Історична прогулянка Волоським

На правому боці Дніпра, за 30 км від міста Дніпро знаходиться мальовниче село Волоське. Воно розкинулося на крутих дніпровських пагорбах, його східна частина межує з річкою Дніпро, біля північної частини населеного пункту протікає Мокра Сура, яка впадає у Дніпровське водосховище.

Історія Волоського бере свій початок з далекого 1768 р., коли почалася російсько-турецька війна, що продовжувалася шість років. У ній брали участь і запорозькі козаки, які громили ворога на суші та на морі. У 1769–1770 рр. козацький флот під командуванням Данила Третяка воював під турецькими фортецями Очаковом і Кінбурном. Під час цієї операції у серпні 1770 р. запорожці захопили обози кримського хана Крим-Гірея. Разом із багатою здобиччю до рук козаків потрапив і ординський ясир – одна група з 673 волохів, тобто молдаван, яких ординці полонили під тодішньою столицею Молдавії – Яссами, друга – понад сотня євреїв з м. Янова та деяких інших міст Правобережної України. Згідно з козацьким звичаєм, курінний отаман Максим Рот переправив полонених до Старого Кодака (волохів) та Нового Кодака (євреїв). Тут до волохів долучилися ще 1 300 їхніх земляків, визволених запорожцями з ординського полону під Очаковом. Через певний час євреїв звільнили за викуп, а волохам Кіш Війська Запорозького дозволив оселитися на його землях або ж у колишній Гетьманщині. Переважна більшість волохів вирішила поселитися під Старим Кодаком, котрий у той час за документами продовжував іменуватися містом.

Звільнених волохів було вирішено поселити біля гирла річки Сури. Нове поселення так і назвали – Волоське. Отже, волохи (молдавани) поселилися на берегах Дніпра та Сури не з волі Катерини ІІ чи Потьомкіна, як тенденційно стверджує дехто, а з волі та ініціативи Коша Запорозької Січі. До волохів поступово стали підселятися запорожці, які жили поблизу на своїх хуторах і зимівниках, особливо після ліквідації Січі та примусового згону царською адміністрацією козаків з хуторів у села та міста.

Говірка й одяг в селі Волоському

У церковнослов’янській мові «влах» означало взагалі людину романського (римського, румунського) походження, воно походить від германського «walha» – «римлянин». З давньоруського літопису відомо, що волохи (волхьва) підкорили слов’ян, які осіли на Дунаї, але були вигнані угорцями. Словом, волохи – назва народу, який згодом оформився у сучасні нації як румуни і молдавани. Столиця Волоського князівства Бухарест нині є столицею Румунії.

Засновники села Волоське, за свідченнями істориків, – переселенці з Волощини (Валахії), яка свого часу існувала у складі Князівства Модавія і Валахія. Волощина займала досить значні обшири і майже повністю розташована в межах сучасної Румунії (області Мунтенія й Олтенія). Група волохів, яка заснувала Волоське, походить зі східної частини Румунії (Румунська Молдова), повіту з центром у місті Ясси.

Говірка села Волоського значно відрізняється від молдавських острівних говірок в інших областях України. Порівнюючи її з говірками метрополії (тобто в самій Молдові) з урахуванням ізольованого розвитку впродовж 200 років, постійних контактів із іншомовним населенням (українським та іншим), тривалого співіснування носіїв різних говірок тощо, в говірці села Волоського переважають риси, характерні для говірок півдня Бесарабії, лівого берега Дністра та північної частини Буковини. Про Волоське 1960 року сказано, що діти і люди середнього покоління не вміють говорити по-молдавському. В родині найчастіше старі люди послуговувалися молдавською мовою, володіючи значно краще мовою українською. Зникнення говірки спричиняли також від’їзд його її носіїв до інших місць, їхнє розсіяння та етнічне змішування.

