Голдабенко Юрій Васильович
Юрій Голдабенко: забутий кінооператор

Кінооператор Юрій Голдабенко з’явився в Дніпропетровську зі своєю кінокамерою наприкінці 1920-х років після закінчення Одеського кінотехнікуму. Час його роботи на Дніпропетровщині приблизно окреслений 1929–1933 роками. Саме завдяки його камері до нас дійшла кінохроніка з життя нашого краю цього періоду. Зняті ним сюжети частково збереглися в Центральному державному кінофотоархіві ім. Г.С. Пшеничного в Києві.

Юрій Васильович Голдабенко з’явився на світ 1897 року (точнішої дати не знаємо) в Одесі в родині робітника порту. Родина була велика. У Василя й Пелагії Голдабенків вижило п’ятеро дітей. Почалася Перша світова. 1916-го настала черга йти до війська і Юркові. Його дочка Олександра Георгіївна, котра мешкає в Києві й пропрацювала все життя на кіностудії імені Довженка, показала нам військовий квиток батька, виданий у Києві напередодні нової війни, 17 грудня 1940 року. У розділі «Відомості про проходження призову» зі слів самого Голдабенка записане таке: «Одеським повітовим військовим начальником 1916 року визнаний придатним до військової служби й зарахований у кадри царської армії, 48-й запасний стрілецький полк. Стрілець – серпень 1916 р. 13-й стрілецький полк – стрілець – липень 1917 р. Демобілізований – грудень 1917 р.»

У тому ж документі, що пережив війну, зазначені такі дані про Голдабенка. Запас першої категорії, група обліку – НКО (тобто народний комісаріат освіти – відомство, котре опікувалося кінематографом). Військова спеціальність – стрілець, цивільний фах  – кінооператор, партійність – безпартійний, національність – росіянин, знання іноземних мов – «не знає», соціальна група – службовець.

У військовому квитку міститься й коротка інформація про 1918–1922 роки в житті Голдабенка. Отже, у березні 1918-го він добровільно пішов стрільцем в 1-й соціал. (соціалістичний?) полк. Був стрільцем оборони узбережжя Чорного моря. Лишався таким і в 1919 році. А  1920 року став командиром відділення частин особливого призначення. Демобілізований  1922-го.

З 1922 по 1924 роки працював, як і батько, вантажником в Одеському порту. За спогадами доньки Олександри глава родини Василь Голдабенко помер рано, ще в 1918-му. А взагалі рід їхній походив з Рязані. Брат батька Дмитро Васильович помер у громадянську війну. 

Дружиною Юрія Голдабенка стала Варвара Олексіївна Кузьміна (1904–1988). Перший у них народився син Володимир (1925–1987). Дочка Марія помре в п’ятирічному віці в Дніпропетровську. Потім з’явилися на світ Олександра (1933) і Валентин (1940), котрі стали жителями Києва. Варвара Олексіївна все життя була домогосподарка, померла й похована в Києві.

1924-го Юрій Голдабенко вступає до Одеського кінотехнікуму, на операторський факультет і закінчує його в 1927-му. Працює помічником у славетного українського кінооператора Михайла Бєльського (1887–1957).

Його вчителем був також такий непересічний оператор як Луї Петрович Форестьє (фр. Louis Forestier, 1892–1954) – французький кінооператор, котрий від 1910 року працював у Росії. В 1911 році Форестьє зняв як оператор (разом із Олександром Рилло) перший російський повнометражний історичний фільм «Оборона Севастополя». З 1910 по 1919 рік брав участь у зйомках понад п’ятдесятьох картин на різних студіях (Ханжонкова, Дранкова, Єрмольєва, Перського, Талдикіна й інших). З 1920 року Форестьє – оператор кіновідділу Міськради. 1945 року випустив книжку спогадів «Великий німий». Похований на Останкінському цвинтарі в Москві.

Також учителем Голдабенка був обрусліий німець Альберт Кюн, який брав участь як оператор у створенні таких фільмів як «Даєш радіо!» (1925), «Аеро НТ-54» (1925), «Дев’яте січня» (1925), «Троє» (1927), «Позбавлені дня» (1927), «Євреї на землі» (1927), «П’ять наречених» (1929), «Ануш» (1931), «Дитя сонця» («Поема про бавовну», 1933).

