Історія дитячих іграшок та ігор на Придніпров’ї

Неможливо точно визначити час, коли з’явились перші предмети, за допомогою яких діти розвиваються, – іграшки. Відомо, що в дуже далекому минулому іграшок як елементів дитячої гри спеціально не виготовляли. Витвори, якими згодом стали бавитися, спочатку були атрибутами обрядових дій. Перехід їх у сферу дитячої гри відбувався поступово з розвитком цивілізації а також із усвідомленням необхідності цілеспрямованого виховання дітей. 

Українська іграшка, як і саме життя нашої нації, сягає глибокої давнини. Знайдені на території України іграшки – глиняні ляльки з рухомими кінцівками – датуються ІІІ–ІІ століттям до н. е. З часом їх почали прикрашати розписом, кольоровою глиною, і вони стали справжними витворами народного мистецтва. Дбайливі руки мам і бабусь завжди творили для своїх малюків забавки з того, що було в домі: з клаптика тканини, рослинки чи овоча. Ляльку робили з кукурудзяного качана, возика – з дерева, корівку – з маленького гарбузика... Вони були простими, ці іграшки, але в них зберігалося все: сили землі та сонця, теплота рук рідних людей. Здавалося б, іграшка – це дитяча забавка не варта уваги дорослої серйозної людини. Але завжди були по всій Україні майстри, які знаходили особливий сенс у виготовленні іграшок для дітей.

Найдавніші прототипи іграшки на території України – фігурки пташок, вовка чи собаки – виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення. Трипільці виготовляли керамічні статуетки у вигляді жіночої фігури, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків) та їхніх дитинчат, які символізували плодючість
Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X – початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.

У дохристиянський період іграшки зображали переважно священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їхній зв'язок із язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак, деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок періоду XIV–XVIII ст. майже нічого не збереглося. Проте етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі, розпочалося масове виробництво забавок на продаж. У 1793 році Катеринославська губернська адміністрація ухвалила «за зручністю часу і вигодою для мешканців» заснувати щорічні торгові з'їзди-ярмарки. Їх у Катеринославі приурочували до головних православних свят, мали вони і свої назви: Свято-Духівська, Миколаївська, Покровська, Успенська, Преображенська, Троїцька. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок-«пань», розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою. Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. – дерев'яні кухлики для зачерпування рідини, дерев'яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рубелі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки тощо. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами. 

«Я давно цікавлюсь українською народною іграшкою і добре пам’ятаю її з дитинства. Наприклад, обрядові іграшки, або обереги помешкання. Вони були у кожній хаті, чим старіше помешкання – тим більший оберіг, який стояв біля печі. Він не мав очей, замість них – вишитий хрестик, щоб не зурочив господарів, та все було в сім’ї гаразд. Ще старі люди шили ляльки здоров’я, заповнювали їх цілющими травами і клали під подушки. Для дітей, які плакали, наповнювали подушку соломою, що брали з хліва, де були свині, бо ці тварини добре сплять, іграшку клали дитині під ноги, і дитина швидко засинала» (розповіла М.О. Костюк, 1965 р. н., с. Олексіївка Нікопольського району).

Народ вірив, що в мотанці перебуває дух предків, і що вона може передавати досвід із покоління в покоління. Українці вважали, що цей символ приносить їм багатство та успіх. Секрети виготовлення ляльок передавалися в родині від матері до дочки. Коли дівчина виходила заміж, мати дарувала їй ляльку-мотанку як оберіг для нової домівки.

Ірина Миколаївна Прилипко з Петропавлівського району вивчати народні традиції сімейних оберегів почала порівняно недавно. Але, як сама вона відзначає, знає їх із дитинства. Дуже добре у подробицях пам’ятає вона, як їй, маленькій, бабуся зробила першу ляльку з підручного матеріалу. «Взяла бабуся звичайну стару панчоху, швидко обрізала її, зв’язала у декількох місцях, середину наповнила рештою панчохи. І хоч у мене були куповані ляльки – ця лялька була для мене найдорожчою».

