Манжура Іван Іванович
Іван Манжура – збирач скарбів словесних

«Взагалі Манжурі належить велика кількість етнографічних записів високої наукової вартості, і не можна не бачити в ньому одного з найбільших фольклористів ХІХ століття, а в його збірниках надзвичайного вагомого рідкісного етнографічного багатства»

Микола Сумцов

Тяжкі роки поневірянь

Життя І. Манжури сповнене трагізму. Невблаганна доля випробовувала його з дитинства.

Народився І. І. Манжура 1 листопада (20 жовтня за ст. стилем) 1851 р. у м. Харкові в родині дрібного чиновника. Чутливий до несправедливості, батько І. Манжури жив у постійних конфліктах з начальством, тому був змушений переїжджати з місця на місце. За наклепом він потрапив до поліцейського відділку. Не витримавши злиднів, померла мати Івана, коли йому було 5 рочків.

Після смерті матері Івана взяла на виховання до Хоролу бабуся, але батько забрав сина знову до Харкова і залишив його без догляду. Хлопчика забрала поліція, а коли він захворів – його помістили до лікарні, де той зустрів свого хворого батька. Видужавши, батько взяв малого Івана і мандрував із ним по містах і селах Харківщини та Катеринославщини.

З 1863 р., після смерті батька, вихованням хлопчика опікувалася тітка – дружина відомого вченого-філолога Олександра Опанасовича Потебні, який став духовним батьком Івана. І. Манжура закінчив повітову школу, а згодом, як кращого учня, його прийняли на казенний кошт до 2-ї Харківської чоловічої гімназії (1864–1870). За непокірливу вдачу учня виключили з 6-го класу гімназії. Заробляв на прожиття він приватними уроками, а 1870 р., вступив до Харківського ветеринарного інституту, але на другому курсі його звільнили за виказом без права вступу до вищого навчального закладу. З того часу за І. Манжурою встановлено постійний нагляд поліції, де б він не був.

Всевидюче Боже провидіння

Попри всі негаразди 1871 р. відбулася доленосна зустріч І. Манжури з І. Василенком. Юнацьке захоплення Івана фольклором під час навчання в гімназії втілилось у життя після звільнення з інституту. І. Василенка зацікавив талановитий безпритульний юнак. Любов до рідної землі та усної народної творчості об’єднала їх. І. Василенко запросив приятеля до себе в економію на посаду прикажчика.

І. Манжура переїхав на Катеринославщину і цілковито віддався улюбленій справі: подорожуючи, збирав скарби народної мудрості. І. Василенко, надавши кошти, спонукає фольклориста обійти Катеринославську губернію, багато сіл і хуторів Олександрівського та інших повітів.

Він із іще більшим завзяттям продовжив розпочату справу,
записав сотні пісень, казок, легенд, повір’їв, прислів’їв, приказок, загадок

Свій усний творчий доробок Іван Манжура через О.О. Русова надіслав до Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства. Отримавши схвальні відгуки та матеріальну допомогу, він із іще більшим завзяттям продовжив розпочату справу, записав сотні пісень, казок, легенд, повір’їв, прислів’їв, приказок, загадок, які були надруковані у фольклорних збірниках, упорядкованих вченими М. Драгомановим, В. Антоновичем (Київ), О. Потебнею (Харків) і на сьогоднішній день стали раритетними виданнями (В. Антонович і М. Драгоманов «Історичні пісні українського народу»). Таким був початок фольклорно-етнографічної діяльності І. Манжури на Катеринославщині.

У середині 70-х років на Балканах розгорівся визвольний рух проти турецьких поневолювачів. Іван Манжура в числі інших добровольців з України відбув до Сербії та після поранення повернувся в Україну наприкінці жовтня 1876 року.

Чимало занотованого з народних уст фольклорного матеріалу І. Манжура надіслав до Харківського історико-філологічного товариства, до деяких наукових журналів, а також на адресу українських і російських дослідників народної творчості.

«Я дух люблю свого народу»

Поетичний талант І. Манжури розквітнув на Придніпров’ї, який поставив його ім’я в один ряд із найвидатнішими діячами української літератури другої половини ХІХ ст. Збираючи зразки словесної творчості, у яких відбилися хвилюючі сторінки історії козацтва та заселення Придніпровського краю наприкінці ХVІІІ ст., поет у своїх віршах і поемах-казках «Трьомсин Богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого Лисовина», баладі «Ренегат» оспівав героїчне минуле українського народу, споконвічне протистояння добра і зла у людському житті.

Своїм словом мандрівний поет у терновому вінці ніс сучасникам не тільки думи та співи про далеке історичне минуле, а і про тогочасне лихоліття. Разом зі своїм народом він вистраждав нелегку долю українця, у важкі хвилини життя не зрікся його, залишився  невіддільною часткою – «стати краю рідному в послузі».

Особливо виразно почав виявлятися талант поета у 80-х роках. На сторінках катеринославських газет і журналів (а трохи згодом – і в галицьких виданнях) з’являються його вірші під псевдонімом Івана Калічки, а також у вигляді невеликих видань – «метеликів» для масового читача – поетичні переробки деяких популярних казкових мотивів. Певне місце в літературній спадщині поета посіли також переклади та переспіви з інших літературних творів.

