Гнєзділов Анатолій Степанович
Гнєзділов Анатолій Степанович: співець Дніпра і степу

Анатолій Степанович Гнєзділов народився 17 березня 1936 року в селі Юр’ївка Дніпропетровської області, а зареєстрований аж 5 квітня в с. Ушкалка Херсонської області. Сам письменник зізнається, що етнічний росіянин, бо батьківське коріння на Курщині. 

«Я етнічний росіянин. Коріння моє – Курщина з її Тускарем і Сеймом, що плинуть у Дніпро. Творчо я вихований на російському мистецтві й літературі. Але якби на цьому світі, на сонячній херсонській землі не стояли на березі Дніпра села Ушкалка і Лепетиха, я став би безбатченком», – Анатолій Гнєзділов.

Народився в сім’ї медиків Гнєзділових – хірурга  Степана Михайловича і фельдшера-акушера Галини Романівни. Їхній єдиний син Анатолій ріс в оточенні муз. Батько знав класичну світову і вітчизняну літературу, стежив за творчістю письменників радянської доби, а матуся ж більше тяжіла до музики і образотворчого мистецтва. Все це увібрав в себе від батьків і Анатолій Степанович. 

Сім’я переїхала до Марганця. Середню освіту отримав у середній школі №7 – у 1943–1953 роках. Письменник пам’ятає роки окупації, пережив важкі післявоєнні часи.

Крім любові до літератури, музики й образотворчого мистецтва майбутній письменник прагнув до мандрів для пізнання рідного краю, мальовничих куточків своєї Батьківщини, манливих природних краєвидів, пам’яток давнини. Особливо вразливого юнака вабили таємничо-прекрасні Карпати. Тому містом набуття вищої освіти він обрав сивочолий Львів, вважаючи за честь навчатися на відділенні економічної географії найстарішого в Україні державного університету (заснованого в 1662 році). 

Анатолій дуже полюбляв театральне мистецтво. Не було також жодної театральної прем’єри у Львові (драма, опера, балет), на якій би він не побував на мізерні студентські копійки. Але брав завжди ложу, партер, перший балкон. У 1954 р. йому вдалося побувати в театрі ім. М. Заньковецької, уперше побачити п’єсу Корнійчука «Крила», яка стала подією після смерті Сталіна. Серед його кумирів були: Жаклін Еймар (французька піаністка), академік Сомов (учасник першої антарктичної експедиції) та оперні співаки Львова, Бухареста, Москви.

Трудову діяльність розпочав у 1961 році: працював учителем у Карпатах. З 1962 по 1965 роки працював майстром Дашавських сажових заводів, також журналістом в газеті «Будівник комунізму». Повернувшись до рідного міста, короткий період викладає географію у середній школі №7, тісно співпрацюючи з газетою «Шахтар Марганця», де працює до вісімдесятих років двадцятого століття. Десять років відпрацював на Марганецькому рудоремонтному заводі, звідки пішов на пенсію у 1996 році, маючи 35 років трудового стажу. Усі ці роки співпрацював з редакціями різних газет. Друкував свої нариси, уривки повістей, оповідання, вірші в різних газетах і журналах: «Репортер», «Таврія», «Горняцкий весник», «Булава» тощо.

Анатолій Степанович пройшов непростий життєвий шлях у пошуках правди, і попри всі удари долі не втратив людської гідності, не заплямував честі.

Сьогодні, як і багато років, письменник Анатолій Степанович Гнєзділов мешкає в селищі Городище поруч зі школою. Майже кожного дня він спілкується з учнями. Маючи ґрунтовні знання, багато розповідає дітям про природу, політичні події в Україні, і, безумовно, читає  свої твори. Він – частий гість шкільних заходів.

Зараз А.С. Гнєзділов є членом Національної спілки письменників України, також член Спілки журналістів України. Читачам добре відоме його прізвище, і літературний псевдонім  Д. Астров (запозичений у А.П. Чехова). Бо впродовж довгих років він працював в редакції газети «Шахтар Марганця» та друкувався в усіх газетах Марганця, Нікополя, в херсонській «Таврії», у «Віснику Придніпров’я» та інших.

Творчий доробок Анатолія Гнєзділова

Від батька Анатолій одержав першу книжку «Перемога моря» і, коли той помітив, що захоплення нею було надзвичайне, суворо заборонив не тільки писати вірші, а й читати твори Пушкіна, Шевченка, Лермонтова, Гоголя та інших класиків. Непрограмні твори в руки не смів брати! Половину життя ховався від батьківського гніву, але потай читав, читав, читав та потай писав.

В одному інтерв’ю Анатолій Степанович розповідав:

«Я часто замислювався, звідки у мене, хоча і маленький, а все ж літературний талант. І нарешті зрозумів: від батька. У чому річ? А в тому, що батько, незважаючи на деспотичний характер і консервативні погляди на життя, був прекрасним оповідачем. Розповідав дотепно, весело, образно, «не щадя себя для смеха». Його оповіді на «кінські» теми лягли в основу моїх оповідей і повістей: «Веселий хлопчик з Карабаху», «Туман і Зорька», «Вершник правого берега», «Травневий мед» та інші.»

