Дмухайло Іван Семенович
Іван Дмухайло: «Змалюй мені картини нетрагічні…»

Наш земляк, людина непростої долі Іван Дмухайло (1914–2007) став чверть століття тому заслуженим діячем мистецтв Білорусі. Нині виповнюється 110 років від дня його народження.

Народився він у центрі України в селі Топчине — за шість кілометрів від Магдалинівки на Дніпропетровщині 23 вересня 1914 року. Ми зустрічалися з Іваном Семеновичем Дмухайлом у травні 2005 року в Мінську, де він постійно жив по закінченні Другої світової війни. Україна також не забувала про нього. Указом Президента України від 14 жовтня 1999 року Дмухайла Івана Семеновича нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни». Нині я повертаюся до записів розмови з митцем.

— Музеєві в Магдалинівці я подарував дві чи три свої роботи, — згадував Іван Семенович. — Мої картини розлетілися по всьому світу — є вони в Німеччині, Америці, Австрії, Італії. Швейцарія закупила в мене 15 робіт. І мене цим якось підняли не свої, а чужі. Я задоволений життям, тим, що люблю природу. Тут, у Білорусі, природа хороша. Декілька фільмів є про мене. Часом питають: що ви більше любите? Звичайно, Україну — я там народився, пас овець, корів, босоніж ходив. Тут до мене ставлення гарне: маю майстерню добру. А душа там.

— Як ви стали малювати? Хто підштовхнув?

— У мене є навіть картина, як батько мене підвіз волами до Дніпропетровська (тоді –– Катеринослав). А там брат Климентій був і дядько — народний артист України Григорій Васильович Маринич (1876–1961), родом з Гупалівки. До речі, родичем нашим був також український дириґент, актор і співак Іван Никифорович Двірниченко (бл. 1855–1913). У довіднику «Мистецтво України» (1997) його прізвище подано як «Дворниченко». Це мамин дядько, мама в мене — Двірниченко. Тож по-українськи його треба писати «Двірниченко».

Ось і в мене збереглося його фото в українському вбранні. Фото 1890-х років. Він ходив по ярмарках і купував для постановки в когось шапку, в когось — чумарку чи сорочку. А жінка в нього була іноземка, погано говорила по-російськи. На звороті світлини — «Фотографія А. Вознесенського у Севастополі». Сидить молодий чоловік у чумарці, шапці, в шароварах, українській сорочці. Це і є Іван Двірниченко, а не Дворниченко!

(Від автора додам. 1966 року в Києві видано книжку «Т.Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів», де наводиться цікавий документ. Він свідчить про організацію Двірниченком Шевченківського ювілейного вечора у Феодосії далекого 1911 року.

Лист С.П. Карпенка до Об’єднаного комітету.

Поміж нами, українцями-феодосійцями, виникла думка почтити пам’ять великого нашого генія Т.Г. Шевченка. Задля цього ми порішили поставити ювілейний вечір, прибуток з якого послати в фонд на пам’ятник поета. Оруду вечора і відповідальність за нього бере на себе відомий дирижор І.Н. Дворниченко. Програму намітили таку: 1) біографія Шевченка, 2) п’єса «Назар Стодоля», 3) декламація з «Кобзаря».

При виконанні нашої мети з’явились деякі перешкоди: тутешній поліцмейстер на прохання устроїти сей вечір відповів д. Дворниченку, що принципіально проти вечора він нічого не має, але требує, щоб д. Дворниченко представив йому офіціальне доручення від Комітету по збудуванню пам’ятника. Не маючи цього, ми звертаємось до Об’єднаного комітету з великим проханням вислати якомога скоріше на ім’я Івана Никифоровича Дворниченка офіціальне розрішення і при ньому квиткові книжки для збору пожертвованій.

14 лютого 1911 p., Феодосія»).

–– Другий дядько-актор, Григорій Маринич, дав мені, хлопчакові, перепустку у всі дніпропетровські театри. Грошей я не мав, мені поставлять було приставний стілець, я на ньому й сиджу на виставах в оперному, російському, українському театрах.

