Хініч Ігор Анатолійович
Ігор Хініч. Поза стереотипами

Я так багато чула добрих слів про нього від колег, що мені дійсно не за журналістським завданням, а за покликом душі та цікавістю була необхідною ця зустріч. Дніпропетровська філармонія імені Леоніда Когана під керівництвом заслуженного працівника культури України за останні роки чотири й дійсно змінилася до непізнавання і репертуарним обличчям, і якістю виконання, і умовами, в яких опинилися творчий колектив закладу та глядачі. 

Тому розмову з Ігорем Анатолійовичем Хінічем, я розпочала саме з того, яким повинен бути директор для того, щоб результати його діяльності робили нову історію та ім’я очолюваному ним закладу.

Шоста симфонія Чайковського, дискант та неаполітанські пісні

Він народився і виріс у Дніпропетровську і вперше потрапив на концерт до філармонії, коли йому виповнилося шість років. Його дуже вразила людина з диригентською паличкою, як пізніше з’ясувалося – це був легендарний Кирило Петрович Кондрашин, і маленький Ігор назавжди запам’ятав, що виконували тоді шосту симфонію Петра Ілліча Чайковського. 

Було це у залі на тодішній вулиці Дзержинського, зауважу, що філармонія мала два зали: у ПК «Ілліча» для естрадних і театральних вистав, а на Дзержинського виконували класичний репертуар. Вдома захоплений Ігор порозсаджував на стільцях улюблені іграшки, серед яких були і автомобілі, роздобув якусь паличку і заходився диригувати. 

Пізніше він слухав і бачив багатьох відомих і великих диригентів і музикантів світового рівня: Євгена Мравинського, Володимира Федосєєва, Євгена Свєтланова, Давида Ойстраха, Леоніда Когана, Святослава Ріхтера, Тому, коли закінчував школу, питань де навчатися, не було – звісно у Дніпропетровському музичному училищі (зараз Дніпропетровська академія музики ім. М. Глінки).

«Я мав дискант, голос для хлопчика дуже цікавий і полюбляв виконувати неаполітанські пісні, – згадує Ігор Анатолійович. – Неодноразово запрошували мене виступати на телебачення, а найвдячнішими слухачами були сусіди. Ми жили у так званому внутрішньому дворі і були дітьми дітей Другої Світової війни. Жили однією великою родиною, тому концерти такі організовувалися дуже часто. 

Це був час, коли глядацьки смаки у місті формували театри, філармонія та цирк. І потрапити на концерти було дуже важко, не кажучи вже, про те, щоб купити абонемент до Театру опери та балету, який відкрився тоді у Дніпрі. Це було неможливим протягом перших двох сезонів, тому що для міста технічної інтелігенції відкриття такого об’ємного музично-хореографічного світу було справжнім чудом».

Ігор закінчив музичне училище, диригентсько-хоровий факультет, у чудового педагога Анатолія Кулагіна і поїхав до тодішнього міста Горький (нині Нижній Новгород) вступати до консерваторії. Але ж тоді він був серйозно закоханий у дівчину з Дніпропетровська. Успішно склавши іспити, він повернувся, сказавши батькам, що іспити не подолав. Він не уявляв свого життя без коханої і з нею вже понад 30 років. 

Бажання творити, відповідальність і репутація

Iгор Хініч вступив до Криворізького державного педагогічного інституту на музичне відділення, закінчив його і працював викладачем у загальноосвітній школі Дніпропетровська. Був провідним педагогом, а коли написав заяву на звільнення, відпускати довго не хотіли.

Але йому завжди хотілося творити по максимуму і більшу частину свого життя він працював із дітьми. Після звільнення зі школи Ігор Анатолійович організував разом із дружиною дитячий колектив, де був уже керівником. Йому це було цікаво, тому що на цьому творчому полі проявити було можливо не тільки таланти хормейстера, який чудово знається на вокалі, а й організатора концертів, фестивалів тощо. До того ж весь час він був одержимий бажанням не просто керувати людьми, а робити щось глобальне, корисне та необхідне.

Історія філармонії, яку свого часу закривали, яка мала за останні десятиліття не одного керівника, була доволі складною. Отже приймати цю посаду чотири роки тому означало не на лаврах почивати, а працювати важко та відповідально. Це була пропозиція, від якої можна було відмовитися, але ж Ігор Анатолійович погодився не вагаючись. На той час він був керівником КП ансамбль «Сузір’я Придніпров’я» – великого колективу, до якого входило безліч дитячих гуртів, і на той час «Сузір’я» працювало саме на базі обласної філармонії. 

Після призначення він одразу ж запросив до співпраці на посаду художнього керівника свого друга Олександра Вітольдовича Соколовського. У місті обох знали як високопрофесійних і порядних особистостей, тому коли попервах виникали питання з технічним обладнанням і апаратурою, багато хто допомагав. Починати доводилося, м’яко кажучи, в складних умовах, а дати філармонії новий старт на гідній творчій і технічний основі було вкрай необхідно. Справою творчої честі, можна сказати.

