Костиря Іван Сергійович
Іван Костиря: на межі духовного розтину

Іван Сергійович Костиря народився 13 січня 1932 року на хуторі Федорівка (тепер – село Федорівське) Межівського району на Дніпропетровщині у родині сільського вчителя. І хоч батьки не мали вищої освіти, наймитували у поміщиків, але шанували книжку, прищепили синові любов до фольклору, народної пісні. Дитинство і юність Костирі минули в Донбасі. Там закінчив школу, потім навчався у Дніпропетровській фельдшерській школі, згодом – у Київському медичному інституті. Після закінчення інституту повернувся на Донбас, з 1957 по 1965 рік працював у Горлівці дитячим, шкільним лікарем, лікарем швидкої допомоги, а потім – психіатром.

У 1967 році він закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві. Брав участь у геологічній експедиції до східного Забайкалля і Середньої Азії, на Урал і Кольській півострів; ходив на арктичному криголамі, рибалив з азовськими рибалками. Як журналіст співробітничав у республіканських і донецьких обласних газетах «Социалистический Донбасс», «Культура і життя», «Радянська Донеччина», «Комсомолец Донбасса»; з 1976 по 1988 рік завідував відділом російської прози та поезії в журналі «Донбас»; багато мандрував рідною землею і за кордоном, багато осмислив.

В останні роки життя мешкав у Донецьку, брав активну участь і в громадському житті краю. У 2001 році він звернувся до вчених Кримської астрофізичної обсерваторії, а згодом до президента НАН України Бориса Патона з пропозицією назвати одну з нещодавно відкритих малих планет іменем «Донбас».

Писав українською та російською мовами. Наприкінці 1990-тих став переходити у своїй творчості на українську мову: «Намагаюся перейти на українську мову. Важко… але мушу, маю стати прикладом для молодих. Не хочу, щоб вони повторили мою помилку…» – писав автор.

Член Спілки письменників з 1965 р. Лауреат Всеукраїнської премії ім. В. Короленка (1986). Лауреат премії Фундації Українського Вільного університету (Нью-Йорк, США), премії ім. В. Шутова. Нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, знаками «Шахтарська слава» ІІІ та ІІ ст. Отримав звання «Заслужений працівник культури України» (1993).

Помер 27 серпня 2003 року, похований на Ново-Ігнатіївському цвинтарі Донецька. 14 травня 2014 року було встановлено меморіальну дошку на фасаді районного будинку культури Межової на знак вшанування пам’яті Івана Костирі. У 2002 році, за особливі заслуги в увічненні рідного краю в літературі та виховання на кращих традиціях підростаючого покоління, рішенням Межівської селищної ради йому присвоєно звання «Почесний громадянин Межової».

***

Перше оповідання Івана Костирі було надруковане ще під час навчання в багатотиражці інституту. У 1960 році вишла його перша книжка для дітей «Подземный ход». Для дітей видав також книжки «Подземный ход» (1960), «Сказка о солнечных братьях» (1961), «Капли светятся» (1962), «Живой родник» (1965), «Ночные дежурства» (1965), «Шахтерский богатырь» (1967), «Как зверята ума набирались» (1969), «Тринадцатое число» (1977), «Терриконный край» (1982), «Спасибо тебе, кукушка!» (1983), «Ушла на Запад война» (1999). Для дорослого читача: «Дети не должны умирать» (1966), «Пора новолуний» (1967), «Родословное зеркало» (1968, 1986), «Осень голубого залива» (1968), «Ненька» (1970), «Муравский шлях» (1971), «Меж двух звезд» (1972), «Чем расплачиваемся за суеверие» (1974), «Хата» (1978), «Российский тракт» (1978), «Врачебная тайна» (1980), «Капли светятся» (1981), «У Первого брода» (1982), «Срочный вызов» (1983), «Ордер на вселение» (1985), «Сторожевой курган» (1987), «Вибрані твори» у 3-х томах (1995), «Думы о Диком поле» (2001), «Думы о Донецком Кряже» (2001), «Слово о Донецком крае» (2002), «Межівська сторона» (2003). У рукописі залишився роман «Бедлам». 

За своє життя Іван Костиря встиг написати й видати добрих сорок книжок для дітей і дорослих. В його повістях відбився досвід лікарської практики, написав кілька книг краєзнавчої тематики, а останньою його працею стала книга «Межiвська сторона» про рідну Дніпропетровщину, де він народився. 