Спершу я вчився в Дніпропетровську в ФЗО («школа фабрично-заводского обучения») мукомолів. Там гарна їдальня була. А це саме лютував голод 1932–33 років. Добре пам’ятаю, бо й сам голодував. І батько Семен Кирилович помер у мене в голод, а брати вмерли — один на місці, а другий на війні. У ті ж роки з голоду сконав і мій дядько Василь, чернець. Він жив у Нехворощі (на Полтавщині), яка в 1920-ті роки була райцентром, до якої тоді належали і Дмухайлівська, і Гупалівська волості. Це –– брат моєї матері. Він сам зробив собі труну, в якій його й поховали. Як я був хлопчиком, він приносив мені олівці з Києво-Печерської Лаври. Дядько Василь мені допомагав. Дуже цікава, душевна людина. Хтось помре — його просять молитви читати. А мама питає: «Вони що тобі дали?» Каже: «Дали щось, так я по дорозі віддав» (сорочку абощо). І коли я зайду в школу — ніхто олівців не мав, а в мене аж чотири!

Батьки мої Дмухайли були добрі господарі й село недалеко від нашого Топчиного навіть так і звалося — Дмухайлівка.

У ФЗО мукомолів завідувач учбовою частиною, побачивши, що я малюю, відвів мене до художнього училища. І я там учився п’ять років. А вчителі були учнями Іллі Рєпіна — Панін, Коренєв, а Тарас Максименко — учень Архипова. Цих літніх людей ми називали «ходячою енциклопедією». Тож мені пощастило вчитися там п’ять років протягом 1934–39.

— Художника Олексія Котлярова знали?

— Знав, він вчився зі мною. Олексій поїхав далі вчитися до Ленінграда, а я грошей не мав. Потім у мене була коверна легенів — зарубцювалася. Котляров у Ризі жив, ми з ним разом увічнені студентами на одному фото. Він високий, чорнявий, прогресивний, добре вчився і поїхав до Академії мистецтв.

Наше художнє училище в Дніпропетровську було спершу на Пушкінському проспекті, а потім його перевели на вулицю Шевченка — там, де нині знаходиться художній музей.

— Розкажіть про ваших дітей.

— Одного зі своїх синів я назвав Тарасом. Він закінчив у Харкові академію, живе у Мінську. Дочка Оксана закінчила інститут. У Бресті живе син Євген, інженер, 1946 року народження. Ростуть дві онучки — Даша і Наташа.

У мене склалися добрі стосунки з посольством України, особливо з послом у 1998–2003 роках Анатолієм Дронем. До ювілею останнього я написав його портрет і послав до Києва. Дружина моя Марія працює в українському посольстві в Мінську.

— У художньому училищі вас називали поетом?

— Так. Бо я писав вірші. І зараз пишу. Я знаю напам’ять деякі. Ось вірш «Осінь»:

Осінь завиє сміхом жахливим,
Усе потрощила,
Геть все поламала,
І над зеленим сукном
Тільки б золотом вона вишивала...

Є й вірш «Сон». Я дуже любив батьків і згадував їх у поезіях.

— Ви — лірик у душі. І це видно на ваших картинах.

— Спасибі.

Деяких наших хлопців забирали в лиховісні 1930-ті. Так я, між нами кажучи, змикитив і написав «бадьорі» вірші:

Молодь співа, молодь пише,
Молодь гра, молодь дише…

і т. д. у такому дусі. І я зостався, а хлопців забирали... Мабуть, щось не те сказали чи написали.

Від автора. Справді ця трагічна сторінка з біографії тодішніх студентів зовсім не вивчена. В одній справі лиховісного 1937 року проходили студенти нашого художнього училища Андрій Бабенко, Григорій Донець, Давид Марчук, Іван Пархоменко, Віктор Трухачов, Степан Туренко. Хлопці віком 20–22 років. Усіх шістьох  засуджено одного дня 10 жовтня 1937 за «антирадянську агітацію» до термінів від трьох до шести років і реабілітовано одним рішенням Верховного Суду СРСР 26 червня 1965 року. Лише Віктор Трухачов після таборів відбувся як художник-плакатист. А решта?..

–– Я закінчив училище з дипломом «художник-педагог», –– продовжує оповідь Іван Дмухайло, –– і поїхав на село недалеко від Дніпропетровська. Там рік попрацював й повернувся до міста. А незабаром почалася війна...

— Чи знали ви історика Дмитра Яворницького?

