міді-бронзи (IV–ІІІ тис. до н.е.) на території Придніпров’я мешкало населення середньостогівської та постмаріупольської археологічних культур. Спосіб життя, а це були скотарсько-мисливські племена, та відсутність відкритих родовищ металу не дозволили їм започаткувати власний видобуток міді. Тому вони її отримували шляхом торгівлі з племенами трипільської культури, які в свою чергу, завозили мідь із фракійського гірничорудного району Болгарії, а, можливо, – з Трансильванії. Високоякісне каміння (кремінь) потрапляло на Придніпров’я з території сучасного Донбасу.

Населення, яке прийшло на зміну племенам середньостогівської та постмаріупольської культур, продовжувало і надалі використовувати камінь і мідь для виготовлення головних знарядь праці. Змінилась лише сировинна база для виготовлення виробів із металу. Катакомбники (перша половина ІІ тис. до н.е.) та зрубники (XVI–XII ст. до н.е.) стали використовувати поліметалеві руди Донбасу. Власної сировинної бази вони не мали. Втім, як і племена культури багатоваликової кераміки та сабатинівської археологічної культури, які мешкали на Придніпров’ї у XVII–XV ст. і XIV–XII ст. до н.е. відповідно. Щоправда, археологи Т.Т. Березанська, В.В. Отрощенко, Н.Н. Чередниченко та І.Н. Шарафутдінов вважають, що ці спільноти, як і раніше, мали розвинене виробництво з виготовлення знарядь не тільки з металу, але й з каменю. Камінь вони могли завозити, але не виключено, що він був і місцевого походження.

З племенами сабатинівської культури, які мешкали на степних просторах від Дунаю до Дніпра, можна пов’язати виникнення першого родовища сировини, яке вони тривалий час експлуатували. За визначенням археологів В.Ф. Петруні і М.Л. Ожегова, по берегах річок Інгулець і Саксагань, а також біля села Вовниги (на р. Мокра Сура) існували поклади талькових сланців, які використовувалися для виготовлення ливарних форм. Ці ж археологи стверджують, що розробка цих сланців не була б можливою без наявності спеціалістів із певними знаннями в геології, відповідним набором інструментів і торговими зв’язками, які дозволяли реалізовувати продукти їхньої праці. За допомогою металевих (мідь, бронза) та кам’яних знарядь праці стародавні гірники вирубували з суцільної породи тальку заготовки, які переправляли у майстерні, де з них робили форми для виливання металевих виробів. Залишки подібної майстерні були знайдені біля с. Новоселівка на Інгульці.

Отже, у племен сабатинівської культури вперше на теренах Придніпров’я з’являється гірниче ремесло – сланцевидобувне та каменерізне, яке мало постійний, а не сезонний характер, як це було раніше.

Наступна віха у розвитку гірничої справи Придніпров’я у давні часи пов’язана з племенами скіфів. У передскіфські часи серед господарських занять кіммерійців, які населяли Придніпров’я у IX–VII ст. до н.е. гірниче ремесло було відсутнє через те, що вони не вміли видобувати залізо з руди. Метал, який в них майже повністю замінив камінь, був привізний. За припущенням відомого археолога О.І. Тереножкіна його джерело розташовувалось або в Карпатах, або на Кавказі. Скіфи, які у VII ст. до н.е. замінили кіммерійців у причорноморських степах, попервах теж використовували привізну сировину. Однак, на думку деяких дослідників, незначна частина сировини, яку використовували скіфи для виготовлення металевих виробів була місцевого походження. Це були болотяні руди (лімоніти), які видобували в плавнях річок, озер тощо.

Перші згадки про виготовлення заліза в Скіфії знаходимо у давньогрецького поета Есхіла в поемі «Прикутий Прометей», де про Північне Причорномор’я (Скіфію) говориться як про країну, що народжує залізо. Деякі автори стверджують, що про скіфське залізо писав і батько історії Геродот, але в його праці, в IV розділі, присвяченому історії Скіфії, немає згадок про видобуток залізної руди у скіфів. На даний момент не існує жодних заперечень щодо використання скіфами заліза, але тривають суперечки щодо сировинної бази, тобто руди, з якої це залізо виробляли.

