Шепітько Ганна Семенівна
Ганна Шепітько: «Душі святої мудрості перлина»

Що мені в світі треба?
Спокою й сині неба.
Більше за все – любові
до Батьківщини й слова.

Ганна Шепітько

Ганна Семенівна Шепітько народилася 25 серпня 1943 року в селищі Губиниха на Дніпропетровщині. 1961 року закінчила Губиниську середню школу, працювала. 1969 року закінчила філософський факультет Київського державного університету, викладала філософію у Львівському університеті імені Івана Франка. 1977 року Ганна Шепітько захистила кандидатську дисертацію за темою «Гносеологічні проблеми передбачення», отримала кандидатський ступінь, 1979 року була обрана на посаду доцента кафедри філософії.  Авторка шістнадцяти наукових праць.

1984 року вона переїхала до Дніпропетровська, працювала в університеті на посаді доцента кафедри філософії, через деякий час перейшла на роботу до українського музично-драматичного театру ім. Шевченка на посаду заступника головного режисера з літературної частини та репертуару.

Паралельно з викладацькою та науковою роботою Ганна Шепітько постійно займалась літературно творчістю, писала вірші. Перша книга поетеси «Весняні сходи» побачила світ у 1971 року. Писала українською та російською мовами.

Співавторка книги «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я (1883–2008)» (2009, Дніпропетровськ). Авторка книг «Весняні сходи» (1971, Київ), «Моя весна» (1980, Львів), «Відкриття» (1988, Львів), «Час говорить» (1991, Дніпропетровськ), «Обпалена зірка» (1992, Дніпропетровськ), «Вічне» (1993, Дніпропетровськ), «Спалах пам’яті» (1998, Дніпропетровськ), «Цветы тривоги» (2000, Дніпропетровськ), «Самарська веселка» (2001, Дніпропетровськ), «Сонячні мелодії» (2007, Дніпропетровськ), «Тягар усміхненої долі», збірки пісень «Співоча гілочка» (у співавторстві).

Нелегкі життєві і творчі випробування лягли на її долю. Напівголодне повоєнне дитинство, виснажливі колгоспні будні:

Дитинство бідне втомлювало нас.
Злиденна юність душу гартувала.
Не знало серце шику і прикрас.
В думках лиш мрії пишно вирували.

Але потяг до знань привів молоду дівчину до філософського факультету Київського університету. Навчаючись, пишучи наукові статті, викладаючи філософію у виші, протягом всього життя Ганна Шепітько не покидала поетичне перо. Видала понад 13 збірок віршів, у яких прочитується екзистенційна тривога авторки щодо можливості реалізації людини в суспільному середовищі, де нівелюються такі базові вартості як совість, честь, порядність, чесність, відповідальність тощо. Діапазон її творчості дуже широкий, мало вивчений але боротьба за духовність людини – це наскрізна тема творчості поетеси.

Підступна недуга внесла небажані корективи в її життя, довелося відмовитися від наукової та викладацької діяльності. Але залишилося Слово, вірність якому зберегла до останніх своїх днів. Саме воно додавало сил, душевної наснаги:

Мої слова принадні, не захланні,
бо в них чуття справжнісінькі живуть.

***

В словесних шатах знов шукаю смислу,
Який би щедро відродив сумління
І долю не зурочив променисту,
Благословив підказку Провидіння…

Поезія Ганни Шепітько – це інтелектуально-філософська лірика зі своїм баченням дійсності, філософським світоглядом, її діапазон – від ніжної інтимної лірики до громадянськи наснажених віршів. Вірші її несуть світ добра, людяності, чистоти, сповнені боротьби за духовність людини. Поетка не втомлюється закликати людей пізнавати світ, сенс буття, себе і своє єство, щоденно прагнути високого. Пізнання ціннісних орієнтирів життя, час і простір яким не підвласні – головне:

Ми – космічної сили сини!
І тримаєм життя на землі,
Хоч високі ми, а хоч малі.
Запасні ми легені створінь,
І на нас пада Богова тінь.
Під землею ж бо корні живуть,
Їм померлі своє віддають.
Це розплата за вік на землі,
За цвіт сонця у синій імлі.
Є дерева, є Богова тінь,
Від якої у серці – світлінь.

