Меморіальний комплекс на Соборній площі Дніпра

Колись ця висока частина міста називалася Соборною горою, або ж Соборною площею, а з 14 серпня 1923 р. стала Жовтневою. Нині їй знову повернули історичну назву. У південно-західній її частині розташоване Братське кладовище. Вперше 3 січня 1918 р. тут були поховані червоногвардійці, які загинули 27–29 грудня 1917 р. у боях із військами Центральної Ради за встановлення радянської влади у місті.

Вранці 29 грудня 1917 р., у день перемоги революції в м. Катеринославі, на засіданні президії Міськради була створена похоронна комісія і прийнято порядок проведення урочистих поховань. Згідно з ним 3 січня 1918 р. гудок Брянського заводу розпочинав жалобну церемонію. Потім, об 11-й годині, дві траурні процесії з тілами загиблих робітників Брянського заводу і представників міського району мали об’єднатися біля Зимового театру та пройти до будинку Ради робітничих і солдатських депутатів. Порядок слідування був таким: попереду несли вінок і червоне знамено, потім крокував військовий оркестр, полки з вінками, за ними несли 27 домовин, за якими йшли члени президії Ради, бойової організації анархістів, Червоної гвардії, робітники Брянського заводу, представники районів, організацій і партій, залізничники Задніпров’я. За визначенням похоронної комісії на траурному мітингу спочатку мали виступати оратори від Ради, від партії більшовиків, штабу Червоної Гвардії, бойової організації анархістів, від інших соціалістичних партій.

Цього дня погода була похмурою, дув пронизливий холодний вітер, ішов дощ. О 9-й годині ранку, а не о 10-й як було намічено, гудок Брянського заводу, який підхопили всі заводи міста, сповістив про початок жалобної церемонії. Через годину траурна процесія зупинилася на вул. Кудашевській (тепер Барикадна), де під час барикадних боїв в 1905 р. загинули перші жертви революційних подій. На Соборній площі під час траурного мітингу від партії більшовиків виступив В.К. Аверін, який закликав робітників і солдат дати клятву перед загиблими – міцно тримати червоний прапор революції. 27 жертв були поховані в одну Братську могилу. Серед них: С.В. Агафонов, Д. Хоменко, І.Я. Ромашов, Бакунін, Ривкин, Єрмоленко та інші. Завком Брянського заводу виділив кошти на поховання своїх робітників-червоноармійців і ухвалив сплачувати кошти родинам загиблих брянців до призначення пенсії.

З довідників-путівників по місту, краєзнавчої літератури дізнаємося, що на цьому кладовищі були поховані також червоногвардійці, які загинули при захисті м. Катеринослава від німецько-австрійських військ. Але, як вдалося встановити, частину загиблих поховали на Севастопольському кладовищі, 81 робітника Брянського заводу на Верхньо-Чечелівському.

4 січня 1919 р. у м. Катеринославі на кладовищі Соборної площі були поховані козаки та січові стрільці, які загинули під час боїв із махновсько-більшовицькими військами 27–30 грудня 1918 р. та 1 січня 1919 р. 

