Історії кохання в селі Коханівка

Від великого села Хорошого до невеличкої Коханівки, розташованої у мальовничих місцях на правому березі річки Самара, недалеко – ми із вправним водієм автівкою хвилин десять взимку по слизькій дорозі зигзагами їхали.

У Вікіпедії знаходимо дуже скупі відомості про Коханівку: «…село в Україні, у Синельниківському районі Дніпропетровської області. Населення становить 476 осіб. Орган місцевого самоврядування – Хорошівська сільська рада. …вище за течією (Самари) на відстані 1 км розташоване село Хороше, нижче за течією на відстані 4,5 км розташоване село Зелений Гай. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера. У селі зі східної околиці з річки Самара витікає річка Клячина. Поблизу села розташований ландшафтний заказник загальнодержавного значення Петропавлівські лимани»

Про місцеві краєвиди з любов’ю до рідного села випускниця коханівської школи Даша Дупленко написала такий вірш: «Тут і річка, і ставочок. І лісок є, і садочок. У тій річці я купаюсь, в теплім ручаї вмиваюсь. А як випадає сніг, зачаровує усіх! Отак воно і буде, як і завжди було. Це ж люба Коханівка – моє село!».

На мапах ХІХ сторіччя село позначено як Коханівка, або Вербівка. За даними 1859 року Коханівка була панським селом. Тут було дві православні церкви, завод, 75 подвір’їв, 574 мешканця. Як бачимо, з тих пір людей у Коханівці не побільшало, а навіть навпаки…

«А як тут у вас із коханням?» – не можно було не спитати місцевих жителів в селі з відповідною назвою. «З цим у нас усе нормально, тільки й залишається, що кохатися», – іронізують селяни. Коханівка виявилася багатою не тільки на чарівні краєвиди, а й на прадавні любовні історії.

Чому в селі багато рудих і коноплястих

У слободі Коханівка за часів Нової Січі було займище запорозьких козаків. А в 1778 році шість десятин навколишньої землі стали ранговою дачею капітана Джарського. В 1793-му слобода відійшла повітовому судді, губернському секретареві, поміщику Василю Вербовському. Як з'явилася назва села, точно не з'ясовано, є кілька версій її походження. За місцевими переказами, начебто любив тут капітан на природі кохатися.

За спогадами Клавдії Гопки (1915 р. н.), які записала її онука, вчителька української мови і літератури Тетяна Усата, деякий час називалося село Вербівкою або Вербовським – від прізвища пана Вербовського. Донька його вийшла заміж за пана Кохана. Повітовий суддя подарував село зятеві, а той і назвав його Коханівкою.

У другій половині XІX сторіччя відкрили в селі Свято-Троїцький Самарський монастир (його макет є в Софійському соборі в Києві) із храмом, будинком для ченців, церковнопарафіяльною школою, цегельним заводом, льодівнею для зберігання харчів, стайнею (до наших часів нічого не збереглося). І жив собі там один рудий монах. Його й через століття «винуватять» у тому, що в Коханівці багато рудих і коноплястих. Кажуть, гарних дівчат (за їхньою згодою) носили тому ченцеві у мішках.

Є в Коханівці своя трагічна історія на кшталт шекспірівської. Жили в селі в післяреволюційні часи Ївга та Іван, було їм десь років по 19. Кохали одне одного і хотіли одружитися. Та батьки не віддавали красуню Ївгу за бідного сироту Івана. Засватав дівчину парубок Макар з багатої родини. «А в п'ятницю Іван вигукав Ївгу з дівич-вечора, зарізав, а сам повісився», – розповіла Тетяна Усата. – «Вони зговорилися про таку смерть, – розповідала 95-річна (станом на 2011 рік) жителька Коханівки бабуся Тетяна. – Листа вони написали, щоб поховали їх разом, а мати Ївжина не дозволила». Про кохання Івана та Ївги згодом склали народну пісню.