Директор-менеджер та маленькі душі

«Директор сьогодні це, перш за все, – менеджер. З урахуванням новітніх технологій і того, що диктує нам життя, професійно знатися тільки на музичному або ж драматичному напрямках, з огляду на специфіку закладу, невірно. Це – лише стереотип з минулого, – продовжує нашу розмову Ігор Анатолійович. – Так, директор повинен розуміти ту галузь, якій присвячена його професійна діяльність, але він, перш за все, людина, яка керує цим великим механізмом, випрацьовує стратегію розвитку колективу. А стратегія полягає у двох складових: якісний кінцевий продукт і прибуток. Якщо вони сходяться, то робота ведеться у вірному русі, і заклад є популярним і відвідуванним». 

Перше, що зробив Ігор Анатолійович на своїй посаді та чим, безперечно, пишається, – це відновлення дитячого симфонічного абонементу. «Так, за роки Незалежності країни багато чого здобуто: розбудова, нові дороги, дитячі садки, школи, але фінансування культури за остаточним принципом дається взнаки. Тому, якщо дитині в її маленьку душу не вкласти інтонацію, пов'язану з найкращими зразками музики, літератури, драми, живопису, кінематографу, – покоління стає втраченим. Польща, наприклад, за роки Незалежності багато чого здобула і перебуває не на останньому місці у Європі. За 25 років там побудовано десяток філармоній, гарні зали, чудову акустику, інфраструктуру, і я по доброму заздрю їхнім можливостям. Але ж зали порожні. Тому нагальним є питання втраченого покоління 25-річних, і повернути їх у зали вкрай важко, але необхідно. 

Тому можливість слухати музику та відвідувати філармонічні зали з юних років це – не моя забаганка, а загальна необхідність, загальнодержавна, якщо хочете. І після відновлення дитячого філармонічного абонементу до глядацької зали повертаються діти. Так, це дійсно нелегка та кропітка робота, як із директорами загальноосвітніх, так і музичних шкіл, але ми рухаємося у цьому напрямку впевненно. І коли я бачу цих дітей із батьками на вечірніх концертах класичної музики, то розумію, що все недарма». 

Філармонічний бренд, вибрані виконавці і два початки

«Відвідуваність наших концертів, безперечно, впливає на наш Академічний симфонічний оркестр, який дійсно є брендом не лише в Україні, а й поза її межами. Зараз його художнім керівником є заслуженний діяч мистецтв України, лауреат Національного конкурсу диригентів, дипломант міжнародного конкурсу імені Сергія Прокоф’єва Наталя Пономарчук. Це дійсно гідний колектив, зі своєю історією, традиціями, великими іменами і намаганням передати весь цей скарб молодим виконавцям, які у нас працюють». 

Зауважу, що Хінич помічений і в тім, що завжди послідовно відстоює фінансові, технічні, творчі питання, відкриваючи багато владних кабінетів. І саме з його призначенням вирішилося питання з гідним коєфіцієнтом для музикантів легендарного філармонічного оркестру. 

«Олександр Вітольдович Соколовський зібрав до філармонії найкращих виконавців міста, лауреатів міжнародних і всеукраїнських конкурсів і фестивалів: Юлію Мандіч, Зінаїду Чепу, Вадима Кочеткова, Олену Ледовську, Юрія Головіна, Ольгу Ованесову, Катерину Миколайко, Олену Вороніну, народного артиста України Івана Шепелєва. Він зміг у всіх запалити іскру, надати їм впевненість у тому, що вони є професіоналами найвищого рівня. Не просто виконавцями, а вибраними виконавцями, які можуть претендувати на високе місце у мистецтві, і те, що вони роблять, є подарунком для людей.

До речі, ми єдина філармонія в Україні, котра поєднує у виставах на паритетній основі драматичний і музичний початок і робить справжні міксові проекти, які викликають велике захоплення наших аудиторій. Можна сказати, що ми рухаємося своїм власним окремим репертуарним шляхом. Так, симфонічний оркестр лишається нашою візитівкою, але ж і ансамбль бандуристів «Чарівниці» (художній керівник заслужений працівник культури України Світлана Овчарова), і камерний ансамбль Evedans (художній керівник Руслан Фролов), і арт-балет «Каданс» (хореограф Марія Сашенкова), і джаз-оркестр DNIPRO-BAND, під керуванням Юрія Іщенка, і вокал-шоу «Консонанс» (художній керівник Євгенія Нічвєєва) – насичують філармонічний репертуар сучасними, різноманітними та яскравими інтонаціями». 

Інформаційний простір, запити часу, директорська передова

«Сьогодні повністю оновився інформаційній простір, і зараз важливою є присутність філармонії у соціальних мережах. Тут неймовірно широко охоплені найрізноманітніші аудиторії, і просування нашого музичного продукту з урахуванням потреб аудиторій доволі велике. Це й дійсно є потужною присутністю у часі, бо тільки уповноважені з продажу квитків або традиційні афіші – вже неактуальні. Є в нас і електронний продаж квітків. Для людей все повинно бути зручним і моє завдання – якомога швидше та повніше осучаснити всі процеси. 

