Шмаков Іван Олексійович
Іван Шмаков: автор дзеркальних хрестів

Померлий у Катеринославі наприкінці 1893 року Іван Олексійович Шмаков (1820–1893) був людина-«оркестр». Архітектор, цивільний інженер, винахідник, архіваріус, бібліотекар, публіцист, член Товариства садівництва, краєзнавець, людина близька до Олександра Поля, автор некролога на його смерть. А пережив він Поля всього на якихось три роки. Архіваріус Катеринославського губернського земства, він був постійний автор «Екатеринославских губернских ведомостей» і багатьох інших періодичних видань, йому ж належав перший репортаж з приватного археологічного музею Олександра Поля (1888).

Походив Шмаков зі старовинного дворянського роду з Кримського ханства. Корінь їхнього прізвища був «Яшмак». У кримсько-татарській мові слово «яшмак» означає рід чадри, раму, що підтримує склепіння вогнища, і третє значення – удавана планка (біля дверей, вікна).

Іван Шмаков – дворянин Катеринославської губернії, винахідник металокристалічних дзеркальних хрестів. Йому, наприклад, робив замовлення хрестів для Меліхова Антон Павлович Чехов. Про що – трохи згодом. Іван Шмаков жив у Сімферополі, Одесі, Казані, Варшаві. У Катеринославі до своєї смерті жив на вулиці Ливарній.

До речі, ви не знаєте чому вуличка в центральній частині міста зберегла назву Ливарної? Все дуже просто: в часи Шмакова там був ливарний заводик!

За словами лікаря Василя Скрильникова, який добре знав винахідника і, мабуть, лікував його перед смертю, Іван Шмаков «незважаючи на свої поважні літа, був завжди працьовитий і діяльний, його ніколи не можна було бачити без занять, він то робив креслення для будівель, то малював фігури для дзеркальних хрестів, ним самим вже давно винайдених…».

Він же писав про нього в коротенькому  некролозі восени 1893-го:

«17 листопада бл. 8 години ранку, помер від запалення легенів і плеври в похилому віці (73 роки) цивільний інженер, який останнім часом працював архіваріусом Катеринославського губернського земства Ів. Ол. Шмаков (редакція «Екатеринославских губернских ведомостей» при цьому зробила приписку «Наш постійний співробітник» – М. Ч.)… Він заходився ще коло виробництва з алюмінію, але за браком коштів у підприємця це нове виробництво не набуло широкого застосування в м. Катеринославі, хоча досвід виробництва вже мав і деякі дрібниці були зроблені на заводі Заславських, де здійснюється приготування дзеркальних хрестів. (Саме цей завод Заславських містився на вулиці Ливарній, де мешкав по сусідству сам Шмаков, а вулиця Ливарна й отримала назву свою на ім'я чи не першого в місті подібного заводу – М. Ч.). Старий завжди радів, коли хрести були потрібні за тисячі верст. Іноді замовлення надходили з таких місць, куди пересилання виходило дорожче самого замовлення.

Як досвідчений інженер, І. О. (Шмаков) служив у різних відомствах, він мав свої володіння у Криму, але втратив майно завдяки невдалому підприємству з будівництва казенних споруд, ця обставина зажадала сплати неустойки, що й поглинуло його майно. Ів. О. залишився при 10 карбованцях пенсії на місяць, внаслідок чого змушений був шукати служби будь-де для підтримки свого існування. У покійника залишилася вдова (Марія Прохорівна – М. Ч.) та син від першого шлюбу, технолог, який служить на Казенному заводі у Київській губернії.

Мир твоєму праху, чесний трудівнику і добра людино.

В. Т. Скри(льнико)в».

До речі, Антон Чехов вибудував у підмосковному маєтку Меліхово дзвіницю і доклав безліч зусиль, щоб поставити на неї особливі дзеркальні хрести, яких не було в жодній парафії в окрузі. Дзеркальні хрести, які були видні при світлі сонця або місяця на 7–8 верст навкруги, були замовлені у Катеринославі.

«Вранці сонце сходило ясно. На дзвіницю хрести підніматимуть…».

