Кирильчатенко Ігор Миколайович
Ігор Кирильчатенко. Ангели Тебе Оберігають

Сценою він марив з дитинства. В селищі Драбів не було навіть театрального гуртка, та й батьки, пов'язані з агрогосподарством і залізницею, ніякого стосунку до мистецтва не мали. Хоча мама Надія Іванівна співала у хорі місцевого колективу художньої самодіяльності, відомому в Черкаській області, який брав участь у конкурсах, посідав лауреатські місця та виступав навіть у столиці.

Співочий талант синові не передався та не надихнув, але хлопчик був залучений до шкільних вистав, які організовувала вчителька української мови та літератури Галина Мусіївна. От і всі фрагментарні дотики до сценічного мистецтва. Однак, побачивши об'яву в газеті «Молодь України» про набір у тодішнє Дніпропетровське театральне училище (зараз Дніпропетровський державний обласний театрально-художній коледж), Ігор вирішив спробувати. Порадившись з батьками, після 10 класу він приїхав до Дніпра і вступив на курс до чудового режисера-педагога Олександри Самохвалової, справжнього професіонала своєї справи.

– Я вчився на курсі з талановитими людьми, які зараз є відомими акторами театру та кіно – В'ячеславом Довженком, Бориславом Борисенком, Сергієм Дерев’янком і багатьма іншими. Розумієте, важливо не тільки те, де ти навчаєшся, а й хто в тебе педагог. Донька Кароліна вступила до Київського Національного Університету Культури і Мистецтв. Педагога за ступенем талантів має космічного – це Олександр Балабан. Навіть коли був карантин, і почалася війна, вони майже не навчалися дистанційно, бо майстер сказав відверто: «Онлайн артистом стати неможливо!». Акторство вона обирала сама, ми з дружиною (актриса балету Світлана Закладна – Авт.) не заперечували та не наполягали. Як донька АТОвця та ветерана війни, мала пільги, але не скористалась. Проходила на бюджет і до Київського Національного Університету Театру, Кіно і Телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, але обрала те що сподобалося більше по власним відчуттям. Вона – одна з найкращих учениць, отримує підвищену стипендію, мене це дуже тішить.

Щодо мого навчання… Зі студентських лав я потрапив до армії, активно займався спортом, загартовував тіло і дух. Після повернення з війська, вже з третього курсу працював у Дніпропетровському академічному музично-драматичному театрі імені Шевченка, одружився. Обраниця моя Світлана навчалась на паралельному хореографічному курсі того ж  театрального училища. Ми разом і пішли працювати до театру Шевченка на запрошення тодішнього головного режисера Володимира Олександровича Божка.

 

Багато порад і настанов отримав від акторів-чоловіків, зокрема, від Петра Павловича Кулика, Анатолія Шевченка, який потім опинився в Маріупольському театрі. Коли ми звільняли місто в 2014-му, бачились. Він не зрадив ані тоді, ані зараз, хіба ж з таким прізвищем це можливо! Працює зараз разом з проукраїнською частиною Маріупольського театру, здається десь в західній області України. 

– Дев'яності – доволі нестабільний і важкий час для мистецтва…

– Так, було важко, зарплати мізерні.Тому разом із колегами Олегом Волощенком, Генадієм Гордельяновим, Петром Куликом і Анатолієм Шевченком ми брали участь у гастрольних турне комерційного дитячого театру «Чародій». Електрички, рюкзаки та декорації на собі тягали, але заробляли добре. Працювали від шкільних канікул до канікул, перший відеомагнітофон в мене саме з тих часів.

Із закриттям комерційного театру та припиненням гастролей довелося спеціальність змінити. Отже, торгівля. Вимоги тоді були суворіші, брали лише з вищою освітою, але співбесіду я пройшов, лишивши конкурентів позаду. Це доволі відома торговельна фірма, яка успішно існує на ринку й зараз. Спочатку – продавець-консультант, потім старший відділу. З часом переманили вже як торгового представника. Дружина лишилася працювати в театрі, і коли я, сидячи на театральному балкончику, відвідував вистави, дуже сумував за своїм сценічним минулим. Грошей на той час вистачало, заробляв достатньо і  міг спокійно жити на відсотки від продаж.