— Дмитра Івановича добре знав. В’ячеслав Васильович Коренєв, наш педагог (до речі, учень гравера В.В. Мате, який зробив чудовий портрет Дмитра Яворницького) з ним дружив. Та й усі учителі дружили. Якось у 1939 році Коренєв попросив Дмитра Івановича, щоб він прийшов на п’ятий курс і розповів нам, як Рєпін створював картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І він нам розповідав. Багато він давав Рєпіну порад з історії. А потім Рєпін каже історикові: «Ви — писар!». Відтак ми його бачимо на картині в окулярах як писаря. Вдома у нього я не бував. Але добре пам’ятаю музей Яворницького, коляску часів Катерини...

А ось у своїх учителів В.В. Коренєва і Михайла Микитовича Паніна вдома бував. Якось Коренєв запросив нас утрьох до себе, а дружина його на фортепіано грала. (Він показав мені осколок, який залетів у його хату. Він любив мене). І ще одного вчителя — Миколи Погребняка етюди пам’ятаю...

Як я на війну попав? Зараз скажу. Перед війною, повернувшись з села, я працював в артілі художників. Нас чоловік шість військкомат послав до Криму в школу зенітної артилерії. Ми там самі сухарі їли й оселедці. І через два дні німець прийшов. Наша артіль художників вже евакуювалася з Дніпропетровська, нікого немає. Я без грошей. Так я зостався в окупації. Був змушений писати портрети — їх замовляли німецькі офіцери. Трохи давали хліба і грошей, щоб вижити міг. Так я годував дітей радянських офіцерів. Жив на вулиці Ленінградській. І як наші прийшли, то одразу мене — в штрафний батальйон! На фронті розривна куля пройшла у мене крізь ногу, правда, кісток не зачепила. Так я опинився в госпіталі — щось близько двох місяців. Кілька кілометрів везли до шпиталю, могли ногу ампутувати — Бог милував.

Мені дістали фарби, і я, шкутильгаючи, став писати великий портрет Суворова. Заходить один полковник: «Це ви писали?». «Я». Заходить вдруге. А його дружина — головлікар, і він приїхав до дружини. Так він порадив мені шкутильгати — то комісія ще на пару тижнів зоставить. Я розповідаю, як було. А ще я організував драмгурток. Грав старого шахіста-колгоспника у Брянську, і звідти вже потрапив до Бреста в Білорусі. Там застав Перемогу. Ще з нагана стріляв. Кілька художників, в т. ч. Петро Данелія, організували по війні в Бресті філію Спілки художників. Там я став членом Спілки. 1946-го у мене народився син Женя. Звідти переїхав до Гродно. Й там мені дорікали з ревнощів, що я був в окупації. Але ж я, як штрафник, вже пройшов через це. Гальмували з моєю виставкою…

Якось я приїхав до Мінська, доручили членів Політбюро писати й Леніна 4-метрового. Я непогано портрети писав. На початку 1960-х переїхав до Мінська. На Бєларусі живу 60 років. (Я такий, що за себе постою. Бо як сам не постоїш за себе, ніхто не постоїть...).

А якось мій хороший товариш, художник сказав: — Іване, кидай цю політику — ти лірик, ти вірші пишеш — пиши природу. Так я покинув, переключився на пейзажі.

Моя старша сестра Наталка прожила в Топчиному всеньке життя — 97 років. Солодовники — це за Топчиним кілометр. Вона жила сама, я частенько приїздив до неї. Вона хатку мала, у внучки жила. Я часто бував у Україні — кожні два роки.

Білоруси — люди хороші. Між іншим, чому я залишився у Бресті — там здебільшого говорять по-українськи. Щось рідне. Я два роки, між іншим, працював малярем.

Багато читаю з історії України — знаю, хто такий Богдан Хмельницький, діти його, читав про погляди іноземців на українське військо. Маю старі книги — цікавлюсь дуже історією. Тяжко себе без цього пізнати.

Часто приїздив до України. Особливо як були ще живі мама, сестра Наталка. Є в мене портрет мами, батьківська хата намальована. У 1996 році пройшла моя виставка в Києві. І заступник міністра мені каже: «За вами слово». Людей — багато! Думаю собі: я ж уже своїми роботами все сказав. Тож вирішив прочитати свої вірші:

​Так мені, як вечірній зорі,
Яка золотом сяє із неба,
Так мені на землі засвітити,
Капнуть золотом треба...