У 1957 році в університетській газеті м. Львова «За радянську науку» був надрукований перший художньо-документальний нарис про прибиральницю цього закладу, яка доводила підлогу до високого санітарно-гігієнічного блиску. Нарис був піднесеного змісту, але в ньому чітко виявлялись паростки зрілості автора як прозаїка.

Наслідував стиль Шота Руставелі. Навчався у багатьох письменників: А.П. Чехова, І.О. Буніна, Т.Г. Шевченка, М. Коцюбинського. Надзвичайною любов’ю перейнявся до творчості Шолохова, Гюго, Анрі Бейля та інших. Дуже любить Анатолій Степанович малі форми, коли у вірші із 4 рядків можна намалювати закінчений образ.

Что вы мечетесь у вихре идей!
Что вы ссоритесь между собою!
Вам бы не братьев снабжать с головою,
А своих накормить бы людей.
                                                         «Де ти бродиш, моя доле?»

Це про так звану «партійну групу» 1957 року.

За тематикою поезія різноманітна: політичні, соціальні, жартівливі вірші. Основним жанром є лірика та поетична публіцистика. Вірші пройняті глибоким змістом, який треба осмислити і відобразити в реальному житті.

Крім поезії в творчому доробку автора є п’єса «Ожина – ягода хмільна», яку поставив народний театр Палацу культури гірників під керівництвом Заслуженого працівника культури, режисера В. Зозулі, а також повість «Круті вербички», оповідання «Молочниця».

Анатолій Степанович написав чимало оповідань і повістей, які друкувались в періодиці: «Де ти бродиш, моя доле?» (по ній названа книга), «Травневий мед», «Місяць на ущербі» (книга «Повернення»), «Маруся Чурай», «Молочниця», «Вічна любов, або кручена ямка» та багато інших оповідань і повістей. Усі вони зібрані в три книги.

Велика творча дружба письменника зв’язує з місцевим художником І.О. Барнашем, який малює прекрасні пейзажі нашого краю, а тому художнє слова поета Гнєзділова про прекрасні роботи Барнаша органічно вливаються в творчі поетичні доробки.

На сьогодні творчій доробок письменника складається з чотирьох книг.

Третя збірка оповідань автора є продовженням двох попередніх. Особливістю книги є те, що автор у змалюванні сучасності використовує посилання в далеке минуле, знаходячи в ньому співзвучність сьогоднішньому дню. Зокрема, це стосується розділу “Варіації на теми Паганіні”. Близькою авторові є тема кохання у розділі “Зоряні спалахи любові”. Тема добровільного рабства, тема духовного уярмлення гостро звучить у численних оповіданнях, під загальною рубрикою “Люди холопського знання”. Ряд оповідань і повістей відзначені громадянською нотою у розділі “На власні очі”. Наприкінці книги громадянська та інтимна лірика, подана в декількох десятках віршів.

Книга “Табу”, окрім типових для творчості автора оповідань та повістей містить чимало художніх новинок – це історично-документальна повість “Хусточка з голубою каймою” та “Листи породжують спогади”. Сюди частково можна віднести і оповідання “Рейд”. У деяких оповіданнях автор широко використовує історичні документи, архіви.

Останнім часом все частіше твори автора можна зустріти на сторінках літературно-художнього часопису Запорізького краю «Хортиця».

Творчість митця має різнопланову тематику. Однією з основних тем автора є історична тема. Скіфський степ, баскі коні, кам’яні баби – улюблені представники сивої давнини у творах Гнєзділова. Народжений на Дніпропетровщині, Анатолій Степанович крізь всю творчість проводе широкий український степ і сивий Дніпро, недарма його називають «співцем Дніпра і степу».

Талант майстра пера Гнєзділова полягає у тому, щоб побачити як сідає сонце, стомлене непосильною роботою, наливається смарагдово-соковита трава у балці, й чому яблука найвідчутніше пахнуть саме на Спаса.

Його твори цікаві, захоплюючі, актуальні, відповідають попиту сьогоднішнього читача. Мова, якою написані ці твори багата, соковита. Сам автор своїм покликанням вважає саме прозу, а не поезію, але про рідну мову Анатолія Гнєзділова хочеться сказати його поетичним рядком:

Рідна мово моя,
Я знаю твої заповіти
До скону з тобою іти.
Палати, радіти, любити
Й довічно тебе берегти.

Краєзнавець, природолюб, справжній співець степового безмежжя і непередбачуваного Дніпра. А ще Анатолій Степанович палко любить своє Городище (передмістя Марганця) і його околиці, річки Томаківку, Річище і Ревун (в його дитинстві чисті і повноводні). Він вміє «читати одвічну і просту мудрість буття, записану шелестом трав, посвистом пташиних крил і риком звіра». Музику звуків і музику слів, музику зображень і кольорових плям, звівши все доладно в єдине, письменник перетворює на чарівну мелодію серця.