Історія Криничанського району. Ч. 1. Від початків до середини XIX століття

Криничанський район отримав свою назву від селища Кринички, яке спочатку мало назву Криничувате. Коли у 1923 р. проводилася адміністративна реформа постановою від 7.03.1923 р. район був названий Криничевацьким. У 1929 р. його було ліквідовано, а територія поділена між Кам’янським і Солонянським районами. Згодом утворювалися Адамівській і Божедарівський (Щорський) і лише 30.12.1962 р. остаточно сформовано Криничанський район із центром в смт. Кринички.

У 2020 р. унаслідок Адміністративно-територіальної реформи Криничанський район був ліквідований, поділений на територіальні громади Божедарівську, Затишнянську та Криничанську, які увійшли до новоствореного Кам’янського району.

Місцевість, яку нині займає колишній Криничанський район, заселена з часів бронзової доби. Поблизу с. Одарівка археологи виявили кургани епохи бронзи (ІІІ–ІІ тис. до н.е.), на території смт. Кринички досліджене сарматське курганне поховання (ІІ ст. до н.е.), на території й околицях с. Аули виявлено два поселення та курганний могильник доби бронзи (XV–IX ст. до н.е.), чотири слов’янські поселення, два з яких належать до Черняхівської культури (ІІ–VI ст. н.е.), поселення VIII та Х–ХІІ ст. Під час будівництва дамби біля с. Коробчине випадково знайдено угорське поховання ІХ ст., яке складалося з 21 золотого та срібного предмета.

Сталі поселення на території району з’явилися лише у XVIII ст. Тоді майже вся територія у межиріччі Саксагані, Базавлука та Мокрої Сури входила до складу Кодацької паланки Підпільненської (Нової) Січі.

Назва Базавлук (Бузулук, Базанлук) має тюркське коріння, його корінь «бузук» перекладається як «зіпсована вода», в татарській мові слово «базау» перекладається як теля, тобто «теляча річка». Слід згадати річки Конку (Кінські води) й Овечі води. Оскільки тривалий час терени Дніпропетровщини контролювали кочовики, які займалися скотарством, наявність таких топонімів логічна. Базавлук, який бере початок на південний схід від с. Козодуб з невеликого ставка неподалік с. Червоноіванівка, головна водна артерія району, котра в козацькі часи мала важливе значення, оскільки цією річкою можна було спуститися прямо до Січі. У другій половині XVII ст. ця річка слугувала своєрідним кордоном, який розмежував козацькі й татарські займища. У 1740–1770 рр. річка Базавлук виконувала роль умовного кордону між Кодацькою та Інгульською паланками.

У 1730-х рр. біля витоків р. Базавлук неподалік місця, де нині лежить село Козодуб, на межі між колишніми Криничанським і Верхньодніпровським районами знаходився зимівник Холодов. Це відомо завдяки мапі театру воєнних дій, складеній у 1738 р. під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Цей зимівник контролював не тільки верхів’я Базавлуку, що ніс свої води просто до Січі, але й шлях із Києва до Кодака. Його позначка на мапі читається як «поселення з храмом». Яким був цей храм і як називався, а також подальша доля зимівника невідома.

У 1740–1770-х рр. у басейні річок Базавлука та Саксагані існувало безліч зимівників. Архів Коша вказує, що на 1756 р. у Кодацькій паланці налічувалося 88 зимівників. Найбільше було в урочищі Щурівському і на річках Суха та Мокра Сура. Д.І. Яворницький згадує Бузинуватий і Кошевський яри біля сучасного с. Василівка як такі, що варті уваги як місця козацьких займищ.

