Небогатова Юлія Віталіївна
Ката для Дюймовочки

Легка, струнка, мініатюрна. Андерсенівська казкова сілуетність образу. Відчуття світла  крихкості, незахищеності. При спілкуванні немов на васі (яп. 和紙), проступає чимало додаткових візерунків. Не в протиріччя, а в доказ того, що шлях до себе справжнього найцікавіший та найоб`ємніший за будь яку казку в світі й умовність її жанру можна як підтвердити, так і заперечити.

Спортивна гімнастика з трьох рочків була для неї скоріше вимогою та ознакою часу. Вона віддалась обставинам, але це стовідсотково була не її територія, бо там панував жорсткий примус. Так, він доречний в цьому виді спорту але помножений на її дисциплінованість та відповідальність не вдосконалював та не спонукав до перемог, а емоційно та фізично руйнував. Згодом вона повернеться до спортивної гімнастики, але вже з власним змістом. Шукати та вивільняти його буде і в інших втіленнях. Як в ката, коли форма свято незмінна, як кількість пелюстків в сакурі, а наповнення – цілковито авторське.

Розмова наша починається з Юлиної родини, з бабусі Марії Максимівни та дідуся Петра Михайловича Савельєвих, яка пережили Другу світову та були тими самими дітьми війни. Марія Максимівна мала чотири класи освіти та разом з чоловіком приїхала з села розбудовувати Дніпро в 1945.

Трудовий шлях молоде подружжя розпочало на «Південмаші». Марія Максимівна – кранівницею, яка зовсім не боялися висоти, дідусь – в цеху виготовляв важливі деталі, був неодноразово травмований на виробництві. Згодом родина отримала від заводу житло. Коли народилася онука, бабуся вже працювала нянею в дітсадочку, була з  Юлією до її сорока років та власних дев`яносто трьох.

Джерельність роду, слóва, наставництва впліталися в долю змалечку міцно.

Матуся Любов Петрівна кругла відмінниця блискуче закінчила ДНУ ім. Олеся Гончара, отримала фах викладача української та російської мови. Грамотна, обізнана, вимоглива, як кажуть, найсучасніша. Багато років працювала в редакційно-видавничому відділі (згодом – видавництві), в тому числі й головним редактором, опікувалась створенням посібників і методичних матеріалів для студентів і викладачів, вдосконалювала професорські праці. Останні роки обіймала посаду головного редактора в провідному бухгалтерському виданні – щотижневику «Баланс-аудит».

Пішла з життя Любов Петрівна рано, Юлі ледве виповнилося двадцять. Героїня наша вважає, що саме від неї отримала своєрідний «вірус» любові до української мови й, хоча вдосконалення триває, їй не потрібно зазирати до словника для підтвердження орфографії, бо відчуває це генетично.

Татусь Віталій Валентинович – найм`якіша та найдобріша людина, теж закінчив ДНУ, фізтех за спеціальністю «інженер-механік». Саме в університеті познайомився з Любов’ю Петрівною. Мав Віталій Валентинович і партійну освіту разом з відповідним членством, але від цього тогочасного престижного статусу відмовився. Вчинок, як на той час, доволі сміливий.

На все життя він обере спеціальність поза отриманим фахом, а саме – романтику доріг. Певний час працював механіком, є справжнім майстром «золоті руки», готовим всім прийти на допомогу. Вибір спеціальності водія стався саме за прозою життя – потрібна була робота з гідною зарплатнею На рейсовому автобусі подолав чимало шляхів Україною та Європою. Можливість лишитися в іншій країні разом з родиною мав, але питання залишити Батьківщину ніколи не виникало. Пізніше працював водієм швидкої допомоги. Зараз на пенсії, охороняє гаражне підприємство. Тобто з відомою думкою Юрія Шевчука про третє життя не сперечається, намагаючись й досі бути корисним людям та, незважаючи на вік, задіяним у спілкуванні.

