Історія Криничанського району. Ч. 2. Від середини XIX ст. до 1917 року

На 1859 рік та території майбутнього Криничанського району налічувалося більше 40 поселень.

Населенні пункти Верхньодніпровського та Катеринославського повітів на 1859 р.

(на території майбутнього Криничанського району)

Більшість сіл були поміщицькими, тобто селяни були кріпаками. Ставлення до них з боку землевласників не завжди було позитивним. Показовим в цьому плані є рід Лаппо-Данилевських. В їхньому маєтку в с. Гуляйполе селяни часто піднімали бунти. Наприклад, у 1817 р. селяни відмовилися виконувати панщину, за це прибув каральний загін, який покарав селян батогами.

Напередодні селянської реформи 1861 р. Олександр і Катерина Лаппо-Данилевські володіли маєтком біля с. Гуляй-Поле Верхньодніпровського повіту площею 8 098 десятин. Їм належало 138 кріпаків.

Реформу 1861 р. О.О. Лаппо-Данилевський сприйняв без особливого ентузіазму, але викупну угоду зі своїми селянами підписав у лютому 1863 р. отримав дозвіл на отримання викупної позики. За наділення землею своїх 133 селян Олександр Лаппо-Данилевський мав отримати 15 960 рублів. Однак, оскільки на його маєтку та маєтку його дружини в Приказі громадського нагляду значився борг, на руки він отримав лише 4 149 рублів. Підписання викупної угоди далося О.О. Лаппо-Данилевському не легко. У 1862 р. у зв’язку із підписання угоди між ним і мировим посередником З.Ф. Маламою виник конфлікт.

Колезький секретар Захар Федорович Малама був призначений мировим посередником 6-ї дільниці, на якій серед інших було й с. Гуляй-Поле. Катеринославський губернатор О.К. Сіверс характеризував З.Ф. Маламу як людину здібну, чесну, яка гаряче співчувала Селянській реформі й користувалась повагою більшості Верхньодніпровського дворянства. Наступник О.К. Сіверса П.О. Ізвольський вважав З. Маламу одним із найкращих мирових посередників губернії, який турбується про покращення побуту селян. З початку виконання обов’язків мирового посередника З.Ф. Малама стикнувся з неприйняттям його дій з боку поміщиків Лаппо-Данилевських. Усі законні дії мирового посередника поміщики ігнорували і не виконували положень реформи 1861 р. У жовтні 1862 р. З.Ф. Малама вказав О. Лаппо-Данилевському на той факт, що тимчасовозобов’язані селяни, які працювали в його економії, не отримують належного харчування й одягу, і прохав виправити ситуацію. Однак, О. Лаппо-Данилевський не відреагував на прохання, тому З.Ф. Малама своєю владою звільнив селян (жінок, які працювали при маєтку) від зобов’язань перед поміщиком.

Друга конфліктна ситуація виникла із найманими робітниками сина Олександра Лаппо-Данилевського Петра. В економії біля с. Удачне працювали робітники за наймом. Однак, власник (П.О. Лаппо-Данилевський) не виконував зобов’язань, не видавав їм провізії, через що вони залишили економію і, не маючи засобів до існування, звернулися до мирового посередника З.Ф. Малами. Той дав їм грошей, щоб вони мали можливість деякий час протриматися, і спробував умовити їх повернутися до економії. Проте робітники відмовилися це зробити, тоді П.О. Лаппо-Данилевський звинуватив мирового посередника, що той не повернув робітників до маєтку. Відповідаючи на звинувачення, З.Ф. Малама пояснював, що не мав таких повноважень, оскільки він не був поліцейським чиновником і не мав права силою повертати робітників, а лише діяв методами усного переконання.

Третя скарга з боку Лаппо-Данилевських полягала в тому, що З.Ф. Малама дізнався про ситуацію в маєтку (порушення поміщиком зобов’язань) не від самого поміщика, а від волосного старости, який свого часу був кріпаком Лаппо-Данилевських. Пояснюючи свої дії, З.Ф. Малама доводив до відома Губернського у селянських справах присутствія факти, які свідчили, що поміщик не реагував на письмові звернення мирового посередника. До того ж, перевірка скарг на поміщика з боку селян через волосних старшин практикувалась майже всіма мировими посередниками, оскільки інакше зробити було й не можливо.