З мішковини виготовляли і наповнювали різним зерном ляльку, яку називали Грошова Кубишка. Ставили її на почесне місце, щоб вона приваблювала у дім удачу чи достаток. В українській хаті мала місце й лялька Желанниця, яка виконує бажання. Хворій дитині давали побавитися з лялькою, набитою цілющими травами, після чого її знищували. У народі вірили, що вона вбере в себе недугу. Коли дитина виростала, її місце в колисці займала лялька, охороняючи це місце від нечистої сили до народження наступного дитяти. Іграшки зі злаками – крупенички – ставили там, де складали зерно чи сіно.

У давні часи була іграшка «тарахкальце», або «брязкальце» для найменьших дітей. Її виготовляли з трахеї гуски або качки, наповнювали зерном, а потім чіпляли на ниточку над колискою дитини. Щоб іграшка була гарною, її розмальовували фарбою, або варили в пасльоні. В залежності від того, що було всередині, таким був і звук: горох – «гудів», просо – «шепотіло», кукурудза – «гуркотіла», пшениця – «дзвеніла». З великим задоволенням гралася дитина і без шкоди для свого здоров’я.

Для майбутніх козачат робили «вуркотило». Ця іграшка складається з нитки, посередині якої ґудзик або деревинка з діркою. Вуркотило намотували на пальці, розкручували нитку, підносили до носа хлопчика, якщо він не закривав очей, а дивиться прямо, це – справжній козак. Вуркотило з деревиною було у бідних дітей, а ґудзики чіпляли для хлопчиків із заможних сімей, тому що у минулі часи ґудзики були дорогі.

Численністю та розмаїттям втілених образів в української народній іграшці виділяються фігурки тварин. Вони легко вміщаються у дитячих долонях. Глиняні фігурки тварин мають профільні зображення, які краще виявляють загальний обрис та дозволяють передати характерний рух тварин. Фігурка пташки переважно має обтічну лаконічну форму, яка передає порожнистий яйцеподібний тулуб, завершений з одного боку голівкою, з іншого – хвостом-свищиком. Свищики були улюбленими іграшками дітей, більшість їх мають найпростішу архаїчну форму. В колекції Дніпропетровського історичного музею є зразки керамічних іграшок-свистунців опішнянського виробництва ХІХ – початку ХХ століття і сучасних майстрів-керамістів (пташки, фігурки людей, свинки, вівці). 

Переважну більшість дерев'яних іграшок становлять вироби так званого ремісничого характеру – деркачі, вітрячки, фуркала, свищики, торохтушки, сопілочки, змійка, а також фігурки людей, пташок, звірят тощо, які мають лише ігрове призначення. Всі вони яскраво розмальовані. Ще у 1940–1950-ті роки їх у великій кількості продавали на базарах і в крамничках. Виробляли такі іграшки ремісники-кустарі та артілі, які утворювалися переважно в невеликих містах і райцентрах сільського типу. Діти лагодили їх, коли вони псувалися, або робили нові за зразками. Більшість цих іграшок, зокрема пов'язані з шумовими ефектами (торохкала, свистунці, фуркала, деркачі), в давнину мали захисну функцію. Вважалося, що їхнє торохтіння, хурчання, свист відганяють від дитини злі сили.

Дерев'яна іграшка – давня за своїм походженням. У ній відображаються цінні традиції різьби і розпису по дереву. Переваги цього виду народної творчості пов'язані з розвитком дерев'яної іграшки як побічної допоміжної галузі столярної справи. Цікавим аспектом дерев’яної іграшки є розпис. Він, зрештою, робить прості столярні вироби творами мистецтва, надає їм художньо-образних якостей.

Особливої популярності серед дітей Катеринославської губернії зажили іграшки, які виробляли аж до кінця ХІХ століття на Львівщині в Яворові, де кустарне виробництво дерев’яних забавок було дуже розвиненим. Особливим попитом також користувались народні рухливі дерев’яні іграшки – човники, санчата, візочки. Найбільше поширення, наприклад, на Криворіжжі мали саморобні іграшки: млинок – дві палички, скріплені навхрест цвяхом, які крутилися від вітру; скрипочка з лляними струнами та смичком з кінського волосу, столики, а у дівчаток – ганчір’яні ляльки.

