Каруна Василь Петрович
Василь Петрович Каруна

У численному списку генералів Червоної Армії, які віддали своє життя за Батьківщину в роки Другої світової війни, є ім’я генерал-майора Каруни Василя Петровича, доля якого пов’язана з нашим краєм. Саме на нашій землі він провів останні дні свого короткого життя, тут і залишився назавжди.

Народився В.П. Каруна у 1899 р. в родині робітника станиці Морозівська, тепер Ростовської області. Як і всі підлітки в той час, закінчив початкову школу і почав працювати на залізничній станції. 1917 рік, рік революції вплинув на долі тисяч молодих людей того часу, покликавши їх до військової кар’єри. Ось і Василь Каруна подався до червоногвардійського загону. Спочатку – рядовий боєць, потім санітар. Воював на Царицинському фронті. Після закінчення війни навчався в Борисоглібській школі командного складу. Пізніше закінчив курси удосконалення командного складу. Обіймав різні посади в кавалерійській дивізії. Тож пройшов шлях від рядового до генерала.

Напередодні Другої світової війни був начальником штабу 4-ої кавалерійської дивізії. Війна застала його в Білостоці. Влітку 1942 р. він прийняв командування 195-ю стрілецькою дивізією, яка вела жорстокі бої під Воронежем. Під час осінньо-зимових операцій дивізія в складі 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту брала участь у прориві оборони супротивника на Дону.

У результаті нищівного розгрому німецько-фашистської армії під Сталінградом, у верхів’ях Дону та на Північному Кавказі були створені сприятливі умови для визволення Лівобережної України. На початку січня 1943 р. частини Воронезького та Південно-Західного фронтів перейшли в наступ, під час якого 1-ша гвардійська армія розгромила дві німецьких і чотири італійських піхотних дивізії та дві танкових дивізії, захопила численні трофеї. Наприкінці січня армія наступала в напрямку Дніпропетровська. 195-та стрілецька дивізія під командуванням В.П. Каруни дійшла майже до Синельникового. Під час цієї операції В.П. Каруна отримав звання генерал-майора. Але обставини різко змінилися. Ворог підтягнув сили і почав контрнаступ. Із тяжкими боями та великими втратами дивізія відступала до Сіверського Донця, де зайняла оборону.

У березні того ж 1943 р. він прийняв командування 152-ю стрілецькою дивізією, точніше сказати, її залишками, які після виснажливих боїв щойно прибули з Карельського фронту. Генералу В. Каруні довелося заново формувати дивізію та докласти багато зусиль, щоб зробити її боєздатною. Влітку дивізія в складі 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту утримувала оборону в районі Сіверського Донця, а в серпні перейшла в наступ. Визволяла Харківську та Дніпропетровську області. 22 вересня дивізія разом із 195-ю стрілецькою визволила м. Новомосковськ і продовжила наступати в напрямку Підгороднього. В районі села Кулебівка наступ було призупинено жорстоким опором супротивника. Бої на підступах до Підгороднього точилися декілька днів. Взаємодіючи з 20-ю гвардійською стрілецькою дивізією 152-га стрілецька зламала опір ворога, визволила Підгороднє та о 4-й годині ранку 27 вересня увірвалась на вулиці Нижньодніпровська, очистивши його від фашистів, і зайняла оборону лівого берега від р. Самари до селища Кіровського. 28 вересня дивізію було відведено у Підгороднє на короткочасний відпочинок і для підготовки до форсування Дніпра. Командування дивізії готувалося до відповідальної операції. Цілодобово вели спостереження за правим берегом. 30.09 В.П. Каруна з командирами полків і офіцерами штабу в черговий раз виїхав до річки для рекогносцировки правого берега. По обмілілій протоці в районі села Сугаківка вони перейшли на острів Зелений, який густо поріс чагарником, і почали спостерігати у бінокль правий берег. Фашисти помітили групу військових і відкрили мінометний вогонь. Незважаючи на розриви мін і пропозиції офіцерів відійти углиб острова, командир дивізії продовжував спостереження. В цей час поруч розірвалась міна і генерал В.М. Каруна був тяжко поранений. Десятки осколків потрапили у голову, груди, живіт, ноги. Офіцери перенесли пораненого командира в машину і відвезли до медсанбату дивізії в с. Кулебівка, але врятувати генерала медики не змогли. 

Поховали В.П. Каруну на проспекті Воронцова в Амур-Нижньодніпровську. У 1967 р., проводили реконструкцію меморіального кладовища на Жовтневій площі і його прах перенесли туди. У 1946 р., коли Дніпропетровськ ще лежав в руїнах, в парку ім. Шевченка, ліворуч від центрального входу, встановили бронзовий бюст генерала. Пізніше його ім’я було надане одній із вулиць міста. Так дніпропетровці увічнили ім’я В.П. Каруни, який віддав своє життя за визволення нашого міста. Добру пам’ять про генерала зберегли солдати та офіцери, які воювали під його началом, або діяли разом під час боїв. Командир 34-го стрілецького корпусу генерал-лейтенант Кольчигин у серпні 1943 р. писав: «В наступление пошла 152-я стрелковая дивизия под командованием очень способного и опытного командира генерал-майора Каруны. Войска опрокинули врага, глубоко врезались в его оборону и успешно продвинулись вперед».

А помічник начальника штабу 646-го стрілецького полку Беліченко згадував, що сила волі у В.П. Каруни була могутньою. Коли опинявся на передовій, ніколи не ховався в окопи. Високий на зріст, він ходив не пригинаючись, не ховаючись в траншеї. Солдати захоплювались його хоробрістю та презирством до небезпеки, любили його за душевну простоту в спілкуванні з ними. Він постійно бував у підрозділах дивізії, однаково з усіма ділив тягар солдатського життя. Завжди намагався дійти до солдата, цікавився, як годують, чи є махорка, що пишуть у листах із дому і таке інше.

Вічна пам’ять талановитому командирові, хороброму генералу, який віддав життя за Батьківщину.