1 січня 1919 р. полк із подвійною назвою «Січових стрільців-Вільних козаків» – єдиний з такою назвою у складі армії УНР під командуванням отамана Р.І. Самокиша в результаті стрімкого наступу удруге відновив владу Директорії у місті. Він був сформований із галицьких вояків (перебували на території Олександрійського повіту Херсонської губернії, які з червня по жовтень 1918 р. із певних причин залишилися на Херсонщині) та катеринославських козаків. Отримавши повідомлення про втрату міста Катеринослава (29–30 грудня), він негайно розпочав наступ із району станцій Долинської та Довгінцевої, під час якого до нього приєднався повстанський загін отамана Сакви з Верхньодніпровського повіту та Катеринославська сотня «Вільного козацтва» на чолі з І.С. Миколаєнком. Уже 1 січня 1919 р. з боку робітничого району Чечелівка та станції Горяїнове вони за підтримки артилерії з маршу атакували махновсько-більшовицькі війська. За спогадами П.В. Василюка, який очолював політичний відділ штабу республіканських військ Катеринославщини, «козаки Самокиша за півгодини вичистили від ворогів Катеринослав». Події 31 грудня 1918 – 1 січня 1919 р. у газеті «Республіканець» названо «Днем перемоги», а війська отаманів Самокиша та Сакви «геройськими». Журналісти вбачали великий символ в тому, що Катеринослав – «серце січової землі» врятував від ворога саме полк  під назвою «Січових Стрільців» і підтримали пропозицію перейменувати місто на Січеслав, бо «годі вже ганьбити себе перед усім культурним світом, славлячи запеклого ворога українського народу царицю Катерину».

Напередодні похорону в газеті «Республіканець» з’явилися траурні повідомлення штабу республіканських військ, редакції газети, гуртка «Юнацька спілка», української гімназії, українського вчительського товариства. В день похорону о 13-й годині траурна процесія вийшла зі штабу республіканських військ, який на той час містився в готелі «Асторія» (тепер пр. Д. Яворницького, 66) та рушила на Соборну площу. Біля міської управи була відправлена літія. Студентський оркестр і спілка духових музикантів грали «Похоронний марш». Було до 50 вінків від органів місцевого самоврядування, навчальних закладів, різноманітних установ, спілок і політичних партій. На вінку від Катеринославської філії Українського національного союзу було написано: «Слава лицарям, козакам, захисникам волі і землі Матері-України». О 15 годині дня процесія підійшла до Собору, в якому відбулося відспівування. Були задіяні архієрейський хор і український під орудою Д.М. Петровського.

У своїй промові, яка була надрукована в пресі, отаман республіканських військ А. Гулий-Гуленко сказав: «Ми біля ваших свіжих могил клянемося, що с цього шляху, яким ви намагалися добути волю, свободу рідній Україні, ми не звернемо». 14 борців за УНР із почестями поховали на цвинтарі в одній братській могилі, на якій встановили дерев’яний хрест. 

Прізвища лише двох із них відомі – сотник Лугін і сотник автопанцерного дивізіону Златоустов. Потім пролунав прощальний салют із рушниць і гармат. Свідчення про ці події залишив Ігренєв, викладач Катеринославського університету: «Петлюровцы хоронили павших и стреляли в воздух». Через декілька днів були створені комітет зі спорудження пам’ятника загиблим козакам і фонд допомоги родинам загиблих. Але швидкий наступ більшовицьких військ перешкодив цим задумам і пам’ятник на могилі січових стрільців так і не з’явився.

Наприкінці січня після відступу республіканських військ Директорії, зі встановленням радянської влади, тут в одній братській могилі поховали червоноармійців і радянських працівників, які загинули від петлюрівців. Тіла загиблих були доставлені в губернську земську і міську Олександрівську лікарню. За наказом командуючого Особливою групою військ П.Ю. Дибенка похорони відбулися 30 січня об 11-й годині. Військові частини, задіяні в жалобній церемонії, прибули на Соборну площу о 10-й годині ранку. Начальник гарнізону і охорони міста Язиков видав наказ, у якому мешканцям заборонялося оглядати жалобну процесію з дахів будинків і різних вишок, бути на тротуарах і Соборній площі, чітко слідувати розпорядженням особливої похоронної комісії з представників міськвиконкому та військових.

