Степова гавань контрадмірала Коцебу

В передчутті майбутніх відкриттів

Звідки в степах України взялася така незвичайна назва села – Пальмира (Пальмирівка)? Від «північної столиці» колишньої Російської імперії Санкт-Петербургу, та й від її «південної столиці» Одеси, розташоване село далеченько, не кажучи вже про арабську Сирію. Та й легенда про двох собак Пальму і Міру, за яких буцімто колись виміняв людей для заселення своїх земель тутешній поміщик, теж видається маловірогідною. Мені здається, походження назви слід виводити від «Пальми Миру», що символізує перемогу та примирення. Тим більше, що і писалася вона раніше – Паль-Мира. Моє припущення не має під собою наукового підґрунтя. Та є два цікавих історичних факти. По-перше, саме тут, неподалік від Пальмирівки, розпочиналася колись Жовтоводська битва Богдана Хмельницького з поляками. А віддані вони, ці землі, були через сто п’ятдесят років…полякам. Їхніми господарями стали Бржеські, Добровольські, Вишневські, Лабинські... Акт примирення відбувся в цих місцях і в середині ХІХ століття під час сумнозвісного походу в Таврію по волю. Саме тут перестріли втікачів царські війська і повернули їх додому, до своїх поміщиків. А через кілька років кріпацтво перестало існувати… (До речі, перша згадка про село з такою назвою припадає саме на цей період – селянських заворушень і Другого Польського повстання). Та це, мабуть, просто цікавий збіг обставин… Так я думала по дорозі до села з незвичною назвою – Пальмирівка.

Дорога навпіл розсікала безмежний степовий простір. Та, мабуть, степом це вже назвати не можна. Бо ж вся земля тут давно розорана і справжньої дикоростучої рослинності вже майже не зустріти. А колись це було Дике поле, покрите духмяними травами та сивою тирсою-ковилою. Принаймні, так мені видається – легенький вітерець похитує тендітні шовковисті стеблинки, і безмежне поле перетворюється на пінисті хвилі справжнього моря. Де-не-де зустрічаються острівці та тихі заводі – поодинокі козацькі зимівники. Мабуть, так воно і було. Доки ці землі не поділили на шматочки та не роздали вельможним господарям… Із заселених місцин власники маєтків понавозили сюди людей, пригнали худобу, а цілинну землю засіяли-засадили. З’явилися біленькі чепурненькі хатки з вишневими садочками, мальовничі ставочки з розкішними вербами.

Хаток-мазанок вже не побачиш, а от ставочок он і зараз проглядається біля села з дивовижною назвою – Пальмирівка. Занесла мене сюди краєзнавча цікавість, вона ж і примусила нишпорити по його околицях, придивлятися до старої цегли та давно всіма забутих могильних плит. Втім, не всіма – деякі надгробки ще привертають увагу сучасних «народних умільців». На одному із них, наприклад, хтось старанно вибив: «сват+вася».

 

Розглядаючи стару гранітну плиту, яка, очевидно слугувала колись станиною до якогось колгоспного верстата (на що вказують чотири рівненьких отвори і свідчення старожилів), я ще не знала, що вона розповість мені й про Олександра Пушкіна, і про Афанасія Фета, і про Олександра Блока, і про Тараса Шевченка, і про філософів Григорія Сковороду та Володимира Соловйова…

А поки що я бачу лише «свата» та «васю» – старанно вибиті слова просто на ледь помітних написах понад сторічної давнини. Придивившись до цих написів, читаю: Петро Оттович Коцебу. Нічого собі! Контрадмірал Коцебу, онук талановитого драматурга Августа Коцебу, син всесвітньо відомого навколосвітнього мандрівника Отто Коцебу! Племінник колишнього Новоросійського та Бессарабського (пізніше – Варшавського) генерал-губернатора Павла Коцебу та талановитого художника-баталіста Олександра Коцебу!

Та ні «сват», ні «вася», вочевидь, про таких ніколи й не чули, якщо навіть Вася з маленької літери... А от про Ераста Бродського може й чули, хоч він і не з їхнього села. Бо неподалік і сьогодні існує залізнична станція Ерастівка та заснований ним Ерастівський сільськогосподарський технікум (зараз це коледж). Не чули? То ж, слухайте!

Варшавський генерал-губернатор Павло Коцебу та старший чиновник Ераст ​Бродський

Варшавський генерал-губернатор Павло Коцебу схвильовано ходив із кутка в куток свого кабінету. Багато непростих рішень йому довелося в житті приймати на війні та на цивільній службі – не дарма ж його призначили головнокомандувачем такого непростого війського округу!

З будь-якої складної ситуації він міг знайти вихід. Та й помічник у нього був гарний, на нього в усьому покластися можна – розумний, освічений, розсудливий, кмітливий. Та цього разу справа стосувалася саме цього старанного помічника.