Приблизно в 1929 році, за спогадами дочки, Юрій Голдабенко приїхав до Дніпропетровська, де й працював декілька років поспіль кінооператором на кореспондентському пункті. Дочка згадує, що тут родині довелося пережити й голодні 1932–33 роки. 

Цікаво, що Юрій Голдабенко створив 1929-го фільм у співдружності з відомим кіносценаристом, а в ту пору режисером, киянином за народженням Олексієм Каплером (1903–1979) – люди старшого віку пам’ятають його як ведучого популярної передачі «Кінопанорама». 

Отже, режисер Каплер і оператор Голдабенко зняли фільм «Сплав лісу по Дніпру (або «Лісосплав по Дніпру»). У довіднику він зазначений як «культур фільм», виробництво «ВУФКУ» (Всеукраїнське фотокіноуправління, Київ). Цей фільм згадано у кінодовідникові, виданому в Москві в 1929 році за редакцією Г.М. Болтянського. На жаль, сам фільм не зберігся. 

А тепер – про збережені «дніпропетровські» документальні сюжети Юрія Голдабенка. Ось, наприклад, у кіножурналі ВУФКУ №26 (121) з’явився його сюжет, присвячений 5-му окружному з’їзду рад у Дніпропетровську.

На театрі ім. Луначарського (до революції – Зимовий театр, нині театр ім. Горького) прикріплено транспарант «Вітання делегатам 5-го округового з’їзду Рад!» Оператором крупно показані обличчя делегатів, які йдуть до будівлі театру. Тут для делегатів  влаштували торгово-промислову виставку. Чомусь спершу ми бачимо опудало ощиреного вовка. А вже потім стенди з продукцією різних цехів – слюсарно-складального або токарно-механічного... Камера оператора фіксувала на стендах усілякі шпинделі, свердла та інші металовироби, які, на думку організаторів, могли відволікти робітників від хронічних радянських дефіцитів. Потім під звуки оркестру (цікаво зняті оператором інструменти) проходять чи то військові, чи то військовозобов’язані. За парадом спостерігає цивільна публіка. Потім текст сповіщає, що «Американська комсомолка Вам-Вайс і секретар міжнароднього бюра революційних письменників Бела Іллеш вітають пролетаріат Дніпропетровщини». (Зберігаємо деякі особливості правопису 1920-х років).

Якщо афроамериканку з екзотичним ім’ям нам, мабуть, не знайти вже в довідниках, то угорський письменник Бела Іллеш (справжнє ім’я Ліпнер, 1895–1974) був на слуху в радянські часи. Учасник пролетарської революції 1919 року в Угорщині, він після її поразки перебрався до Відня, а в 1923–45 роках жив у Радянському Союзі. Тут у 1925–33 роках працював секретарем Міжнародного об’єднання революційних письменників, був членом правління лівацької організації РАПП. З 1945-го жив в Угорщині. Тож камера Голдабенка увічнила ще порівняно молодого письменника Белу Іллеша у Дніпропетровську.

На параді гарцюють кавалеристи, їхні коні здіймають стовпи пилу, не звертаючи уваги на глядачів. Потім коні тягнуть гармати й з’являється якийсь громіздкий танк, певно, розрахований на залякування світового капіталу. Тим часом афроамериканка подібно генералові підносить руку до скроні. Після цього по площі проходять демонстранти. Діти різних народів несуть транспаранти польською «Нех жийе Польска Републіка Рад!», потім щось осудливе на адресу фашизму литовською й зовсім незрозуміле мовою ідиш... Несуть плакати з діаграмами штрафів, прогулів тощо. З’являються діти в національних костюмах. Американська комсомолка продовжує вітати піонерів, спортсменів... Така вона, міжнародна солідарність трудящих.

Інший хронікальний сюжет Юр. Голдабенка сповіщає «Прискореним темпом йде житлобудівництво». Бачимо як ростуть поверхи будинку. Титри сповіщають, що на будівництві працює тридцять відсотків жінок. І ми бачимо цих «сезонниць» із сіл з молотками й цеглинами в руках... Слідом йдуть кадри з чоловіками, які переносять «на горбі» до двох дюжин цеглин. Потім, щоправда, з’являються якісь крани й хоч якась механізація... 