12.10.1756 р. кошовий отаман Григорій Федоров звернувся до паланкових полковників, зокрема кодацького полковника Степана Мовчана, а також до курінних отаманів щодо контролю за кількістю людей у зимівниках уздовж річок Дніпра, Сури та Базавлуку, «щоб вони волоцюг та інших поганих людей без паспортів в зимівники не приймали і не покривали їх». Під «волоцюгами», малися на увазі гайдамаки, які приходили сюди з Правобережної України, яка тоді була під владою Речі Посполитої, і переховувалися у балках понад Саксаганню, Базавлуком і в Чорному лісі на лівому березі р. Базавлук. Єпископ Катеринославський Федосій (Олександр Макаревський) вказав, що у 1740-ві рр. гайдамаки переховувалися у займищі Гуляйполе на р. Базавлук. Про одного з таких «волоцюг» йдеться в документах Архіву Коша. У червні 1754 р. військовий канцелярист М. Борзаковський допитував такого собі Павла Шерстюка. Останній розповів, що походив із м. Кременчука, у 1744 р. переселився до меж Кодацької паланки, ходив із курінним отаманом Кисляківського куреня на Гард, у 1752 р. зимував у Саксагані, а у 1753 р. – на Базавлуку. Показав, що пограбував вихідців із Гетьманської України на Базавлуцькій Кам’янці.

Отже, на вказаних річках у середині XVIII ст. існувала мережа зимівників, де мешкали козаки, які займалися різними промислами.

Причиною для виникнення зимівників була не лише наявність вільних і до певної міри зручних для господарювання земель, але й торговий шлях. У XVIII ст. із Гетьманщини на Січ західними теренами Криничанського району пролягав так званий Микитинський шлях, який був продовженням Батуринського. Починався він біля Мишуриного Рогу (Верхньодніпровська міська рада) і вів із півночі на південь через місцевості, де нині розташовані Лихівка (Лихівська селищна рада), Долинське (Саксаганська сільська рада), далі через Коржеві могли (тут зараз станція Милорадівка Божедарівської сільської ради), проминав місцевість, де нині Гуляйполе (Затишнянська сільська рада), перетинав тут р. Базавлук і вів до Микитиного (нині Нікополь). Наприклад, у 1749 р. між річками Базавлуком і Солоною запорожці пограбували одного кримського вірменина, який гнав куплену худобу з Гетьманщини до Криму. У купця забрали гроші – сто левків (левок кримський – назва турецького піастра), рушницю, шаблю, сокиру і сакви з поклажею. Цей випадок розглядала спільна запорозько-татарська слідча комісія у травні-червні 1749 р.

Попри те, що в межиріччі Саксагані та Базавлука у 1740–1770 рр. фіксуються зимівники, вони не мали постійного характеру. На даний час не виявлено документів, які підтвердили б факт утворення населеного пункту на місці зимівників, окрім хіба що с. Аули.

Аули вважаються найстарішим поселенням району. Час його появи належить до 1711 р., хоча ця дата не є певною, оскільки її прив’язують до так званого Прутського походу, в якому московське військо зазнало поразки. Внаслідок цього територія лівого берега Дніпра відійшла під контроль Кримського ханства. За легендою, неподалік Романкового вище за течією р. Дніпра оселилися татари-скотарі. Після повернення запорожців під російську протекцію у 1734 р. тут стали селитися козаки. У 1747 р. урочище купив комендант Переволочинської фортеці Д. Апочінін. Однак, після скарги запорожців, російська імператриця Єлизавета анулювала договір продажу і заборонила розоряти колишні татарські поселення. Є й інша версія, яка загалом не суперечить першій. Зі слів 84-річного діда Гаврила Карпенка (Рогаченка), якого у 1889 р. опитав Я.П. Новицький, слобода Аули завелася за Єкатерини ІІ. Втім, як розповідав дід, ще до появи перших хат у землянках понад горою і байраками біля Великого шляху скрізь жили запорожці. Всі байраки біля Аулів названі іменами запорожців: Чепин – на честь Чепи, Хитовий – Хита, Шкілевий – Шкіля, Розановий – Розана, Гераськовий – Гераська. Згодом слободу заселили запорожці Бейгул, Косатий Гнат, Свиркін Микита, Підуст Клим та інші. Пізніше до слободи прийшли вихідці з Келеберди, Потоків і Опішні, що на Полтавщині.

