Керносівка. Цвіте весна садами молодими

Цвіте весна садами молодими,
шумлять вітри, як гості з іменин.
В таке цвітіння, князю Володимире,
тобі не важко бути кам’яним?

Ліна Костенко

Мені пощастило побачити Керносівку навесні. Коли зелен-трава вкрила дощами змиту землю. Зацвіли празниково дерева, і скоро солов’ї доведуть яблуні до сліз. Як у поета: «Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість. По саму душу в спокій і полин...»

І стало шкода Керносівського ідола. Піввіку тому (1973) його вивезли звідси, зі степу в місто. Стоїть у музеї. Мріє про непоміченість. Страждає. Не бачить цвітіння степу, не чує солов’їв. «Я хочу в степ!» – кричить мовчуще божество. Та хто почує цей зойк?..

Керноси з Приорільських лісів

Звідки твоя назва, Керносівко? Ось одна з версій:

«Керносівка. Село, центр сільради. Розташоване на лівому березі річки Оріль. Керносівка згадується в документах першої половини ХІХ століття (1830) як маєток поміщика Масалова (треба: Маслова! – М.Ч.). Не виключено, що назва походить від давньої назви диких свиней, котрі в чималій кількості донедавна водились у приорільських лісах і плавнях – кирносів (керносів)». (Богомаз М., Мороз В. Топонімія Дніпропетровщини.– Дніпропетровськ, 2006).

Згадує педагог Любов Олександрівна Омельченко:

– На самій межі Новомосковського і Юр’ївського районів понад річкою Оріль є мальовниче село Орілька (до 1946 р. – Татарбранка).

 – Моя мама 1919 року народження, а бабуся Пистина Кріпак народжена ще в 19-му столітті. Жила в селі Татарбранка (з 1946 р. – Орілька). Вона згадувала: «Там у панів був дуже прекрасний сад. Що там тільки не росло – груші, яблука й сливи. А яке красиве! А я ж була у пана, доглядала за дітками, і в сад інколи ходили, збирали яблука чи груші, що достигало». І казала мені фразу, яку я не забуду ніколи в житті: «Онучко, ти запам’ятай: були пани і будуть! Тільки вони по-іншому називатимуться».

«І ото ми працювали, згадувала, і я у того пана і жила. Бо ніколи було ходить, треба було хоч за кусень хліба робити», – і оце поки вона була маленькою.

Село Татарбранка понад річкою Оріллю. А трохи осторонь панська садиба. На її місці ферми були збудовані, зараз їх уже немає. І отам, де коліно річки, був панський садок гектарів три. Водою це місце не заливалося, бо було на узвишші. Там і досі стояла єдина стара груша. Більш нічого – ні цеглини, ні черепичини. На тім місці, де панські будинки стояли, побудовано ферму.

 – А коли ферму споруджували, будували силосну яму, – доповнює Тетяна Петрівна Бугай, бібліотекар с. Аннінки, – і вирили могилу. Видно, в садибі були й сімейні поховання. А в річці хлопці якось витягли залізне крісло. Красиве, як трон. Воно на той час, правда, й черепашками обросло. Довго воно валялося на березі – тоді ж ще метал не збирали. Так це крісло із цієї садиби.

А як рили яму, несподівано розкопали могилу. Ми бачили саму труну – вона була мідна чи залізна, з жовтим нальотом, мабуть, таки мідна. І в неї були такі ручки, як голови лева. Ми то боялися, а сусідські хлопчики носили і приносили додому. І в труні покійник був застелений фіолетовим атласом. На той час атлас був дивовижею. Видно, багате поховання.

– А як панів звали?

– Валах. Після Татарбранівки була назва Валашівка. І ми досі в побуті вживаємо такої назви в школі («Діти, хто з Валашівки?»). Документально Орілька, а в народі – Валашівка.

Авторське доповнення: Фактично тут жили дворяни Лалоші або Лалаші. В архіві Земського банку Херсонської губернії (Державний архів Одеської області) збереглася справа про заставу маєтку землевласника Новомосковського повіту дворянина Миколи Олександровича Лалоша при «деревне Анненской» (4 червня 1871 – 10 жовтня 1890).

– У нашій області чи не кожне село має по три назви. Ось і ваша Орілька – ще й Татарбранка і Валашівка.

