Євецька Інна Пилипівна
Інна Пилипівна Євецька: і все на світі треба пережити…

З нащадків гетьмана Полуботка

Коли ви проїжджатимете село Євецько-Миколаївку, неодмінно звернете увагу на розкішні цегляні ворота в стилі сецесіон – попередника стилю модерн. Це чи не єдине, що вціліло від колишнього маєтку Інни Пилипівни Євецької – загадкової постаті, яка лишила свій притлумлений слід в історії краю.

Інна Пилипівна належала до старовинного українського шляхетського роду Рубців. Її дід полковник Іван Пилипович Рубець (1796–1853) був у Чугуєві начальником військового поселення. Потім став генерал-майором. Батькова мати Ганна Петрівна походила з роду Немировичів-Данченків з історичного Стародуба. Стала дружиною Івана Рубця 1828-го.

А дядечко Інни – композитор українського походження, фольклорист, хоровий дириґент і педагог родом із Чугуєва на Харківщині Олександр Іванович Рубець (1837–1913) – не лише позував землякові Іллі Рєпіну до картини «Запорожці», але й став ініціатором з’їзду в Стародубі нащадків гетьмана Полуботка, які претендували на його золото в англійському банку. До списку в понад 500 учасників з’їзду потрапила й наша землячка Інна Євецька. Інша річ, що спадкоємці так нічого і не добилися від англійців…

Батько Інни Пилипівни Євецької – Пилип Іванович Рубець (народився 6 березня 1842) був землевласник і катеринославський повітовий військовий начальник у чині полковника. У відставку 1908 року пішов уже в чині генерал-майора. Мешкав із дружиною Олександрою Михайлівною і двома доньками на Потьомкінській, 9 (нині вулиця академіка Сергія Єфремова). У цьому казковому двоповерховому будинку з елементами мавританського стилю зараз міститься обласна дитяча бібліотека. У Пилипа Івановича й Олександри Михайлівни Рубців були діти: Інна, Іларія (по чоловікові Осташева), Євгенія та Іван. Син Іван дослужиться до полковника і помре у США.

«Вбитий злодійською рукою»

Євецько-Миколаївка на Присамар’ї здавна належала панам Євецьким, які й дали їй цю назву. Свекор Інни колезький радник Степан Степанович Євецький володів тут у 1887 році 7 049 десятинами землі. У шлюбі з його сином Василем Степановичем Євецьким Інна Пилипівна мала єдиного сина.

Перед народженням дитини Інна Пилипівна втратила чоловіка, який не дожив п’яти тижнів, аби побачити сина. Василь Степанович був убитий у ніч з 31 липня на 1 серпня 1896 року з метою пограбування рядовим 134-го піхотного Феодосійського полку Христофаном Шевцовим. У п’ятницю, 2 серпня 1896 року, катеринославський архієпископ Симеон здійснював заупокійну літургію у Вознесенській цвинтарній церкві, а після літургії відспівування тіла «вбитого злодійською рукою болярина Василя (Євецького)». Тож могила Василя Євецького знаходилася на міському цвинтарі, який радянська влада перетворила на стадіон, відомий нам під назвою «Дніпро-арена»…

Ставши удовою, Інна Пилипівна Євецька цілком присвятила себе вихованню єдиного сина.

Степан Євецький народився 7 вересня 1896 року. Освіту здобув у престижному Імператорському Олександрівському ліцеї, тому самому, де навчався свого часу Пушкін та інша «золота молодь».

З ліцею Степан випущений 1916 року. Втративши батька ще до народження, він дуже прив’язався до матері. Вихований у жіночому товаристві, був дуже ласкавий і зворушливий, але разом із тим мужній і відповідальний. Подовгу не бачачи матінку, Степан Євецький був відвертий з нею. Сумуючи за ненькою, він у листуванні уживав ласкаві шанобливі слова «Мила славна Мусенько», «Мила дорога Мамочко» тощо. Звертаючись до матері на «ти», завше писав «Ти» з великої літери.

А коли юнак опинився на фронтах Першої світової, як кожна мати, вона чекала від сина довгожданої письмової звістки. Нині синові листи зберігаються у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького й частково оприлюднені.

Степан Євецький мав 18 років, коли почалася Перша світова. Не діставши спеціальної військової освіти, він 1916 року вступив до війська добровольцем і був призначений в ХХІ корпусний авіаційний загін. 30 серпня 1916 року Степана Васильовича привели до присяги, а 24 листопада 1916-го він переведений до 10-го авіаційного дивізіону. У листі від 14 серпня 1916 року Степана Васильович писав матері: «Учора нам сповістили, що Румунія оголосила німцям і австріякам війну, всі дуже зраділи». Часом у листах до матері юнак зізнавався, що чергування йому обридли «гірше гіркої редьки».