Уже в наш час, у Дніпропетровську в 1963 році був відкритий комбінат іграшок на пр. Кірова (зараз – пр. Поля), 91. Це були іграшки цілого покоління, і не тільки дітей «закритого міста»: Карлсон, Кіт у чоботях, Незнайка, і, звичайно ж, ляльки. Захват і досі викликають м'які ляльки з гарними очима, соскою-пустишкою, що нагадують дітей у зимових комбінезончиках. Асортимент іграшок Дніпропетровського комбінату досягав 100 одиниць, а сума реалізації товарів – до 6 млн. карбованців на рік. Саме наш комбінат виготовляв очі для всіх українських ляльок – трьох кольорів і трьох розмірів. Утім, в одному кварталі випускали карі очі, й усі ляльки в цей час були кароокі. Хочеш купити ляльку з блакитними – зачекай до наступного кварталу.

А волосся? Лялькова перука називається марю. Марю теж випускалися в залежності від наявності матеріалу. Тільки руді марю, тільки карі очі й однакові «інтернатні» сукні – вибирайте, покупці. Зараз же від комбінату іграшок залишилося лише назва зупинки на проспекті Олександра Поля.

Сьогодні іграшки виготовляють приватні підприємці, ринок заповнено іграшками зарубіжних виробників. А ще їх виготовляють окремі майстри.

Майстер із Новомосковська Василь Луганський – унікальна людина. Передусім, він – патріот нашої країни, бо за допомогою іграшок «пробуджує» в людях любов до українського: відроджує повагу до рідного слова, мистецтва. Майстер неодноразово брав участь у різних виставках, конкурсах. Три роки тому його дерев’яна народна поробка посіла перше місце в Україні у конкурсі іграшок. Вони особливі – розмальовані за давнім українським розписом, запозиченим зі старовинних скринь, в які жіночки ще за часів козацтва ховали свої речі та прикраси. Використовує він і розпис нашого краю – майстрів із Миколаївки на Новомосковщині. 

– У моїх матусі та бабусі були такі скрині, розписані квітами. У дитинстві часто ними милувався. Та тоді не думав, що через 50 років повернуся до цих чарівних рундуків, – згадує Василь Луганський. Майстер упевнений, що оті дерев’яні півники, коники, млин із колесом, що рухається, вчать любити своє, рідне, відкривають дитині український світогляд. – Загалом, кожна моя іграшка перевіряє людей. Наприклад, я знаю, що ті, які зупиняються біля моїх іграшок, заводять розмову, – щирі українці. Мабуть, завдячуючи їм – наша держава й існує.

Як дитяча іграшка-їжа подекуди випікалося й випікається нині фігурне печиво. Українських іграшок із тіста від старих часів залишилось обмаль. Це – коники, орнаментовані різнокольоровою глазур’ю та людські фігурки – божества на конях і всередині якоїсь будівлі, може, й храму. Фігурне печиво у значних кількостях колись продавалося на ярмарках та біля церков у великі релігійні свята. Сьогодні ця традиція виготовлення печива отримала своє продовження. Жителька села Дмитрівка Дніпропетровської області у 2014 році почала виготовляти сувеніри з солоного тіста за темами українського побуту. Першими фігурками були козак і дівчина в українському національному одязі. Потім – зображення української хати, символів – вінків, квітів, калини, лелеки. 

Людина бавиться змалечку. Важливим елементом дитячих ігор є іграшка. Ігри сприяють вивченню світу, розвитку особистості та уяви, усвідомленню дорослих ролей, виробленню навичок і встановленню спілкування між однолітками. Граючись, діти готуються до дорослого життя, вдаючи, що вони вчителі, лікарі, вихователі, влаштовують уявні вечірки своїм лялькам тощо. Часто дитячі ігри структуровані – мають встановлені правила, відомі всім учасникам. Такі ігри різні для різних народів, тобто мають національні й культурні особливості. 

Етнограф Володимир Бабенко у виданій 1905 року книзі «Этнографический очерк народного быта Екатеринославского Края» описує дитячі ігри Катеринославщини. Загальноприйняті у дітей ігри – в м'яч, «свинка», «дрібушечкі», «квач», «довга лоза» і «перепілочка».