Про непереконливість скарг Лаппо-Данилевських свідчить і той факт, що вони подали їх більше ніж через півроку після згадуваних у скаргах подій. Скарги були розглянуті у травні 1863 р. у Катеринославському губернському у селянських справах присутствії. В своєму рішенні присутствіє зазначило, що «Малама своїми діями у відношенні Лаппо-Данилевських не виправдав святості свого призначення, діючи з явним обтяженням їхньої участі в усіх випадках, де від його розпоряджень прямо залежали значні інтереси старовинної і влаштованої економії».

Щодо селян Лаппо-Данилевських, то, за даними губернатора П.О. Ізвольського, вони «до їх звільнення з кріпосної залежності перебували у найбільш пригнобленому стані. Багато з них не мали можливості завести своє господарство і були в бігах … Звідси пішла низка скарг з боку селян і навіть спроби ухилитися від виконання повинностей. Лише мировий посередник зміг припинити ці спроби і переконати, що скарги на минуле не можуть бути задоволені … Що стосується двірських, то вони утримувались дуже погано: харчів видавалося мало, і вони були не якісні, одяг і взуття також, а їхні скарги були постійні … (врешті після ліквідації кріпацтва – І.К.) Всі двірські залишили маєток».

Внаслідок рішення присутствія З.Ф. Малама зняв із себе обов’язки мирового посередника і увійшов до складу Губернського у селянських справах присутствія. По суті справи, Лаппо-Данилевські «вижили» з повіту невгодного їм мирового посередника, оскільки його дії відповідали інтересам селян, а не поміщика.

З селами Удачне та Гуляйполе пов’язана біографія відомого російського історика Олександра Сергійовича Лаппо-Данилевського (1863–1919). Він народився 15.01.1863 р. у маєтку Удачне. У 1882 р. закінчив Симферопольську гімназію із золотою медаллю, вступив на історико-філософський факультет Санкт-Петербурзького університету. У 1894 р. обраний членом-кореспондентом Імператорської археологічної комісії та членом Археографічної комісії. На 1903 р. володів маєтком площею 1 087 дес. у Гуляйпільскій волості Верхньодніпровського повіту. 1918 р. обраний позаштатним викладачем Петроградського університету.

Селянська й інші реформи дали поштовх до розвитку краю. Насамперед, збільшилася мобільність населення. У 1861 р. переселенці з Полтавщини заснували село Потоки, а у 1870 р. село Теплівку. У тому ж році переселенці з Курської й Орловської губерній заснували село Зелена Долина, а переселенці з Романкового – Новоселівку.

Земля залишалася головною цінністю, а сільськогосподарська праця давала головний прибуток. Тож провідними підприємства в краї були саме ті, що орієнтувалися на аграрний сектор.

Важливу роль відігравали кінні заводи. У 1878 р. в Адамівці був збудований кінний завод, який належав лейтенанту флоту Петру Адамовичу Петровському. Загалом на 1883 р. кінні заводи існували в таких населених пунктах: с. Олександрівка (власник Юрій Олександрович Романов), с. Веселий Кут (Микола Михайлович Петровський), с. Олександрополь (Олександр Миколайович Поль), с. Петрополь (спадкоємці Петра Адамовича Петровського), с. Зальбахівка (Єлизавета Михайлівна Герсеванова), с. Софіївка (Василь Федорович Малама), с. Настополь (Панас Абрамович Савельєв), с. Удачне (Сергій Олександрович Лаппо-Данилевський).

У 1892 р. з’явився потужний кінний завод у с. Гуляйполе. У другій половині ХІХ ст. Лаппо-Данилевські продали маєток біля Гуляйполя Давиду Васильовичу Пчолкіну (?–1904) Д.В. Пчолкін – катеринославський купець, благодійник, гласний Катеринославського губернського земського зібрання та міської думи Катеринослава. Він розбудував у селі потужну економію з кінним заводом, для якого спорудив капітальну стайню, манеж, був тут і цегельний завод, який працював до 1964 р.