А ось шикарна бібліотека Євецьких, на жаль, не збереглася. Лише мізерні рештки її – декілька примірників із власницькими написами Василя і Інни Євецьких дивом уціліли у фондах  бібліотеки Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара, а також доступні в електронній колекції Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія (https://www.libr.dp.ua/?do=collections&cat=99).

Це поетичні і прозові книжки таких популярних на зламі ХІХ і ХХ століть французьких і франкомовних авторів  як  славетний Еміль Золя (1840–1902), Ерміна Леконт дю Нуї (1854-1915), Жанна Філомена Лаперш (1853–1927, псевдонім П'єр де Кулевен), Жюль Клареті (1840–1913), Огюст Жермен (1862-1915), Адріан Гіньєрі, Жанна Лапоз, уроджена Луазо (1860–1920); Эдуар Род (1857-1910); Франсуа Коппе ( 1842–1908,); Жип – псевдонім французької письменниці, справжне ім’я – Сібіль Еме Марія-Антуанетта Габріель Рікетті де Мірабо, графиня де Мартель (1849—1932); Анрі Бордо (1870–1963); Луї Жан Шаффурен (1881-1943), Марі-Анн де Бове (1855–1935); Ежен Марсель Прево (1862–1941).

Інна Євецька завдяки новомосковському маєткові могла вести безтурботне життя, обиралася членом численних громадських і благодійних жіночих організацій. Скажімо, була членом правлінь губернського опікунства дитячих притулків, міської громади сестер милосердя товариства Червоного Хреста, Катеринославського відділення Ліги боротьби з туберкульозом, комітету попечительства про жіночу освіту… 1908-го вона була ще й опікуном Мануйлівської церковно-парафіяльної школи Новомосковського повіту (нині Мануйлівка в складі обласного центру). А до 6 травня 1908 року (дня народження царя) Інна Євецька нагороджена за заслуги по церковно-шкільній справі золотою медаллю для носіння на грудях на Анненській стрічці з написом «За усердіе».

Старий особняк з видом на Дніпро

За свідченнями сучасників, Інна Євецька була жінка вродлива, доброї вдачі та високої культури. 1912 року вона спорудила на вулиці Новодворянській поблизу Потьомкінського саду чудовий особняк в англійському стилі за сучасною адресою: вул. академіка Володимира Вернадського, 39. У цьому будинку 2000 року відкрився готель «Катеринославський». У будинку Євецької була простора двосвітна зала, бібліотека, невелика молитовня (є твердження, що то була домова церква), та ще два десятки приміщень різного призначення. То був справжній музей з багатьма цінними книжками, творами живопису, скульптури, порцеляни… Сюди часто навідувалися історики й дослідники історії минулого краю Дмитро Яворницький, Василь Біднов, Володимир Машуков…

Приятелювала Інна Євецька і з дружиною губернського предводителя дворянства князя Миколи Урусова, який теж мав маєтки в Новомосковському повіті. 29 травня 1918 року княгиня Віра Урусова занотує в своєму щоденнику: «Учора я нанесла декілька візитів, але нікого не застала вдома, окрім пані Євецької. Було таким задоволенням сидіти на терасі і насолоджуватися чудовим краєвидом на Дніпро. Їхній сад повний квітів, красивих кущів та дерев. Плакуча верба у дворику перед будинком нагадала мені вербу в Котівці…»

Нині з будинку Євецької ви Дніпра не побачите: забудовано щільним рядом хмарочосів, які нині гарячково усіяли весь берег Дніпра і геть зіпсували чарівні колись краєвиди. Тепер ними, себто краєвидами, милуватимуться лише власники супердорогих апартаментів, які енергійно зводяться в Дніпрі попри війни й натепер.

Інна Пилипівна Євецька в 1907 році мала в Попаснянській волості 374 десятини землі. В економії нащадків Євецького в Євецько-Миколаївці паслися величезні стада овець. Ось деяка статистика. 1 жовтня 1896 року в економії зазнало кишкових захворювань 4 000 овець. Захворіло 380, одужало 347, а 33 пропало. Завершилася епідемія вже 16 жовтня. В економії В.С. Євецького, як і в інших великих економіях повіту, Катеринославською земською ветеринарно-бактеріологічною станцією проводилося запобіжне щеплення від сибірської виразки за участю ветеринарного персоналу повіту.

Сусідка Михайла Родзянка

Землі Євецьких на Присамар’ї сусідили із землями Михайла Родзянка. Тож не дивно, що нерідко на своєму автомобілі до катеринославського будинку Євецької навідувався голова губернської земської управи Михайло Родзянко, з 1911 року – голова Державної Думи Росії. Свого часу краєзнавцеві професору Анатолію Фоменку вдалося познайомитися з Іваном Гордійовичем Хнюпою. Його батько Гордій Іванович служив механіком і шофером у Родзянка. Він і розповідав синові, що нерідко Родзянко залишався в Інни Пилипівни на всю ніч, що свідчить про те, що між ними був «роман».