– Як вдалось повернутися попри «неможливе повернення»?

– Нічого неможливого в житті не буває. Коли театр закрили на ремонт, трупа працювала по різних майданчиках, в тому числі й у бібліотеках. Якось прийшов я на таку казкову виставу у постановці та за участі народної артистки України, режисера-постановника Лідії Степанівни Кушкової й дуже щиро сміявся із сучасних приколів у старій народній казці на новий лад. Потім мені розповідали, що вона спитала в гримерці, що там за дорослий глядач так жваво реагує. А мені дійсно було смішно та цікаво. Розумієте, коли у вас у дорослій  душі лишається дитинство – ви стовідсотково зможете бути актором.

– У цьому справжні природність та людяність не лише професійні.

– Так. Отже, Кушковій і кажуть, що в залі чоловік Світлани Закладної. Так я знов опинився у театрі. Був дуже щасливий, що повернувся до мистецтва.

Моє справжнє творче сходження почалося після участі в АТО. Від Олександри Іванівни Самохвалової, коли прийшов після фронту до училища, почув: «Я ніколи не могла подумати, що ти підеш воювати. Такий миролюбний, врівноважений, спокійний, справжній українець. Тобі б землю орати, хліб пекти». Розумієте, справа в тому, що ми пішли захищати нашу землю саме тому, що й є такими справжніми. Як ті герої з кінофільмів, тільки ми ж з реального життя. Коли на нашу землю заходять чужі та Батьківщині потрібна допомога, ми з під плугу встаємо беремо автомати та йдемо воювати. На майдані був на Дніпровському, дуже вплинуло, ще АТО не оголошували, а 1 квітня 2014 року вже був у навчальному центрі.

– Не страшно цілковито мирній людині на полі бою?

– Не боїться лише дурень, як каже мій побратим. Професійної армії тоді ще не було, вона була розвалена, і потрібні були такі як ми прості роботяги, письменники, актори, журналісти, агрономи та залізничники. Це вже потім почали робити армію професійну, контракти, зарплатню і ми відійшли від справ. Нам це не було потрібно, ми ж не за гроші захищали нашу землю. Саме в окопах я зрозумів, що воювати можна своєю митецькою спеціальністю.

Повернувся трохи контужений, після прильоту міни почав трохи заїкатися. Думав, що в акторську професію повернутися не зможу, вступив у КНУКіМ (Дніпропетровський філіал) на режисуру. Я міг вступати і в Києві, і в Харкові, але мені було потрібно лишитися в Дніпрі.

– Невже депутатство?

– Так, починалась передвиборча компанія, і мої щиро та патріотично налаштовані друзі загітували мне взяти участь. Серед них були менеджери, айтішники, начальники різних рівнів – пройшов тільки я. Мова йшла про депутатський корпус Індустріальної районної ради. Я виграв проти ОПЗЖ, в діючого депутата, який мав усі важелі впливу та адмінресурс. В мене ж не було нічого, крім мене самого та брошурок, навіть агітаторів.

Йду якось із цими брошурками, дивлюся – концерт: шикарна сцена, кульки, морозиво, діти, бабусі, розповіді про «найкращу» політичну силу. Підійшов у натовп. Слухаю, лунає: «Є якійсь питання?» – «Є». Виходжу на сцену і своєю гарною дикцією з поставленим голосом кажу: «Я кандидат в депутати вашого округу такий то, я не буду вам обіцяти полагодити ані дахи, ані дороги, але я не допущу щоб до Дніпра зайшла війна. Бо, якщо сюди зайдуть російські танки, усі дороги будуть знищені, як і життя… Я бачив бабусь, які сиділи під рештками дахів майже без стін і раділи, що в них лишилося хоча б це, і не ставили питання про «ледь підтікає»». Мікрофон вимкнули, колонки, всю апаратуру. Але ж у мене голос який, зірвав аплодисменти, потім напевно «сарафанне радіо» передало від лавочки до лавочки, від дверей до дверей, у підсумку отримав майже найвищий рейтинг серед депутатів нашого району.