Голдабенкові довелося знімати й закриття в 1929-му Брянської церкви (потім там відкрили органний зал). Храм забирали у віруючих за рішенням Дніпропетровської міськради від 8 лютого 1929 року  «...на підставі виявленого бажання широких мас трудящих міста». Незабаром з дзвіниці скинуто дзвони. Одеська кінофабрика ВУФКУ випустила 1929 року (№23/118) черговий номер щотижневого «Кіножурналу». Камера кінохроніки увічнила антирелігійний мітинг з вимогою закрити церкву «300-річчя Дому Романових». Показано ораторів. Над банею церкви майорить червоний прапор... Голдабенкові доводилося встигати скрізь.

Ще один сюжет. «Дніпропетрівське. Пролетаріат Дніпропетровщини зустрічає представників української культури – театр ім. Ів. Франка». У місто прибули столичні актори – видно за манерою триматися, по тому, як добре одягнені, як тримають цигарки... Їх зустрічає пролетарський Дніпропетровськ – сірі особи, виснажені погляди. З нагоди приїзду театру – мітинг, на якому  виступає чи то робітник, чи то партпрацівник зі словами заклику, наведеними на титрах:

– Від франківців ми чекаємо такої роботи, що сприятиме ще більшому прилученню пролетаріату Дніпропетровщини до української культури.

Гостей зустрічає хор. Диригент змахує паличкою... У диригенті вгадується постать Миколи Міця – керівника хорової капели «Зоря», що існувала о тій порі в Дніпропетровську.

Один зі своїх кінорепортажів оператор присвятив жінкам-ударницям гвинтового заводу «Червоний профінтерн». «Трудяща жінко, – приліплене гасло до цього сюжету, – за виконання п’ятирічки в чотири роки!» У кінохроніці лаконічно розказано як жінки-робітниці в косиночках і хустках виготовляють цвяхи, зважують і фасують їх.

Ще один збережений сюжет роботи оператора Юр. Голдабенка. «Дніпропетровське. Над містом пройшла неймовірна злива, що принесла велику руїну». Камера показує наслідки руйнівної зливи, відбудовчі роботи... Усе дуже жваво, наочно, зримо. Тут уже пропаганди мінімально. 

Наступний сюжет присвячений відкриттю в Дніпропетровську парку фізкультури й відпочинку для пролетарської молоді ім. Червоного Спортінтерну. До революції це був міський сад, а нині цей парк зветься іменем його засновника – козака Лазаря Глоби.

А от, на наш погляд, найцікавіший з відомих нам документальних сюжетів Юрія Голдабенка приблизно 1930 року. Титри сповіщають: «Дніпропетровське. Проф. Еварницький дає пояснення та поради військово-спортивній експедиції, що мала їхати Дніпровими порогами». Цей сюжет кінооператора дорогий, по-перше, тим, що завдяки йому увічнений академік Дмитро Іванович Яворницький (або Еварницький, як писалося якийсь час). Академік – у старорежимному одязі, в окулярах і канотьє.

Він дає рекомендації спортивного вигляду молодцям, які оточили карту порожистої частини Дніпра. Потім човен зі спортсменами від’їжджає від берега й професор, знявши капелюха, привітно махає молодим людям, що відпливають. Ось учасники експедиції пристали до берега й готують ароматну юшку, смачно куштують її... Сюжет дуже живий, повний соковитих деталей, у ньому немає ще затисненості й заданості чисто пропагандистської хроніки кінця 1930-х. 

Юрієві Голдабенкові доводилося знімати по всій Дніпропетровській окрузі (області замість округ з’явилися 1932-го), їздити й у Кривій Ріг. Ось один з його криворізьких сюжетів «У копальному районі». Сюжетові передує такий текст: «Жвавим темпом йде будівництво нової електростанції на 30.000 кіловат, що охопить всі копальні». Правда, у сюжеті незважаючи на заявлену тему було показано як працюють самі «копальні» (шахти), а не відбувається будівництво електростанції.
 
Восени 2010 року відбулася прем’єра десятисерийного документального циклу «Жива пам’ять регіону» (автор сценарію Олексій Зотиков), який відбив життя Дніпропетровщини за сто років завдяки збереженим кінодокументальним матеріалам. Згаданий у серіалі, нарешті, й кінооператор Юрій Голдабенко, що вписав і свою сторінку в літопис епохи. Правда, на зняту ним епоху ми дивимося вже іншими очами... Ось як висловився про це режисер фільму Олексій Барбарук-Трипільський: «А документальне кіно було потрібне тільки як пропаганда. Про це треба пам’ятати кожну мить, коли бачиш і чуєш всі ці радісні реляції. І будемо вдячні кіношникам 20-х років – не за пропаганду, а за іскри правди, що проскакують між старимо зображенням та нами. Просто все це – умовний код, який треба щоразу розшифровувати...»