Письменник придбав маєток Меліхово під Москвою у 1892 році й жив у ньому з перервами до 1899 року зі своїми батьками та найближчими родичами. Перед від'їздом до Криму через сухоти, що розпочиналися, Чехов продав цей маєток, і після революції 1917 року він занепав.

Зі спогадів брата Олександра Чехова про Антона:

«З'їздив я в Меліхово взимку (1891–1892) і теж застав гостей. Все було по-старому, але тільки брат, як я помітив, почав кахикати. (…)

У травні (якщо не помиляюся) наступного року знову побував у брата. У цей час у нього вже були збудовані флігелі для гостей і лазня і, крім того, він виписав на сільську церкву дзеркальні хрести, які ще здалеку справляли ефект при певному освітленні. Взагалі він виявляв посилену діяльність у своїх палестинах, як лікар-безсрібник і як піклувальник школи, і в той же час дуже багато писав, незважаючи на те, що гості просто атакували його і забирали дорогий час, який, як я дізнався випадково, він надолужував на шкоду своєму здоров'ю».

Як людина різнобічних зацікавлень, Іван Шмаков був не байдужий і до долі покинутих батьками малюків. Його хвилювала тема «Опіка підкидьків». Як інженер-архітектор він спроєктував план будівлі сирітської колонії у формі бараку на сорок хлопчиків та дівчаток. А ще Шмаков – автор низки праць про природні багатства Катеринославщини. Цікавлячись розвитком курорту мінеральних вод у Слов'янську (нині Донецької області) та підтримуючи дружні стосунки з редактором курортної газети «Сезонний Листок» катеринославським лікарем Василем Скрильниковим, Іван Шмаков пише статтю «Слов'янські мінеральні води та місцевий «Сезонний Листок» (червень 1891).

Та при такому універсалізмі зацікавлень не обходилося і без курйозів. Так, на засіданні Катеринославського відділу Імператорського товариства садівництва 1 червня 1891 року Іван Шмаков зробив повідомлення про угноєння землі… доменними шлаками. На цю ж тему друкує свою записку в журналі Товариства садівництва, а наступного року статтю «Доменні шлаки» запропонував губернській пресі, де доводив користь шлаків для полів… Автор вказував на доменні шлаки як на дуже дешеве добриво для виснажених ґрунтів. А виснаження землі, на думку Івана Олексійовича, було однією з головних причин страшного недороду хлібів (голоду), якого зазнали переважно чорноземні хлібородні губернії 1891 року. Мова про голод у Російській імперії 1891–92 років.

На користь шлаків автора наштовхнуло випадкове спостереження. 1891 року в Кам’янському під полотно будованої там вітки залізниці використали доменні шлаки. Навесні 1892 року відкоси дамби вкрилися густою і вельми рясною рослинністю, котра перейшла й до сипучих пісків, на яких було закладено насип. Висновок автор робить такий: «Шлаки угноїли абсолютно безплідні свіжі піски».

Якби ми не сумнівалися у бездоганній репутації Шмакова, ми подумали б, що його стаття – «джинса». В Україні джинса (наголос на другому складі) – сленговий термін, що застосовується як оцінка тексту. Визначення має іронічний характер, і під ним у нас зазвичай розуміють приховану рекламу, добре проплачену замовником. Адже, як відомо, величезні маси шлаку звалювалися довкола чавунно-плавильних заводів. Може, вони не знали куди шлак той дівати….

Іван Шмаков ще виступив автором статті «Про різні способи видалення нечистот із житлових приміщень».

Невтомно працював він і як архівіст та дослідник історії самоврядування. Ось що повідомляли в 1889 році «Екатеринославские губернские ведомости»:

«Архітектором І.О. Шмаковим, який служить у губернській земській управі, пишеться історія Катеринославського приказу громадського піклування за архівними даними цього приказу. Поважна праця ця, ймовірно, буде видана губернським земством».

Прикази соціального піклування – губернські установи, про створення яких розпорядилася Указом від 7 листопада 1775 року Катерина II. Вони допомагали бідним, організуючи притулки, лікувальні та навчальні заклади.

На жаль, доля рукопису Шмакова невідома. Як і в цілому його архіву.