З часом заїкання в мене минуло. Медицина тут ні до чого, її спроби ніяк не допомогли. Якось із родиною поїхали відпочивати. Дитину в надувному колі зносить хвиля, дружина на березі відпочиває і нічого не бачить, я пливу вперед і мене теж зносить у глибину моря. Я дуже злякався, що не встигну врятувати і сам потону. Коли все ж випливли, почав Світлані розповідати і зрозумів, що заїкання немає. Так я повернувся в професію. Моя дипломна режисерська робота була у театрі Шевченка і називалась: «Театралізований патріотичний концерт «АТО – Ангели Тебе Оберігають».

– Про що більше всього хотілося розповісти?

– Я хотів щоб люди зрозуміли, що там іде війна, достукатися до них. Це був вже 2017-й рік, і до подій на Сході почали потроху звикати. Як саме на цьому акцентувати, як це донести? Вже як режисер я розумів, що естрада – синтетичний цікавий прийом, що стовідсотково вмикає довіру глядача та максимально працює на діалог. Ми взяли пісні, танці, вірші, документальну хроніку АТО вивели на великий екран. Незамінними помічниками та співавторами постановки стали головний балетмейстер театру Олексій Коваленко та головний дириґент Юрій Бєднік. Узгодили музичний матеріал, інколи сперечалися у виборі тієї чи іншої композиції, але в суперечках і народилася істина! Це був своєрідний екскурс історією України, починаючи з козацької доби, проходячи повз події Майдану і завершуючи війною на Сході України. Я був ведучим, автором сценарію та режисером. Ця своєрідна вистава-концерт стала переможцем вищої театральної нагороди Придніпров’я «Січеславна-2017» у номінації «За громадянську патріотичну позицію». Абревіатура АТО для мене – це Ангели Тебе Оберігають, така назва була і в концерта.

– Чому саме така?

– Знаєте, як на передовій обирають надіслані дитячі малюнки? Перегортають зображенням донизу, і кожен витягує свій як власний оберіг. Я витягнув малюнок дівчинки з Кропивницького, на жаль, з часом його загубив. Великі літери АТО і поруч із кожною – Ангели Тебе Оберігають. Цей концерт-вистава дуже потужно пролунав у плані емоційному та творчому, його навіть висували на Шевченківську премію. З часом ми дещо змінювали, згідно подій. Це був насправді великий посил, вплив на серце та свідомість, багато молоді в залі. Ми розповідали про справжні події війни з перших вуст, плюс хроніка, вірші, музика, хореографія. Сильний концерт, але мені хотілося виставу, щоб більше образів і більше театру, щоб розповісти про все насправді драматичне.

– Як вирішували питання щодо матеріалу та режисури?

– По перше, знайшов книгу Бориса Гуменюка «Блокпост», в якій зібрано його пости в інтернеті про військові події. Письменником Борис був ще до АТО, на жаль, нещодавно зник безвісти вже на повномасштабній війні десь під Бахмутом. Але я не кажу про нього в минулому часі, бо всі ми сподіваємося, що живий та, може, в полоні.

Отже, для вистави була потрібна п`єса, людина, яка зможе її написати та режисер. І я знайшов, мова про випускника нашого театрального училища, який навчався на курсі у Неллі Михайлівни Пінської, а потім закінчував Харківську державну академію культури –В`ячеслава Волконського.

Славко роздав на початку репетицій акторам аркуші з різними текстами Гуменюка та запропонував: «Якщо знайдете щось, що саме вам буде близько – відкладайте».  Я був асистентом режисера і виконавцем головної ролі-бійця з позивним «Солдат».

За сюжетом герой заходить у генделик пом'янути друга та просить вимкнути російську музику, за що отримує по голові табуретом і впадає в «кому». Сценографічно режисер відтворив те, що відбувається у голові солдата на сцені. Лікарня, кома, поруч мама. До речі, перша назва вистави – «Кома». «Війни нема… Є» – цю назву я запропонував пізніше і режисерові сподобалося.

Мама поруч із сином у тяжкому стані – це сотні реальних історій, прототипом стала колишній мер Підгороднього Галина Василівна Кузьменко, її сина поранили під Іловайськом, потім лікарня ім. Мечнікова, не врятували, на жаль. Але вона сиділа поряд із ним, коли він перебував у комі та читала вірші Кобзаря. Чи чув – питання, але головне – вона в це вірила...