Після смерті письменника перевидано чимало його творів, деякі з них у перекладі українською мовою. Окремі твори перекладалися азербайджанською, молдавською, польською, угорською, удмуртською, німецькою мовами.

Повісті, оповідання, новели Івана Костирі присвячені складній праці лікарів, молодих сільських вчителів, військових, геологів, життєвим моральним проблемам того часу. Твори сповнені задушевністю, добротою, любов’ю до людини, тонкими спостереженнями автора, філософськими роздумами, ліризмом та щирістю, любов’ю до свого краю.

Лірична сповідь
«…молю, щоб і нащадкам передалось щемне відчуття рідної домівки»

У багатому творчому доробку письменника помітне місце посідає трилогія: «Ненька», «Хата», «Доля». Це справжня дума про Україну: про її долю, історію та народ, про своє коріння. А чи не вперше автор глибоко замислився над проблемами відродження нашої історичної пам'яті. Необхідно було визначитись, якою мовою писати. Зупинившись на роздоріжжі, Костиря довго вагався, він знав мову, та, скоріш за все, відчував національну приниженість, роздвоєність, тому тернистою була дорога до Неньки, до Хати. 

Сюжети повістей багаті на події, у котрих гартуються або, навпаки, руйнуються характери персонажів. Одні справжні люди: стійкі, мужні, навіть героїчні, інші – втрачають свою людську гідність у гонитві за вигодою. Особливо привабливі у цих повістях жіночі постаті –мати (повість «Ненька»), Гапка (повість «Хата»). Саме жіночі образи найперше запам’ятаються. У книзі справжнє життя – з коханням і зрадою, щастям та розлукою, з усім тим, з чого, власне, складається доля. Автор вболіває за долю України, яку мучили споконвіку і турки, і татари, і ляхи, і німці... Як можна кинути цю землю? В творах письменник тонко відчуває і передає свій стан, коли втрачає матір, коли бачить покинуті села, житла, оповиті журбою та забуттям. Автор навчає, що сімейне щастя само собою, як манна небесна, не звалиться. Його треба створювати. Бути живим прикладом для живих. Бо короткий твій вік у цьому світі… 

Переконливо звучать висновки: батьківська наука ніким не може бути замінена, цвинтар мирить усіх. І прикро, що, видно, пройшли ті часи, коли з роду в рід діти догоджували своїм батькам. Треба пам'ятати своїх предків, бо без них людини не буває. Людина повинна глибоке коріння пускати в рідну землю, і тоді вона живитиме його.

Межівська сага – дорога додому

Степова перлина – рідна Межівщина,
Козацькому роду вірна сторона,
Прихилю до серця, наче цвіт калини,
Поцілунком трону небо край села.

Людмила Яцура

Де і як не жила б людина, вона завжди пам’ятатиме звідки вона родом, яке у неї коріння і повертатисяметься до батьківсько-материнської хати, до своїх витоків. Людина вертається до самої себе. Так відбулося і з Іваном Костирею, який 15 років писав книгу про свій край, де народився. Він повернувся до дідової криниці, материнської мови, до пам’яті роду і людей, від «великої» до «малої» батьківщини. Книга Костирі «Межівська сторона» – данина пам’яті та вдячності рідному краю за те, що «плекав не тільки матеріальні скарби, але й посилав у духовну сферу майстрів художнього слова» (В.Я. П’янов). 

Автор створив першу в українському літературознавстві та краєзнавстві узагальнюючу художньо-документальну працю про вітчизняних письменників, доля яких була пов’язана з Межівською стороною на Дніпропетровщині: Василя Мисика, Саву Божка, Віктора Іванисенка, Аркадія Казку, Володимира Вільного, Михайла Нечая, Григорія Мельника, Тетяну Сулиму, Олену Ган, Сергія Борзенка та інших. Книга – авторські ліричні сповіді, есеї про 15 письменників-земляків, навчально-хрестоматійне видання, в якому є оповідання, повісті-казки, вірші, поеми, переклади, уривки з великих прозових творів, сатира, гумор, п’єса, щоденники, листи і спогади, присвячені побратимам.

