Співачка

Дощ, що пройшов рясно над містом, пошумів за річку, грім доносився щораз глухіше. Знову розвиднилось, хоча перед тим уже дехто думав, що це вечір. Над Дніпром звелася радуга, з’єднуючи береги барвистим високим мостом. Вибрело сонце, і клени, паруючи, задимилися на. проспекті світлим зеленим димом. Весь проспект задимівся від гори і донизу, як розкішна зелена ріка.

Напроти одного з високих будинків, від якого тепер залишились самі задимлені стіни, перехожі на тротуарах раптом зупинилась, почувши пісню. Звідки вона? Звідки вона в цьому окупованому німцями місті, де вже скоро рік, як люди і говорять, і ходять, озираючись?

З гори, серединою проспекту, йшла між деревами немолода боса жінка у вінку, в національному вишитому вбранні і співала. В руках вона тримала букет живих червоних троянд і несла його перед собою прямо, як несуть свічки з церкви у страсну ніч. За співачкою шумливою прецесією бігли обшарпані радісні діти. На деякій віддалі тяглися і цікаві дорослі, наче соромлячись підійти ближче до дивної жінки. Обличчя її було висохле і біле, як з крейди, виснажене до краю. Проте, співаючи, вона весь час всміхалася дивно-урочисто, наче виконувала якийсь обрядовий псалом. А співала вона одну лише пісню: «Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, як млиновеє коло»... Кінчивши, знову починала те ж саме, не перестаючи всміхатись своїми тонкими безкровними губами.

Поліцай, що стояв на перехресті, забачивши незвичайний похід, кинувся було, щоб затримала жінку. Але хвора, високо тримаючи голову, так упевнено наступала прямо на нього, посміхаючись, що він одвернувся, згорбившись. До того ж її пісня нічим не загрожувала німецькій владі. У цей момент поблизу на асфальті, якраз напроти процесії, зупинилася легкова машина. З неї вискочило декілька німців, військових і цивільних. Ту ж мить поліцай, втягнувши голову в плечі, кинувся до жінки.

– Хто співав? – закричав він, боком оглядаючись на німців. – Що за пісні?

Один з німців махнув йому рукою, щоб не чіпав жінки. Поліцай, козирнувши, відсторонився. Довготелесий цивільний німець з закоченими рукавами забіг наперед співачки і клацнув фотоапаратам. 

А вона йшла не зупиняючись.

Німець забіг з іншого боку і знову клацнув. А вона йшла і співала, не помічаючи нікого.

Німець підійшов до своїх, і вони жваво заджеркотіли, проводжаючи поглядами співачку. Фоторепортер хвалився, що це мають бути чудові кадри. Екзотіш. Вже завтра вони полетять в Європу і читачі берлінських, паризьких, брюссельських газет побачать, як щасливо живуть українці під німецькою егідою. Народне гуляння надвечір. Шпацірганг.

А співачка все йшла, не дивлячись під ноги, не обминаючи теплих дощових калюж. Коли вона ступала у встояну воду, то небо в тій воді, враз оживаючи, починало тріпотіти блакитними крилами. А як виходила, то ноги, сполоскані дощовою водою, були такі чисті, наче не торкались землі.

Кожного, хто попадався їй назустріч, вона зупиняла. Ставши напроти зніяковілого перехожого і заглядаючи йому в саме обличчя, вона співала йому свою пісеньку, наче втішала. «Ой, зійди, зійди, ясен місяцю...».

А то була якась бабуся з торбою качанів, або муляр, весь заляпаний вапном. Вони не знали, що їм робити і що казати, а діти навколо дуже тим втішалась і вистрибували. Потім співачка, все так само ласкаво заглядаючи бабусі чи мулярові в вічі, шепотіла їм твою жіночу таємницю:

– Я йду на побачення... – І поправляла вінок на голові, вже де-не-де охопленій сивиною. – Вибачте, я поспішаю...

І поглядала на руку, наче там був годинник.

– Горе ти наше, – хитала бабуся головою вслід хворій. – Сльози ти наші.

Діти знову бігли за нею отарою, як вівці за пастухом. Дивно було, що вона досі не захрипла. Вона співала весь час невтомно і легко, як пташка. Лунке надвечір’я, високі з вигорілими вікнами будинки гучно резонували її пісню. Здається, не паруючим зеленим димом кленів, а тільки тим співом був сповнений весь проспект. «Ой, зійди, зійди...».

Процесія росла і росла. Ті, що не наважувались бігти за співачкою посередні проспекту, йшли по тротуарах, не зводячи з неї очей. Давно, давно вже не лунала тут пісня. Давно вже не ходили цим проспектом дівчата з квітами в руках, з веселими обличчями. Вже скоро рік, як по цих тротуарах гримлять дерев’яні ерзац-підошви, завезені сюди з колись багатої Європи. І зараз, повертаючись з роботи, робітники мовчки вистукували своїми дерев’яними спецівками, як каторжники. Тому святкове яскраве вбрання хворої так вбирало очі перехожих. І ця гаптована біла сорочка, і квіти, і висото піднята голова в вінку – все нагадувало той час, коли цим проспектом текли святкові демонстрації, шелестіли знамена, гриміли оркестри. Не догадувались німецькі офіцери, проходячи мимо, що та сорочка, далеко біліючи, говорила зараз, як прокламація.