Це ж треба, вибити аж два зуба самому поліцмейстеру! Взагалі-то він молодець, вкотре довів свою порядність – то була миттєва реакція на спробу підсунути йому хабар. Він, мабуть, і подумати не встиг! А треба було б! От що тепер робити? Залишити це просто так не можна, справа вже набула небажаного розголосу. Та ще де? В Польщі! Де все миттю може спалахнути від одного запаленого сірника!

Несподіваний стук у двері примусив губернатора здригнутися – на порозі, мов привид, з’явився саме цей його помічник.

– Дозвольте, Павле Євстафійовичу? Генерал-губернатор машинально кивнув головою, помовчав трохи і почав непевно:

–  Ну що ж ви, Ерасте Костянтиновичу... І змовк, знову добираючи слова.
Чиновник з особливих доручень Ераст Костянтинович Бродський, а це був саме він, вклонився і мовчки протягнув аркуш паперу.

– Що це? – здивовано підвів очі генерал-губернатор.

– Прохання про відставку! – впевнено відповів чиновник.

Начальник завмер від несподіванки. Втрачати такого службовця йому аж ніяк не хотілося! Та й цього разу, як завжди, Ераст мав рацію. І ніяких рішень тепер вже приймати, мабуть, не доведеться...

Так скінчилася службова кар’єра випускника юридичного факультутету Новоросійського університету Ераста Бродського. Кар’єра, яка обіцяла бути блискучою, адже курс він закінчив з відзнакою...

Вони мовчки стояли один проти одного – кремезний статний молодий чиновник і майже в півтора рази менший від нього пристаркуватий генерал-губернатор.

Павло Коцебу зміг стати великою людиною, хоч природа і наділила його малим зростом – десь близько 140 сантиметрів. Над полководцем, якого доводилося підсаджувати на коня, іноді глузували позаочі. Кепкували і друзі, а надто – вороги. Але варто було побачити коротуна в ділі – всі відразу переставали помічати його зріст... Здавалося, Павло Євстафійович нічого і нікого не боявся! Нікого, крім власної дружини! Він був героєм Кавказької, Персидської, Турецької воєн, приборкував Польське повстання, командував цілими арміями і керував губерніями, на його маленьких грудях не вміщувалися всі його відзнаки та нагороди. Та у дружини він був «підкаблучником». Владна німкеня, Єлизавета Мантейфель, втручалася в його державні справи, і хоч це й пригнічувало Павла Євстафійовича, та зробити він нічого не міг. Іноді він таємно заздрив своєму старшому брату Отто, капітану далекого плавання, який здійснював навколосвітні подорожі й роками був вдалині від дому. Дружиною Отто була Амалія Цвейг, рідна сестра його Єлизавети. Щоправда, рідними вони були тільки по батькові, матері у них були різні. Таким чином, брати були одружені з сестрами.

Власна драма драматурга Августа фон Коцебу

Батько Павла та Отто, Август фон Коцебу, був провідним представником міщанського розважального театру ХVІІІ століття, автором численних комедій, трагедій, драм і фарсів. Німець за походженням, він був членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, перебував на російській службі, отримав дворянський титул. Свого часу Коцебу був досить популярним письменником, його п’єси ставились у багатьох театрах. Та і його власна доля виявилася дуже схожою на драму. Радо прийнятий в Росії за часів Катерини ІІ, він, за розпорядженням Павла І, був засланий до Сибіру як неблагонадійний, а на своїй батьківщині, в Німеччині, його було вбито як «царського шпигуна».

Від трьох дружин у нього було сімнадцятеро дітей – п’ятеро доньок і дванадцятеро синів. Серед них і Отто та Павло, одружені на двох доньках графа Мантейфеля.

Батько Амалії та Єлизавети Петро Мантейфель був дуже оригінальною людиною, сучасники вважали його диваком. Він писав вірші та прозу, користуючись народною, а іноді нецензурною, мовою. Сам ходив за плугом, обравши за товариша і помічника свого лакея. Мріяв літати, майстрував для цього крила і стрибав з даху. До брички приробляв вітрила, щоб їздити на ній без коней. Розбивався і знову піднімався. Про нього писали балади:

Твердит молва, что странный граф
Жил в Равила когда-то:
На девах двух, закон поправ,
Хотел он быть женатым.

Молодий граф багато подорожував по Європі, звідки й привіз красуню Іоганну Дреслер, яка стала господинею в його маєтку. Свої обов’язки вона виконувала добре і регулярно народжувала графові зворушливих крихіток. Свого імені та титулу він їм дати не міг, то ж записували їх Цвейгами. В наймолодшу з них, Амалію, і закохався мореплавець Отто Коцебу, повернувшись зі своєї другої навколосвітньої подорожі.