Книга вийшла у 2003 році, Іван Сергійович не встиг її побачити. Як щемно звучить таке запізніле зізнання автора: «Ніжна, лагідна, ласкава українська мова, вона змалечку була для мене колисанкою! Але й у чужих далеких світах, вже дорослим, в години невизначеності, несамовитого душевного розбрату й відчаю, в найскрутніші часи свої, опиняючись під бідою і майже втрачаючи останню надію, я в думках тільки на ній і звертався до тебе, мамо. Очевидно, через неї була найкоротша, найближча між нашими серцями дорога, а роки і простір, що віддаляли нас, та й все, що захаращувало їх в життєвій марноті, начебто зовсім зникали. І ти в уяві моїй поставала поруч і врятовувала мене. Ні, мамо, я не зраджував твоєї мови навіть тоді, коли говорив і писав іншою. Я, мамо, думав нею. Про сокровенне. І так, щоб ні дітям, ні онукам не було соромно за мене».  

Через свій край пізнати Україну, через творчість земляків провести людину від малої батьківщини до великої, до пізнання всієї України.– така мета автора цієї енциклопедії. Письменник 15 років збирав архівні свідчення, документально-художній матеріал починаючи з першої половини 20 століття. Показав унікальний внесок Межівщини через плеяду визначних земляків до скарбниці української культури.

Краєзнавчі саги Донеччини

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» –
це пісня про тебе, мій сонячний краю.

І. Приходько

Все своє життя Іван Костиря прожив на Донеччині, був знавцем її історії та географії. Постає перед нами як учений, історик, краєзнавець, літературознавець і публіцист, заявив себе як автор дум. Він так ужився в цей край, що достеменно знав його історію, легенди, унікальні явища природи і, звичайно, людей.

У 2002 році видані «Думы о Донбассе», які мовою легенд, переказів, оповідок, бувальщин розповідають про Донецьку землю, її природу, минуле й сучасне, людей, і «Слово о Донецком крає» – своєрідна літературна історія Донбасу.

«Думи про Дике Поле» і «Думи про Донецький кряж», в яких цікаво розповідається про далеке минуле і теперішнє Донбасу, його заповідну природу та підземні скарби, про першопоселенців та першовідкривачів, про тих, хто писав про нього з незапам’ятних часів. В краєзнавчих пізнавальних думах безліч легенд, переказів, шахтарських оповідок, неймовірних бувальщин і дійсних історичних подій, котрі об’єднані між собою особистим авторським сприйняттям донецької землі, з притаманним йому ліризмом, щирістю та любов’ю.

Значне місце у творчому доробку письменника посідає образ Святих Гір Донецького краю як символу святої вічності, можливого каяття та очищення. Це «Дума про Святі Гори» (1994) та в невиданому романі «Бедлам» гори постають наче головні дійові особи.

«Давайте жити по слову»

Через роки Іван Костиря нас вітає
Біжить ріка життя, спливає час,
Але про нього Межівщина пам’ятає –
Він в своїх творах завжди серед нас.

Людмила Яцура

Справжні письменники все-таки пророки... «Давайте жити по слову», – заповідав нащадкам Іван Сергійович. На пам’ятнику, що на могилі письменника, викарбувано: «Слова, рожденные мною, надеюсь, не умерли, а напротив, зажили своей собственной жизнью, потому что в них дух мой и плоть моя…». Так, твори Івана Костирі зараз перекладаються українською, отримують нове життя. У рукописі залишається роман Костирі «Бедлам» у 7 книгах, який він писав дев’ять років. Глибоко соціальний роман, який порушує велику кількість загальнолюдських пекучих проблем 20 сторіччя. Це роман про любов і ненависть, про вірність і зраду, про психологію жіночого єства, з елементами інтимного, побутового, детективного сюжету. Це своєрідний роман-розтин 20 століття.

В юності автор писав вірші, рідко звертався до них у похилому віці: декілька віршів помістив у названому романі:

Як сумно в цьому світі жити,
Коли брехня і зло навколо,
І всякий здатен тебе вбити
Або ж загнати в сьоме коло.

Не в пеклі, на земній юдолі
Ми вимушені ад терпіти…
То хто ж послав нам оцю доля,
Якщо ми й справді Божі діти?

«Божі діти», 1997 р.