Процесія за жінкою довшала, а ще більше похмурих людей посувалось паралельно їй тротуарами. Коли співачка проходила повз німецького лазарету, солдати, повилазивши на вікна всіх поверхів у самій білизні, щось весело їй вигукували і махали милицями.

– Недоламані, переламані, – закричали діти у вікна, раптом стаючи серйозні і люті, як звірята, ніби інтуїтивно відчувши на собі обов’язок захищати цю хвору жінку проти глуму чужинців.

А вона, не обертаючись до вікон лазарету, проходила далі, співаючи і гордо тримаючи перед собою свої червоні квіти. Здавалось, їй і справді конче потрібно встигнути на якесь побачення. Сонце сховалось за елев

атор і одразу потемніло. Тільки на горі, в кінці проспекту, клени ще висвічували вогнем, як малахітові.

Нарешті співачка, вийшла на привокзальний майдан. Натовп зненацька загув, ніби те, що постало перед його очима, він бачив уперше. На майдані, на тому місці, де колись стояла трибуна, коли місто зустрічало папанів ців, тепер стояли шибениці. На них ще висіли міські партизани, скарані напередодні за диверсію в депо. Побачивши їх, співачка ще більше простягла вперед свої квіти і голос її задзвенів з новою силою. Тепер навіть діти перестали сміятись. Натовп, зійшовши з обох тротуарів, оточив співачку тісним колом. Водопровідники, що працювали серед майдану біля відкритого колодязя, припинили роботу, задивившись на жінку. Один з них саме вилазив з ями і співачка, наблизившись до нього і, ласкаво заглядаючи йому в очі, проспівала свій радісний псалом. Водопровідник червонів і сопів, закриваючи люк.

– Хороші в мене квіти? – питалася вона водопровідника. – Це я на побачення, це йому. Он він, третій зліва.

Вона вказала квітами на шибеницю і очі її спалахнули ніжністю. Обличчя її ставало дедалі ясніше, а натовп хмурнішав.

– Он він, третій зліва. Він не горбатий, він стрункий, він красунь... Дозволи пройти, я поспішаю.

Вона знову глянула на уявного годинника.

Брязкаючи підковами, чітким кроком підійшли німецький фельдфебель і поліцай. Не кажучи нікому слова, вони врізалися плечима між людей, пробиваючись туди, де бачили голову у вінку. Натовп навколо хворої одразу зімкнувся, мов кільце. Німець і поліцай, працюючи ліктями, спочатку трохи продерись між натовпом, а потім їх так стисли, що вони не могли податись ні вперед, ні назад. Фельдфебель все хотів свистіти, але ніяк не міг добути руки, щоб впіймати свисток, який висів у нього на шнурку, біля бокової кишені.

– Що ви з неї хочете, – гукала якась висока літня жінка до німця. – Вона хвора. Я її знаю...

Німець сопів, мовчки тупцюючись на одному місці.

– Герр фельдфебель! – закричав поліцай. Якийсь юнак з голими грудьми ляпнув його долонею по спині і на мундирі відпечаталась білим: «жлоб»

– Хто вдарив?

– Вдарив? Тебе ще не били, – спокійно сказав другий юнак у брезентовій куртці. І теж ляпнув поліцая по спині. Відпечаталось: «Іуда».

Вечоріло.

– Я її знаю! – гукала та ж висока. жінка. – Це моя сусідка. Вона була артисткою, і при цих мусіла їхати на село міняти останнє оте вбрання, що на ній... Повернулась, а його вже повісили. Івана Львовича, чоловіка...

– Хто б’є?

–  Терпи!..

– Вона і вчора сюди ходила. Але вчора вона ще не була така...

Натовп вирував і ремствував усе погрозливіше. Кожному хотілося захищати зараз цю хвору співачку, що тріпотіла, біліючи, у центрі, як листівка. Хотілося власним тілом заступити, щоб не мацали її, чисту, чужі, грубі руки.

– Хто б’є? Задушите! – репетував поліцай, припертий з усіх боків, а навкруги співачки було вільне коло, наче вона була заворожена. Перевівши погляд понад шибениці, над високий темний елеватор, вона знов заспівала, дивлячись радісно в небо. «Ой, зійди, зійди...». Квіти були високо підняті в її руці, наче стяг.

Німець щось хрипло гаркнув, з нього злетів кашкет і всі одразу побачили, який він рижий. Доки жінка співала, в натовпі відбулася якась коротка блискавична сутичка. Було чути, як брязнув об камінь люк, відкриваючись, хтось глухо ойкнув і люк ще дужче задзвенів, закривившись. Кілька пар дерев’яних колодок уже стояли на ньому. Ні голосу німця, ні голосу поліцая вже більше не було чути.

– Товариші! – сказав простоволосий юнак у брезентовій куртці, стоячи на люкові. І це давно нечуте звертання було зараз всім до безкраю рідне. – Товариші!

Співачка на півслові урвала пісню і перевела погляд на присутніх. В цю мить ніхто не сказав би, що вона хвора. В її великих розумних очах під вінком ще відбивалася вся безодня вечірнього неба, в яке вона щойно дивилася. Бо хоч сонце зайшло за горизонт уже давно, проте легенькі хмароньки ще наскрізь світилися ним.

Перша публікація: Гончар О. Співачка // Зоря.– 1946.– 10 лип.– (№ 138).– С. 3.

Фото з сайту: http://www.litsa.com.ua/show/a/751