Невеличкий цегельний завод існував і в Покровці. Він належав М.Х. Дауенгауеру. З цегли виробництва цього заводу побудували школу в Потоках і земську лікарню в Адамівці. У 1900 р. у Криничках колоніст Шульц побудував паровий млин.

Наприкінці ХІХ ст. суто аграрний край починає поступово мінятися. Ці зміни були спричинені початком промислових розробок криворізьких залізних руд, які започаткував О.М. Поль, і спорудженням у 1884 р. Катерининської залізниці.

У травні 1884 р. були введені в експлуатацію залізничні станції Божедарівка та Милорадівка. Станція Божедарівка, яка отримала назву від сусіднього села Весела Божедарівка, –двоповерховий будинок. Поруч із того ж матеріалу були споруджені будинки для працівників залізниці, які разом із дрібними торговцями стали першими мешканцями селища, що стало розростатися біля станції. Введення в експлуатацію залізниці прискорило заселення пристанційного селища хліботорговцями та заможними селянами, котрі орендували землю у Е.К. Бродського, якому належала свого часу і земля під станцією. Пшеницю, ячмінь, жито скуповували у селян і дворян і відвозили на станцію. Окрім Е. Бродського, землями біля станції володіли Кузьмицькі (3 000 дес. по балці Довгій аж до р. Саксагані), Новохацькі (4 500 дес. біля с. Катеринополь і Варварівка) та Петровські (більше 2 000 дес. біля сіл Петрополь і Веселий Кут). На 1905 рік тут уже налічувалося 56 дворів, в яких мешкало до 400 чоловік.

Станція Милорадівка отримала свою назву від сусіднього села Милорадівка (нині Покровка). Біля станції пролягає давній чумацький шлях від Кременчука до Нікополя. На початок ХХ ст. тут уже було 8 дворів і 50 мешканців. Неподалік станції розташовані села Малософіївка й Удачне, а біля останнього – маєток Лаппо-Данилевських. За 10 верст від станції неподалік роз’їзду Кудашівського розташована економія колоніста І.Я. Тільмана.

У 1897 р. неподалік від с. Алферівки відкрилася станція Алферівка, згодом перейменована на Кудашівку. У 1913 р. поруч із нею виникло село німецьких колоністів. У 1907 р. відкрився рух по маленькій станції Сорокопанівка, між станціями Кудашівка та Милорадівка неподалік с. Покровка.

Неподалік станції Кудашівка напередодні Першої світової війни, у 1914 р., почалися розробки рожевого граніту на кар’єрі біля Скелеватки. Першими робітниками стали Антон Блонський, Олександр Голуб і Пимон Кочережко зі Скелеватки. Вперше кар’єр був розвіданий у 1932 р., а більш детально у 1968–1969 рр. У ХХ ст. продукцію Кудашівського родовища граніту використовували для облицювання метрополітенів у Харкові та Дніпрі, спорудження будинків на Хрещатику в м. Київ тощо.

Залізниця оживила торгівлю в краї, привабила сюди населення, а також підштовхнула українських селян до зміни традиційних занять.

Не менший вплив на традиційне життя селянства справила поява великих металургійних підприємств у Катеринославі, Кам’янському, Верхньодніпровську та Кривому Розі. Найближчим підприємством був металургійний завод Південно-російського Дніпровського товариства в Кам’янському, який став до ладу в 1889 р. Особливо багато працювало тут вихідців з с. Аули. На 1898 р. у селі налічувалося 638 хат і мешкало 3 910 чоловік (1 961 чол. та 1 949 жін.).

Підйом економіки призводив до зростання кількості населення, яке потребувало не лише роботи, але й соціально-культурного забезпечення. Сільські громади за підтримки земств, які виникли внаслідок земської реформи 1864 р., стали розбудовувати цілу мережу шкіл. Перші школи з’явилися у Семенівці (1873 р.), Адамівці (1874 р.) і Малософіївці (1874 р.).