Після смерті Івана Олексійовича його дружина залишилася без засобів до існування. Вона звертається до губернської земської управи з листом про допомогу. Ось що вона писала:

«У Катеринославську губернську земську управу. Вдови надвірного радника Марії Прохорівни Шмакової

П Р О Х А Н Н Я

Чоловік мій, Іван Олексійович Шмаков, прослуживши в губернській земській управі близько шести років, на посаді бібліотекаря та архіваріуса, помер 17 листопада цього року, перебуваючи на службі, і не залишив мені жодних засобів до життя. Наслідком цього маю честь покірно просити губернську управу виклопотати мені перед губернським земським зібранням одноразову допомогу за шестирічну службу мого чоловіка в розмірі на розсуд управи та зібрання.

Марія Шмакова».

Управа пропонувала зібранню виплатити вдові третину його жалування, себто 200 карбованців.

А ось що написано про інженера у «Великій біографічній енциклопедії»:

«Шмаков Іван Олександрович (помер у 1894) – інженер з Казані, укладач проєкту осушення Сиваша і зробив багато винаходів; його історичні, біографічні та інші статті друкувалися в "Давній та Новій Росії", "Морському Збірнику", а також у столичних та провінційних газетах.

Бібліографія

Його:

Бєлінський у Сімферополі ("Давня і Нова Росія", 1876, кн. 2).

Передруковано у збірнику «Бєлінський у спогадах сучасників» (М., Художня література, 1977, с. 552).

Про нього:

«Исторический Вестник», 1894, кн. 4, с. 304».

Що ж згадував І. Шмаков про літературного критика Бєлінського і корифея сцени Щепкіна в Криму?

Приїхавши до Криму, 28 серпня 1843 року Щепкін і Бєлінський були запрошені до В.М. Княжевича на дачу в Маріїне, де познайомилися із впливовим сімферопольцем І. Шмаковим, спогади якого залишили докладні описи перебування М. Щепкіна в Криму. «Наскільки Бєлінський був похмурий і небалакучий, – писав Шмаков, – настільки був веселий Щепкін; він розповідав анекдоти про свої мандрівки з трупою Штейна...».

Перші вистави у Сімферополі М. Щепкін дав у складі трупи антрепренера Д.Д. Жураховського, починаючи з 1 вересня. Актор з'явився на сцені Дворянського театру в образі матроса Симона («Матрос») та Чупруна («Москаль-Чарівник»). Іван Шмаков, який відвідав ці спектаклі, згадував: «...я досі не можу забути того приємного відчуття, яке зробила на мене дивна, задушевна гра Щепкіна. Публіка, не звертаючи уваги на жалюгідну гру інших артистів, приходила в шалене захоплення при кожному слові, при кожному куплеті, заспіваному Щепкіним».

***

Наприкінці ювілейного для Катеринослава 1887 року, коли місто влітку святкувало перше століття свого існування, відбулося відкриття приватного археологічного музею Олександра Поля. Складався він із семи розділів. Його одразу визнали однією «зі старожитностей Катеринослава». Перший ґрунтовний репортаж із музею опублікував І. Шмаков.

«Музей цей, – зазначав автор, – не просто зібрання старовинних речей археолога-аматора, в якому зібрані в одну масу різні курйозні предмети, випадково зібрані в один склад, – ні, це систематично зібрана колекція залишків старовини, що вціліли, знайдених у тутешній губернії і взагалі Півдні Росії».

Ці залишки глибокої старовини настільки необхідні для вивчення історії, як археологу необхідні кістяки тварин і рослин.

Подібних колекцій старовини, що належали приватним особам, дуже мало було в Російській імперії.

«Колекція Олександра Поля особливо заслуговує уваги і докладного опису, позаяк зібрана однією особою, знавцем і любителем археології, який, крім грошей, не шкодував і не шкодує праць, він продовжує проводити розкопки та розслідування місцевості, яка з давнини була театром переходів народних мас до знищення Запорізької Січі», – писав Шмаков.

Місцеві шукачі скарбів, рухомі користолюбством, багато разів переривали цю місцевість, багато знайшли, багато розікрали (це триває й донині!). Але багато що зберігалося і зберігається в надрах великого краю, колись людного і багатого. Перший приватний музей Катеринослава, за словами Шмакова, містився у квартирі власника, в особливому флігелі. Приміщення було світле та зручне, з гарними вітринами.