Найбільш відомим діячем, який народився в с. Аули, та й напевно в усьому Криничанському районі, є Яків Павлович Новицький (1847–1925). Видатний історик, етнограф, краєзнавець, фольклорист і педагог народився тут 24 жовтня 1847 р. у сім’ї колезького реєстратора Павла Івановича Новицького. Дитячі роки минули «в стародавньому козацькому селищі, що лежало на правому березі Дніпра, серед чарівної природи, в оточенні селянських дітей. Разом з ними він пастухував і рибалив, їздив на сінокіс, святкував споконвічні народні свята, просиджував біля вогнища в степу, слухаючі неповторні легенди запорозького краю. Це село і стало першим університетом для Якова Павловича».

У 1868 р. Яків Новицький під впливом барона М.О. Корфа вирішив стати вчителем. 20.09.1868 р. він склав іспити, й Олександрівська повітова шкільна рада призначила його вчителем Вознесенської сільської школи. Протягом 1869–1877 рр. працював на посаді вчителя в різних школах Олександрівського повіту. Був звільнений за українофільство. Протягом 1873–1916 рр. збирав фольклор в Олександрівському та Катеринославському повітах. Був членом Харківського історико-філологічного, Катеринославського наукового товариств, Катеринославської вченої архівної комісії тощо.

Після ліквідації Січі починається російська колонізація Вольностей Запорозьких. У 1776 р. на теренах колишніх Кодацької та Інгульської паланок сформовано Саксаганський повіт із центром у містечку Саксагань. Однак, адміністрація повіту розташовувалася в Новому Кодаку, оскільки Саксагань лише розбудовувалася. До 1783 р. містечко так і не стало центром повіту, який був перейменований на Кодацький. За рік, 22.01.1784 р. наказом Єкатерини ІІ в складі новоствореного Катеринославського намісництва було створено Катеринославський повіт із центром у так званому Катеринославі-ІІ Правобережному.

У цей час недавні Запорозькі Вольності активно освоюють колишні запорозькі старшини та російські дворяни. У квітні 1781 р. було проведений перепис державних поселень і зимівників у Саксаганському повіті. В урочищі Щурівському й Аулах у колишніх запорозьких старшин, яких було по двоє чоловіків і жінок, нарахували дві хати. У них було восьмеро (4 чол. і 4 жін.) робітників. Воїнських обивателів було 33 чоловіка і одна жінка, у них налічувалося 95 робітників. Усього вони мали 23 хати. В Базавлуку колишніх запорозьких старшин було по двоє чоловіків і жінок, які мешкали у двох хатах. Воїнських обивателів – 45 чоловіків і шестеро жінок, усього 11 хат.

Запорожців активно витісняли російські дворяни. Поручник Іван Звягін у 1778 р. отримав рангову дачу на р. Мокра Сура і став самовільно захоплювати землі запорожців, які поскаржилися губернатору Новоросійської губернії М.Д. Язикову. Якщо вірити Феодосію (Макаревському), І. Звягін населив с. Іванівка у 1779 р., у якому на 1881 р. було чотири хати, мешкало четверо чоловіків і семеро жінок. У 1786 р. кількість населення збільшилося до 39 (22 чол. і 17 жін.), були споруджені панський будинок, хлібна клуня, завод рогатої худоби (вирощували коней і овець) І. Звягін невдовзі помер (1790 р.). Його вдова Ганна Степанівна, уроджена Ілляшенко, одружилася вдруге з колишнім козацьким канцеляристом В.О. Семперовичем, через що село було перейменоване на Іванівку Семперовича. На початок 1860-х р. село Іванівка (Кіньгрусть, Семперовича) вже належала дружині штаб-ротмістра Катерині Василівні Лукашевич (уроджена Семперович). Мешканців тут налічувалося 52 чол. і 74 жін., дворів 22. В маєтку утримували 4 000 овець. Працювало два вітряки й одна кузня.

Вище за течією р. Мокра Сура рангову дачу отримав прапорщик Ілля Михайлович Малама і населив с. Іллінку. У 1781 р. тут було 24 хати, мешкало 78 чол. і 58 жін. У 1784 р. у селі вже нараховувалося 140 чоловіків і 107 жінок. У маєтку були панський будинок, вітряк, стайня, хлібна клуня, завод рогатої худоби (вівці, коні), пасіка.