«Я була щасливою й дуже довго дівчинкою малою, – продовжує розповідь Юлія. – Два роки тому бабуся пішла в мене на руках, хоча ми планували до ста. Але ковід, і за два тижні вона розтанула. Це була передвоєнна весна, пам`ятаю як останнім часом вона казала: «Юльчик, головне щоб не було війни». Вона все відчувала і коли вже була між світами бачила погані сни. Я ставилася до цього легковажно: «Яка війна!....» і чула у відповідь: «Люди будуть падати, як снопи...».

Щодо різниці виховання, батьки були більш вимогливими, а бабуся з дідусем залюблювали. Коли я приїздила на дачу така собі досконала дівчинка, спортсменка, я мала право надзвичайної волі. Не чистити зуби, наприклад, їсти, коли хочу. Мені в спадок залишилося п`ять соток землі від бабусі. «Ти колись оціниш цей подарунок, бо це буде твоя земля, куди будеш приїжджати й дихати нею». – часто казала вона. – Стовідсотково права, мене буквально тягне до цього місця, особливо зараз, коли не можемо мандрувати, як хотілося та було раніше.

Отже я була особою найдисциплінованішою, бо з трьох років у професійному спорті і це, на хвилиночку, спортивна гімнастика, коли дитину лишають дитинства. Тому відсутність будь якого режиму сприймалась по кайфу».

– Чому саме гімнастика ?

– Совковий пережиток часу. До речі, нашому поколінню вісімдесятників дісталося відчути та побачити все: і радянщину, і перебудову, і путчі, і розвал Союзу, Незалежність, майдани і ковід, війну. Все пройшлося по наших долях.

В часи, коли я була маленька до дитячих навчальних закладів приходили профтренери оглядали статури і, якщо по фізичному іміджу дитина підходила, їй, а вірніше – батькам, пропонували той чи інший вид спорту. На мене поглянули – маленька, худенька, мускулатура гарно розвинена, давайте спробуємо. Це зараз ми намагаємося запросити дітей до себе, враховуючи їх потреби та інтереси і маємо чимало послуг для дитячого оздоровлення, тоді ж вибір був,  можна сказати,  цілковито однобічний.

– Подобалося займатись?

– Спочатку так, але в мене дуже тонка психічна організація, а тренер був доволі жорсткий, і з якогось моменту прийшов страх нових елементів. Це мало назву «кинутися на елемент», непросто його зробити, а саме ризикнути в перший раз, коли невідомо ти приземлишся на цю колоду ногами, чи головою або на бочок впадеш.

– Можливо це була невпевненість у тренері, яка провокувала невпевненість в собі?

– Просто мені не підходив цей жорсткий вид спорту. Мене тягнуло на хореографію та спів, але я була настільки дисциплінованою дівчинкою, що відмовити ані батькам, ані тренерам, котрі мене обрали, не змогла. Я дозаймалась до підліткового віку, і, коли зламала обидві ноги, після цих імпровізаційних елементів, на які потрібно було кинутися, і, коли після припинення занять та відновлення після травми організм вже ставав безповоротно іншим, бо почалися гормональні зміни і статура моя стрімко стала змінюватися, і, коли мене стали ображати, що я товста – пішла.

– Які основні уроки гімнастики засвоїли?

– Перш за все, якості бійця, після гімнастики вже нічого не страшно. І, створюючи пізніше своє дітище, я цей досвід до уваги взяла і зробила все навпаки від того, як тренували мене. На щастя пізніше я потрапила до простору Карате, який не має нічого спільного з агресією. Мова про нашу Дніпровську федерацію східних єдиноборств з поетичною назвою «Сакура», яка спирається на філософію здоров`я та гармонії.

– Що надихнуло на майбутній фах?

– Навчалася в фізико-математичному класі 89-ї міської середньої школи і була єдиним «гидким каченям» серед лебедів, бо зовсім не фізик, а цілковитий лірик. Мене брали за замовчуванням автоматично на фізтех ДНУ, але ж я розуміла, що це не моє. До речі, всі мої однокласники зараз великі айтішники або роблять досконале медичне обладнання, всі цілковито заможні та такі, що  цілковито відбулися в житті.