Окрім документальних, Юрій Голдабенко став оператором і одного ігрового фільму – «Вогні бесемера» тривалістю 55 хвилин (режисери Павло Коломийцев і Євгеній Косухін, сценарист Вадим Охріменко, художник Юрій Швець), випущеного Київською кіностудією 1931 року. У фільмі знялися актори Володимир Войшвилло, Дмитро Капка, Микола Пальников, Тетяна Токарська. За жанром це виробнича драма. Кінонарис про молодіжну бригаду сталеварного цеху, що боролася за підвищення продуктивності праці. Фільм не зберігся.

У журналі «Искусство кино» 1974 року опубліковані мемуари одного з ветеранів радянського кіно А. Кричевського «30-і роки, роки наших стартів. Записки кінохронікера». Він згадував роки будівництва в Запоріжжі Дніпрогесу, перша черга якого споруджувалася в 1927–32 рр. Ось що пригадував ветеран:

«Всі ми були молоді, галасливі, наполегливі й, мабуть, найбільш розважливими й такими, що часто нас «приземляли», були старші поміж нас: режисер Ольга Победаленко й кіноооператор Петро Голдабенко (тут описка: треба Юрій Голдабенко – Авт.). Ольга давно працювала в кіно, ще на монтажі російських фільмів з Вірою Холодною та Іваном Мозжухіним. А одеський портовий вантажник «дядько Голдабей», як ми його всі кликали, працював помічником у знаменитих операторів Михайла Бєльського й обрусілих німця Альберта Кюна й француза Луї Форестьє. Від них «дядько Голдабей» довідався багато операторських «секретів», тому слова «дядько Голдабей навчив», «дядько Голдабей порадив» значили для нас, молодих операторів, дуже багато».

До речі, звідки узялося це прізвисько «Голдабей»? Спочатку мені подумалося, що це якось пов’язано з давньою назвою Одеси – Хаджибей. Але ось ще одна версія. Можна також побачити зв’язок прізвиська з приїздом до Одеси турецького й радянського кінорежисера Ертугрула Мухсін-Бея (Ertuрrul Muhsin Bey, 1892–1979). В 1925 році він стажувався в СРСР у театрі ім. В. Мейерхольда, в 1926–1928 рр. – режисер-постановник Одеської кінофабрики ВУФКУ. 

З Дніпропетровська Юрій Голдабенко разом з родиною повертається до рідної Одеси, де й працює на Одеській кіностудії. В 1936 або 1937 р. він переведений до Київа. У 1937-му Олександр Довженко почав зйомки фільму «Щорс», де Юрій Голдабенко працює другим режисером-оператором. 

Цікаві спогади про роботу Олександра Довженка і його колег над фільмом «Щорс» в 1937–38 рр. залишив оператор і режисер  студії ім. О. Довженка Олексій Олександрович Мишурін (1912–1982), що зняв серед інших фільм «Королева бензоколонки», а в ту пору працював асистентом Олександра Петровича. Ці спогади «Поруч з Довженком» друкувалися в 1975 році в багатотиражній газеті Київської кіностудії ім. Олександра Довженка. 

Фільм «Щорс» стали знімати ще взимку 1937 року. Група мала все необхідне. На неї була звернена особлива увага. Ще б пак! Фільм знімали за рекомендацією уряду й назвали українським «Чапаєвим». Невідомо скільки сил витратив Довженко, але він домігся будівництва на території київської кіностудії великого корпусу з двома павільйонами – корпусу, що мав і в 1975 році назву Щорсівського. До початку зйомок фільму цей будинок був готовий, і вся знімальна група оселилася в ньому. На широкій груповій нараді Довженко тримав велику промову. Говорив, зокрема, про образи, якими він бачить їх. Зйомки почалися неподалік від Києва в селі Микільська Слобідка... Потім – на Чернігівщині. У зйомках брали участь полк піхоти, полк кінноти і полк артилерії, не рахуючи обозів. Всі чотири камери були в роботі.