Вище Іллінки землі отримав осавул Степан Григорович Савицький і населив тут с. Степанівку. На 1781 р. у селі мешкало 51 чоловіків і 40 жінок. У 1784 р. населення Степанівки зросло до 123 осіб (73 чол. і 50 жін.).

На р. Базавлук рангові дачі отримали: 6 000 дес. майор Федір Михайлович Корбе, який населив с. Гуляйполе (з помітних споруд на 1781 р. тут були панський будинок і вітряк) та Михайлівку (Корбе); 9 000 дес. отримав поміщик М.І. Марков, які в нього у 1786 р. купив граф Михайло Борх (Міхаель Йоган фон дер Борх Любешиц 1751–1810) і заклав с. Василівку, збудував панський будинок і вітряк; 3 000 дес. отримав надвірний радник Данило Іванович Кудашев, який завів спочатку кінний завод, лише згодом тут виникло село Кудашівка; 3 000 дес. отримав підкоморій Андрій Григорович Остроградський, але заселити отримані землі не встиг.

У 1780-х рр. у балці Халабудиній, яка прилягає з правого боку до р. Базавлук 2 800 дес. отримав комендант Старо-самарського ретраншементу князь Сергій Юрійович Баратов. Спочатку село на честь матері князя називалося Софіївка, або Баратівка, а згодом отримало назву Грузинівка.

На р. Житлова Саксагань рангову дачу отримав поручник Яків Васильович Пономарьов і заснував тут с. Веселу Божедарівку, звів панський будинок і завод худоби (коні та вівці). На 1784 р. у селі мешкало 14 чоловіків і 10 жінок.

У 1786 р. на р. Грушівка прапорщик Никифор Рудицин і його сестра Єлизавета Ханенко (Рудицина) володіли землями площею 6 000 дес. На 1782 р. тут уже існувало невеличке село Грушівка. У 1786 р. у ньому мешкало 72 особи (36 чол. і 36 жін.).

З примітних населених пунктів слід згадати: Іванівку (Зальбахівку), яку у 1780 р. населив Іван Зальбах; Адамівку, яку у 1795 р. населив Адам Омелянович (Демьянович) Петровський; Миронівку (Семенівку), яку у 1799 р. населив Степан Павлович Мироненко.

Зауважимо, що з тринадцяти вказаних вище рангових дач, сім отримали представники козацької старшини Гетьманщини або вихідці з Полтавщини. Тож козацька старшина активно допомагала російській владі проводити колонізацію краю.

Наприкінці XVIII ст. на території майбутнього Криничанського району починається храмове будівництво. У січні 1796 р. відкрилося богослужіння в першому кам’яному храмі району, що зберігся до нашого часу – Архангело-Михайлівському, який було споруджено в с. Іллінка. Ще у 1789 р. І.М. Малама виділив під будівництво храму 120 дес. землі. Храм був потрібен для населення Іллінки (на 1790 р. тут було 74 хати, мешкало 387 осіб), яке невпинно зростало, а також сусідньої Степанівки (38 хат, 210 осіб), а найближчий храм був у с. Романкове і вже не задовольняв потреб громади. 10.12.1795 р. Катеринославське духовне правління доповідало митрополитові Гавриїлу: «цього грудня 1 дня Катеринославського повіту поміщик прапорщик Ілля Малама, поданим у це правління проханням вказав, що закладена в слободі Іллінка церква в ім’я Архистратига Михаїла завершена». У 1866 р. храм був перебудований за сприяння Марії Михайлівни Малами (Клейн), яка доводилася невісткою фундаторові храму.