Славко хотів, щоб і наша вистава так закінчувалась, я наполіг на оптимістичнішому варіанті. Макбетівськими паралелями та пристрастями просочене дійство, три жінки шекспірівських у нас було на імена Любов, Природа та Війна. Вони, як чарівні мавки, впливали на думки Солдата, творили сюжет, повертали до спогадів та життя. Врешті-решт герой обирав Війну. Волконський хотів, щоб і весілля з нею у чорній фаті було, але від цього відмовились.

На сцені «Війни нема… Є» майже не було жодної сучасної зброї, крім дитячих іграшкових автоматів і бутафорського кулемету Дегтярьова, і герой наш постійно шукав зброю справжню, яка допоможе перемогти, постійно повторював: «Мені потрібна зброя, мені потрібна зброя!». Вже в ті роки ми передбачили, те з чим зіштовхнулась Україна зараз та сценічно відзеркалили.  І ось герою дають найбільший меч майже на повний зріст. Але і він не допомагає.

Насправді найголовнішою справжньою зброєю виявився меч дерев'яний, який мама купила для сина на Сорочинському ярмарку, бо саме в ньому закарбована наша генетика, коріння, родовід. Меч, яким можна і бур'ян посікти, і нечисть усіляку з дому вигнати, і перемогти на полі бою, бо те, що в родоводі відбито, непереможну силу має.

Волконський ставив ті ж самі питання, що й Гуменюк: як вбивати ворога людині не військовій, як натиснути клятий курок, а як же ж віра в Бога? Багато питань нанизувалось на текст автора, сценічно осмислювалось, тому безліч метафор, зокрема, зі святою вечерею, хрест, з яким іде Солдат, ніби на смерть у фіналі…

У підсумку Волконський поставив серйозну глибоку виставу, але сподобалася вона не всім.

– Напевно, об'ємністю образів, сценічних метафор, театральності, від яких глядач відвик. 

– Саме так. Зрозуміло, що постановка була не касова, але обпалююча та сучасна. З безліччю болючих тем, які й на зараз лишаються, на які ми шукаємо відповіді не лише на сцені або в глядацькій залі, а й на полі бою та в тилу. Вистава була стовідсотково театральна за найвищим сценічним рівнем, але, наприклад, родинам загиблих здалася занадто складною.

– Біль втрати блокує сприйняття образів сценічних, тому що віддаляє від реальних образів синів. Для них все оголене правдою смерті близької людини. Іншої правди не існує.

– Можливо, бо театральна спільнота виставу сприйняла, і на Міжнародному театральному конкурсi «Homo Ludens» та на фестивалі-конкурсі «Січеславна» в 2019 році я отримав дві перемоги в номінації «Краща чоловіча роль».

Я стрімко зайняв нішу соціального героя, шлюз цей для мене відкрив саме В'ячеслав Волконський – справжня людина та митець. «Ти повинен показати, які справжні хлопці воюють. Красені-качки лишилися в фітнес-центрах, а пішли товстенькі та худенькі, патлаті та голомозі, прості… від справжнього життя. Мені потрібні саме такі українські очі… бо ти і є наш справжній український герой». Та й до висот і глибин  шекспірівських, завдяки йому доторкнувся. Незабутній акторський досвід.

– Славко режисер чуттєвий і відкритий до всіх відтінків та можливостей, які можуть зробити виставу кращою. Він може прийти на генеральний прогін (!) і сказати: «Я сьогодні вночі все по новому переписав. Давайте спробуємо інакше…». І це буде не менш цікаво, але ж цейтнотно-травматично. :)

– У виставі маю вищезгаданий важкий великий меч. Перед «Січеславною» мене прооперували і підняти його я міг, але лікарі не радили. А на сцені було багато маленьких і середніх мечів, і В`ячеслав запропонував працювати з ними. І все ще крутіше заграло, розумієте? Він цікаво працює з акторами, ламає все трафаретне, наносне, дістає творче справжнє (якщо воно звичайно є), іноді неочікуване для них самих. Але до цього потрібно бути готовим. Або хоча б підсвідомо прагнути цього. Волконський і сам чудовий актор, він дуже цікаво показує на репетиціях, як саме бачить героїв.