Зі спогадів Олексія Мішуріна:

«Вже зовсім потепліло. Сніг майже розтанув навіть на полях. У таловинах зеленіла соковита озимина. І ми разом зі своїми кіновійськами валили чернігівською дорогою на Київ. Це була та дорога, якою йшли колися легендарні Щорс і батько Боженко зі своїми полками. За нами рухався довгий обоз з продуктами, фуражем і похідними кухнями. Усе – як на справжній війні. Тільки ця війна – без жертв.

З піснями в’їжджали «щорсівці» у місто. Довгою гадюкою через Бошівський міст розтягнулися наші війська. Голова цієї «гадюки» була на повороті біля Лаври, а хвіст за мостом у Дарниці. По дорозі в різних точках стояли практикабелі (вишки), з яких оператори вели зйомку: цей похід знімали оператори всіх київських кіностудій і навіть харківська кінохроніки. Біля всіх практикабелів крутилось багато хлопчаків і дорослих, та найбільше їх було біля того, на якому гордо височів наш другий оператор Юрій Васильович Голдабенко – наш Голдабей, як він велів нам себе величати.

За сигналом ракети війська зупинилися, і Довженко на великій операторській відкритій машині поїхав оглядати зйомочні точки.

– Як справи, Голдабей? – проїжджаючи мимо Голдабенка гукнув він.

– Завжди у всеозброєнні! – витіювато скинув руку до свого червоноармійського кашкета Голдабей.

– Дивіться мені! – посварив йому пальцем Довженко.

– Не хвилюйтесь, Олександре Петровичу. Будуть зняті кращі кадри фільму! – гордо заявив він. 

Хтось з перехожих поцікавився:

– Чому зупинилось військо, чому нема зйомки?

– Шукають актора. Бачите, машина проїхала, – заявив байдуже Голдабей.

– Якого актора? Хто потрібний? – посипались питання.

– Потрібний актор-трюкач. Зараз ми повинні знімати кадр, як один богунець стрибає на коні з мосту, а бажаючих плигнути нема, – не змигнувши оком, пожартував Голдабей.

Через натовп пробився здоровань:

– Я стрибну. До кого треба звернутись?

– До Довженка. Він там, через міст, на машині проїхав.

Через кілька хвилин Довженка буквально атакували ті, хто згоден був стрибати з мосту на коні, і як він не відкараскувався від них, як не доводив, що це чиясь вигадка, так ніхто йому й не повірив. Пізніше, після зйомки, про щось здогадуючись, Довженко так і сяк випитував у нас ім’я винуватця, але нічого не домігся. Операторська група була монолітна – лише потім, через багато років, я розкрив йому цю таємницю, і він довго сміявся, приказуючи:

– От же Голдабей... от же невіглас... молодець...»

А 4 травня 1939 року дніпропетровська «Зоря» присвятила цілу третю сторінку фільму «Щорс». На всю полосу помітно повідомлялося: «Завтра на екранах Дніпропетровщини починається демонстрація історико-революційного фільму про легендарного начдива Миколу Щорса». 

На початку 1939 року технікумівську освіту Юрія (Георгія) Голдабенка прирівняли до вищої. 

Починається війна. В 1941 році Юрій Голдабенко разом із родиною та кіностудією «Київнаукфільм» евакуйований до Ташкенту. За спогадами дочки, батько, продовжуючи роботу на «Київнаукфільмі», увесь час перебував у відрядженнях. Мама говорила, що під час чергової експедиції знімальна група потрапила в аварію. Усі зістрибнули з дрезини, а батько скидав апаратуру і його протягло насипом. 

У лікарні в Юрія Васильовича виявили пелагру 3-го ступеня (пелагра могла бути наслідком недоїдання). За три місяці, у вересні 1943 р. його не стало. Поховали Юрія Голдабенка в Ташкенті.

За спогадами дочки «батько був справжній одесит – веселий, дотепний, доброзичливий. Дуже любив нас, дітей. Старший брат, 1925 року народження, добровольцем пішов на фронт, служив у морському десанті. Я й молодший мій брат, котрий народився в 1940-му, були з батьками в евакуації в Ташкенті».

Сама Олександра Георгіївна в 1953–1996 роках пропрацювала монтажером на студії ім. Довженка. Про неї можна прочитати в кінодовіднику «Кіномистецтво України в біографіях» (Київ, 2004).

Дивно, але місця для статті про її батька в сучасному кінодовідникові чомусь не знайшлося...