Фоміна Юлія Гаврилівна
Юлія Фоміна: щаслива жінка й успішна актриса

Садиба на околиці міста

Де сонце засинає вечорами
Під тихі колискові давніх літ,
У спогадах живе разом з піснями
Родинного тепла безмежний світ.

Наталія Погребняк

Трапляються серед нас люди, головне покликання котрих – щодня робити світ красивішим і кращим. Вони гармонізують, покращують своє оточення – дружнє, родинне, творче – вже самим фактом свого існування, яскравим світлом своєї особистості. Саме до таких людей належить актриса театру «Березіль» Юлія Гаврилівна Фоміна. Її життєвий і творчий шлях був нелегким, але завжди сповненим любові та людської й мистецької гідності.

Народилася майбутня актриса 26 липня 1907 р. у Катеринославі в багатодітній сім’ї. Родина Фоміних була освіченою, інтелігентною, проте з театром пов’язана не була. Титулярний радник Гавриїл Андрійович служив головним бухгалтером Акцизного управління під керівництвом князя Урусова. Це був освічений фахівець, який постійно дбав про самоосвіту, писав  статті до професійної преси.

Мати, Тетяна Гаврилівна, була гостинною господинею з великим серцем і доброю усмішкою. Висока ефектна блондинка виховувала сімох дітей, щотижня приймала гостей, але головною її перевагою було чуйне уважне ставлення до людей, бажання допомогти людині в горі.

Садиба Фоміних на вулиці Троїцькій, 70 була велика, затишна з великим подвір’ям і майданчиком для дитячих ігор. Одноповерховий будинок, критий ошатною черепицею, побудували на горі, тож унизу відкривалася мальовнича панорама Дніпра, а в кінці вулиці прослався степовий простір. Маленька Юлія полюбляла разом із братами та сестрами гуляти серед весняного степу, квітучої конюшини і білої ромашки. У святкові дні під дзвони монастирської церкви родина ставила в альтанці великий самовар із пирогами, варенням і весело проводила час. До родини Фоміних часто навідувалися друзі та сусіди на музичні й театральні вечори – незмінний атрибут побуту тогочасної інтелігенції.

Улюбленим куточком дівчинки був яскравий квітник, який доглядали діти. Кущі бузку, троянд, жасмину, бульденеж, глоду. На клумбах – нічні фіалки, запашний тютюн, левкої, резеда, петунія. Босонога малеча, втомлена після поливання квітників, полюбляла сидіти на ґанку веранди та мрійливо дивитися у зоряне небо. Діти по черзі розповідали вигадані історії: кожен про свою особисту зірочку. Вони щиро вірили, що у кожної людини є своя зірка-доля! Доля маленької Юлії була зв’язана з театром.

Перші кроки у мистецтві

Шопена вальс… Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетно-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчений цілунок?

Максим Рильський

«Східці» до здійснення мрії Юлія Фоміна будувала планомірно: постійно удосконалювала свою акторську майстерність, набувала нового досвіду, зростала духовно. Підлітком Юля навчалася в балетній студії Ірен Габар. Француженка відібрала декількох здібних дівчат із місцевої самодіяльності та почала розробляти різнопланову танцювальну програму. Танцювати на пуантах дівчат не вчили, а робили акцент на ефектних танцювальних па та емоційності. За короткий час було підготовлено справжнє шоу, де юна Юлія танцювала запальну джипсі у виставі «Італійський жебрак», танець-пантоміму під музику французького композитора Шарля Сен-Санса, угорські танці Брамса, Піццикато з балету «Сільвія», 7-й вальс Шопена і навіть брала участь у негритянському танці з парасольками. Якось під час чергової репетиції студію відвідала Айседора Дункан, яка гастролювала в Катеринославі. Юля саме танцювала вальс Шопена, її природна пластичність, грація, відчуття музики і ритму, а також чудова здатність до пантомімічних імпровізацій під музику привернули увагу видатної балерини. Дівчині було запропоновано поїхати в Англію та продовжити навчання у студії Дункан. Цю спокусливу пропозицію дівчина прийняти не змогла, родина переживала втрату батьків, тож їхати за кордон вона не мала можливості.