Я ж дуже хотіла йти в журналістику, але побоювалася, що не здолаю відповідний рівень з історії та англійської мови. Тому, пішла туди, де не сумнівалася в результаті вступу та у власній реалізації, а саме – до Придніпровської державної академії фізичної культури і спорту (на той час Дніпропетровський державний інститут фізичної культури і спорту – Авт.)  та закінчила його з червоним дипломом.

– Вихователі були більш доброзичливими, ніж перший тренер?

– Так. Я вступила на факультет спортивної гімнастики, але для цього мені знадобилося повернутися до мого першого тренера та зібрати відповідну програму, яку готувала на майстра спорту тоді ще Радянського Союзу. Це необхідно при вступі крім знання фізіології, анатомії та диктанту з української мови, за диктант окрема честь та хвала нашому інфізу.

Я вчилася, насолоджуючись процесом. На перших курсах дають комплексну спортивну освіту, і ти маєш пройти бази вільної боротьби, греблі на байдарках, бігу. Я дуже задоволена цим прекрасним часом і людьми, яких там зустріла. З тих пір маю справжніх подругу та друга на все життя.

Можна було йти далі, до того ж, мене лишали на кафедрі спортивної гімнастики, але вже на другому курсі я почала шукати путь власний, з урахуванням особистих запитів. Мені був потрібен цілковито мій вектор, і Всесвіт відгукнувся, коли мене знайшли фахівці з Одеси, які відкривали у нашому місті філіал федерації «Сакура».

Мене взяли разом з півсотнею чудових дівчат та хлопців. Всі ми були одержимі бажанням працювати, створювати групи, нікого не лякало, що доволі мало знаємо про Карате.

– Чому саме Карате, а, наприклад, не Айкідо?

– Тому, що федерація «Сакура» обрала для себе базою саме Карате і оздоровчі напрямки: дихальну гімнастику, ци-гун, розтяжку, йогу.

Ще навчаючись в інфізі вже під керівництвом свого сенсея – великої людини з Одеси Анатолія Івановича Петкова, вчителя моєї душі, я за чотири роки пройшла чималий шлях. Шлях від білого поясу, поєднуючи це з тренерською практикою та набираючи діточок, до поясу чорного в напрямку дзесін-мон карате.

Розуміючи, що мені потрібно вдосконалюватися, дорослішаючи, як жінка й тренер, коли до нас приїздили сенсеї з Японії, я пройшла підготовку до другого чорного поясу в стилі олімпійського напрямку сьотокан-карате. Я дуже хотіла, щоб мої учні влилися в рух Олімпійського Карате, а це саме Сьотакон (яп. ショタコン). Зараз, як тренер-методист, тестую дітей на екзаменах, готую тренерів, які отримують право працювати з діточками за нашою програмою.

Свідомо в дружній нам Федерації опановувала й жорсткі тренінги, екзаменувалася на рівні з чоловіками, в традиції класичної школи, де спаринги без рукавичок та захисту, не зважаючи на вагу та дуже жорсткі вимоги з показу ката, культури руху і формальних технічних комплексів, які демонструють бій з тінню. Це було дуже класно, на жаль зараз перерва.

– Але постає питання відповідності східній традиції, бо коли у бойових мистецтвах знання передаються від патріарха до патріарха та від сенсея до сенсея крізь століття і віддзеркалюється в учнях від серця до серця –  це те саме споконвічне, незважаючи на трансформацію. А коли ми говоримо про адаптацію та осучаснення, є небезпека втратити справжнє і лишитися поза традицією.

– Згодна. На цьому шляху щось втрачається, але народжується й нове, те, що спирається на власну ментальну культуру і, коли вже пізніше ми робили Федерацію «Сакура», ми «щипали» все найкраще відусюди, вищезгадану дихальну гімнастику ци-гун, якою захоплювався мій тренер з Одеси, в тому числі. Спираємось і на Кодекс самурая, маємо клятви поваги до навколишнього світу,  обіцянок йти по шляху самовдосконалення. Традиції так, але ми відрізняємось від японців маємо інші культуру та ментальність, стиль життя інший.