– В отой панський сад пани завезли звідкись саджанці дерев, – доповнює бібліотекар с. Керносівки Клавдія Сердюк.

– Так, бабуся розказувала, що дерева завозили, – доповнює Любов Омельченко.

– І цим садом опікувався якийсь каторжанин, – продовжує К. Сердюк. – Оце вже точно не докажу, що в нас було нашествіє когось, і він зостався. Чи він поранений був, що пани його зоставили як цінного садівника. Можливо, він був із Туреччини, зі сходу. І ось він почав розводити і розвів той панський сад. Бо там була найкраща земля. І він вибрав ту землю, вони хотіли десь зовсім у другій стороні. А він сказав: «Ні, отут». І пани почали потрошечку перебиратися туди, де наші ферми згодом були. І пани посилали його десь на батьківщину за тими саджанцями, і він привозив аж звідтіль ті саджанці.

– Залишилась дичка, – доповнює Любов Омельченко, – може, переродилася, і така кручена-покручена, наче їй не одне століття. Ми купалися там, бігали і цікавилися: чого таке дивне дерево? І ця площина, де сад був, на ній такий зелений-зелений спориш ріс і місцями будяк, який красиво цвів. Туди наші мами приходили зі своєю білизною і в річці прали! Будяки понакидають. І така радість була...

– А ще за нашою Валашівкою є такий лісок чи гайок Пришиб (наголос на першому складі). Ніхто ніколи не розказував вам про нього? І мені так цікаво: звідки така назва? Там листяні дерева. Ростуть проліски. Це наше дитинство там минало. Як тільки сніг зійде, ми туди. Там на 1 чи 9 травня стільки народу було – більше як дерев. І такі товсті й красиві осики понад водою. Самодіяльний поет Володимир Батурин й вірші про них писав...

Найстаріша жителька села

– У нас є фільм про бабусю Дашу, яка ділиться спогадами про останню війну. Вона дожила до ста років – Дарія Павлівна Гребенюк, найстарша в селі. На жаль, на старість перестала бачити й чути. Що було в юності – добре пам’ятала. Що в дитинстві – врізалося назавжди. У Клавдії Юлдашівни Сердюк у бібліотеці той фільм є.

Онука попросила: «Можна я вас сфотографую, бабусю?» «Підожди!» На ній дві хустки, одну знімає і просить дочку: «Фросько. Подивися чи я гарна!». Жінка і в сто років залишалася жінкою. Доньці Фросі тоді було 78. А бабуся каже: «Якби я бачила, я робила би все!» Бойовита жінка. Вона і в дитсадку, і в колгоспі робила. Ким тільки не була. Сцепщиком на плугах – після війни нікому було цю роботу виконувати. На таких Україна вижила.

«Ми знайшли ідола випадково»

Олександр Бугай, який школярем із друзями знайшов Керносівського ідола:

– Це було восени 1973-го. Ми прийшли після занять у школі й пішли гуляти на глинище за село. Це, мабуть, було у вересні-жовтні. А там рили траншею під кукурудзу, під силос. Нас було п’ятеро. Ми й побачили: щось стирчить із землі. Коли почали розривати, побачили голову ідола. Тоді розрили до кінця. А вона важка, заввишки 1 метр 20 сантиметрів. Не скажу точно, яка вага. Може, кілограмів 200 (У Вікіпедії, куди ми заглянули, хибно подано вагу ідола з пісковика як 950 кг, насправді, як повідомила нас заступник директора музею ім. Д. Яворницького Валентина Бекетова, він важить 238,5 кг). Потихеньку посунули. А як же її додому перевезти? Прийшли додому, взяли возика, перекотили, поставили.

Я ходив тоді у 7-й клас, а мої супутники – у п’ятий-шостий. Нас було п’ятеро: Сашко Гудзь, уже покійний. А ще Олександр Кейбал, Анатолій Беззима і Олександр Горбаток. Поставили ідола руба, потім возик підкотили, поставили на возик, опустили. А вона ж важка, її піднімати тяжко, так ми посадили одного на дишло.

– Ви знали, що ви знайшли?