У своїх спогадах актриса згадує особливу танцювальну імпровізацію, яку вона презентувала у Дніпропетровському театрі імені А. Луначарського під час молодіжного свята. Молода танцівниця з’явилася перед глядачами під музику Шопена у рожевому хітоні, перев’язаному шнурком. Її танець будувався на переходах від мрійливості, ніжності до бравурних рухів. Це була справжня емоційна і натхненна імпровізована вистава незалежної та відкритої до всього нового дівчини.

Щотижня п’ятнадцятирічна Юля залюбки відвідувала приватні уроки сценічного мовлення, який давав професор літератури Виноградов. Читаючи вголос класичні твори та сучасні вірші, дівчина навчалася донести до слухача ідею, думку і почуття, закладені у текстах. Під професійним керівництвом вона занурилася у світ літератури та опановувала новий вид мистецтва. А вже за три роки вона вчилася в Театральній студії при театрі ім. М. Заньковецької. Їй сприяли даровані Богом виразні зовнішні дані (висока, струнка, чорнява, привабливі риси обличчя) і талант (артистизм, чутливість, уміння перевтілюватися, хороші вокальні дані). На лекціях із системи виховання актора студенти виступали з монологами. Система освіти у закладі була трохи інакша, ніж у звичайному виші, тут переважала практика, хоча студенти вивчали й такі предмети як історія театру, але переважно це була професійна підготовка.

У 1926 році Юлія вирушає до Києва та з першої спроби вступає до театрального відділу музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Саме там, у Київському Муздраміні, молода дівчина зустріла Романа Черкашина – талановитого молодого актора, який згодом стане її чоловіком, її долею, її натхненням. Єдиним на все життя. В історії українського театру ХХ сторіччя вони завжди поруч: Роман Черкашин і Юлія Фоміна, Рома і Юля, Ромео і Джульєтта…

Після прочитання сенсаційної книги К.С. Станіславського «Моє життя в мистецтві» молоді актори неодноразово брали участь у дискусіях і палких суперечках про напрями театрального мистецтва тих років. Їх вабив новий новаторський театр Меєрхольда, Таїрова, Курбаса. Разом вони переглянули всі вистави театру «Березіль», створеного Курбасом. Щось захоплювало молодих акторів, щось викликало подив, спонукало до роздумів. Це був бурхливий час, сповнений мрій, надій, віри у власне творче покликання.

Любов, романтика подорожі в невідоме підштовхнули молоду пару до незвичайного вчинку. Захотілося порівняти березільське уявлення з тим, що пропонувала тодішня театральна Москва. Не дочекавшись зимової сесії, Ромео і Джульєтта сідають в потяг і їдуть, щоб почати самостійний шлях у вирі нових вражень і випробувань.

Рік напруженого, майже злиденного московського життя став для молодого подружжя періодом випробувань на міцність і витривалість і водночас яскравих театрально-мистецьких вражень. Юлія вступає до Балетного технікуму ім. А. Луначарського. Вдень вона захоплено займалася хореографією, а ввечері працювала друкаркою у стеклографії. Їдкий хімічний склад фарб отруював повітря у приміщенні, руки молодої жінки червоніли, припухали. На уроках у класі балету завдання педагогів Юлія виконувала краще за інших, відчувала себе вільно та впевнено, незважаючи на те, що у неї не було навіть спеціального костюма і пуантів. У перервах між уроками, коли студентки збиралися на відпочинок у загальній кімнаті, вона відчувала самотність і зверхність у ставленні до неї. Попри природне вміння швидко сходитися з найрізноманітнішими людьми, в технікумі вона була чужинкою та вигнанницею.

Московське життя Ромео та Джульєтти закінчилося так само раптово, як і почалося. Влітку 1928-го року молоде подружжя отримало пропозицію вступити до акторського складу «Березоля» в Харкові. На початку жовтня обоє вперше переступили поріг театру не як глядачі, а як учасники ще невідомого творчого процесу.

У вирі творчих шукань

Я вибираю березіль –
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.
Я обираю березіль,
Тому, що він буря,
Тому, що він сміх,
Тому, що в ньому сила,
Тому, що він переворот,
з якого літо родиться.

Б’єрнстьєрне Б’єрнсон

Одразу ж після вступу до трупи «Березоля» молоде подружжя поринає в активну творчу роботу. Вже в сезон 1928–1929 рр. Роман Черкашин і Юлія Фоміна грають майже в усьому наявному репертуарі театру. Масовка, невеликі ролі у виставах «Седі» за С. Моемом та опері «Мікадо» А. Саллівена, «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» М. Куліша, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Змова Фієска в Генуї» Ф. Шіллера – ось далеко не повний перелік робіт акторів-початківців їхнього першого березілівського сезону.