У 1794 р. у Гуляйполі на кошт поміщика Ф.М. Корбе споруджено дерев’яний храм на честь Святого Миколая. Спочатку мешканці Гуляйполя хотіли приєднатися до парафії Миколаївського храму, який зводився у с. Василівка графа Борха. Під час будівництва народ розбігся з Василівки, оскільки управитель маєтку Гржимайло розікрав кошти. Пізніше землі навколо села купив С.О. Лаппо-Данилевський і заснував маєток Удачне. Ф.М. Корбе перевіз з Верхньої Хортиці закритий молитовний дім, виділив під храм 120 дес. землі. У липні 1791 р. поміщик писав правителю Катеринославського намісництва В.В. Коховському, що «в слободі Гуляйполе мешкають 405 чол. і 390 жін., і оскільки храму немає, а слобода віддалена від інших поселень, мешканці потребують треб християнських». У серпні 1793 р. митрополит катеринославський Гавриїл благословив освятити новозбудований храм. У 1817 р. замість дерев’яного храму зведено кам’яний.

У 1794 р. Г.С. Звягіна (Ілляшенко) влаштувала у с. Іванівка Симперовича дерев’яний храм на честь зачаття Святої Анни, через що село часто ще називали Ганнозачатівкою. Виділила 120 дес. під храм і звернулася до правителя В.В. Коховського. У листопаді 1794 р. новий храм був освячений, і там почалося богослужіння. У 1860 р. храм перебудований у камені.

Оскільки територія все ще була слабо заселена, три храми певний час вдовольняли потреби населення. Лише у 1816 р. на кошти громади с. Аули був споруджений Троїцький храм. У 1824 р. у с. Миронівка (Семенівка) на кошти поміщика Степана Павловича Мироненка зведено Вознесенський храм. У 1834 р. на кошти дворянина-землевласника Адама Дем’яновича Петровського в с. Адамівка споруджено кам’яний храм Святої Трійці, а у 1842 р. за сприяння громади с. Кринички побудовано Благовіщенський храм. Криничанська громада постійно підтримувала храм і жертвувала на його розвиток чималі суми. Наприклад у 1900 р. селяни Познякови, Минакови подарували по 100 руб. Килина Коваленко дала 100 руб. і церковного вбрання на 50 руб.

Село Кринички виникло у 1780-х рр. За однією версію, слобода виникла на місці козацьких поселень біля чумацького тракту. Нібито тут у долині р. Мокра Сура та навколишніх балках було багато джерел із доброю питною водою. Подорожні зупинялися, копали тут криниці аби напитися. Звідси й назва – Кринички. За іншою, – Кринички (Криничувата) заселена колишніми козаками та селянами, вихідцями з с. Романкове. Слобода складалася з 12 кварталів, які розташовувалися по обох берегах Мокрої Сури. Спочатку на кожному кварталі було по 4–7 дворів. Поступово слобода поповнювалася вихідцями з Полтавщини, а також втікачами з північної України.

У першій половині ХІХ ст. кількість населення поступово збільшувалася, чому сприяла поява нових сіл. На початку ХІХ ст. полковник Прокопій Пантелеймонович Мандрикін заснував село, яке на честь своєї матері Софії назвав Малософіївкою. Тоді ж було засноване село Любимівка, яке у середині ХІХ ст. належало поміщиці Єлизаветі Федорівні Капельці.

У 1820-х рр. учасник закордонних походів 1813–1814 рр. капітан у відставці Варфоломій Федорович Круп’янський придбав 2 000 дес. у Верхньодніпровському повіті та заснував село Смоленське, назване так на честь Смоленського драгунського полку, в якому він служив. Облаштував тут маєток, завів великий сад.

У першій третині поміщик Іван Максимов заснував с. Красноіванівку, якою на 1860 р. володіли брати Андрій і Михайло Максимови. Невдовзі частина селян Красноіванівки в балці Коробчиній (названа так на честь козака Коробки) заснували село Коробчине.

У 1830-х рр. дворянин Михайло Федорович Савенко біля балки Березнуватої заснував село Маломихайлівка (Савенкове). На початку 1860-х рр. село вже належало Павлові Олександровичу Савенку. Тут стояло 13 хат і мешкало 122 чоловік (52 чол. і 70 жін.). Був великий завод худоби, де вирощувалося 3 000 овець, стояли вітряк і кузня.