Останнім часом у нас дійсно повні зали, і аудиторії найрізноманітніші, і це з урахуванням того, що Дніпро не є туристичним центром. У репертуарі присутні класика, джаз, народна музика, мюзикли. Люди, які хоча б одного разу побували на наших концертах, приводять своїх знайомих і друзів.

Тобто я, як директор, завжди повинен бути на передовій досвідів, запитів, можливостей. Звісно, ми отримуємо підтримку і на регіональному рівні, але ж хотілося, щоб усі процеси були більш оперативні та досконалі. Децентралізація зараз дає такі можливості. До речі, розроблено спеціальну цільову програму з класичного виховання дітей, починаючи від початкової школи, джазовий простір для студентів ВНЗ, цикл програм «Україна – це Європа», та інші».

Мрії, кубик Рубіка та капелюх напоготові

«У мене є мрія зробити приміщення філармонії Меккою. Завдяки безлічі різноформатних приміщень тут можна робити багато арт-проектів, рухатися, як грані кубика Рубіка, з безліччю інсталяційних можливостей. 

Значну роботу проведено з реконструкції Великої зали філармонії і це – наша гордість. Унікальна акустика, нові крісла – це дуже важливо мати свій філармонійний зал. 

Зрозуміло, що будівлю потрібно реконструювати і ззовні, незабаром цей процес розпочнеться з ремонту фасаду завдяки коштам, виділенним регіональною владою. 

До речі, у місті лишился мало історичних будівель. Я дуже полюбляю гуляти та затримуватися напроти таких будинків, кожен із яких зберігає свою історію та пам’ять міста і людей, які жили в ньому багото десятиліть тому. Вулиця Старокозацька (колишня Комсомольська), вулиці Короленка та Шевченка, Михайла Грушевського. І коли ти вдивляєшься в оці архітектурні скарби, розумієш, як ретельно необхідно зберігати їх для нащадків, як необхідно пишатися своїм містом.

Сьогодення мене надихає, мені подобається те, що відбувається. Так, можливо ми щось втрачаємо, але ж історія рухається по спіралі. Незамінних нема і, якщо завтра, наприклад, зі мною не продовжать контракт, я не буду чіплятися за крісло і посаду – це ніяк не стосується улюбленої справи. Звісно, якщо це трапиться, хотілось би, щоб прийшла людина з реальним планом дій і з реальними пропозиціями, з новими виграшними контекстами – технічними, адміністративними, творчими. Тоді, я скину капелюха, тому що це є нормальним». 

Густав Клімт, великі-маленькі люди, щастя

«Коли ми відновлювали Велику залу, я стикнувся не тільки з питанням недостатнього фінансування, а й з питанням необхідних спеціалістів. Тоді я звернувся до наших столярів, слюсарів, сантехніків, прибиральниць, і люди повірили в те, що, коли не вони, то хто ж. І багато хто навчився якимось професійним речам наново. І ми відновили, і вони пишаються тим, що це змогли. 

Можливо прийдуть інші майстри, які зроблять щось краще і за інші кошти. Але досвід тих, хто відроджував філармонію всі ці чотири роки, є неоціненим. До речі, коли ми почали знімати штукатурку, то виявили мозаїчні рештки у стилі Густава Клімта. Це був доволі модний художній стиль на початку минулого сторіччя, і, уявляєте, так був зроблений увесь зал. Знайдені фрагменти, взяли у спеціальні рамочки, і коли робітники слухали мої розповіді про цього унікального майстра, то переповнювалися неймовірною атмосферою різних епох та причетності до великої культури. А під час відкриття сезону я їх підняв, і зал аплодував їм. Вони, оці маленькі-великі люди зробили разом зі мною та з усім нашим колективом велику справу. Це дуже захоплює, коли ти щось зробиш і розумієш, що це добре. 

Наприкінці кожного концертного сезону ми збираємося з режисерами і обговорюємо наші подальші плани. І коли я бачу очі, які горять новими ідеями та проектами, погоджуюсь одразу. Як показує досвід, результат попадання у десятку у такому випадку є завжди. Я задоволений, що практично всі проекти, які було зроблено і будуть робитися надалі, є цікавими, насиченими, розповідають про світову та всеукраїнську історію, минуле нашого міста, про цікавих яскравих особистостей, і все це торкається душі слухачів. 

Так, філармонія, дійсно є другом гармонії. І якщо б гармонії у нас не було, то нічого б у нас не отрималося. Тому що всі люди, які тут працюють, вірять, що ми рухаємося у справжньому процесі творення і робимо цю гармонію власноруч, а це дійсно є щастям». 

Колись Ігорю Анатолійовичу довелося обирати між вступом до консерваторії, де він бажав навчатися улюбленій справі, і – коханням. Як довів час, якщо вибір зроблено вірно, то доля максимально виконує всі програми, для яких людина приходить у цей світ.