Як керівник театру Лесь Курбас прагнув збагачувати репертуар виставами різних жанрів і напрямків. Так на сцені драматичного театру з’являються оперети, різноманітні вистави-ревю. Театр розмовляє з глядачем на сучасні актуальні теми, використовуючи широку палітру засобів виразності: поезію, вокал, танці, хори, балетні номери, навіть циркові елементи та гімнастичні вправи. Завдяки чудовим хореографічним і вокальним даним Юлія Гаврилівна не лишалася осторонь таких дійств.

Над своїми ролями актриса працювала дуже багато й наполегливо. Часто колеги збиралися у вільний час і старанно опрацьовували вже сплановані режисером дійові епізоди, домагаючись взаєморозуміння з партнером, злагодженості ансамблю. Це сприяло тому, що на репетиціях часто виникали імпровізаційні знахідки. Самостійна творча ініціатива акторів високо цінувалася в «Березолі» і охоче використовувалася режисурою. Тож навіть у масовках можна було виявити власну ініціативу.

Перші п’ять років роботи під керівництвом геніального режисера Леся Курбаса стали визначальними для формування творчої особистості молодих акторів. Вони всією душею сприйняли новаторську театральну естетику Курбаса, «експресивний реалізм» як творчий метод театру «Березіль», поєднання глибокої ідеологічної концепції з гостротою, яскравістю та міцністю форми. За зовнішніми даними та темпераментом Юлія Гаврилівна була блискучою характерною актрисою, але через традиційно сильний жіночий склад театру актриса грала маленькі колоритні ролі.

Коли після звільнення та арешту Леся Курбаса Харківський театр ім. Т. Шевченка очолює Мар’ян Крушельницький, Роман Черкашин стає його правою рукою. Їхня спільна робота – «Дай серцю волю – заведе в неволю» за твором М. Кропивницького – на довгі роки стає візитною карткою театру. З етнографічно-побутової мелодрами режисери зробили народну соціальну драму. Переконливі характери героїв, майстерна розробка мізансцен, масштабні масові сцени – ось складові безперечного успіху вистави. Безсумнівною акторською удачею вистави була невелика за обсягом роль Одарки у виконанні актриси Юлії Фоміної. Це був традиційний образ  скромної та щирої дівчини з народу – спокійна, щира, приваблива. Її горем, а потім її тихим щастям разом із нею впродовж усієї вистави живе і глядач. Актриса підкреслювала жіночу вірність Одарки, її рішучість до кінця виборювати своє право на кохання, на щастя, на життя.

Природна пластичність, артистизм, внутрішня гнучкість допомогли Юлії Гаврилівні у роботі над образом привабливої дівчини Полі з ліричної п’єси М. Свєтлова «Глибока провінція». Постановка справжнього україномовного мюзиклу вимагала повної самовіддачі та бажання створити «свою» власну мізансцену з особливими блискучими барвами. Всі актори поетичного театру мали володіти словом, вокалом, танцем і швидким емоційним перемиканням. Свою ліричну авансцену актриса зіграла з глибоким почуттям.

Злободенна за змістом п’єса Григорія Мізюни «Криголам» стала новим досягненням у творчій біографії актриси. Глядачі тепло зустрічали ліричну та веселу сільську дівчину, яку з гумором зіграла Юлія Фоміна. Особливою для молодої актриси стала робота над п'єсою грузинського націоналіста, колишнього аристократа князя Дадіані «Тетнульд». Її поетична роль дівчинки-горянки, стрункої Гуранди у колоритному національному костюмі запам’яталася глядачам темпераментом і експресією.