Японська мова нам у допомогу, бо вона наближує до осягання справжніх традиції. Коли її вивчаєш трапляється з тобою щось неймовірне. З кожним рухом пензля по рисовому паперу, коли пишеш кандзі, в тебе свідомість немов охоплює всесвіт, перегортається на 360 градусів.

Відчула те ж саме, коли почала вивчати японську, зараз зробила невеличка перерву, бо дуже насичений етап у житті в особистому та творчому.

– На Вашій сторінці Фейсбук позначено «тренер з ліричним напрямком та поетичними здібностями». Наскільки можливе практичне наповнення тренера саме ліричною складовою?

– Абсолютно, бо навіть Федерація наша називається поетично «Сакура», і на емблемі це відзеркалено: сакура, де коріння – наш клуб й квіточки, що тягнуться до вселенської гармонії інь янь, де віддзеркалено шлях кожної дитини у східних кімоно. Те, заради чого й було створено Федерацію щоб саме в цей швидкоплинний момент дитинства вони знайшли себе або, як мінімум, не пішли асоціальним шляхом. Це про Тут і Зараз: живи й приймай від життя все, що можеш взяти, встигни досягти успіху зараз, а не потім.

Вони всі для мене близькі, і ті, хто на татамі один два роки, і ті, яким зараз сімнадцять, а вони прийшли до мене в три. Тобто ціле життя поруч, і я для них як матуся в чомусь. Вони самі результативні, вірні, не бачать своє життя без мене як і я без них, знають, що я пишу вірші та різнопланово розвиваюся і вчу їх. Але іноді дитина, яка перебуває з нами рік або два, розуміє, що вона не каратист і це не її шлях і вона більше хоче грати у шахи або малювати.

– До речі, саме бойові мистецтва мають дивовижну силу розкриття власних талантів та окремішних шляхів, що дозволяють рухатися відповідно до своєї долі. Немов у тобі щось вивільняється, знімаються певні блоки, запобіжники і вони не лише фізичні, бо людина духовно народжується знову. Шлях східних бойових мистецтв саме про те, чого людина прагне, але іноді навіть не здогадується...

– Так, людина починає слухати та чути себе, поважати власні бажання, оточуючих і це прекрасно. Але є нюанс і в нас є відповідне правило, що виникло цілковито природньо. Якщо учень приймає рішення піти, він звертається до тренера, щоб сказати дякую та до побачення, ми обіймаємося і міцно потискаємо один одному руку. Я завжди прошу про це, навчаю підопічних, робити саме так, бо іноді вони бувають занадто закомплексовані. Отже, якщо виникло відчуття, що Карате не ваша історія не потрібно уходити раптово дивно та мовчки, щоб потім на вулиці не ховати очі при зустрічі з тренером, який вклав в вас душу. В мене був такий випадок, коли зустрівши дитину, я допомагала їй лишитися людиною, віталась та промовляла: «Ти бажаєш поглянути на мене, але боїшся, не бійся, я все розумію...» і після цих слів бачила, що колишній учень немов вивільнився від незручності.

Іноді мої дітки, навіть близькі, починають змінювати плани, втручаються особисті обставини, але в любому випадку я завжди наголошую, якщо вони збираються піти, це не означає, що ми відтоді стаємо ворогами. Майте в цьому випадку повагу до тренера, який вас любить, підійдіть і по дорослому попрощайтеся, і я завжди подам вам руку дружби, і ми завжди будемо спілкуватись.

Життя доводить, що з Карате неможливо піти, воно назавжди лишається в тобі. Ти можеш в дванадцять років залишити татамі й повернутися в тридцять. Я бачила шістдесятирічних чоловіків, які спарінгувалися та здавали іспити.

– Звичайно повертаються, бо не можуть інакшим чином розкрити себе, «прочитати». Які нові враження окреслила Ваша участь у соціальному проєкті «Університет третього віку»?