У 1875 р. виникла школа в с. Кіньгрусть, у 1885 р. – в Гуляйполі й Аулах, у 1892 р. – у Милорадівці, 1893 р. – Покровці, 1895 р. – Теплівці, 1896 р. – Ерастівці, 1897 р. – Іллінці, 1901 р. – Красноіванівці та Кудашівці, 1902 р. – Мар’їнці, 1903 р. – Зальбахівці, 1906 р. – Смоленці, 1908 р. – Биковому, 1911 р. – Потоках, 1914 р. – Ганнозачатівці й Аулах, 1915 р. – Криничках.

Одним із вчителів Криничанської школи був Л.І. Пазюк, просвітянин і соціал-демократ, який брав участь в організації Селянської спілки, через що постав перед судом 23.02.1908 р., але був виправданий за недостатністю доказів. Свого часу очолював «Просвіту» в Лоцманській Кам’янці.

Школи наповнювались учнями повільно. Селяни неохоче віддавали своїх дітей на навчання. Переважно то були діти заможних селян. Як розповідає краєзнавець зі Світлогірського Г.Й. Розтрьопа: «в с. Кіньгрусть ще наприкінці ХІХ ст. (насправді раніше – І.К.) була побудована глинобитна школа з солом’яною покрівлею, але вона згоріла. У 1901 р. земство побудувало цегляну церковно-парафіяльну. В школу ходили в основному діти заможних сімей з сіл Кіньгрусть, Богданова (Нововоскресенка), Грушівка. Спочатку було мало учнів, всього 10. Потім кількість їх збільшилася до 30. Керував школою панотець (насправді в школі на 1910 р. було четверо викладачів – І.К.). У 1914 р. (у автора помилково 1913 р. – І.К.) земство побудувало друге приміщення школи».

Якщо мережа освітніх закладів збільшувалася, то з лікарнями було гірше. Перед Першою світовою війною в краї було лише дві лікарні.

У листопаді 1873 р. Криничеватська сільська громада виділила землю під будівництво лікарні. Спочатку вона була з дерева, так само як і будинок лікаря. У 1894 р. лікарню спорудили з каменю, а у 1903 р. відремонтували. Окрім приміщення лікарні та будинку лікаря до складу комплексу входили квартира фельдшерів, кухня і пральня, два сараї, льодівник і погріб.

У 1910 р. лікарня на 12 ліжок з’явилася в Адамівці. Першим головним лікарем став хірург Тугай. На 1909 р. тут працювала лише амбулаторія. У 1909 р. Верхньодніпровське земство викупило у Георгія Олександровича Романова 55 дес. 1746 саж² землі зі спорудами за 26 250 руб. Куплений маєток повітове земство використовувало по різному. В маєтку «Романове» розмістили сільськогосподарський інвентар і тварин. Їх давали в оренду селянам. В іншій частині маєтку, в панському будинку, відкрили амбулаторію. На території також продовжувала діяти міжволосна телеграфна станція, відкрита ще у 1888 р.

На 1910 р. лікарня в Адамівці (садиба «Романове») складалася з корпусу лікарні, колишнього старого панського дерев’яного будинку під залізним дахом із цегляною прибудовою. Також тут були цегляний будинок під квартиру лікаря, пральня, кухня, квартира наглядача, будинок цегляний для фельдшерів, льодівник, будинок під льодівник і погріб, сарай, клозет.

У лікарнях лікували тіло, але селяни потребували й духовного здоров’я. На 1894 рік в Олександрівці мешкало 823 особи. Їм потрібно було хреститися, вінчатись, соборуватися тощо. Для цього вони ходили за багато кілометрів до Адамівки. Тож у 1894 р. тут було споруджено храм Казанської Божої Матері. У 1897 р. мешканці с. Водяне, яких налічувалося 1 103 мешканці, посприяли появі в селі теж храму Казанської Божої Матері. У 1900 р. у с. Покровка (825 мешканців) з’явився Покровський храм.