У березні 1919 р. Адольф Йосипович Страхов, уродженець м. Катеринослава художник-монументаліст доби ХХ ст., народний художник України взявся за створення обеліску на братській могилі «Героїв Революції», борців за встановлення радянської влади в грудні 1917 р. із панно-діорамою «Один боєць упав, мільйони йдуть на зміну», розміром 40 х 6 м. Цей пам’ятник був відкритий на свято трудящих 1 Травня 1919 року при величезному зібранні народу. Він вражав своїми розмірами і задумами. В небо здіймався чотиригранний штик-обеліск 25-ти метрової висоти з червоною п’ятикутною зіркою зверху, квадратну основу якого прикрашали барельєфи і напис: «Сооружен 1 мая 1919 г. в память павших героев Октябрьской революции». Автори цього грандіозного монументу А.Й. Страхов і Г.С. Теннер. 

Під час денікінського владування, 15 та 16 червня 1919 р., на Соборній площі були влаштовані молебні. 15 червня 1919 р. зі вступом денікінців м. Катеринослав було приєднане до території єдиної неділимої Росії, тому так вперто і з великими втратами вони захищали його 15–18 липня під час другої спроби більшовиків поновити свою владу. Де ховали денікінці своїх загиблих, поки що не відомо. Можливо, і на цьому кладовищі, бо вони не зруйнували братських могил, а тільки  арки, барельєфи, панно-діораму.

25 квітня 1920 р. відбулися почесні похорони жертв контрреволюції, убитих денікінцями і махновцями. Місто прикрасили плакатами, емблемами та гаслами радянської влади, гірляндами. На домові комітети покладалася відповідальність за прикрашення будинків. Згідно з інструкцією влаштування похорон місцем збору визначили вокзальну площу. Процесія рухалася по правій стороні проспекту, спочатку несли домовини, за якими йшов почесний караул, потім комісія з підрахунку грабунків, звірств і насильства, вчинених ворогами, потім ревкоми, партійні організації, завкоми, профспілки, радянські установи, школи, гарнізон, міліція, пожежні дружини. Процесія зупинялася тільки біля губернського революційного комітету, розташованого в будинку комунального господарства (колишня міська управа). Були задіяні три оркестри. Тут поховали П. Курочкіна, О. Протасова – членів Кайдацького підпільного ревкому, Хотинського та інших, розстріляних і закатованих денікінської контррозвідкою. Згодом були перепоховані з П’ятихаток в одній братській могилі комісари Катерининської (Придніпровської) залізниці: служби тяги Д.А. Дубина, служби руху Завадський, служби шляху Є.С. Білостоцький і Костючек, які загинули в результаті диверсії, вчиненої денікінцями в ніч на 8 липня 1919 р. А в спогадах одного з мешканців міста А. Стародубова «Записки очевидца» вказувалося, що над могилою більшовиків поставили пам’ятник.

У 1920-ті роки тут були поховані співробітники Надзвичайної комісії, які загинули при виконанні службових обов’язків: Н.В. Карлов на псевдо «Ніколи» – співробітник особливого відділу, закатований Трохимом Гладченком в Амур-Нижньодніпровську, Людвіг Рац, уродженець Угорщини, при ліквідації банди Сови з 3 на 4 грудня 1923 р., згодом Ян Якобсон (латиш) в 1921 р. на Криворіжжі, М.Я. Ходоров, співробітник міліції під час ліквідації банди Мороза 21 вересня 1923 р.

У 30-ті роки були поховані найстаріші члени більшовицької партії – 20 серпня 1931 р. А.К. Бітте, член партії більшовиків з 1912 р., заступник голови міської контрольної комісії; 22 травня 1933 р.– Є.Б. Заславський, член партії більшовиків з 1904 р., директор «ВУКОП-Книги»; 8 грудня 1934 р.– Я.Г. Портнов, директор обласної філії Держбанку; 1 січня 1934 р.– М.П. Гудков, член партії з 1904 р., учасник революційних подій 1903–1905 рр., боротьби за владу рад у Катеринославі; заступник голови підпільного ревкому у 1918 р., депутат міськради кількох скликань, управитель заводу «Шодуар-С» (ДЗМУ) в 1924–1930-х рр., Е.О. Подкамінський; в 1936 р. – М.Г. Шкурченко, К.Ф. Душинський. 