Свинка – гра з предметами. Грають старші хлопці: четверо-десятеро. Потрібна «свиня» – бляшане пуделко (невелика коробочка) та викопаний «бровар», тобто ямка в 30 см, і ямки для кожного гравця на відстані 5–6 метрів від «броваря». Крім того, кожен гравець має палицю довжиною 120–130 см. «Свиню» закидають далеко, найстарший за віком бере від усіх палиці і кидає їх геть. Тоді всі біжать, хапають палиці й намагаються якнайшвидше «вмочити», тобто встромити їх у малу ямку. Кожен має право зайняти свою ямку. Той, хто останнім «вмочить», іде бити «свиню». Він намагається палицею увігнати «свиню» до броваря, одначе інші безупинку відкидають її палицями. При кожному ударі відгонич мусить «вмочити» свою палицю, бо інакше загонич тоді має право сам «вмочити» і стати на його місце, а той мусить заганяти. Виграє той, хто зажене «свиню» у бровар і накриє її своєю палицею, бо інакше її можуть викинути з броваря. Той, хто виграв, збирає палиці, кидає їх геть, і гра продовжується.

Дрібушечки – рухлива гра для розвитку швидкості. Діти стають у коло й, побравшись за руки, ходять то в один, то в другий бік, співаючи:

Дрібу, дрібу, дрібушечки, наїмося петрушечки;
Диб, диб, до води, наїлися лободи.
Дрібу, дрібу, дрібушечки, погубили черевички;
Туди, сюди до води, шу, шу, шу, шу, он – туди!

У середині кола пара або дві пари дітей крутяться то вправо, то вліво, міцно тримаючись навхрест. Тіло вигинається дещо назад, ступні ніг разом, ноги в колінах не зігнуті. Пізніше на середину кола по черзі виходять інші пари. Можуть одночасно крутитися дві пари дітей. Тоді одна пара тримається за руки навхрест зверху, а друга – знизу.

Квач – гра для розвитку витривалості. У грі беруть участь 6–20 дітей. Вибраний жеребкуванням намагається спіймати, вдарити легко рукою по спині когось із учасників і сказати: «Передай іншому». Спійманий не може повертати удару, а також вибігати за межі місця проведення гри.

Другий варіант. Якщо переслідуваний присяде, ловець його не зачіпає. У центрі грища забивають жердину, до якої доторкається переслідуваний. Тоді його ловити не дозволено, оскільки він – у «гнізді». На невеликому майданчику ловець і переслідуваний переміщуються на одній нозі. Коли вони втомляться, то стрибають на іншій нозі.

У довгої лози – забава для розвитку швидкісно-силових здібностей. Усі гравці стають один за одним, обличчям у потилицю, на відстані сажня, голову і спину нахиляють. Гравець, котрий стоїть позаду, розбігається, перестрибує через кожного і стає попереду всіх так само, як і всі гравці. За ним те саме робить другий, третій і т.д. Оскільки при цій грі всі безперервно посуваються вперед, то, щоб не зайти далеко, гравці розвертаються в інший бік і продовжують грати.

За споминами мешканців Дніпропетровської області, народжених у 20–30 роках минулого століття, діти грали в таки ігри: «Дідусь Макар», «Скрáкля», «Панас», «Вовк та гуси», «Жмурки», «Бери коня», «Цурка» та інші. 

У жмурки грали і грають діти різних поколінь, комусь доводиться жмуритися, комусь – ховатися. Одному кажуть: «Лічи, кому ховатися, кому – жмуритися». Той починає лічити. Останній жмуриться, закривши обличчя біля стіни, а всі – ховаються. Той, що жмуриться каже: «Раз, два, три, чотири, п'ять я йду шукать», а як усі поховалися, іде їх шукати. Кого побачить, біжить до стіни, де жмурився, торкається рукою і називає ім'я побаченого, а той, чиє ім'я названо, має вийти. Гравці мають самі вибігати зі схованок і бігти до стіни, щоб торкнутися, поки «жмурка» шукає. Ті, що встигли торкнутися до стіни, залишаються до наступної гри. Останній пійманий «жмурком» стає замість нього.

А ще були ігри сезонні. Діти дуже полюбляли зиму, бо роботи вдома було менше, і можна було вдосталь порозважатися. Головною розвагою було спускання з гірки. Найчастіше полюбляли їздити з гори «паровозиком». Ще спускались на громаках (їх ліпили з коров’ячих кізяків і обливали на морозі водою) або великих крижинах. Пізніше батьки робили дерев’яні санчата, і діти по черзі катались на них. Сучасні громаки-льодянки являють собою пластикову пластину круглої або схожої форми, споряджену ручкою.