Життя першопрохідця було сповнене небезпеки, пригод і відкриттів. Отто Коцебу відкрив 399 невідомих островів, безліч бухт і заток, одну з яких було названо його іменем. Його ледве не змило хвилею під час першої навколосвітньої експедиції (в яку він, до речі, вирушив у 15-ти річному віці), і він серйозно був травмований під час другої. Тривале лікування й дозволило йому надовго залишитися на березі та насолоджуватись спілкуванням із коханою дружиною Амалією.

Якби його брат Олександр спробував зобразити на полотні морські пригоди Отто, він, напевно, не пошкодував би яскравих кольорів: рожевих для коралових рифів, блакитних для безмежного моря, бурштинових і жовто-золотих для піщаних берегів, смарагдових для тропічних лісів, строкатих для диких туземців, білих для чайок і хмарин, чорних для грізних штормів… Та Олександр Коцебу був художником-баталістом і моря він не малював. А от його самого малювали. І не хтось там, а… Тарас Шевченко!

Зате про Отто Коцебу писали вірші. І не хтось там, а… Олександр Пушкін:

Завидую тебе, питомец моря смелый,
Под сенью парусов и в бурях поседелый!
Спокойной пристани давно ли ты достиг –
Давно ли тишины вкусил отрадный миг –
И вновь тебя зовут заманчивые волны.
Дай руку – в нас сердца единой страстью полны.

Ці рядки, написані на полях чернетки «Євгенія Онегіна», як стверджують дослідники, присвячені саме Отто Коцебу, що в цей час саме вирушив у третю навколосвітню подорож, залишивши свою красуню Амалію. Коли померла її мати Іоганна батько сумував недовго – незабаром граф Мантейфель одружився з Єленою Луїзою Єлизаветою фон Ікскюль Гюльденбандт, яка і стала матір’ю Єлизавети, що згодом вийшла заміж за Павла Коцебу. Тож діти Отто Коцебу були одночасно і племінниками брата Павла, і племінниками його дружини Єлізавети.

Син Отто Петро теж став мореплавцем, у відставку він пішов у чині контрадмірала. І оселився в селі Пальмирівка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, неподалік від родового маєтку Ераста Костянтиновича Бродського. Родовий же маєток Коцебу, Кау, був у Прибалтиці. То ж як опинився Петро Оттович на наших українських землях?

Неймовірні родинні хитросплетіння

Знову повернемося до Пушкіна та його знаменитої поеми. У травні 1824 року він подорожував Україною – поспішав до «своїх Раєвських» у маєток декабриста Давидова, щоб разом із друзями відзначити своє 25-ти річчя.

На свій день народження в Кам’янку Пушкін так і не потрапив. По дорозі він зупинився в Сасівці, у маєтку Льва Добровольського, де якраз святкували іменини його сестри. Вино лилося рікою, весела компанія була приємною. Несподівана присутність відомого поета прикрасила свято. Тут він читав уривок свого ще не закінченого «Євгенія Онегіна» з чернетки, яку возив із собою. І з цікавістю слухав власні вірші у виконанні трьохлітньої донечки господаря Сашеньки Добровольської.

Дівчинка виросте і стане дружиною Олексія Бржеського. Її сестра Надія вийде заміж за Володимира Вишневського. Ці шлюби поріднять сестер Добровольських і з нащадками Федора Вишневського, який був постачальником угорського вина до царського столу і якось привіз із України співака Олексія Розума для придворної капели цариці Єлізавети Петрівни, і з нащадками Григорія Сковороди, що разом із сином Федора Гаврилом Вишневським теж подорожував до Угорщини.

Олександра Бржеська (Сашенька Добровольська) стане незмінною музою Афанасія Фета, товариша її чоловіка Олексія. Їхні багатолітні стосунки згодом опише Георгій Блок, кузен поета Олександра Блока, на якого великий вплив мав філософ Володимир Соловйов, близький родич Бржеських.

Це Олександрі Бржеській Афанасій Фет присвячував свої вірші:

Далекий друг, пойми мои рыданья,
Ты мне прости болезненный мой крик.
С тобой цветут в душе воспоминанья,
И дорожить тобой я не отвык.

Маєток Бржеських, Березівка, був неподалік від Олександрії. Та вони були землевласниками й у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії.