Єдиним потужним родовищем руди на території Придніпров’я, де скіфи могли брати руду, є Криворіжжя. Першими про це заговорили дослідник О.М. Поль, вчені П.Г. Рубін і І.І. Танатар. Серед тих, хто найбільш послідовно і неухильно доводив факт використання скіфами-металургами криворізької руди, був радянський історик Б.М. Граков. В своїй відомій роботі з історії Кам’янського городища (зараз територія Кам’янки-Дніпровської Запорізької області) він стверджує, що «базою для цієї металургії (залізної металургії скіфів – І.К.) слугував Криворізький рудний басейн, що лежав на протилежному березі приблизно 60 км на захід» від Кам’янського городища. Б.М. Гракова підтримала більшість істориків і археологів, а саме А.С. Островерхов, С.Я. Ольговський, Г.Н. Романченко, О.О. Мельник та інші. Правдивість твердження Б.М. Гракова спростовували археологи Б.А. Шрамко Л.А. Сонцев, Л.Д. Фомін. На їхню думку, металурги Кам’янського городища для виплавки заліза використовували легкодоступні та легко відновлювані бурі залізняки, які масово траплялись у районі Кам’янки-Дніпровської та на правому березі Дніпра біля Нікополя в дніпровських плавнях. Криворіжжя ж досить віддалене від металургійного центру. При цьому вони наводили дані спектрального аналізу залізних виробів, знайдених на Кам’янському городищі. Згідно з аналізом, ці вироби не містять характерних для криворізьких руд хімічних елементів. А.С. Островерхов наполягав на тому, що використання криворізької руди скіфами цілком можливе. Руда могла доставлятись взимку по замерзлому Дніпру. До того ж «криворізькі руди, хоч і не в значній кількості присутні серед матеріалів Кам’янського городища». В той же час він не відкидав можливості використання скіфами бурих залізняків Нікопольського марганцевого басейну (на думку геолога В.В. Манюка бурих залізняків в цих місцевостях не було). Цей басейн характерний тим, що на його дні спочатку осів марганець, а поверх нього – шар заліза з домішками. Через контакт заліза безпосередньо з водою руди були окислені. Конкреційно-секреційні бурі залізняки, які залягали на периферії Нікопольського марганцевого басейну, мали однаковий хімічний склад з рудами дніпровських плавнів.

Суперечка науковців з приводу криворізького родовища як сировинної бази металургів Кам’янського городища випливає з того, що техніка скіфів, мовляв, не дозволяла відновлювати криворізькі руди, які залягали на глибині. Для отримання кричного заліза безпосередньо з руди сиродутним способом необхідне окислене залізо, яке залягає на поверхні. Тому, на думку того ж Б.М. Гракова, залізо видобувалось просто на поверхні шляхом прямого збору або в неглибоких ямах у вигляді поверхневої руди. Попри певний сумнів будемо схилятися до думки про, нехай не широке, але все ж використання скіфами криворізьких руд. Для цього є деякі підстави. Більше ста двадцяти років тому відомий дослідник Придніпровського краю О.М. Поль неподалік Кривого Рогу на березі Інгульця знайшов дві давні шахти. Під час розкопок були знайдені знаряддя виробництва і металеві речі давньогрецького походження. Посилаючись на О.М. Поля, його співробітник В. Кониш писав про те, що шахти належали скіфам. Київський історик П. Варгатюк стверджував: «наприкінці ХІХ ст. у Дубовій і Червоній балках були відкриті залишки скіфських розробок залізних руд і плавильних печей, що підтверджує важливе значення рудних покладів у басейнах Саксагані й Інгульця для розвитку металургії заліза в Скіфії». Очевидно, що розробки руд розпочались тут у V ст. до н.е. Саме тоді, на думку Б.М. Гракова, на Кам’янському городищі виникає поселення скіфів-металургів. Напевно, біля розробок криворізької руди існувало невеличке поселення, яке зникло з приходом в Придніпровські степи сарматів. 

Є припущення, що скіфи-гірняки видобували залізну руду не лише для ремісників Кам’янського городища. Археолог А.С. Островерхов вважає, що криворізька руда доставлялась водним шляхом по Інгульцю і Дніпру в античні міста Причорномор’я. Посередником у торгівлі між греками і криворізькими гірняками було Кам’янське городище. Таке припущення зроблено на основі археологічних досліджень Ягорлицького поселення (у Ягорлицькій затоці Чорного моря), яке існувало у другій половині І тис. до н.е. Під час розкопок поселення були виявлені залишки шлаків руди, а саме – магнетитового кварциту, поклади якого зосереджені в Криворізькому рудному басейну, Корсак-Могилі та північній Тавриці.