– Аякже. Як ми розрили, видно було, що статуетка... Якраз рили канал Дніпро-Донбас, і кругом висіли оголошення: хто що знайде, повідомляйте до Києва. Так ми потихеньку прикотили ідола до Сашка Гудзя додому, у дворі поставили і написали в Київ. Може, тижнів два пройшло чи більше. Коли приїхали люди з Дніпра, з музею. Мабуть, Київ передав на Дніпро. Ми якраз у школі були. Приходимо додому. Коли кажуть, приїхав автобус і забрав знахідку.

Минуло два тижні чи й більше. У школі зібрали лінійку і нам усім вручили по грамоті й фотоапарату.

На почесній грамоті, яку сорок років тому отримав Олександр Миколайович, написано, що нею нагороджується учень 7-го класу Керносівської восьмирічної школи Олександр Бугай «за збереження унікальної археологічної пам’ятки». Від правління обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури грамоту 14 грудня 1973 року підписав тодішній керівник товариства генерал Куликов. 

Наступного 1974 року влітку земснаряд почав роботи під майбутній канал «Дніпро-Донбас». І опинилися на його шляху два кургани. Відтак археологи приїхали до нас у Керносівку. Розшукали нас, школярів, і запропонували: «Хочете, з нами попрацюйте». Ми дали згоду – допомагали їм, копали. Що вони, те й ми робили разом із ними. Два кургани вони дослідили, все знайдене там забрали до музею. Десь із місяць ми з ними працювали.

– На території нашої сільської ради 28 курганів. І науковці просять, щоб не орали, не сіяли, не чіпали їх, – говорить вчителька Любов Омельченко. – А все одно. У нас ділянка поблизу. По краях болото, а посередині курган...

Олександр фермерує. У нього 15 гектарів своєї землі. Сам сіє, прибирає, все робить сам. А до того вивчився на тракториста, поробив трохи, а потім від військкомату викликали і послали вчитися на шофера, в армії водив машину і після цього 23 роки пропрацював до 2000-го шофером на машині. А тоді забрав землю, вийшов у вільне плавання і зараз фермерує.

...Коли Олександр Бугай буває в Дніпрі, заходить до музею подивитися на знайденого і збереженого ним із друзями керносівського ідола. «Там, каже, ще куточок був надщерблений, коли бульдозер вигортав його…

Свого музею в селі немає

Як не дивно, в Керносівці, де виявлено унікальну пам’ятку, свого музею нині немає. Навіть шкільного. Був колись, та за браком місця в школі його закрили, експонати пилом припадають. Це все одно, що швець без чобіт...

Тож берегинею місцевої пам’яті стала бібліотека при клубі. Хоча, ясно, бібліотека музей замінити неспроможна. Спілкуємося з Клавдією Сердюк, завідуючею бібліотекою-філіалом № 17 у Керносівці. Робочий стаж Клавдії Юлдашівни – півстоліття, з них 20 років у сусідньому Багатому і решта тут, у Керносівці.

– Збирання і популяризація краєзнавчих матеріалів є провідним у роботі бібліотеки, – говорить моя співрозмовниця. – Популяризуємо твори письменників рідного краю. Багато років юнацькому клубові «Берегиня».

– Як же виникла Керносівка? Є такий переказ. Один князь, облюбувавши цей край, подарував це місце, де стоїть село, своїй дочці як посаг. Разом із лугами понад Оріллю подарував і понад 20 родин кріпаків. Князь був передбачливою людиною і для вивчення ще не обжитих диких ковильних степів Приорілля вислав довірену особу на прізвище Керносов. Була якраз весна. Почалася повінь. Керносов на конях перебрався на протилежний берег Орелі й там з кількома кріпаками став робити розбивку місцевості під майбутній маєток княжни. В одну з весняних ночей вода в річці стала різко прибувати. Рятуючись від стихії, Керносов заблукав і втонув у балці, яка й зараз перетинає село. Ця балка йде внизу за тутешнім парком. Його ім’ям, коли тут утворився кріпацький виселок і був побудований кріпацький маєток, й назвали хутір, а потім село Керносівку. Ось такий переказ.

– А оце вже документальні свідчення. У 1826 році за 5-ю ревізією Керносівка належала майорші «Надежде Афанасьевне Болюбашевой» (доньці запорозького полковника Опанаса Ковпака) і прапорщику Колпакову. У цей час Керносівка мала лише 8 дворів із населенням 39 чоловік, із них чоловіків 31 і жінок 8...

Та уславив Керносівку знайдений тут ідол, який вже не раз бував на виставках за кордоном.