Протягом більше ніж ста років, попри численні соціально-економічні негаразди, край поступово розвивався. Втім, на початку ХХ ст. ситуація змінилася. Економічна криза 1901–1903 рр., поразка Російської імперії у війні з Японією 1904–1905 р. і невирішене земельне питання стали причиною потужних соціальних конфліктів. Перший з них пов’язаний з революцією 1905–1907 рр.

Майже по всіх населених пунктах відбулися заворушення. Селяни с. Семенівки палили дворянські маєтки, грабували панське майно. Селяни с. Адамівки палили поміщицьке сіно, кошари, розкрадали худобу і реманент. Ходили чутки, що земля від поміщиків має перейти до рук селян. Ці чутки розповсюджували члени партії РСДРП (більшовики). Найбільш активним був Мартин Олійниченко, який вийшов із в’язниці. Саме більшовики часто закликали здійснювати підпали, розграбовувати майно (і не лише дворянське), ділити землі. Наприклад, у Божедарівці селян підбурювали робітники Олександрівського заводу Брянського товариства з Катеринослава.

Влада реагувала на такі дії жорстко. 28.11.1905 р. селяни підпалили економію поміщика Байдака. Для придушення виступу прибули війська, які вбили 8 і поранило 9 чоловік, 97 було заарештовано. Протягом трьох тижнів з 17 листопада до 9 грудня 1905 р. відбувалися виступи в межах Верхньодніпровського повіту. Внаслідок активізації виступів катеринославський губернатор змушений був 29 листопада 1905 р. оголосити воєнний стан у Катеринославі, Бахмутському, Слов’яносербському та Верхньодніпровському повітах. У січні 1906 р. козачий загін проводив обшуки у селянських обійстях і забирав хліб, відібраний селянами у землевласників. Зокрема, у с. Новоолексіївка, Боровиківка та Новогригорівка Божедарівської волості відібрано зерно, худобу та реманент і повернуто землевласникові Рибці. В с. Малоолександрівка, Варварівка, Аннівка та Водяне Семенівської волості зерновий хліб повернуто землевласникові Маламі.

Селяни Аул розгромили економію поміщика А. Хановського, яку орендував судовий слідчий фон Ден. У грудні 1905 р. мешканці сіл Аули, Романкове і Новосілки зібралися на сход, де прийняли «Селянський присуд», в якому пропонувалося передати церковні та поміщицькі землі в руки селян, скасувати стани, встановити рівність усіх перед законом. У квітні 1906 р. дві сотні Донського козачого полку придушили виступ, 54 особи заарештували. Деякі мешканці Аул взяли участь і в загальноросійських заворушеннях. Наприклад, Сергій Федорович Донченко та Мирон Семенович Підуст, які були призвані на Чорноморський флот, стали учасниками повстання на панцернику «Потьомкін» у червні 1905 року.

Характерною рисою всіх селянських заворушень був розподіл землі. Повсталі селяни захопили землі Лукашевича, Малами, Марцинкевича і почали їхній розподіл. Те саме відбулось у селах Іванівка (Симперівка) і Богдановка (Нововоскресенка), де селяни захопили поміщицькі землі і почали їх ділити. Звісно, що царські війська придушили повстання, а ватажків арештували і кинули до в’язниці.

Унаслідок подій 1905–1907 рр. було знищено сотні споруд, серед яких найбільше дісталося дворянським садибам. Їх руйнація продовжилася у 1917–1921 рр. Тож до нашого часу мало що збереглося.

Окрім репресій імперська влада намагалася вгамувати селянство можливістю отримати земельні наділи. У 1906 р. була започаткована нова земельна реформа, так звана столипінська. Втім, нею могли скористатися хіба що заможні селяни, які створили десятки хуторів на виділених для них землях. Селяни Адамівки у 1907–1911 рр. заснували неподалік села кілька хуторів Рослика, Аліфонова, Фікса, Коваленка, Олексієнка.

Фото надані автором

Надруковано: Кочергін І.О. Історичний нарис // Пам’ятки історії та культури Кам’янського району. Частина перша (за матеріалами «Зводу пам’яток історії та культури України) / Упоряд.: Л.М. Голубчик, О.С. Колесник, В.В. Кузьміна.– Дніпро: Журфонд, 2021.– С. 23–70.