Із занепадом Великої Скіфї у ІV ст. до н.е. і приходом у південноукраїнські степи сарматів гірниче ремесло занепадає. Криворізьке рудне родовище було покинуте, а його використання відновлене більше ніж через дві тисячі років. Сармати не змогли досягти рівня розвитку гірничої справи, який існував у скіфів. Хоча є свідчення про те, що у сарматських племен існувало залізоробне виробництво. Про це свідчать знахідки залізних шлаків. Швидше за все, сировиною в цьому випадку слугувала болотна руда. Взагалі ж буре залізо, яке отримували з болотних руд, залишалось основною сировиною, з якої виплавляли залізо починаючи з кіммерійських часів і до ХVІІІ ст. Лише за часів панування скіфів альтернативними джерелами сировини для металургії нетривалий час були залізні руди Криворіжжя.

З приходом у Придніпров’я слов’янських племен ситуація у гірничий справі не змінюється. У ІІ–V ст. н.е. по берегах Дніпра від Кременчука до Нікополя поряд із сарматськими жили племена Черняхівської культури. У них переважала так звана домашня виплавка заліза для потреб общини. Про це свідчать знахідки шлаків і руди на поселеннях цього періоду (села Грушівка і Кут Апостолівського району). Вважається, що населення черняхівської культури в цілому забезпечувало свої потреби в руді, але не виключено, що до них вона потрапляла з основних промислових центрів Європи (Сілезія). У племен Пенківської культури (VІ–VІІ ст., їх пов’язують з літописними уличами), які змінили черняхівців у степовому Придніпров’ї ступінь розвитку гірничих ремесел не змінився. Про наявність у пенківців залізоробного виробництва свідчать залишки грудок болотної руди, знайдені О.В. Бодянським під час археологічних досліджень поселень пенківського типу у Надпорожжі (біля с. Волоське). Знахідки, які належать до періоду існування Київської Русі також не підтверджують існування розвинутого гірничого ремесла. Залишки залізних шлаків, знайдені на поселеннях ІХ–ХІ ст. (хутір Перше Травня, с. Петро-Свистунове, с. Перун, с. Олексіївка) та ХІІ – початку ХІІІ ст. (Стара Ігрень, Дереївка, с. Волоське, Кічкас, Хортиця) свідчать про відсутність серйозної сировинної бази металургії у слов’ян. Жителі цих поселень, як і їхні попередники, використовували ту ж саму болотну руду дніпровських і самарських плавнів через її доступність і легку відновлюваність. Спосіб добування болотної руди за часів Київської Русі мало чим відрізнявся від способу, який використовували скіфи. В цілому ж, на думку спеціалістів, техніка видобутку руди, яка існувала у давні часи, не змінилась до ХVІІ–ХVІІІ ст. Під час пошуків руди використовували металеву палицю (як правило, залізну). Нею протикали поверхню болота і, якщо вона наштрикалась на болотну руду, то на палиці осідало її зерня. Потім руду виймали.

«Руду добували прямо з поверхні кіркою, промивали у воді лозовими кошиками, через щілини яких просочувався мул, а залишалась чиста руда. Після цього її просушували і подрібнювали, а потім злегка обпалювали на повітрі. Далі руда потрапляла до сиродутного горна, де і відбувався процес відновлення з неї заліза».

Що стосується кочових племен, які сусідили зі слов’янським населенням Придніпров’я (печеніги, половці), то через саму природу кочового господарства гірничі ремесла не могли отримати у них розвитку.