– Проєкт започаткований на всеукраїнському рівні доволі давно і вдало підхоплений на міському мером Борисом Філатовим. Для мене це другий рік стовідсоткова праця для душі. У всіх учасників є велике натхнення та сили для втілення. Дуже фахово сильні тренери, потужна  енергетика міста і по тому, в яких обсягах та як це розгортається ми,  напевно, в Україні є першими.

Ця праця витягла мене з воєнної депресії, яка на всіх нас впала важким тягарем. В мене вона ще й додалася до депресії з втратою бабусі. Хоча з іншого боку, я радію, що вона не бачить цього всього, бо в неї б свідомість не склалася. Отже, моя праця з людьми похилого віку мене емоційно врятувала.

– Чим учасники проєкту відрізняються, якщо не говорити про вік, від ваших «сакурових» учнів?

– Класне запитання. Нічим. Вони такі ж щирі, такі ж чесні, напевно більш відкриті до життя ніж молодь, зосереджена на гаджетах. Вони більш сміливі, можливо, більш добріші, мають більш природні мрії.

Якщо раніше чимало діточок мали бажання в подальшому залишитися працювати в федерації тренерами, зараз такої масової мотивації немає. Зникає бажання продовжувати тренерську справу, бути послідовниками, при всій повазі та любові до мене. А підопічні третього віку сяють, коли до них приходиш. Вони немов підсвітлюють твій вогонь натхнення. І цю спроможність ми віддаємо один одному навзаєм, бо я працюю з ними з відкритим серцем, і це для нас є найважливішим.

Напевно, для мене це й сублімація після уходу бабусі. Я люблю всіх бабусь на світі, піклуюся про них так, як напевно не допіклувалася про мою. Роблю те, що не встигла зробити для неї, що не додала.

А ще є в нашому тривічному університеті таке правило-візитівка, бо не лише я це роблю. За розкладом наші тренування або позаспортивні руханки оздоровлення тривають академічну годину. Я ніколи з моїми підопічними бабусями та дідусями, хоча не можу їх так називати, бо вони в мене всі хлопчики та дівчатка, не обмежуюся таким графіком занять. Ми тренуємось по півтори години, програма наша доповнилася йогою, сидінням на килимках, чаюванням, спілкуванням. Це вже клуб за інтересами на ім`я життя. І в сьогоденні для нас всіх це дуже важливо.

– Ваші вірші – відгук на те що трапляється ззовні або зсередини?

– Насправді я писала ще в дитинстві, але на той час мій дар лишався доволі статичним, я навіть його соромилася.

– Матуся підтримувала?

– Як не дивно, вона ставилася до цього доволі іронічно. Дещо їй подобалось, але в захваті вона не була, не бачила в цьому можливості мого подальшого розвитку та зростання. Дитячі та юнацькі забаганки. Не більше. На жаль, вона не застала той період, коли до мене прийшло визнання.

– Поезії можна навчити або навчитися?

– Тримаюся думки, що неможливо цьому навчитися або навчити. Так, можна підкорегувати творчій шлях, опанувати рахування строф і наголосів, зробити римовий самородок дорогоціннішим та досконалим. Так само, як можна навчити слухати музику. Але, це або дано та передається з якимись генами або зі складом характеру, або ні.

– Або присутній всередині камертон або бекар.

– Звичайно. Мій батько писав гарні вірші, переважно лірику, читав й мої публікації, в тч. в соцмережах. Мене вже відзначали в багатьох поетичних колах та об`єднаннях, а батько ніби й не помічав.

– Заздрив :)

– Або як дитину сприймав, скільки б не було рочків. Нарешті на вірш мій недавній «Пий серпень» відреагував схвально: «Молодца. Класно написала». Це була для мене найбажаніша оцінка. Вірші мої не вперше стають піснями, нещодавно й цей отримав музичне наповнення від визнаної композиторки і вшанованої викладачки гри на  фортепіано, керівниці дитячого музичного театру Валентини Фалькової.