Перша поетична збірка Ганни Семенівни Шепітько «Весняні сходи» вийшла у 1971 році, далі будуть збірки «Моя весна» 1980 р., «Відкриття» 1988 р., та вже стало видно, що в літературу прийшла професійна поетеса. Її планка професіоналізму зростає з кожною книжкою. Поетичні образи, думки вона черпає з потужного шару філософських знань:

...Сили душі не спроможні долати шаради,
вмій до причин головних і основ додивитись!..
Хочеться жити живому і мертвому навіть,
смерть невід’ємно пульсує у жилах живого.
Смутку багато у нашій звитязі і славі,
здатен боротись за себе і голос німого!..

Філософічність образного мислення, заглибленість у вічне питання сутності буття, мрійливі відтінки сповідально-інтимного характеру, зажурливість, а інколи піднесеність – такий характер роздумів і стверджень поеткою вічного, незнищеного.

Ще у 1982 році Ганна Семенівна відзначила свій дебют гарними поетичними мініатюрами:

Все мені любе –
І ранок у хустці з туману,
І сонце на ніжнім барвінку,
І крик перелітних птахів ув осені над головою,
І тиха зажура верб біля ставу,
І мова жінок на току під зорями,
І безмежна кількість того,
Що живе… поза словом.

***

Золотою рибкою
пливу понад берегом
своєї зрілості
і оглядаюсь
у дитинство…

***

Під крутим обвалом пам’яті
пролягає
дорога,
що недавно ще
була моєю.

***

До міста вже ніч пригорнулась.
Стихають прискорені кроки.
Лягають рядки на папір,
Мов ласка
на втомлені плечі.

***

На акаціях наших
Горлиці
Розмовляють із небом синім,
Розмовляють із вітром чемним –
Про весну все свою розказують,
І мені так приємно слухати.

Філософ і поет – це поєдналося в маленькій тендітній жінці, яка все життя пізнає світ і саму себе, душа її в коловороті подій намагається бачити вищий смисл у буденному і вічні пошуки ідеалу Людини, Краси, сповідання гуманістичних цінностей буття.

Соціально-філософський зміст мають збірки поезій в період побудови незалежної держави «Обпалена зірка» 1992 р., «Вічне» 1993 р., «Спалах пам’яті» 1998 р., «Самарська веселка» 2001 р.

Це роздуми про долю України, народу, землі, довкілля, культури, ролі поета і його слова, мови. Осмислення подій 1991 року, духовне оновлення незалежної країни, шлях національного самоусвідомлення у віршах:

Хто зачерпнув козацької відваги,
хто звідав щастя волі й боротьби,
нестиме в серці до могили стяги
і власної державності плоди.
Хоч ці плоди гіркотні і пекучі,
та все ж вони з надії і добра.
Ми – українці, козаки везучі,
прийшла й до нас омріяна пора!

***

…Собі вернула рідна Україна
вінок лавровий, пісню молоду.
Як ніжна Афродіта з хвиль і піни,
цілунки моря ронить на ходу.
Веди в майбуть, кохана Україно,
ти свій народ з наруги та біди!
Ти будеш жити, як і всі країни,
що мають власну пам'ять і сліди!

Г. Шепітько не просто живе болями людей, а й вірить у їхнє краще майбутнє.

...Історії могутній корабель
під хвилі кидало чужі зненацька,
хоч зводилося сонце із шабель,
та завмирало у могилах братських...
Але на тлі космічних веремій
ми ще вціліли якось недвозначно,
бо кожен з нас хоч крапельку зумів
зневажить смерть, наругу чи обачність!..

«На грані символів» – поетична збірка ліричної розмови автора з читачем про найсокровенніше: любов до матері і Батьківщини, коханого, друга і просто співвітчизника, про життя, яке оточує.

Перед нами постає одухотворена природа українських полів і степів, зірок у небі та людських доль і характерів.

Я вся в роботі… Праця – мій кумир.
Вона, немов весни квітучий вир!
І забуваєш з нею підлий світ,
який глитає силу літ!...

Та я рахунків строгих не веду,
дорогою своєю лиш іду…
Космічне море рай колише мій
я в ньому – квітка ніжна, зрозумій!