Артефакти з Волоського представлені у колекціях Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького, Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві, національного музею історії України, Львівському музеї етнографії та художнього промислу. До всіх цих музеїв предмети надійшли з експедицій більш як сторічної давнини. Багато що пішло за димом історії. Вишиті жіночі сорочки з Волоського представлені у Дніпровському національному історичному музеї імені Дмитра Яворницького, а фрагменти, власне вишиті уставки, або плечові вставки, чи полики з «підполиччям» (верхньою частиною рукавів) жіночих сорочок – у Львівському музеї етнографії та художнього промислу.

Аналізуючи жіноче вбрання Волощини, сучасних провінцій Румунії – Мунтенії і Олтенії а також сусідніх земель – Сербії, Буковини, Молдови, Бессарабії варто відзначити, що в комплексі вбрання присутні сорочки, які продовженого силуету (додільні або до підточки) і переважно уставкового крою. Буденний варіант жіночих сорочок вишитими поликами і завершується. А у святковому виконанні вишивається також весь рукав. Верхня частина рукава під поликом (підполиччя) часто має вишитий окремий узор, який відрізняється від полика. Таким чином, у багатьох сорочках Волощини можна бачити тридільну композицію оздоблення поликів з рукавами. Також волоські жіночі сорочки мають оздоблення на погрудках – верхній частині стану сорочки спереду і часом на спині, навколо пазушного розрізу, комірцях, манжетах, часто також і поділках, якщо їх виставляють з-під поясного вбрання – обгортки (опинки), запаски, пізніше спідниці.

Чоловічого і дитячого вбрання, зокрема сорочок, в різних музейних збірках збереглося надзвичайно мало. Їх, на відміну від жіночих, виготовлялось набагато менше, а зношувались вони відповідно інтенсивніше. У зв’язку з цим чоловічі сорочки, які є у фондах Дніпровського історичного музею та Національного музею історії України у Києві становлять велику цінність в плані реконструкції історичної ноші.

Чоловічі сорочки Волощини зазвичай довгі до колін тунікоподібного крою, носились поверх штанів і підперезувались поясом. Тунікоподібний крій, або крій «в перекидку» (тобто без плечових швів) передбачає пілку полотна, яка складалася по лінії плечей удвоє на потрібну довжину сорочки. Серединна лінія плечей та серединна лінія поздовж пілки утворювали хрест, який був маркером для розмітки шийного викоту та пазушного розрізу. Зазвичай нагрудна частина по обидва боки пазушного розрізу оздоблювалась вишивкою. Окремо вишивалась смужка полотна для стоячого, або виложистого комірця, який пришивався ретельно до шийного викоту. Крій «в перекидку» передбачав до основної пілки полотна пишні широкі вишиті по низу, а то й по всій довжині рукави. У такому вигляді станок з рукавами має форму прямого хреста. Цей хрест перегинають по лінії плечей та поздовжній серединній лінії рукавів і починають зшивати рукави від манжетів до пахв. Для зручності і пишності стану з боків до основної пілки пришиваються прямі, або розширені клинами до низу вставки полотна, або бочки. Поділки сорочок також оздоблювались.

Це є впливи традиційної ноші волохів. Згодом цей тип сорочок став у нагоді лоцманам. Саме завдяки пишним рукавам як сигнальним прапорцям лоцмани легко могли передавати умовні сигнали на відстані. 

Історія храмів Волоського

Згідно з даними ревізії 1776 р., у Волоському були 221 двір і 23 бездвірні хати, саме тільки доросле населення складало 1 264 душі. Духовним провідником села був старий молдавський священик Ісаак Биц, який виконував свої обов’язки, незважаючи на відсутність у Волоському церкви. Волохи користувалися церквою св. архістратига Михаїла у Старому Кодаку. З ініціативи Бица, ще коли існувала Січ, було вирішено розпочати будівництво у Волоському власної церкви Преображення Господнього. Кіш дав для цього дубовий і сосновий ліс у Романівській пущі (Романкове нині в межах сучасного м. Кам’янського). Биц не встиг закінчити своєї справи, бо помер 29 листопада 1776 р. Після його смерті волоський отаман Кирило Дамаскін, титар Василь Памфилович, представники сільської громади (Матвій Дринець, Василь Цупан, Кирило Бутан) знову поставили питання про будівництво церкви у Волоському й просили висвятити на її священника диякона-запорожця Павла Порошенка. Це було виконано. Церква Преображення була збудована наприкінці 1778 року, а 14 лютого – освячена. Тоді ж у ній почалася служба Божа.

