Кібець Іван Михайлович
Іван Кібець. Літописець рідного Приорілля

Відкриваючи духовні острови

В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
Василь Симоненко

Серед мальовничої природи Приорілля розкинулося старе козацьке село Котівка, яке відоме не тільки своєю славною історією, а й знаними людьми.

Ім’я Івана Михайловича Кібця добре відоме мешканцям Котівки на Магдалинівщині, він мав неабиякий авторитет серед односельців-котівчан. Знаний вчитель сільської школи, літератор, краєзнавець, майстер в царині живопису, коренепластики, лозоплетіння.

Іван Михайлович Кібець народився 10 жовтня 1910 року в с. Котовка Новомосковського повіту (зараз Магдалинівський район) Катеринославської губернії. Батько Михайло протягом трьох скликань (дев’ять років) був гласним Новомосковського повітового земського зібрання. Син Івана Михайловича Юрій пише: «Два вчителі, випускники педвузів, // Два доктори народницьких наук».

Іван Михайлович працював кіномеханіком, писав перші вірші про мальовниче Приорілля, вчився. По закінченню педагогічних курсів працював учителем на Волині, був сількором, друкувався в пресі. Деякий час навчався в Київському художньому інституті. З 1930 по 1934 рік – знову на педагогічній роботі. Вступив до Запорізького педагогічного інституту, який закінчив незадовго перед війною. З перших днів Другої світової війни і до Перемоги перебував на фронті. «Академію кінчав на фронтах» – так називався нарис про Івана Кібця, написаний Іваном Рудасом. Двічі поранений, нагороджений орденами «Червона Зірка», «Вітчизняної Війни II ступеня», медаллю «За відвагу» та іншими медалями.

З 1951 року до 1954 року директором Котівської сільської школи був Ліхорадов Павло Іванович. Завучем працював Кібець Іван Михайлович. Читав у школі історію та літературу. Мав жінку Євдокію, сина Юрка та дочку Світлану.

Усе життя І.М. Кібець віддавав свої творчі сили дітям, творчій молоді, любив і знав природу. Відмінник народної освіти України, знаний краєзнавець, літописець рідного Приорілля – таким пам'ятають його односельці, так пише про нього син Юрій:

Мій батько вів уроки, взявшись часто
За серце, що боліло все життя –
Він все боявся на уроці впасти,
Щоб не злякать, бува, чиєсь дитя…

Юрій Кібець пише про свого батька в публікації «Іванів день»: «Високий, стрімкий, елегантний, то в сорочці-вишиванці, то в європейському костюмі, він повсюди привертав увагу своєю самобутністю: володів пензлем і пером, вів яскраві уроки, в школі і артистично читав лекції просто неба – не тільки учням, а й приїжджим археологам, краєзнавцям, мовознавцям. Знавець неоліту професор І. Ковальова і професор-мовник Д. Баранник, бондар А. Дьомін і вчитель В. Золотогор, поет М. Чхан і краєзнавець М. Безуглий – таким різнобічним було його товариство. А ще – садівники, землероби, рибалки… Любив іще він травників і пасічників. У батьківській світлиці зупинялися фольклорні експедиції, а також нерідко працювали історики народних промислів, бо саме тут зародився-заврунився на весь світ відомий художній розпис – в селах від моєї старовинної козацької Котівки до не менш знаної Петриківки з Нижнього Приорілля». Це –мистецтво мальованої хати.

А про діда згадує: «Дід мій, сільський староста Михайло Кібець, відомий різьбяр по дереву, уславився тим, що полюбляв сіяти… мак по житові… Добре знався на легендах… обирався гласним Новомосковської повітової земської управи (скликань 1902–1912 рр.).

Запрошувався М. Кібець і на губернські засідання, зажив неабиякої шани не лише в селян, а і в духовних осіб… був ще й церковним старостою… Свого часу М. Кібець був у добрих стосунках із авторитетним збирачем запорізької старовини, генералом Г. Алексєєвим та його зятем М. Урусовим; спілкувався з М. Родзянком, головою Катеринославської губернської земської управи…; у близьких взаєминах перебував із Д. Яворницьким та І. Магденком…».

Погостювавши в Литві, в будинку-музеї композитора, поета і художника Чюрльоніса, Іван Кібець по-своєму розвинув традиції художнього стінопису, розмалювавши стіни своєї хати від підлоги до стелі. Інтер’єром служили предмети народного вжитку: дерев’яні ложки, солом’яні брилі, кошики з лози, сітки, рукавиці, ковганки, кухлі, зразки коренепластики, а також вишивки, художнє в’язання трьох сестер Івана Кібця – Ольги, Марії і Марфи. Ця любов до ремесла передалася дочці Світлані Кібець-Захаровій.