Чесно кажучи, я іноді з недовірою відношусь до обожнювачів фейсбучних, бо відчуваю, що це не завжди щиро. В мене гарно розвинена інтуїція та є коло людей, яким довіряю, котрі мають право правити. До речі, за поетку мене визнали спочатку в Києві. Багато віршів власних переклала з російської, навіть не уявляючи, яким захоплюючим може стати цей процес, й наскільки глибокими рими стають. Я просто літаю від цього. Це додало мені наснаги писати про кохання, бо дехто каже – під час війни це соромно, недоречно та не на часі.

– Гадаю навпаки, бо війна не відміняє почуттів прекрасного, заради цього в тому числі і воюємо.

Для мене було дуже важливим запрошення до збірки Артема Сенчила – сучасного київського Кобзаря, бо в неї дуже імениті автори. Це був час мого поетичного становлення, на той момент я вважала себе аматором. Артем повірив в мене, побачив потенціал, і з цієї збірки якось все закрутилось.

А ще був такий міжнародний різноформатний фест Інтерреальність – спільний проєкт Олени Дороган-Сущової і головного видавця Друкарського Двору Олега Федорова, який поєднував тисячі письменників та поетів з усього світу.

– Поезії важко оцінювати?

– Звичайно, бо це справа дуже суб`єктивна, і поки я ще не вважалася дніпровською поеткою, мене вже знав Нікоф (Олег Федоров), оцінив та підтримав. Конкурс по відбору авторів в межах цього проєкту не приносив мені перші місця, але я входила в шорт-листи, куди після ретельного відбору з 500 осіб лишалося 20–30. І для мене, аматора, яким себе вважала, це було гарним стимулом.

– Аматорство річ умовна, бо нічому не можуть навчити в літвузах, коли людині немає про що сказати та що висловити, ніякі теорії про ямби та хореї нічого не додають і порожнечу змісту не рятують.

– Згодна, тому добрі вчителі по життю – велике везіння. Так складається, що мене самоуку вчасно підхоплюють до свого кола професіонали, наприклад такі, як Олег. Дружба з ним, його визнання мого поетичного дару – безцінно.

Що стосується Дніпра, то початок визнання в місті пов'язаний з літературним альманахом Дніпровського конгресу літераторів «Форум», куди мене протегувала членкиня НСПУ та Конгресу літераторів України (КЛУ), редколегії «Форуму» і оргкомітету Міжнародного фестивалю літературних видань «Рідкісний птах» Олена Швець-Васіна. Альманах цей –  перше видання у Дніпрі, яке відкрило до мене свої обійми.

Вже зараз голова Дніпропетровської обласної організації НСПУ Фідель Сухоніс буквально під спину штовхає, щоб я закінчила свою першу україномовні книгу, рекомендує до лав Національної спілки письменників України. В мене готово вже майже сто сторінок, головною редакторкою буде пані Олена Швець-Васіна, яка знову накрила мене своїми турботливими крилами, за що їй дуже вдячна.

Зустрічі з прихильниками та колегами в салоні «Etterna» теж додають оновлення творчого. Мова про проєкт харків`янки Анни Щербак, яка саме у Дніпрі реалізувалася потужніше, ніж в рідному місті. Вона якось підштовхнула й наші пасивні поетичні хвилі та об`єднала в цьому пориві та просторі авторів різних напрямів та поколінь, початківців і тих, хто відбулися. Я зараз по своєму віку десь поміж ними але більше до Щербак тягне.

Юлю завжди надихає стан закоханості, їй пишеться  якщо все добре, а ще краще, якщо сумно (Нехай...). Її музами завжди були чоловіки, які приходили до життя та підносили на таку височинь, не творити на якій було неможливо, незважаючи, складалося в підсумку чи ні. Публічність є частиною її творчого життя, але про особисте лише у віршах. Зараз має близьку людину, якій довіряє і має власні плани та до цього моменту мрії, які без сумніву реалізує.

Коло її турботи та любові охоплює й братів наших менших, вона займається волонтерством, пов`язаним з безпритульними вихованцями.