Понад 150 років проіснував у Волоському Преображенський храм. Але наближався час важких випробувань для православної церкви. Слобідські християни постраждали в роки гонінь 1932–1936 рр. («Безбожна п’ятирічка», названа так за поставленою метою – знищення всіх храмів і віруючих). У 1935 р. після закінчення будівництва Дніпрогесу під приводом загрози затоплення влада ухвалила розібрати Преображенський храм, а з цегли збудувати школу, кілька підсобних і господарських приміщень; битою храмовою цеглою вимостити дорогу… Остання збережена фотографія храму зроблена в 1934 році. У той час церква була вже закрита, але ще не знищена. Перед остаточним руйнуванням храм перетворили на клуб. Зараз це пустир навпроти все тієї ж школи.

Тільки через більш ніж 60 років, у 1997 р. почалося відродження християнської громади у Волоському. Для храму було виділено будівлю, в якій проведені реставраційно-відновлювальні роботи. 19 січня 1998 р. у селі відбулося перше освячення води, 20 червня 1999 р. – перша Божественна Литургія, а 13 жовтня – освячення храму на честь Святого Архістратига Михаїла. У 2005 р. при храмі створено Центр духовного і творчого розвитку дитини, в якому працюють 7–8 різних гуртків, діти вільно говорять англійською мовою, гарно співають, до свят ставлять сценки православної тематики, беруть участь у квестах, отримують розряди по грі в шахи. Щорічно під час літніх канікул їздять на екскурсії по різних містах. Проводяться дитячі Літургії.

Історія Волоської школи

 

Територія, на якій знаходився храм Преображення Господнього, підлягала затопленню в зв’язку з будівництвом Дніпрогесу. Під водою опинилася вся стара історична частина села. Також затопленню підлягало 315 володінь. Змінювався весь культурно-економічний ландшафт. Церкву розібрали, а з її цегли побудували школу і лікарню.

Перших учнів школа прийняла у 1936 р. До школи також ходили учні з віддалених сіл Звонецького та Василівки. За спогадами старожилів, у селах Ракшівка, Майорка, Папуки і Дев’ятка були початкові класи, які розміщувалися у звичайних хатах. Будували нову школу в старому центрі села на кручах Дніпра. Але у зв’язку з утворенням Дніпровського водосховища  води Дніпра повторно піднялись, затопивши кілька вулиць, і зараз школа заходиться на самому березі річки.

Школа – найстаріша будівля у Волоському, але багатьом новобудовам ще позмагатись із нею: товсті теплі стіни, величезні оновлені євровікна та дах, надійне опалення – у школі тепло, затишно. Сучасний ремонт і модернове матеріально-технічне оснащення 2015–2018 рр. перетворили Волоську школу на сучасний навчальний заклад. Особливої енергетики їй надає і храмова цегла, і могутній Дніпро, води якого видно з вікон кожного класу. Під час війни школа не працювала, в ній був німецький штаб. Відновила роботу школа у 1946 році.

Старожитності Волоського

Кургани, кар’єри та пороги села Волоського. Рідко де можна зустріти степ, настільки рясно та густо усіяний курганними насипами, як на шляху до Волоського. Сотні курганів і могильників тягнуться вздовж ґрунтової дороги правим нагірним берегом Дніпра. Весь шлях праворуч і ліворуч до села позначений груповими та одиночними курганами різних епох. Там і сям бовваніють тупі та гостроверхі контури, гублячись у синій прозорій далечі степів, що іноді перетинаються широкими балками, глибокими ярами. Поодинокі гіганти з крутими боками і гострими верхівками панують над широкими приземкуватими насипами, що ніби розпливлися під вагою століть. Дрібні півкулі, з камінням на поверхні, соковитими групами доповнюють загальне враження незвичайно великої кількості та різноманітності старожитностей придніпровських степів.