Як раніше гуляли-закохувалися

«А розкажіть, як раніше в селі гуляли-закохувалися?» – запитували в бабці Тані. «Досвітки раніше були: наймали хати і дівчата там пряли, – почули від неї.– А хлопці приходили до них з картами. Дівчата насмажать гарбузового насіння. Отак вони гуляли. Танців не було. В селі одна гармошка, а дід Архип скрипку мав. Тоді не ходили так: дівчата-хлопці. Вони на своїй вулиці, ми – на своїй. Років у 13–14, пам'ятаю, ми босі, голі, у платтях поганеньких. Понамазуємо крейдою, поробимо «туфлі» на ногах і йдемо».

«А кохання яке у вас було?» – допитувалися. «Моя дитино! В мене кохання не було. Мабуть, у 1928-му році виїхали всі мої на рудник. А я ще вдома жила. Тут як раз розкуркулювали, і сусіди зносили все в мою хату – сало, здір, пальта, штани – щоб не позабирали. Бо до мене ж не прийдуть, я жила одна, біднячка. А син сусідів Степан пішов у ту кучку, що розкуркулювала. В його батька були чорні штани, чорна чумарка – раніше так називали куртку, пошиту з «хвалдами». Вирішили, що він багатий. І розкуркулював батька син…

Потім і мене на рудник забрали. Влаштували в Красноармєйськ на шахту прибиральницею. А я мала тоді 45 кг ваги, поки помию все, й косинка на лоба – куди там до кохання! У цьому ж гуртожитку знайшовся мені жених. І не питав матір та брата «чи оддасте» – взяв чемодан і прийшов до нас».

– То він вам подобався?

– Авжеж. Любив мене, а я його.

– А кажете, кохання не було...

– Якби ж довго гуляли, я б вам сказала. А я на гульки не ходила. На пошті хлопець робив, так з ним один раз була на концерті. А з цим тільки в гуртожитку бачилися. Разів два провів, а тоді в нас поселився. Мати нічого не сказала. У 1934-му я заміж вийшла, а в листопаді народилася донька Валя. Брат із жінкою в кімнаті жили, а ми в кухні. Чоловік не ображав. Гармошку мав, його гукали гуляти. І там одна «хвеська» підбила до нього клинка. Я з донькою в селі гостювала – приїхала, його вже нема, пішов до своєї... Повернулася я в село. Трапився інший парубок, з війни поранений повернувся. Якби ж розум у мене був, що зараз, так я б тільки два дні з ним пожила, а то 9 років промучилася. А він як став бригадиром – подався до іншої.

У війну німці попалили хати. Я вранці наколотю глини, наносю лимпачу. Прийде сусідка Марія на допомогу. Три заміси сама на цю халупу навозила, і полови. Та односельці помогли мені з хатою. І на дорозі, і на ставках, і в лісі працювала – 11 мужиків пиляли ліс, а я готувала їсти. У жнива 75 чоловік годувала!

Кохання партизанського командира

Школа у Коханівці хоч і старенька, 1924 року побудована, але міцна й тепла. Навіть комп’ютерний клас має. Біля школи – пам'ятник Івану Коваленку, який у роки Другої світової війни керував партизанським загоном, розповсюджував листівки, рятував молодь від вигнання до Німеччини.

Наречена підпільника Коваленка Марія розвідувала в селі необхідні дані й повідомляла їх Іванові, коли той приходив до неї на вечорниці. Мало хто про цю підпільну діяльність знав – зустрічалися хлопець з дівчиною, і все. Та місцеві поліцаї вже підозрювали Коваленка. «Бабуся розповідала, що зайдуть вони у хату, де вечорниці, і б'ють його, – згадує Тетяна Усата. – А Марія захищає. Поліцаї і її б'ють. Часто били, потім відпускали. Бо підозрювали, а довести не могли».

Та пізніше таки затримали командира партизанського – видав хтось – і після катувань у серпні 1943-го розстріляли. А його кохана Марія заміж так і не вийшла, хоч і народила сина та доньку.