Улітку для розваг було не дуже багато часу, але все ж таки дітлахи ухитрялись і допомагати, і розважатись. Дуже любили хлопчики грати в «дукаря». Ставали по колу, всередині якого видовбували ямку, в неї по черзі намагалися забити ключками маленький м’ячик. Його виготовляли з шерсті корови, яку вичісували, коли чистили скотину. На Великдень любили грати у «котька». З похилого місця з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб потрапити своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше потрапляє, той більше виграє. Інший варіант – чиє яйце покотиться далі, той і виграв. Улітку для дорослих дівчат і хлопців будували велику гойдалку, яку називали колискою.

Ще була гра «Нема пана вдома. Дівчата беруться за хустинки і стають в один ряд. Один кінець ряду співає до другого і навпаки. Всі разом:

Нема пана вдома
Поїхав до Катеринослава
Ключі купувати.
Замки замикати.
– Пустіть же нас,
Пустіть же нас
На вой воювать.
– Не пустимо, не пустимо
Мости поламать.

Лівий кінець біжить через підняті руки двох передніх дівчат. Всі:

– А ми мости поламаємо,
То й вам гроші подаємо, 
Нема пана вдома
Поїхав до Катеринослава
Ключі купувати.
Замки замикати.

За цей час всі дівчата пробігають попід руками перших дівчат, вони повертаються і опиняються в кінці ряду, а задні – передніми. Гра починається знову. Так декілька разів обходять навколо якоїсь будівлі. (Записано зі слів З.М. Марченко, 1930 р.н., с. Вербки Павлоградського району).

Серед малих дітей користувалися популярністю імітаційні ігри: дівчатка полюбляли бавитись у весілля, в корів і вовків, діти обох статей гралися в «похорони». Хлопчики-пастухи, зібравшись в степу, грали в «шпанки». Мали поширення також особливого роду жарти-витівки, розраховані на легковірність спеціально для цього запрошених дітей. З таких жартів відомі: «запускати сонце», «ложки танцюють», «відрізати рукав», «проводити крізь стінку», «діставати п’ятака», «проходити крізь землю».

Остання забавка відбувалась так. Той, що знає цю гру, зав’язує собі ноги мотузкою і умовляє кого-небудь взятися за мотузку та міцно її тримати, обіцяючи йому провести крізь землю. Коли хто-небудь із легковірних береться за мотузку, перший швидко перевертається декілька разів, і в того, хто тримає мотузку, скручуються руки.

У післявоєнні 40–50-ті роки минулого століття дуже популярною була гра «Червоний прапор». «У грі беруть участь 2 групи дітей. Кожна з цих груп має свій прапор і закріплює його в тилу, лишаючи там вартового. Посередині ігрового майданчика позначають лінію фронту. По обидва боки цієї лінії знаходяться противники. Завдання противників: проникнути на чужу територію і викрасти прапор. Завдання господарів: «знищити ворога» і зберегти свій прапор. Виявивши на своїй території противника, боєць-господар повинен легенько плеснути рукою по плечах. Ворога «вбито». Той лишається на місці, доки хтось із його товарищів «по зброї» не наблизиться до нього і не плесне по руці. «Вбитий» оживає і біжить далі чи втікає. Перемагає той, хто і свій прапор збереже, і викраде у противника». (Записано від жителів с. Зелений Гай).

Сучасні діти грають переважно в комп'ютерні та настільні ігри, спрямовані на розвиток інтелекту (зокрема уваги, пам'яті, швидкості реакції). Однак такі ігри не передбачають живого спілкування з друзями, а отже, у дітей не формуються комунікативні уміння та навички.

Нині з асфальту майже зникли «класики», рідко можна зустріти дівчаток, які на подвір'ї стрибають через скакалку. Про таку гру як «Море хвилюється» діти навіть не чули. Вони інакше грають у квача і хованки, «Козаки-розбійники», будують тарзанки і хатинки на деревах, снігові фортеці та льодяні гірки. Звичайно, ігри не зникли зовсім, вони лише значно змінилися.