– Спробувати себе в іншому жанрі не хотілося?

– Дуже. Бо вистава Волконського була драма-драмна :), і я почав шукати комедію-сатиру. Колись пообіцяв Богданові Бенюку, з яким товаришуємо, що зроблю нашого Швейка, рідного, українського. Зупинився на «Герої, хєрої та недуже» українського письменника, фотохудожника, добровольця, бійця батальйону «Полтава» Віталія Запеки. Виставу «Пригоди неБравого вояка Шрамка» поставив Олександр Варун. Якихось призів чи дипломів ми не отримали, але відгуки були позитивні.

Ця історія та гра були на межі, ледь не втримаєшся – крок праворуч, крок ліворуч – могло сприйнятися як насмішка. Рятувало те, що я пройшов АТО, всі ті речі відчував природньо та зміг зіграти. До речі, мій позивний – «Артист». Один із нових критиків на фестивалі «Січеславна» зауважив: «Не знав, що ви воювали, але вірив з першої хвилини і звертався до колег під час перегляду: «Як класно грає, ніби сам там був». А мені й відповідають: «Так». Ви дуже вдало балансували».

Цікавою була і роль Сєпарші у виконанні Вероніки Голованової, героїні яка закохується в мого героя Шрамка. Чому вона опинилась на цьому шляху, як бути з цим почуттям, що далі? Знову таки, всі ці питання ми піднімали ще до початку повномасштабки. Питання прощення або навпаки, питання справжнього подвигу звичайного солдата, за який йому – грамота в рамці а то й без, а генералам – медалі та ордени.

Згодом режисер В'ячеслав Волконський, Ігор із дружиною, інші провідні актори пішли з театру Шевченка і почали робити свій театр на базі громадської організації. Мова про патріотичний театр «Арт-Фронт». А ще Ігор закінчив Академію державного управління при Президентові України за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування».

– Я мріяв зіграти моновиставу. Це для мене найвищий акторський ступінь, мегарівень коли ти сам можеш тримати зал. Не всім акторам навіть зі званнями це під силу. Зупинився на книзі Народного героя України Олександра Терещенка «Життя після 16.30». Під час боїв за Донецький аеропорт він втратив обидві руки і 16.30 – це час накладання йому жгутів. В цій до ознобу трагічній історії стільки гумору, тепла, ніжності, любові, мотивації далі жити.

«Арт-Фронт» виграв грант від Українського культурного фонду, режисером була Вікторія Чернова, інклюзивну моновиставу «#Незламний» представили на сцені Дніпровського Будинку мистецтв.

Пісні переспівала солістка Дніпропетровського академічного театру опери та балету Леся Задорожна з новим аранжуванням, піскову анімацію створила Катерина Дзюба. В цих сценічних барвах – спогади головного героя. І знову цитати Шекспіра, в цьому випадку вже від Гамлета, бо наповнення сучасного життя відгукується на сцені сутністю героїв англійського драматурга.

Декорацію ми зробили у вигляді кителю, рукави його на липучках, щоб у процесі вистави відірвати, а в фіналі «похоронити». Але ж, як про них не думати, не відчувати ті фантомні болі?! Як після їх втрати не спитися, не сколотись, а вчасно зупинитися та віднайти сенс життя? Коли це трапилось, Олександр не знав, як повідомити дружині, не в розумінніі, як зателефонувати, а як таке сказати. Хтось інший повідомив. Дружина Лариса, як і чоловік, з почуттям гумору виявилася, пожартувала «Там ..... :) все норм? Значить ок! Будемо жити!». Я вставив у виставу цю цитату легендарного Леоніда Бикова та його героя майора Титаренка. Отже, життя продовжується всупереч всім трагедіям. Будемо Жити!