6 листопада 1932 р. о 12-й годині дня відбулися «урочисті закладини пам’ятника червоногвардійцям і червоним партизанам – бійцям в боях за Великий Жовтень». Напередодні в газеті «Зоря» з’явилося оголошення президії Дніпропетровської міської ради з приводу урочистих закладин пам’ятника. Відповідальність за проведення цього заходу покладалася на члена президії міськради Жукова та членів партизанської комісії З.Й. Лантуха і Т.Л. Бондаря.

У вересні 1935 р. на кладовищі за рішенням міськвиконкому поховали Р.І. Демченко – робітницю заводу ім. Петровського, ударницю виробництва, члена Тсоавіахіму. Вона трагічно загинула в результаті невдалого парашутного стрибка 10 вересня 1935 р. у день святкування 10-річного ювілею  Коларівського болгарського національного району. 

У роки Другої світової війни тут були поховані радянські воїни, які загинули під час  визволення міста й області, військовослужбовці, котрі померли від ран у післявоєнні роки, офіцери та орденоносці, які загинули при виконанні службових обов’язків. Серед них: гвардії майор М.С. Столяров, командир ескадрильї 110-го гвардійського штурмового авіаполку, літак якого був підбитий і врізався в будинок на розі вулиць Ленінградської та Фабричної (з 1960 р. – вул. Столярова); Герої Радянського Союзу – генерал-лейтенант бронетанкових військ Ю.Г. Пушкін (1899–1944), командувач 23-го танкового корпусу та В.І. Кирилов (1916–1943), гвардії підполковник, командир 61-го гвардійського мінометного полку. За одними даними останнє поховання на кладовищі було здійснено в 1952 р., за іншими – в 1957 р. 

Оскільки поховання проводилися хаотично, без будь-якої системи, до того ж одна з могил в центрі опинилася під асфальтом, ветерани все частіше почали звертатися до партійних органів із проханням упорядкувати кладовище. 22 травня 1965 р. бюро обкому КП України, 11 січня 1966 р. Дніпропетровський міськвиконком, 13 січня 1967 р. бюро міськкому КП України прийняли рішення провести реконструкцію Жовтневого кладовища. Проект був розроблений групою архітекторів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту на чолі з доцентом І.Б. Мігаєм і затверджений архітектурно-художньою радою 25 січня 1967 р. Відповідальним за реконструкцію кладовища був призначений заступник голови міськвиконкому Остапенко. Під час реконструкції 21–23 червня 1967 р. Л.П. Крилова, старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею, провела розкопки могили в центрі кладовища, яка опинилася під асфальтом. Останки жертв громадянської війни перенесли ліворуч в одну могилу. Перенесли з кладовища АНД-району останки генерал-майора В.П. Каруни, командира 152-ї стрілецької дивізії, який загинув 2 жовтня 1943 р. під час визволення  міста. З міського кладовища перенесено прах А.К. Войцеховича, члена партії більшовиків із 1903 р., учасника революційних подій 1905–1907 рр., боротьби за владу рад в 1917 р., члена Катеринославської ради, губвиконкому, у 1920-у р. завідувача губернського відділу евакопункту.

На меморіальному кладовищі, розміром 93 х 50 метрів розташовано в 9-ти рядах 86 могил, із них вісім могил належать до періоду революції та визвольних змагань, а також дев’ять могил старих більшовиків і одна могила безстрашної парашутистки, 68 могил воїнів Радянської армії. Автори меморіалу, спорудженого в 1967 році архітектор І.Б. Мігай, скульптор Ю.П. Павлов. Біля входу на кладовище праворуч встановлена сіра гранітна плита з укріпленими на ній рельєфно виступаючими латунними датами «1917–1967». 25 жовтня 1967 р. на честь «50-річчя Великого Жовтня» та в день визволення Дніпропетровська на меморіальному кладовищі було запалено Вічний вогонь.