Один із відомих є курган Сторожова Могила, що являє собою великий горб зі стрімкими схилами, оточений не глибоким, але широким (близько 15 м) ровом. Насип кургану мав 7 м висоти, 48 м у діаметрі, його південно-західна частина була знищена під час Другої світової війни.

Цей курган, датований другою половиною III тис. до н. е., міститься  між Ракшівкою та Папуками. Він був досліджений у 1949 р. При розкопках відкрито одне основне і два впускні поховання ямного типу зі скорченими і посипаними червоною фарбою кістяками. В одному з поховань вперше на території України виявлено залишки двоколісної гарби. За часів козаччини на вершині кургану виставляли вартового з довгою жердиною з полотняною позначкою вгорі, при нападі ворога вартовий ховав жердину і втікав сам, відсутність знаку було видно здалеку. Можна було встигнути підготуватися до оборони або відступу.

Поблизу села є геологічна пам’ятка природи місцевого значення – Гранітні скелі, покинутий гранітний кар’єр. Якщо піднятись на найвищу точку гранітних брил, відкривається чудовий вид: розливається могутній Дніпро, поряд рибальський півострів, та й околиці Волоського видно, як на долоні. Раніше це місце називалось «Скеля Каменоломня». Багатошарова пам’ятка, розташована на високому скельному останці плато правого берега Дніпра. Внаслідок видобутку каміння пам’ятка знищена. Видобуток граніту тут проводився понад 30 років.

На південній околиці Волоського розташовані Буздиганові скелі – раніше гарна гранітна гора, яка згодом перетворилася на ще один кар’єр. Ось як описував це чудове місце Олександр Афанасьєв-Чужбинський у своїй праці «Нариси Дніпра»:

«Розташування села надзвичайно мальовниче, особливо його нижньої частини, яка оточує величезну окрему скелю, що впирається з півночі в Лоханський поріг і з цього боку вбрана у великі брили граніту. На самій горі теж розкидані величезні камені, і звідти відкривається чудовий вид на обидва пороги і на околиці. Мені здається, якби краса краєвидів села Волоського була відома, чимало проїжджих звертали б сюди з Катеринослава навмисне для того, аби помилуватися цікавою місцевістю».

Кар’єр у Волоському – це філіал Новомиколаївського гранітного кар’єру. Він пропрацював з 1948 р. і закінчив свою роботу наприкінці 80-х років, забезпечував робочими місцями понад 60 жителів Волоського та Майорки.

Навпроти села були Дніпрові пороги – Сурський і Лоханський. Сурський поріг (затоплений після побудови Запорізької ГЕС) знаходиться на впадінні Сури в Дніпро, довжиною 85 метрів, висота падіння 0,5 м, швидкість падіння 2,13 м/с. Мав дві лави, нижче лежало каміння Колісники.

Лоханський поріг (нині затоплений) знаходиться поблизу колишнього кар’єру 320 м довжини, 1,69 м висоти падіння, 5,33 м/с швидкість падіння – найшвидший з усіх порогів, мав три ходи: на Кулики, на Лохань та на Канал, кращим вважався хід на Кулики (Козацький). Поряд з порогом у руслі Дніпра, ближче до лівого берега річки, знаходилися три невеликі островці – Кулики, Лоханський та Скелястий. Нижче порогу багато каміння, з них найнебезпечніший для судоходства був камінь Буц, належав до Лоханського порогу, який перетинав Дніпро нижче с. Волоське. До будівництва Дніпрогесу він поділявся на дві частини судохідним (Фалєєвським) каналом.

Біля правого Дніпровського берега, високого і крутого в цьому місці, біля крайніх хат Волоського, з південного боку села, виступає з води нижче за Лоханський поріг, висока скеляста гряда, відома у місцевих жителів під ім'ям «Стрільчої скелі». Стрільча скеля – гранітний острів поблизу колишнього кар’єру між Волоським і Майоркою. Розташований на 1,5 км нижче за течією с. Волоського, на відстані 30 м від високого правого берега. Нині становить гранітний останець площею 74 х 42 м, перекритий тонким шаром відкладень. Між берегом і скелею – неширока протока, що служить перешкодою для переправи на скелю.