Значні земельні наділи у межиріччі Базавлука та Сакасагані мали родини Баратових, Кудашевих, Манвелових і Милорадовичів. Донька власника Грузинівки Сергія Юрійовича Баратова Катерина одружилася з Данилом Івановичем Кудашевим (власник Кудашівки). В свою чергу, їхня донька Олександра Кудашева вийшла заміж за Миколу Спиридоновича Манвелова, який у першій третині ХІХ ст. населив Миколаївку (нині в складі Болтишки). Тоді ж полковник Дмитро Григорович Милорадович (1799–1844) заснував село Покровка (Милорадівка). На середину ХІХ ст. Покровка вже належала його вдові Софії Миколаївні (уроджена Манвелова). Брат Софії Олександр Миколайович Манвелов заснував село Олександрівку (Манвелівку).

У першій половині ХІХ ст. поміщик Вікентій Денисович Гердзей заснував село Настопіль, яке назвав або на честь дружини Анастасії Михайлівни (уроджена Григоренко), яка володіла с. Акимівка, або доньки Анастасії. У 1840-му році друга дружина Федора Захаровича Малами (1794–1878) Дарія Василівна (уроджена Яковлєва, 1809–1889) заснувала с. Одарівка.

Десь у середині ХІХ ст. засновані: Катеринопіль (перші власники села Іван Семенович Новохацький і його дружина Катерина Миколаївна, уроджена Байдак); Петрополь (засновник Петро Федорович Бельченко 1811–1887); Катерингоф (заснував Олександр Олександрович Биков і назвав на честь дружини Катерини Хвощинської); Єлизаветівка (перша власниця Єлизавета Гаврилівна Пічугіна).

У 1857 р. неподалік Мироніки (Семенівки) Олександр Миколайович Поль (1832–1890) придбав у колезького секретаря Якова Степановича Савицького землю, де заклав села Любомирівка (Олександропіль) і Приют. Для того, щоб придбати маєток, О.М. Полю довелося позичити 12 444 рублі сріблом у поміщика Я.С. Савицького під заклад новопридбаного маєтку. Напередодні селянської реформи 1861 р. тут мешкало 12 дворових селян (семеро згодом були відпущені на волю) і 31 поміщицький селянин (згідно з 10-ю ревізією 1858 р.). 9.03.1862 р. колишні кріпаки підписали Уставну грамоту з поміщиком О.М. Полем. З тих, хто мав право на наділення землею, погодилося 22 особи, яким було виділено 88 десятин, котра надійшла в громадське користування всього селянського товариства. Селянські садиби були перенесені подалі від поміщицької садиби і межували із землею О.М. Поля лише з одного боку. З трьох інших пролягала межа земель поміщиків О.Ф. Дубовської (с. Степанівка), І.П. Мелахненко (хут. Іванівський) і К.Й. Компера (с. Варварівка). В Любомирівці був кінний завод, завод рогатої худоби та завод із виробництва цегли. З цегли, яка вироблялась на заводі О.М. Поля, споруджені господарські приміщення, маєток, а також будинок Верхньодніпровської земської повітової управи.

Перед селянською реформою дрібні сільськогосподарські підприємства були майже в кожному поміщицькому маєтку. Однак, на 1821 рік винокурні заводи діяли в Адамівці, Іллінці та Гуляйполі, кінний завод був у Криничуватому. Через Миронівку (Семенівку) та Веселу Божедарівку пролягав поштовий тракт із Катеринослава на Єлисаветград. Отже, тут мали бути поштові станції. В маєтку Лаппо-Данилевських біля с. Гуляйполе працювала мануфактурна майстерня, де виробляли бавовняні тканини, шерстяні шалі та інше.

Фото надані автором

Надруковано: Кочергін І.О. Історичний нарис // Пам’ятки історії та культури Кам’янського району. Частина перша (за матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України) / Упоряд.: Л.М. Голубчик, О.С. Колесник, В.В. Кузьміна.– Дніпро: Журфонд, 2021.– С. 23–70.