За народною легендою, яка і до сьогодні побутує в селі Новогригорівці
Васильківського району на Дніпропетровщині, його немовлям
знайшли троє козаків, усиновили, назвавши Трьомсином

У 1885–1886 рр. І. Манжура написав казку-поему «Трьомсин-богатир», оспівуючи звитягу, незламний дух запорозьких козаків. На знак подяки за прояв участі І. Василенка у визнанні поетичного хисту І. Манжура присвячує поему-казку йому – непересічній людині – катеринославському поміщику, нащадку запорозького козацтва Івану Григоровичу Василенку, прозваного в народі Трьомсином. За народною легендою, яка і до сьогоднішнього дня побутує в селі Новогригорівці (колишнє Трьомсинівка Олександрівського повіту) Васильківського району на Дніпропетровщині, його немовлям знайшли троє козаків, усиновили, назвавши Трьомсином.

І. Василенко на той час володів 10 тисячами десятин землі в Олександрівському повіті, був відомим губернським і повітовим земським гласним, людиною інтелігентною, передових демократичних поглядів. Захоплювався ідеєю народництва.

За активної допомоги та гарячої підтримки О.О. Потебні, який відіграв неабияку роль у формуванні та спрямуванні поетової музи, в 1889 році вийшла друком у Петербурзі перша і єдина прижиттєва збірка Івана Манжури «Степові думи та співи».

Успіх окрилив поета, і він, як свідчать автобіографічні матеріали та листи письменника, розпочинає посилено готувати до видання збірки своїх творів «Над Дніпром», «Казки та приказки і таке інше». Проте цим намірам Івана Манжури не судилося здійснитись. Усі його подальші спроби знайти дорогу до читача розбивались об тверді мури царської цензури. З кінця 80-х посилюється нагляд поліції за «неблагонадійним» поетом.

У 1884 році І. Манжура остаточно оселився в Катеринославі. Наприкінці 80-х він був в епіцентрі літературного та культурного життя міста: співпрацював із осередком місцевої творчої інтелігенції у літературно-громадській газеті  «Степь» – О. Єгоровим, М. Биковим, Я. Новицьким, Г. Залюбовським, І. Акінфієвим та іншими. Інтелігентська громадськість охоче читала тижневика. Але жандармське управління вирішило газету закрити. І. Манжура залишився без заробітку.

На пропозицію М. Бикова оселитися у нього І. Манжура погоджується і  стає мешканцем  мальовничого приміського села Мануйлівка (зараз пр. Мануйлівський) на лівому березі Дніпра. У другій половині 1886 р. у крайній нужді склав поетичну збірку «Степові думи та співи».

Минувшина невід’ємна від сьогодення, про це свідчить привабливий екстер’єр старої будівлі на пр. Яворницького, 40 у м. Дніпрі, в якій бував І. Манжура (на першому поверсі розташовувалася книгарня С. Єгорової).

І. Манжура був особисто знайомий з українським письменником О. Кониським, драматургом М. Кропивницьким, акторами М. Садовським і М. Заньковецькою. Саме ці творчі особистості  опікувалися скаліченим життям поета.

У 1887 році його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И. Манжурою»), а пізніше (1891 р.) – дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

«Слово моє аж до Бога росте»

Постійно живучі в нестатках, І. Манжура тяжко захворів.

З раннього дитинства і до кінця свого життя знедолений, бездомний поет, не маючи постійного пристановища і певного заробітку, поневірявся по чужих хатах, був змушений перебиватися випадковими заробітками, пишучи кореспонденції, нариси та фольклорно-етнографічні статті. Знесилений у боротьбі зі злиднями, виснажений хворобою, постійно переслідуваний, Іван Манжура впав на одній із катеринославських вулиць 14 травня 1893 року.

Непритомну людину середніх років відправили до Земської лікарні (зараз ім. Мечникова.) і наступного дня Іван Іванович, на сорок другому році життя, помер. Поховали його на місцевому кладовищі (зараз Севастопольский парк).

Життя І. Манжури можна порівняти із життям  славетного українського філософа-мандрівника Григорія Сковороди: ніколи не мав власного дому, сім’ї, повсякчас терпів матеріальні нестатки, обійшов пішки всю Харківську, Полтавську та Катеринославську губернії, зібравши тисячі пісень, сотні казок, легенд, переказів, прислів’їв та приказок, перебуваючи серед простого народу. Протиставленням скаліченому життю І. Манжури стало його чарівне поетичне слово, багатогранна етнографічна спадщина.

Мальовничий, духмяний степ Придніпров’я надав І. Манжурі крила, щоб соколом злетів у самий вир до Бога, відкрив йому свої таємниці: довірив взяти  найсвятіше – скарби людської пам’яті.

Книги автора:

Казки, приказки і. т. п., записані Катеринославській і Харківській губерніях І.І. Манжурою.–Дніпропетровськ: Січ, 2003.– 238 с.
Народні пісні в записах Івана Манжури.– К.: Муз. Україна, 1974.– 350 с.
Манжура И.И. Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. [Электронная копия] / И.И. Манжура.– Электрон. текст. дан. (1 файл: 108 Мб).– Харьков: Тип. К. Счасни, 1890 (Дніпропетровськ: ДОУНБ ім. Первоучителів слов’янських Кирила і Мефодія, 2013).
Манжура И. Степные думы и песни. Избр. стихотворения / Пер с укр. М. Шехтера.– М.: Гослитиздат, 1962.– 143 с.
Манжура І.І. Твори.– К.: Дніпро, 1972.– 335 с.
Манжура І.І. Твори.– К.: Дніпро, 1980.– 325 с.
Манжура І. Трьомсин богатир. Казка. (Уривок) // Веселки ріднокраю. Антологія дитячої літератури Придніпров’я за останні 110 років.– Дніпропетровськ, 1995.
Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини.– К.: Дніпро, 1990.– 261 с.