«На моєму особистому рахунку десь приблизно двадцять врятованих життів. З деякими господарями спілкуємося й досі, наприклад, з вчителькою з 89 школи, яка взяла до себе неймовірну кішечку, яку я відбила від вуличних собак. Є й дорослі хвостаті, які також знайшли собі родини... Зараз з моїми «студентами» з «Університетк третього віку», допомагаємо притулкам Харкова, систематично збираємо крупи, корм і надсилаємо чудовій поетці,  куратору Ірині Огньовій».

Майже завжди поруч з нею класна дівчинка чихуахуа Міруша, яку взяла з розпліднику чим врятувала від долі постійної породіллі, бо це – важкий тягар для тварини. На разі, Міра – її компаньйон, вірний друг і маленька рижа Муза, яка надихає. А ті, хто пішли «на радугу», як ангели завжди з Юлією, поруч.

Стихії її емоцій доповнює любов до руху, бо, на відміну від матусі, Юля полюбляє стан за кермом й тяга до цього неймовірна. Байкерство, теж її історія. Це, безумовно, від батька, хоча той, з одного боку, спочатку був проти, щоб донька мала машину, але з дитинства потрохи навчав її відчувати авто. Її машина – швидка допомога, офіс на колесах, водить вона чудово й дуже це любить, рухається «на механіці», «на автоматі» – не визнає. Великий комплімент від бабусі, яка ніколи не боялася їздити з нею та вважала, що водить вона безпечніше за батька, бо любить швидкість, але поважає емоції тих, хто поруч. Віталій Валентинович теж визнає в ній профі.

– Що таке щастя ?

– Я до своєї відповіді довго йшла, бо при всьому тому, що у багатьох напевно викликаю враження цільної особистості, в мене було чимало переламних драматичних моментів в житті (Матриця). 

– Напевно, я з меншості, бо в мене виникло враження, скоріше вашої крихкості та вразливості.

– В вас гарна інтуїція та відчуття людей. Багато разів я робила відповідні чистки серед кола друзів.

– Необхідний процес, бо дехто назавжди обнуляє себе.

– Так. В мене повністю обнулялися контакти, й свою самість я нікому не віддам (Безсоння). Друзі та колеги по справі ставали конкурентами, а ті, кого вважала своїми від  маківки до кінчиків пальців, опинялись на боці іншому. Багато чого було в житті. І я зрозуміла, шо щастя – це, коли ти насолоджуєшся тим, що знаєш точно, що живеш по законам гідності, що максимально несеш добро у світ навколишній, толерантність, благородство. Щастя – це нарешті навчитися насолоджуватися свободою.

Іноді це й можливість радіти самотності, яку повинна спрямувати на творення. Щастя – це зустрічати, особливо зараз, новий день і посміхатися сонцю. І кожну хвилину зараз я проживаю свідомо. Немає більше того, щоб щось на колись перенести. Намагаюся так прокреслити графіки справ, щоб це відчуття тут і зараз було максимальним. Якщо можу сказати людині, що люблю її, я не буду мовчати та переносити це на завтра, бо завтра може не настати. І це найбільш гостро ми почали розуміти саме під час війни. І хтось погряз у темній енергії, а хтось почав випромінювати світло. Але нам відомо, що найтемніше завжди напередодні світанку (Сизарі). 

– А ще Ремарківське, що у найтемніші часи найкраще бачити світлих людей.

– Так.

Її поетичний псевдонім Юлія Небо. Це про те, що Небо – історія самодостатня цілковито авторська і будь які порівняння вимагають досконалої автентики.

Для нашої героїні небо крім перших літер її прізвища – безмежність і одночасно досконала форма зразка. Зразка, що бере під свій справжній захист та натхнення лише тих, хто здатен заповнювати цей небесний простір з щирою відкритою природністю таланту кратною людяності та власній історії ката. Ката для сонячної Дюймовочки.

В матеріалі використані фото з родинного архіву Юлії Небогатової