Для ворогів – є стріли вогняні,
вони – невидимі, та при мені..
Збагачую… Збагачуюсь і я
та щось порожня калита моя…

Мотиви творчості поетки – боротьба за духовність людини, заклик до сучасника прозріти і пізнати справжній сенс буття, прагнути до високого, викорінювати ницість, міщанство. Постає проти виродження духовності:

Скиньмо ряси старі,
фарисейські бридкі ковпаки,
Що від істини в темряву кличуть,
І збудуймо добра власний дім,
не чужий – на віки,
Щастя руху такому я зичу!

Ганну Шепітько хвилює мовна пам'ять людини, призначення поета нести свій хрест до кінця:

…І поет в цьому колі –
не виняток долі святий.
Величаво ми серце несем,
поки грім його гряне.
А потому незнані шляхи
нам належить пройти.
Тож ніде і ніколи
себе хай не зраджу я, пробі.
Хай достане снаги мені
все перейти до кінця.
І тоді, коли й доля мені
своє виразить «проти»,
я під ноги не кину свого
золотого вінця.

***

Поет, самопожертва і народ –
це триєдині в мандрах іпостасі…

***

Поет є скрізь поет і не інакше,
Обранець долі він, як соловей.
Своє життя везе неначе ракша,
Щоб розряджати думкою людей.

Що прекрасніше є від того,
Що звемо ми зростанням душі?!
Це не звиви холодних вужів
Чи каліцтво на тлі живого!

***

Чом же мову свою ти кинув
і блукаєш у нетрях чужих?
Чи доріг не здолаєш крутих?
Чи боїшся випрямить спину?
Боюсь без праці душу змарнувати.
Боюсь останнє втратити в житті.
Це мову рідну забуттю віддати.
Клейноди духу скривдити святі.

…І де майбуть вивершують народи,
нехай квітує нація моя.
Тож сміло всі – борімось за свободу,
поки не вмерла вірності зоря!

Авторка пише про призначення поета:

Поети нам шукають рими:
Бліді, змарнілі, наче світ.
А їм би побувати в Римі
На схилі верховіття літ…
На тлі розкішної природи
Зітхнути вільно хоч би раз…
І зацвіли в сонети, оди,
Як зоресяючий топаз!
І радість вільної стихії,
Зустрівши родичів своїх,
Серця довір’ям обігріла б
В обіймах сонця, моря, втіх.
Самі б затанцювали рими,
Випереджаючи сюжет,
Бо Муза розкошує з тими,
Слова де зібрано в букет…
Красу вона найбільше любить,
Бо не старіє в ній сама!
Одноманітність крила губить,
Коли в ній легкості нема…

Поетка бореться за чисту «екологію душі» через дивосвіт земляків-селян, образу Матері. Багато хвилюючої поезії Ганна Семенівна присвятила своїй матері Олені Якимівні Шепітько, яка теж мала поетичний дар, писала ліричні вірші:

Дари земні, дари небесні
В особі матері зійшлись.
Зірки світили людям чесно –
Материки в словах збулись.
Поміж народами святими
І мій народ, як Божий цвіт,
пишається, бо є вродливим
шляхетний серця моноліт.
Його страждання: мати – доля
добру служила стільки літ…
І нічия лиха сваволя
Не перетне весни політ.

Ганна Шепітько (під псевдонімом Святослава Дніпрова) видала поетичну збірку-сповідь творів матері. Попри всі біди і негаразди нелегкого життя, залишилася мудрою людиною. Вірші доньки і матері перегукуються глибиною любові до рідного краю, закоханістю в красу природи і широсердних людей. Проникливість, хвилюючий ліризм, віра в краще, заклик до витривалості, чесності і працьовитості, почуття любові до батьківщини, прагнення добробуту і благополуччя, як для себе так і для народу України – наскрізні мотиви поезії матері та доньки. Знати своє коріння теж важливо:

Хто працювати вміє, ходить вельми довго
Землею пращурів-дідів своїх,
Тому і зиск вони придбають добрий з того,
Ніхто не покепкує лихо з них!

Олена Шепітько

«Спілкуюся з Богом —
безбожно та щиро…
Надихавшись смогу,
приборкала крила…
А сили всевишні
той смог перемелять,
думки мої пишні
мандрівочку стелять…
Зозуля-матуся
своє відкувала…
На все так дивлюся,
як мама казала»…

Побачити вищий смисл у простому, як-то у мудрому жесті бабусі, що «хліб взяла й перехрестила», авторка утверджує споконвічні ціннісні критерії народного буття. Поряд багато неправди, бруду, болю, кривди, зла, душа болить, але може буди просвітління, треба шукати. Віднайти ланцюжок від маминого світу сільської трудівниці до великого світу пізнання вищих законів духовності.