Будинок Інни Євецької дав прихисток для військового музею, який стали створювати в губернії перед самою революцією. Грубо кажучи, це мав бути тогочасний музей АТО. Його експозиція мала розповісти про воїнів нашої губернії, які загинули в Першу світову. Та через революційні події в країні справа до відкриття музею так і не дійшла. А саму війну більшовики назвали імперіалістичною і нею цікавитися заборонили.

За свідченнями композитора О.С. Соловйова, 1918 року, після махновських погромів до директора музею ім. О. Поля Дмитра Яворницького навідалася схвильована Інна Євецька. Віддавши ключі від вхідних дверей свого будинку, вона попросила Яворницького доглядати за особняком до її повернення. Та повернутися їй до міста не судилося. Доля Інни Пилипівни після революції залишається невідома.

Є неперевірена усна версія, буцімто її із сестрою вигнано з особняка, вона перемістилася на нинішню вулицю Єфремова. Та чи правда це, не ручаємося…

Тим часом Яворницький 1920 року, за дозволом відділу народної освіти разом зі сторожем історичного музею І. Поповим перевіз на підводі за дві ходки з будинку Євецької до музею найцінніше – твори мистецтва, книжки, старовинний клавесин тощо. З будинку Євецької тоді ж надійшла до музею й колекція зброї кількістю 64 одиниці.

Упродовж п’ятндцяти місяців, з лютого 1922 по червень 1923 року будинок Євецької використовувався катеринославською філією АРА (Американська допомогова адміністрація, яка в голод 1921 року рятувала потерпілих від голоду українців). В офісі АРА розігрувалися нові пристрасті: сюди вишикувалися черги щасливчиків, які мали родичів у США, що надсилали в голодну Україну посилку з харчами.

Ще радянська влада приставила до АРА наглядача товариша Скворцова, який наполягав, щоби без його відома американці нікуди не їздили і навіть телефоном ні з ким не спілкувалися… Та то окрема історія.

Згодом тут відкрився Будинок відпочинку для робітниць. Будинок Євецької стає також одним з корпусів Будинку відпочинку ім. Ілліча (розташований у Потьомкінському палаці) і належить заводу імені Петровського. У статтях 1924 року її називають княгинею, хоч такою вона не була. Але аристократизм мала. За що й поплатилася.

Нещодавно в дніпропетровському художньому музеї виявлено портрет жінки зі скромним написом «Евецкая». Ми допускаємо, що це портрет Інни Пилипівни. Друкуємо його як здогадний.

У роки Другої світової війни будинок Інни Євецької на високому березі Дніпра інтенсивно обстрілювався і згорів. У повоєнний час його як видатну архітектурну пам’ятку вирішили відбудувати. Проте зробили це з великими спрощеннями. У будинку знаходилося спершу «Дніпроенерго», потім дитсадок «Теремок», вечірня середня школа № 24 і, нарешті, профтехучилище № 64, де готували майстрів індивідуального пошиття одягу. Потім учнів з аварійного будинку виселили. І після капітального ремонту там отаборився готель «Катерининський». А 2014-го там, зокрема, відкрилося почесне консульство Чеської Республіки, на відкриття якого прибув міністр іноземних справ Чехії. Авторові цих рядків тоді вперше довелося переступити поріг особняка і спілкуватися з чеськими дипломатами.

Настав час на будинку відкрити меморіальну дошку з приблизно таким написом: «Тут, у будинку Інни Євецеької, в 1922–1923 роках знаходився офіс американської організації «АРА», яка врятувала від голодної смерті тисячі українських дітей і дорослих. Від вдячних жителів м. Дніпра».

Брат полковник помер у США

Іннин брат полковник Іван Пилипович Рубець (1889–1972) похований на відомому цвинтарі в Ново-Дівєєво. 1909 року він закінчив Миколаївський (2-й) кадетський корпус, Миколаївське кавалерійське училище – 1911 року. Штабс-ротмістр лейб-гвардії Кірасирського Його Величності полку. У Добровольчої армії з листопада 1918 р., з грудня 1918-го командир ескадрону лейб-гвардії Кірасирського Його Величності полку в Зведено-гвардійському кавалерійському полку. Контужений 14 квітня 1919-го. У Російській Армії з серпня 1920 року у Запасному кавалерійському полку до евакуації Криму. Евакуювався в еміграцію на кораблі «Лазарєв». Полковник. Служив у Російському Корпусі. Після 1945 – в США, у 1967 співробітник журналу «Военная быль». Помер 8 червня 1972 року. Його дружина мала ім’я Тетяна Миколаївна.