Олександр свого часу після поранення був заступником міністра у справах ветеранів України. Що йому допомогло? Шалена та віддана підтримка близьких і знову таки генетика, спогади про маму, тата і сестру, бабусю та дідуся. Він сам із Миколаєва, в його дім прилетіло. Зараз він із родиною перебуває в Литві, й вони всіляко допомагають ЗСУ. Його доля та наша вистава про те, як не скласти руки, не маючи тих самих рук. У державних театрах важко ставити такі вистави, більш того – неможливо. Матеріал занадто сучасний, живий і пронизливий, і його треба зробити по справжньому театральним. Талановито театральним, щоб це було аутентично герою та історії, про яку йдеться. 

Зворушливим було спілкування Олександра Терещенка після вистави з людьми з інвалідністю, особливо з ДЦП.  Як вони були схвильовані та зацікавлені зустріччю з автором! Енергія його – неймовірна, вражаюча, він справжній Герой. Його книга повинна бути настільною, основний її мессидж – «Не треба мене жаліти, я живу та знаю заради чого!».

З виставою «#Незламний», на запрошення народної артистки України Лариси Кадирової ми їздили до Києва в Національний український драматичний театр імені І.Я. Франка, де стали лауреатами XVII міжнародного фестивалю монодрам «Марія». Перед самою повномасштабною війною подали заявку на «Січеславну-2022», але, самі розумієте, що, коли говорять гармати – музи мовчать!

Зараз усі немов схаменулись і почали ставити цю тематику, а в 2017–21 роках – це були поодинокі сценічні історії. І коли я стукав в усі двері, – це було майже нікому не потрібно, а зараз «патріоти» в вишиванках і з прапорами, ставлять вистави про війну, щоб попіаритися на крові та на колінах плачуть перед камерами, тримаючи в кишені дулю, а без камер можуть послати матір загиблого куди подалі... Сьогодні, м'яко кажучи, дивують такі діячі й актори, справжні погляди яких мені добре відомі.

Я дуже люблю всі вистави, про які розповідаю. Кажу це з болем, тому що, на жаль, уже не зіграю. Нещодавно в мене після перенесеної бойової травми була операція на хребті, тому встати та побігти знову воювати, як бажалося, теж не вдалося – списали. З вашим і моїм другом Віктором Ожогіним ми з одного підрозділу – батальйону «Дніпро-1».

З перших днів повномасштабного вторгнення Ігор пішов до Дмитра Яроша в Українську Добровольчу Армію, а потім перевівся до Дніпра-1, де вже служили його побратими та друзі, зокрема Андрій Добровольський і Віктор Ожогін.

 

Служив під командуванням Юрія Берези. Обороняли Донеччину та Луганщину, брали участь у контрнаступі за визволення Харківщини у «Балаклійській операції», в інших найгарячіщіх точках. Під Лиманом градина прилетіла, евакуювали. Операцію робити довго не хотів, не розумів, що може бути після неї, але лікарка наполягла. Він знову рвався на фронт, але зрозумів, що щось не так, коли після операції прокинувся не в палаті, а в реанімації... Про все це Ігор розповідає спокійно, як про буденність і це пронизує сильніше за будь які відкриті емоції. Сильніше, бо ти розумієш, що в цій хроніці подій особистого – щільне віддзеркалення та переплетення тисяч доль наших воїнів з долею України. Всього того, що лишається з тобою назавжди, як скалка у серці.

– А потім у творчості виникла тема полону…

– Ще у 2021 році з режисеркою Вікторією Черновою ми задумали новий проєкт і знову подали заявку до Українського культурного фонду. Виставу побудовано на реальних подіях автобіографічної книги «Фуга 119. В тональності полону». Автор – доброволець батальйону «Донбас» Ігор Михайлишин, який потрапив у полон до бойовиків у серпні 2014 року при виході з Іловайська, пережив 119 днів неволі, лишився живий, зараз знову воює.

Головний герой сповіді боєць на псевдо «Піаніст», а Ігор насправді був одним із піаністів на Київському майдані, тобто історія цілковито реальна. Грати Піаніста мав Олег Шульга, я ж всіх інших – і побратимів, і сепаратистів і «рузьких», і маму, і кохану дружину. Справжня мрія актора! Перед початком війни ми дізнались, що отримали грант і цей проєкт зайняв в рейтингу друге місце, «Незламний» свого часу – третє. 