Авторці притаманна й інтимна лірика, спостереження, глибокі переживання в ранній поезії, тривка дружба, повага до іншої статі:

Мовчати, мовчати, мовчати…
Слова хай спочинуть в серці,
Для мене це вперше – стрічати
Щасливі хвилини. Не сердься…

Що, може, я дивною здамся
Або непривітною, злою.
Коли ти лиш тільки вітався,
Я вже розцвітала тобою.

Зізнання в любові до рідного краю, в якому вбачає сутність буття і святиню:

Допоки небо буде зватись небом,
допоки сонце в небі буде жить,
моя душа витатиме над степом
і буде волю, як орли, любить.
…З минулим розмовляю, а в майбутнє
Душа в напрузі крила розправля…
О краю мій! В тобі – святе і сутнє!
Без тебе я – мов кволе немовля!

Природа для Шепітько – вічний храм, її хвилюють проблеми довкілля, лихо Чорнобиля:

Під смогом задихається земля.
Легені наші корчаться від болю.
Ссе молоко отруєне маля.
І жайвір не співа над нашим полем.

Спинися, мить! Народ мій у біді.
Йому потрібно вилікувать груди.
Ліси вже не зелені, а руді.
Яке ж здоровя в нас від того буде?!

Напевне, ми усі – одна жива клітина,
що в організмі космосу бурлить.
Без повноцінних фарб не визріє картина.
Без іскри серця горе не болить.

Ні, не моя вина, що світ такий жорстокий.
Я в ньому – тільки ніжний дивоцвіт.
Без віри в доброту я не зробила й кроку.
Так ключ без вожака не йде в політ.

***

Тебе засмучено, як і мене, Вкраїно…
Чорнобиль розіп’яв нас на хресті!!!
Мене отрутою словесною труїли,
плюндруючи місця твої святі…

Усі поетичні збірки Шепітько об’єднані одним – філософське пізнання світу через самопізнання, гуманістичним пафосом. Багато поетичних присвят авторка створила для письменників, артистів, діячів культури, в яких звучить ідея безсмертя їхніх імен, плинності життя, ударів долі та діяння їх нетлінні, житейська мудрість у словах:

Як білий сніг, у землю я ввійду,
Як чистий сніг, озимину прикрию.
І в цьому щастя вищий смисл знайду,
І цим вину невинную я змию.

І як актуально в цю важку для нашої країни хвилину звучать рядки Ганни Шепітько, яка щиро любить Україну, рідне Присамар’я, планету в цілому:

Нам ще належить духом возсягнути.
Нам ще потрібно вчитись до пуття,
щоб Україні душу повернути
і заборони скинути з життя.

Це перший крок до спільності, єднання
усіх живущих зараз і колись.
Щоб з ниви українського братання
зелені сходи нації звелись.

***

Патріотизм – не хрест на пишній шиї,
не капелюх, не зачіска, не плед.
Патріотизм лиш серцю зір відкриє
і поведе всю націю вперед.
Хто Батьківщину в серці носить,
Той привілеїв і не просить,
А зором, мудрістю, знаннями
Їй служить, як пісняр – піснями!

***

Не може правди бути і не бути.
Вона розтрощить всякі бункери.
Народ себе не може сам забути,
де світиться чеснот зоря з гори.

Галина Маняко з Арізони присвятила поетесі Ганні Шепітько вірш, датований 1985 роком:

Ти не одна. Ти чуєш? Не одна,
Хоч трунку долі випила до дна,
Хоч вороги вбивали тебе в спину,
Та ти не зрадила батьків і Батьківщину.
Зазнала ти не раз зміїні жала,
На вогнищі інтриг сто раз палала
Та високо тримала знамено,
Бо майоріло правдою воно.
Із попелу зневіри і облуди
Ти піднялася з мальвою у грудях…
…Ти не одна. Ти чуєш? Із тобою
Серця палають, сповнені любов’ю…
Вони не зрадять і, як ти, підуть
Мостити Батьківщині щастя путь.
Щоб наш народ розправив гордо плечі,
Щоб не минали нас ключі лелечі,
Щоб кожна мити над маленьким сином
Співала колискову України!..