***

Коли накриє смуток мамине лице, –
Ти кайся!
І як сльоза затьмарить їй цей світ, –
Теж кайся!!
А сивиною голова збіліє у небоги, –
Втричі кайся!!!
Коли ж вуста її,
Вмовляючи любити отчий дім,
Твого не дочекавшись вороття,
Навіки охолонуть
і з тим закінчиться її буття,
О, блудний сине, вже не кайся,
Що неньки рідної цурався,
На клич її не відгукнувся,
В порожню хату не вернувся,
Ще й мови материнської зрікався, –
То буде як прокльон отеє каяття!
І запізнілий біль не обпече тебе,
Бо, мов мертвець, ти зрікся сам себе!

«Молитовне», 1991 р.

Твори Івана Костирі лікують душу органічно поєднаними художньою майстерністю, вболіванням за країну, глибоким психологізмом. Йому й сьогодні присвячують вірші його земляки межівчани:

Гориш ти і сяєш зорею                     

Скільки граней і фарб
У глибинно-проникливім слові
Із багатства землі,
Межівських і донецьких заграв…
Кличе вітер степів,
Вільний вітер від Вовчі й Азову,
Полини, чебреці, і дороги, і став.
Світ, зігрітий любов’ю…У ньому
Живемо і приймаємо віру в життя.
Гордий син-степовик,
Ми з тобою у роздумах знову,
В кожнім слові –
Душі в рідний край вороття.
Щовесни розцвітають сади яблуневі,
Нічний степ зачаровує радістю знов…
З нами разом. Гориш ти і сяєш зорею,
Щедро мудрість даруєш, із серця любов.

Людмила Яцура, 2012 р. 

Книги автора:

Костыря И.С. Ночные дежурства: Повесть.– Донецк: Донбасс, 1965.– 110 с.  
Костыря И.С. Дети не должны умирать! Записки врача.– Донецк: Донбасс, 1966.– 73 с.
Костыря И.С. Осень голубого залива: Новеллы.– Донецк: Донбас, 1968.– 139 с. 
Костыря И.С. Ненька: Повесть.– М.: Сов. Писатель, 1970.– 251с.
Костыря И.С. Меж двух звезд: Повести и рассказы.– К.: Рад. письменник, 1972.– 283 с.
Костыря И.С. Российский тракт: Полевой дневник.– Донецк: Донбас, 1978.– 144 с. 
Костыря И.С. Хата: Повесть.– М.: Сов. писатель, 1978.– 295 с. 
Костыря И.С. Врачебная тайна: Повести и рассказы.– К.: Рад. Письменник, 1980.– 223 с.
Костыря И.С. Капли светятся: Лирич. проза.– Донецк: Донбас, 1981.– 279 с.
Костыря И.С. У Первого брода: повести.– К.: Днипро, 1982.– 504 с.
Костыря И. Голос моря // Гавани сердца: рассказы / сост. Г.Ф. Кривда.– Донецк: Донбасс, 1983.
Костыря И.С. Ордер не вселение: Повесть.– К.: Рад. письменник, 1985.– 279 с. 
Костыря И. С. Родословное зеркало: Повесть.– М: Сов. Писатель, 1986.– 240 с. 
Костыря И. С. Сторожевой курган: Повесть, рассказы.– Донецк: Донбас, 1987.– 318 с.
Костиря І.С. Межівська сторона: Книга про письменників-земляків у 2-х частинах.– Донецьк: Каштан, 2003.– 580 с.
Костиря І.С. Вибрані твори у двох томах.– Донецьк: ПП Книжковий дім «Проспект-Прес», 2006. Т. 1. Ненька. Хата.– 512 с.; Т. 2. Доля.– 352 с.
Костиря І. Доля. Т.2.– Донецьк: КД «Проспект-Прес», 2006.– 352 с.
Костиря І. Ненька. Хата.– Донецьк: КД «Проспект-Прес», 2006.– 512 с.
Костыря И.С. Думы о Донбассе.– Донецк: ЧП «ЦСО», 2007.– 480 с.
Костиря І.С. Думи про Донбас: У двох частинах / Пер. Корнєєва М.П.– Донецьк: «Каштан», 2007.– 472 с.
Костиря І. С. Білі голуби дитинства.– Донецьк: Альфа-Прес, 2008.– 288 с.
Костиря І. Казка про сонячних братів.– Донецьк: Донбас, 2012.– 114 с.