На початку повномасштабної війни сповістили, що всі гроші на фронт – зрозуміло. Коли ж був у шпиталі, перетелефонували та запитали, чи можемо повернутися до реалізації проєкту? Олег Шульга теж знову на війні, режисерка виїхала, лишилися менеджер, керівниця минулого проєкту та бухгалтер, до того ж я ще нічого про себе не знав, бо ще операцію не зробили. Домовилися, що після операції зіграю, але ж режисера немає. Тема полону взагалі зараз дуже болюча.

Знову звернувся до В'ячеслава Волконського, він бережно поставився до матеріалу, залишивши його більш авторським. Зараз у нього багато кіносценарної роботи, і цю виставу він теж поставив, ніби знімається кіно. Героїня – Сценаристка ДОБРОвольска, яка працює над серіалом, та Продюсер ЗЛОбович, якого грає народний артист України Віктор Гунькин. Продюсер хоче сценарій продати, але складність полягає в тому, що герої в ньому знову ніби й не герої, а звичайні люди, які обирають захист Батьківщини, тому що інакше не можуть і це в них болить. Піаніст (полонений) – людина, що відчуває та мислить музикою – йому страшно, бо у полоні можуть зламати пальці, й грати вже не зможеш ніколи.

Усі виконавці та творці у виставах Ігоря мають свої особисті сюжетні історії. І, коли вони накладаються на такі самі прозу та драматургію, виходить об`єм життя, трасформований в театральну форму, з засліплюючими гранями достовірності. І грані ті дарують чимало прозрінь у житті власному та шанс почати його з «чистого аркуша, що оживає». Завдяки досконалості та вимогливості до своїх вчинків, перш за все. У лакмусову допомогу й обличчя людей, які називають один одного побратимами. Вони всі просвітлені якісь, насправді справжні в спорідненості щоденній на межі життя та смерті. Гордість України, її сучасного літопису.

– Коли я прочитав сценарій Волконського, це було трошки не те, що я хотів, але я повністю йому довірився. Планувалося, що Піаніста гратиму я, але зараз мені фізично важко. Сценаристку грає молода двадцятидворічна акторка Анна Лисенко, яка відгукнулася на нашу об'яву про кастинг, бо їй болить, та повернулася заради цього проєкту з Польщі. Вона теж закінчила наш художньо-театральний коледж і разом із чоловіком, який теж зараз воює, працювала у театрі міста Кам'янське. На роль «Піаніста» ми взяли Олега Олексишина, свого часу теж ділили з ним одну гримерку. Зараз він на чотирьох роботах: Молодіжний театр, філармонія, оперний, ну і – наш. Каже – заклопотаний, зате вільний і щасливий!

Я залишився в цій виставі як керівник проєкту та читаю пролог і фінальний монолог, написаний іншим автором – командиром «Піаніста», українського офіцера на псевдо «Лермонтов», який перебував разом із ним у полоні. Отже, п'єса у нашому втіленні заграла по-іншому, і вистава вийшла чудова, така, як уміє це робити лише В’ячеслав Волконський. Я визначив її жанр як «вистава без бар’єрів», замислювали так ще з Вікторією Черновою. Мова не просто про сценічний прийом і відсутність горезвісної «четвертої стіни» між глядачем і акторами. Мова про те, щоб присутні всім серцем і єством відчули на собі цей підвал, про який пише Михайлишин.

До речі, ви знаєте, що добровольцям у полоні найтяжче, тому що умови та тортури будуть для них найжорсткішими. Поранених навіть Червоному Хресту русня не віддає. Добровольці для мене особливі, в моїх побратимах немає нічого темного, ніякої гидоти, інтриг, пліткарства, лизоблюдства чи боротьби за просування по службі. Справжні нормальні люди, прості та відкриті. Я побоювався, що коли вони потраплять на виставу можуть і не відгукнутися на Славкову образність та символи. 