Зустріли оплесками....

Більше за все люблю Україну — бо там народився. Природу тутешню білоруську люблю — некричущі, спокійні тони. Білорусів ціную — трудівники, скромний народ, допомагав іншим — дали заслуженого художника Петру Данелія. Бо він скромний, за таких треба постояти.

По пам’яті намалював тут парк Шевченка у Дніпропетровську. А мама казала, що міст через Дніпро якісь наші родичі будували. І рідне Топчине можна бачити на моїх етюдах.

(А в хаті на покуті в нього — ікона, написана ще прадідом. Полтава, полотно, олія, початок ХІХ століття. Іконі 200 років, стара-престара. Може, вона берегла Івана Семеновича у життєвих випробуваннях. Вона — у кролевецькому рушнику дореволюційному. З орлами двоголовими. Рушник з тих часів як мама була вагітною Іваном Семеновичем. А народився він 23 вересня 1914 року).

— Він не хоче цю ікону реставрувати. Свого часу трактористи нею ноги витирали, — розповідає дружина Марія Петрівна. — Ви не повірите — вона замироточила. Ікона дуже давня. Мама казала — це трійця: Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий...

На столі у художника — грубезна книга «Доля» про Тараса Шевченка, читана-перечитана. А на стіні — картина з рідною хатою. Альбом «З української старовини» Д. Яворницького. Колишній Посол України в Білорусі Анатолій Андрійович Дронь йому надіслав шикарний альбом «Національний художній музей України».

–– До речі, чотири роки тому мене ударили — я мало не був убитий. Читав на вечорі українські вірші. І напад. Дві операції переніс на очі. Мене береже оця ікона материнська, допомагає.

— Ви і зараз працюєте?

— Аякже! Перестаєш робити — перестаєш жити. Я не можу не робити. Дружина приносить холсти, фарби. Кругом така злиденність духовна! Я стільки перечитав літератури, знаю — тільки князі тримали художників. Цариця Катерина купляла і Рембрандта, і Тиціана. А наші тільки продають. Останнє. Духовного нічого немає...

Ось найбільша моя нагорода — за внесок у «розвиток культури». Я нагороди не ношу, це задля тебе одяг піджак з нагородами...

Жінчин син Валентин Вейнер-Габуда захоплюється коренепластикою, пише вірші. Народився 5 серпня 1965 у Мінську. Його мама Марія Петрівна, а моя дружина родом з с. Вавуличі Дорогичинського району на Берестейщині. Там живе Валентинова бабуся Ганна Федорівна, а дідусь родом з Перемишля. Валентин — автор «Поеми про діда». (Цікаво: 2010 року в Луцьку побачила світ поетична збірка художникового пасинка мінчанина Валентина Вейнера-Габуди «Мене в дорогу виряджала мати»).

2003 року у Києві вийшла збірка «До тебе, світе. Українська література Берестейщини. Проза, поезія, публіцистика». (Київ, Український центр духовної культури, 2003). Тут вміщені поезії Івана Дмухайла — «Сон», «Після бою», «До музи», «Хмарка», «Місяць —пройдисвіт зухвалий в наше заглянув вікно».

— Якось я подарував у Магдалинівку дві-три свої роботи. Хочеться подарувати ще щось до Магдалинівки.

— А для художнього музею? Ви ж там учились.

— Дуже давно знаю Дніпропетровський художній музей — з 1936 року. Я маленький художник, але я хотів би, щоб і там була моя робота.

 

Цей музей, до речі, ровесник Івана Дмухайла, заснований у 1914 році.

— Мені довелось пережити опромінення як онкохворому, — говорить на прощання художник. — А я хворих підзадорював, настрій жартами піднімав. Німецький письменик Вільгельм Раабе якось сказав : «Гумор — це рятівне коло на хвилях життя». Можу сказати: гумор і мене рятував.

30 березня 2007 року Іван Дмухайло помер у Мінську. Йому йшов 93-й рік. Художника прийняла білоруська земля. Його називають білоруським Левітаном. Відбувся вечір пам’яті українсько-білоруського митця. А я подумав, що ніколи не пізно опублікувати запис розмови з ним...