Дивовижна духовна сила, яка приваблювала людей, була у Івана Михайловича! До його оселі навідувалися відомі особистості літератори, краєзнавці та просто туристи. Заходили поети О. Зайвий, І. Сокульський, Л. Голота, І. Іов, М. Луків, майстри народної творчості, відомі літератори і журналісти, педагоги і активісти. «Батьком Іваном» називали його поети Г. Маловик, І. Пуппо, провідували в шпиталі М. Романушко, Г. Прокопенко, О. Завгородній. Він дарував зроблені ним вироби з деревини, розказував легенди, читав вірші.

Художні вироби майстра зберігалися в колекціях визначних діячів української культури та літератури Олеся Гончара, М. Рудя, П. Усенка, М. Луківа, Є. Шевченка, О. Яковчука, О. Левади, І. Шаповала, а також в ряді музеїв.

Його картини присвячені рідній Орелі, де він рибалив, водив туристичні експедиції.  Роботи виконані аквареллю та олівцем.

Помер Іван Михайлович Кібець у віці 73 років у шпиталі для інвалідів вітчизняної війни м. Дніпропетровська 15 вересня 1984 року. У його рідному селі в 2008 році була організована кімната-музей Івана Михайловича Кібця, де знаходяться його картини, газетні та журнальні публікації, фольклорні записи, художнє різьблення, створені ним впродовж усього творчого шляху; зберігаються листи та листівки до поетів й інших особистостей краю.

«Його картині «Ріка рідного краю» не пощастило: коли сталося пограбування музею, це полотно викрали. Добре, що хоч лишилася фотокопія, яка зараз експонується», – говорить Микола Іванченко, який  був учнем у Івана Михайловича, зараз очолює Котівський краєзнавчий музей.

Поетична Ореліана Івана Кібця

А поета ніколи і не розгадаєш…

Юрій Кібець

Іван Кібець багато віршував, створюючи свою поетичну та пейзажну Ореліану. Вийшли друком його книги «Ремезове гніздо» та «Лісові друзі». Опубліковані роман «За тебе, земле!», повість «Крутояри», вибране поезій «Ромашки над окопом», оповідання для дітей «Чия річка Оріль?», збірка пісень «Ореліана», поетична книга «Букварик-хлібодарик».

Про збірку «Ремезове гніздо» В. Селіванов (Буряк) писав: «В ньому був «шматочок духовної субстанції орільської Природи, так ніколи до кінця не розгаданої. …Все закамуфльовано на внутрішньому спогляданні автора своїх років…. Лише поети розкривають, ніби роздягають себе, не соромлячись. Щоб співміритися зі світом…. вічна екзистенція руху цілісного буття».

Які важкі пройшов шляхи-дороги,
А в серці ніс священну мить світанку, –

пише в одному з віршів Іван Михайлович. Його поезія – схвильована і щира розповідь літератора про світ людини, природи та їхню гармонію. Пейзажна і філософська лірика адресована також наймолодшому поколінню, зокрема збірка «Лісові друзі», куди ввійшли вірші для дітей «Гніздо на колесі», «Два сонечка», «Отака сорока», «Зозуля», «Птах – не птах», «Індик», «Нехороша мишка», «Розумні жабки», «Сорокопуд», «У полі». Вони мають повчальний характер, вчать спостережливості, любові до лісу, тварин, до природи.

Юрій Кібець пише про батька:

Мовчки рани роз’ятрені гоїв,
Сад викохував, учнів навчав,
Доброти, наче світ, дорогої,
Ні у кого не позичав.
Його трави любили і птиці,
Вірні друзі, левади й стежки.
Він легенди збирав і билиці,
Майстрував він сопілки й ложки.
А гостей як наїде, бувало, –
Хлібороби чи лісники, –
Розберуть: хто кремінне кресало,
Хто – сопілки, а хто – книжки…
…поряд з батьковою добротою
Замалий ним прожитий вік.
«Батькова доброта».

І.М. Кібець – один із трьох авторів (у співавторстві з І.Ф. Ковальовою, О.І. Кучерявенко) історико-економічного нарису про Приорілля, який увійшов у багатотомне видання «Історія міст і сіл України».

Поезії сина Юрія «Зорі батькового саду» – це наче живий портрет Івана Кібця як батька і людини, як поета і філософа:

Входить в дім. І тоді –
мов би меншають речі.
Довгий, худий на канапі лежить,
як стріла.
Сімдесят весен падають цвітом на плечі,
Й знов залітає у гості квітнева бджола.
***
Доживу до жита, батько казав,
Достигало літо, гуркала гроза…
Ген аж по обрій дзвонять жита.
Батьку мій добрий!
Ой життя, життя!...

Продовжуючи поетичну генеалогію батька, син засіває душі поетичним теплом, бо це спільний родовий духовний сад:

Саду я не сказав, що батько помер.
Як я можу сказати саду про те,
У що не вірую сам – ні тоді, ні тепер,
У що не вірує дня роздоріжжя круте…
***
Чиста річка,
чисте небо,
чиста совість –
Ось спадок що отримав од батьків…
Це не просто ріднокраю повість –
Це родинна заповідь віків.

Ю. Кібець.

Фото взяті з відео на YouTube