І ось слухаю враження, записані після вистави. Говорить мій та Віктора Івановича побратим Едуард Бурчак із позивним «Генерал», насправді сержант, з яким пройшли багато гарячих точок і який став моїм найращим другом і військовим «братом». Єдине, де не був з ним – Сєвєродонецьк, коли «Дніпро-1» в оточення потрапив, і наша рота зазнала перших бойових втрат.... Так от, Сценаристка, за сюжетом, має доньку, і у виставі є сцена у дитячій кімнаті, де сценічно заримовано тему народження Христа, ЗЛОбович – ніби Цар Ірод… І розумієте, «Генерал» та інші побратими все це «прочитали» та відчули!

З нетерпінням чекаю на гастролі, щоб якомога більше людей побачили цю виставу, прониклися нашими думками, надіями та вірою у звільнення всіх українців з полону!

– Що для Вас щастя?

– (довга пауза) Не їхати закордон, жити в своїй мирній любій країні, де народився. Бачити, як зростають твої діти, онуки.

Нещодавно померла теща. Вона дуже раділа, що дочекалась онуків і побачила їхні успіхи. Останні дні, коли Марія Ананіївна була в реанімації, немовби хотіла встигнути розповісти або нагадати дружині всі подробиці власного життя. Світлана поверталась до дому, передивлялася дитячі фото, плакала, а з іншого боку я відчував,  як вона раділа, що встигає побалакати з найріднішою людиною, почути важливі для себе речі.

Марія Ананіївна вважала, що Світлана з дітьми не поїхала з України саме через неї, але, перш за все, це рішення було пов`язане з любов'ю до нашого міста та рідної Батьківщини, тому вони лишилися і саме тому я і пішов знову воювати. Ми хочемо жити лише тут на своїй землі в свой країні, а це для мене і є щастя.

А ще я ду-у-уже щасливий як актор, адже мені вдалося те, про що можуть лише мріяти деякі артисти, які зіграли купу умовних Петрів, Василів чи Семенів, змінюючи лише перуки, вуса, шаровари та жупани, а на сцені глядач бачив все того ж «Івана Івановича Іванова». Я ж зіграв і свого «Макбета», і свого «Гамлета», при чому набагато крутіших ніж у самого Шекспіра. Адже це були справжні Герої свого часу. А на десерт ще й українського Швейка! Вважаю, що відбувся стовідсотково як артист.

Чому так вийшло? Тому що я не «ждун», існує таке акторське повір’я, що кожен артист повинен дочекатися саме свого режисера. Я своїх режисерів і своїх ролей не чекав, сам знаходив. Коли розпочалося АТО, теж деякі «толерасти» казали: «Ну от, як дійдуть до Дніпра, тоді вже і ми всі підемо воювати». Я не став чекати коли в мій дім ступить чобіт окупанта а мою сім’ю вб’ють чи згвалтують, ні тоді ні зараз. А вони... Вони до сих пір чекають... Але Бог їм суддя – їм і їхнім господарям! У нас просто різні поняття про щастя і мистецьке, і людське.

– Скоріше, ці поннятя в них геть відсутні, тому й і долі у вас різні.

– Справжність справжності щастя в продовженні родоводу, свідком якого ти є. Багато молодих пацанів не повернулися з війни і вже ніколи  не побачать, як будуть дорослішати їхні діти, онуки. У нашого загиблого побратима Олександра Полозова дружина нещодавно народила доньку, назвали Євою, а він уже ніколи її не обійме і не побачить, хіба що з Неба…

Але мудрі люди кажуть що, коли народжуються дівчатка, значить війна незабаром скінчиться! Якщо так трапиться, то це і буде для нас всіх – ЩАСТЯ !

«Фінал відкритий,.. ми самі вирішуємо чим закінчиться п'єса». Це цитата з фінального монолога Ігоря у виставі без бар’єрів «Полон». Парафраз життя кожного, якщо живеш ушир. Якщо на всі виклики відповідаєш, як відомий герой: «Бути!» та чиниш опір, лишаючись при цьому Людиною. Лише тоді тебе оберігатимуть ангели. І такі справжні Солдати від життя, як Ігор Кирильчатенко та його славетні побратими.

Фото з особистого архіву Ігоря Кирильчатенка

Авторка висловлює особисту подяку за допомогу у підготовці матеріалу Віктору Ожогіну https://www.dnipro.libr.dp.ua/Viktor_Ojogin