На вхідних дверях школи – меморіальна табличка воїну-інтернаціоналісту Валентину Чубасу, який загинув в Афганістані, нагородженому орденами «За відвагу» та «Червоної зірки». Батько Валентина, Петро Чубас, був делегатом партз'їзду в Москві, за трудові досягнення отримав орден Леніна. Син теж не відставав, сумлінною працею заслужив іменний трактор. І вірші хлопець писав. Ждала Валентина з армії донька вчительки з Хорошого, та живим не дочекалася.

Сьогодні в Коханівці пишуться нові історії кохання. І хай вони будуть щасливими, хай дівчата дочекаються після нинішньої війни своїх коханих живими і здоровими – з Перемогою!

Цікаві доповнення:

Феодосій Макаревський у своїй роботі «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии: церкви и приходы прошедшего XVIII столетия» у розділі «Слобода Коханівка» писав (мовою оригиналу):

«2-го апреля 1793 года сельца Кохановки помещик, уездный судья, губернский секретарь Василий Никитич Вербовский в официальной бумаге писал к правителю екатеринославского Наместничества В.В. Каховскому: «Павлоградского уезда сельцо мое Кохановка, в коей имеется 116 дворов и в них муж. и жен. пола 719 душ, с начала заведения сего селения, когда в нем не более как 235 душ обоего пола было, причислено приходом к церкви до села Хорошего, владения г. помещика полковника Писемского, поелику там в то время церковь сооружалась и при той церкви был священник парафиально переведенной. Пять лет совершается, как по ненахождению из охотников туда парафіяльного священника не имеется… Потому принял я основательное намерение в помянутом сельце моем Кохановке собственным моим коштом построить церковь во имя Успения Богоматери и снабдить сию церковь всеми потребними украшениями, одеяниями священными и книгами до церковнаго круга принадлежащими; а для священно и церковнослужителей объ отмежевании из шести тысяч десятин удобной земли моей указанаго числа десятин охотно соглашаюсь. Вашего Превосходительства покорнейше прошу по объясненным необходимостям об определении священника  в сельцо мое Кохановку, о дозволении в нем построения мною церкви, и объ отмежевании для священно и церковнослужителей из моей дачи указанного числа десятин земли».

«Репортом от 17-го декабря 1796 года, Павлоградское духовное правление представляло преосвященному Гавриилу: «В сие духовное Правление, Павлоградского уезда помещик предводитель дворянства Василий Вербовский прошением представил: в селении де его Кохановке церковь во имя Успения Пресвятыя Богоматери достроена совершенно. На ней глава белым железом покрыта и крест вызолоченный поставлен иконостас, престол и жертвенник также поставлены, к священнослужению сосуды серебрянные в позолоткою готовы, евангелие в оправе серебрянной и утварь, к священнослужению все в довольном количестве есть, также и книге круг церковный, колоколов четыре, к освящению все готово».

«…а 22 марта 1797 года. Новомосковский протоиерей Феодор Крупянский соборне, по надлежащему церковному чиноположению, в слободе Кохановке освятил новосооруженную Успенскую церковь и открыл в ней богослужение и священнодействие. 7-го генваря 1798 года, Павлоградского уезда села Вербок стихарный дьячок Михаил Ставровиецкий, по просьбе помещика Вербовского, рукоположен во священника в слободу Кохановку к Успенской церкви».

Поетеса і вчителька родом із села Коханівка Ніна Гребельна, яка була особисто знайома із Павлом Тичиною, написала вірші про кохання і пісню «Моє кохання».

Кандидат біологічних наук, доцент Тетяна Турицька (Чаус) із села Коханівка нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня та золотою медаллю «За заслуги в освіті» Міжнародної кадрової академії, була обрана головою ради молодих вчених Дніпропетровської області.

У Коханівці народився і заслужений майстер спорту СРСР зі спортивної гімнастики, багаторазовий чемпіон світу Валентин Могильний (18.12.1965–22.11.2015). З 1990-х років жив у Франції.

Фото авторки