Червень 1941 року шевченківці зустріли на гастролях у Миколаєві. Подружжя Черкашиних разом із частиною трупи евакуювалося до Нижнього Тагілу, згодом на них чекала далека Фергана. Воєнні роки для театру минали в постійних переїздах з одного невеличкого міста до іншого, вистави грали в клубах, театрах і шпиталях, інколи – доводилося репетирувати та грати під бомбами. На акторів чекали, вони дарували глядачам оптимізм і віру в перемогу. Самі ж артисти часто задовольнялися шматком хліба та окропом, а ночували у тих самих клубах, просто на сцені. Давали по кілька вистав на день, і Юлія Гаврилівна була зайнята у переважній більшості ролей. Донька Юлії Гаврилівні згадувала, як мама, граючи одну зі своїх ключових ролей – підступної актриси-інтриганки Квятковської у «Талані» Михайла Старицького, в ефектному костюмі забігала в антракті до кімнати, щоб поцілувати дитину на добраніч.

Зоря Юлії Фоміної зійшла перед самою війною, а розквіт її акторського таланту припав на 1940–1950 роки. Грала вона багато, і за ролі боролась енергійно. Загалом на театральній сцені вона зіграла понад 120 ролей. З них: Варвара в «Грозі» О. Островського, Єлизавета Достигаєва і ігуменя у виставі М. Горького «Єгор Буличов та інші». Фоміна грала майже в усіх п'єсах О. Корнійчука, М. Погодіна, також у десятьох виставах, поставлених М. Крушельницьким. Індивідуальна особливість її гри – уміння передавати глядачеві відчуття живих струмів дійсності. Саме густо-соковиті широкі мазки й створювали ілюзію правдивості, й завжди в межах художнього такту.

Подвижницька праця

Культура – це феномен пам'яті, саме
пам'ять є універсальним способом дати
іншій людині щастя повноти життя.

Наталія Єрмакова

Юлія Гаврилівна продовжує багато грати: до характерних і комедійних ролей додавалися ще й вікові, багато їздила з театром на гастролі, виїзні вистави. В цей період життя починає писати: щоденники, літопис театру, творчі портрети колег. Серед її рукописів передусім вражає «Весняний шум», де вона описала свій творчий і життєвий шлях. А коли в 1972 році у театрі ім. Т. Шевченка було вирішено створити музей, Юлія Гаврилівна очолила його.

Вона з особливою відповідальністю, вдумливо та скрупульозно, не шкодуючи власних сил і часу добирала унікальні експонати та матеріали до експозицій. Натхненним помічником цієї шляхетної справи та постійним консультантом став її чоловік Роман Олексійович. У музей для наукових досліджень приїжджали театрознавці не тільки з усієї країни, а й за кордону. У Юлії Гаврилівни бувало багато відвідувачів. До неї приходили радитися з різних творчих питань, а часом – і з побутових. Адже вона – старійшина театру, яка творила свої ролі разом із Лесем Курбасом. За доброзичливість, людську порядність, бажання стати на захист кожного в театрі її називали найніжніше – «Мама Юля», а музей часто називали «Дім Юлії».

І так було завжди. Роман Олексійович і Юлія Гаврилівна були дивною парою, вони були для всіх прикладом чистоти та чесності, з якою прожили життя. Це подружжя давало всім, хто його оточував, щастя повноти життя не тільки в театрі, а взагалі. Вони не просто жили в культурі, а самі були культурою – в усіх своїх проявах. Великі вчителі й великі учні, віддані своєму вчителеві, великі місіонери, вони були єдиними фактичними провідниками священного знання.
Їхня дочка, відома музикознавчиня Марина Романівна Черкашина-Губаренко згадує, що батьки завжди всіх захищали та вчили бути добрими і відкритими до людей. Отримавши квартиру під першим номером в будинку «Табачників», вони відкрили її двері для кожного, хто потребував допомоги. Це був справжній галасливий і багатоликий театральний вулик, на кухонній плиті незмінно варилася велика каструля смачного супу, ліпився цілий тазик простих демократичних вареників, а кожного, хто входив до будинку, сприймали як гостя, якого негайно потрібно нагодувати та вислухати. Відвідувачів дивувала не тільки гостинність і доброзичливість господарів, а й саме облаштування квартири. Роман і Юлія жили пам'яттю, кожна річ в їхньому будинку мала сліди прожитого, пережитого, вистражданого, пов’язаного з чиєюсь долею. Все навколо було природним і натхненним теплими спогадами. Позбавлена надуманого затишку кімната не приховувала важливої суті своїх господарів – прихильності всьому тільки справжньому.

Життя Юлії Фоміної у мистецтві було плідним, довгим, і завжди гідним. Через роки вона пронесла, зберегла традиції, мистецькі засади театру «Березіль».