Не можна сказати, що Придніпров’я претендувало на роль гірничорудного краю і в козацькі часи. Є лише деякі спорадичні свідчення про наявність у наших степах людей, які тим чи іншим чином були пов’язані з гірничими ремеслами, а отже, і сировинними базами цих ремесел. Найбільш поширеним гірничим промислом у Придніпров’ї можна вважати видобуток селітри. Про широке розповсюдження в Україні селітряного промислу писав французький інженер Г.Л. де Боплан в своїй роботі «Опис України». Відомий український історик М.С. Грушевський вважав, що виробництво селітри, або бурти було достатньо поширеним явищем у Східній Україні. Його значення було настільки велике, що польські королі взяли селітроваріння під свій контроль. М.С. Грушевський наводив факт надання у 1621 р. привілею королівському коморнику Б. Обалковському на «селітряну фабрикацію у всій землі Київській, і по всій тамошній Україні, в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських, коло Муравських шляхів татарських і коло річок Псла, Ворскли, Орілі по всіх диковинах, де б лише знайшлися здатні до дроблення селітри городища, могили й інші місця». Селітра, яка була одним зі складників пороху, постачалась в Європу через порт Гданськ і приносила непоганий прибуток. Селітру видобували переважно в курганах і старих городищах. У Придніпров’ї, як відомо, кургани і досі залишаються невід’ємною частиною степового ландшафту. В часи існування Запорозьких Січей (XVI–XVIІІ ст.) запорожці видобували селітру як для власних потреб, так і на продаж.

Метод видобутку селітри був таким. На кургані або городищі влаштовували майдан – виривали велику (глибина 1,5–4 м, діаметр 15–25 м) лійчасту яму, з якої робився прохід шириною до 5 м для виносу ґрунту, збагаченого селітрою. Селітру видобували прямо з гумусу, сконцентрованого в насипах великих курганів. Унаслідок промивання дощами в лійчастій ямі накопичувався ґрунт, збагачений селітрою. Його виносили за межі кургану, змішували із золою та виварювали, одержуючи таким чином селітру. Селітряний промисел мав сезонний характер, що було обумовлено специфікою виробництва. До того ж археологічні дані, наведені М. Ключнєвим, не підтверджують наявності залишків жител біля селітряних майданів.

Про існування інших гірничих промислів (окрім селітряного) є лише поодинокі свідчення, які не дозволяють скласти повної картини їхнього розвитку. Наприклад, історик Д.І. Яворницький наводить дані про використання козаками в ковальській справі вугілля. В «Історії запорозьких козаків» він згадує про кузню, яка розташовувалась неподалік р. Інгул. Ковалі цієї кузні використовували вугілля, яке вони отримували з Аргамакли (біля річки Громоклеї притоки Інгула). «З кузні, як на Інгулі на перевозі, для подорожніх утримується кузня, але вугілля всі від Аргамакли отримують». Якщо це справді було викопне, а не деревне вугілля, то напевне не кам’яне, а буре. Його поклади в невеликій кількості залягають на Криворіжжі. Залізо, напевно, було привізне, бо даних про застосування болотяних руд в ковальській справі у козаків немає, хоча можливість їх незначного використання не відкидається.

З більшою впевненістю можна твердити про існування на Січі такого промислу як видобуток аспідних сланців. Поклади аспідного (покрівельного) сланцю в Дніпропетровській області є на Криворіжжі: в с. Покровському і Дубовій балці (нині в межах Кривого Рогу). У ХІХ ст. власником цих ломок був відомий громадський діяч О.М. Поль. Він стверджував, що до нього ці ломки розробляли запорозькі козаки. З аспідного сланцю виходили чудові плити для перекриття стріх і долівок. Той же О.М. Поль вважав, що долівка Покровської церкви, яка стояла в Новій Січі, була вкрита цим аспідом. Головними інструментами, які використовували для вирубування аспідних плит, були лопати, кайла, сокири.

Отже, гірничі ремесла не набули поширення серед населення Придніпров’я у давнину, Середні віки та новий час. Причини цього криються в геополітичному становищі цього регіону. Історики називають його Великим Степовим кордоном. Тут відбувались постійні міграції різних кочових і землеробських племен, через що життя було нестабільним. Започаткувати будь-яку серйозну довготривалу справу було неможливо, тому серед господарських занять переважили мисливство і рибальство. Ще однією причиною можна назвати відсутність на Придніпров’ї значних запасів легкодоступних бурих залізняків, які видобувались з болотяних, річкових і озерних руд.

Таким чином, можна зробити висновок, що гірнича справа на Придніпров’ї до ХІХ ст. перебувала в зародковому стані через її несистемний і непостійний характер, а також через відсутність доступної для використання сировинної бази. Лише за часів існування Великої Скіфії гірнича справа мала незначний імпульс в своєму розвиткові, який не мав продовження.

Титульне фото // Видобуток креміню.–
http://greentour.dn.ua/history/kopalnya-vydobutku-kremenyu-zakitne.html