Скеля була височиною з північного боку, що спускалася до води в південній частині, з невеликим майданчиком у цьому місці. Розміри скелі були дещо витягнуті з Північного Сходу на Південний Захід і простягалися до 40–50 сажнів. Основа острівця поступово збільшувалася внаслідок наносу пісків, мулу та чагарників лози. По поверхні скелі в різних її місцях окремо стирчали камені, покриті мохом і землею.

Між Майоркою та Волоським знаходиться ще одне цікаве місце – Сороча балка. В ній видобували руду глину, якою фарбували господарчі споруди. Якось перед Другою світовою війною під час добування глини привалило дівчину. Її три доби розкопували, після чого знайшли живою в «повітряній кишені» – вцілілій частині дубасу. На питання: «Як же ти без їжі знаходилася?» дівчина відповіла: «Мати коржі пекла, а я їх пахощами харчувалася».

Недалеко від Сорочої за с. Волоським знаходиться Велика балка, яка піднімалася від стрільбища колишньої військової частини до ферми молодняка великої рогатої худоби (нині садиба фермерського господарства «Січ»).

Є поблизу села ще одна цікавинка – Катерининська миля. 9 травня 1787 р. російська цариця Катерина ІІ проїхала повз село Волоське на південь, у бік Криму (ночівля у с. Микільське-на-Дніпрі). Метою подорожі було – особисто оглянути землі, захоплені унаслідок російсько-турецьких воєн. В Україні, по якій вона подорожувала з величезною помпою, її шлях був позначений пам’ятними знаками, так званими Катерининськими милями, які збереглися в різних регіонах країни. Їх можна побачити біля Спасо-Преображенського соборі в Дніпрі, біля Ханського палаці в Бахчисараї, у дворі краєзнавчого музею у Старому Криму тощо. У селі Волоському посеред кукурудзяного поля збереглася не прикрашена й не реставрована Катерининська миля, складена з пошарпаних часом вапнякових блоків.

Сучасне Волоське

Є в мальовничому селі сучасна скульптура, що стала родзинкою місцевості, – «Волоський горіх», відкрита неподалік від офісу старости села 21 жовтня 2017 року, коли було започатковано свято День волоського горіха. Ініціатором створення скульптури став голова фермерського господарства «Волоський горіх» Олег Василенко.

Також у Волоському є база відпочинку «Баракуда», розташована на березі Дніпра. Від обласного центру всього 30 кілометрів. Тут можна порибалити, покататися на катері або позасмагати на пляжі.

Пам'ятний знак «Я❤Волоське» з’явився на головній площі у вересні 2019 року. Відкриття пам’ятного знаку відбулось напередодні святкування 250-річчя села. Також у низці передсвяткових заходів були: розробка ідей та створення герба, гімну та прапора села Волоського, брендування села, відкриття етносадиби «Майорова хата». Відкриття свята відбулося 28 вересня. Приїхало багато друзів та вихідців із цього чудового села. Діти мали можливість розвивати майстерність та навчитись нового під час різноманітних майстер-класів, які проводили імениті майстри та майстрині з усієї області. На великому екрані можна було бачити історичні та сьогоденні фото, відео різних років. Свято було насичене виступами різних творчих колективів, як волоських, так і гостей. А закінчили вітальну програму феєричним загальним виступом шкільного хору, діток садочку та їх вихователів ансамблю «Ромашка».

Тоді ж у Дніпровському національному історичному музеї була відкрита унікальна експозиція волоських старожитностей, зібраних у селі та поблизу, протягом 170-ти років під час експедицій, наукових робіт та історичних досліджень. Звісно, представлене – лише маленька частина того, що було знайдено у Волоському. Особливо вразили речі зі старовинної волоської Преображенської церкви.

Волоська історія вражає. Село настільки унікальне, що по його історії можна вивчати історію заселення всієї Наддніпрянщини.