Під час своєї служби в Україні Фет часто бував у Березівці. Він навіть мальовничо описував її в своїх спогадах. І розповідав про трагікомічну смерть її старого господаря. А сталося це ось як. Старий удівець Федір Бржеський їхав оглядати озимину. Дорога до поля пролягала балкою, з якої він піднімався верхи на коні. В цей час у бік балки низько над землею летіли гуси. І вершник, і вожак-гусак побачили один одного лише в той момент, коли кінь піднявся на гору, за мить до зіткнення, уникнути якого було вже неможливо. Гусак звалився замертво відразу, а до вечора не стало і Федора Бржеського…

Дружиною Федора, матір’ю Олексія Бржеського, була Тетяна Михайлівна Коншина з роду верхньодніпровських поміщиків. Саме від Брежських-Коншиних дісталися Надії Львівні Вишневській землі, на яких було заселено с. Пальмира на дачі сільця Жовтенького. А поруч були землі її чоловіка Володимира Вишневського, у якого незадовго до його відставки купив маєтності Петро Оттович Коцебу і незабаром сюди переїхав.

Одруження переконаного парубка. Плутанина у французьких джерелах

Довгий час цей «морський вовк» залишався переконаним парубком – він не одружувався до шістдесяти років. Проте, звивши своє затишне гніздечко в Пальмирі, він обзавівся і великим сімейством.

Відомо, що він одружився з вдовою поміщика Вишневського. Сталося це за цікавих обставин. Після смерті цього поміщика у його вдови залишилася купа боргів і десятеро дітей на додаток. Коли її звідусіль почали діставати кредитори та власники непогашених векселів, жінка звернулася до сусіда, відставного контрадмірала, оскільки зовсім не розумілася на фінансових справах покійного чоловіка. Петро Оттович згодився їй допомогти і занурився у папери. Справи виявились кепськими – майно Вишневського було по кілька разів закладеним, борги значно перевишували вартість наявної нерухомості. Іншими словами, вдова з дітьми залишалася просто «на вулиці». Вона з жахом слухала звіт і не могла втримати сліз.

– О, Боже! Що ж мені тепер робити?

Відповідь була несподіваною:

– Ви знаєте мене багато років, я думаю, що є тільки один вихід із ситуації, що склалася – вийти за мене заміж.

Що вона і зробила.

Подружжя іноді їздило в гості до своїх родичів чи друзів і залишалося там на кілька днів. На господарстві в цей час лишалися дорослі доньки господині. Якось одна з них кинулася матері в ноги:

– Пробачте мене, мамо – я вагітна.

Батьком новонародженої дитини виявився дуже гарний, але бідний робітник маєтку. Сім’ї загрожувала ганьба та сором. І тоді великодушний контрадмірал прийняв цю дитину за свою і дав їй своє прізвище – Коцебу.

Із ким саме з вдів Вишневських одружився Петро Оттович, сказати поки що важко. На французьких сайтах вказується ім’я – Віра Вишинська (Вишневська?). Та мені здається, що дружиною контрадмірала все ж стала Надія Львівна (до заміжжя Добровольська), першим чоловіком якої був Володимир Петрович Вишневський. Якщо він жив «на широку ногу» і потопав у боргах, то вони змушені були продавати свої маєтності. Коли ж овдовіла Надія повторно вийшла за Коцебу, вона повернулася до свого ж колишнього маєтку.

 

Мені вдалося розшукати нащадків Коцебу у Швейцарії. І Олександр Вотьє-Коцебу надіслав мені копію сторінок із книги спогадів генерала Павла Коцебу, двоюрідного племінника нашого Петра Оттовича. До цього я бачила деякі французькі сайти з інформацією про рід нашого контрадмірала. Але, чесно кажучи, мало що зрозуміла. І не тільки тому, що не знаю французької мови, там була якась плутанина і з іменами, і з датами. Знала я і про видану у Франції книгу про цей рід. І мені дуже хотілось її побачити.

Скажу відверто, отримана від містера Вотьє-Коцебу довгоочікувана книга мене тільки ще більше заплутала… Там теж говориться, що контрадмірал одружився з Вірою Вишинською (ймовірно, саме звідти й пішла гуляти інформація Інтернетом).

Далі спробую процитувати спогади Павла Коцебу з коментарем його сина Ростислава: «Близько 20 років тому, пише мій батько (в 1946 році), моя дружина Лідія знаходячись у своїй скульптурній майстерні, коли я перебував у Бессарабії (в Болграді), поштою отримала листа, підписаного «Cernea», уроджена Коцебу.

Пізніше ми дізналися, що Надія Львівна народилася в 1894 році. Вона померла в Бухаресті, Румунія, в червні 1927 року і була похована в Морені, Румунія. В шлюбі з Михайлом Чернявським (Cernea) вона мала двох дітей: хлопчика, який одружився в Росії, і дівчинку на ім’я Маня Cernea.

Листа було написано напередодні і в ньому говорилося: «Я почула ваше ім’я, та знайти вашу адресу було важко. Я знаю, що існує лише одне прізвище Коцебу, і резонно було б припустити, що я маю до вас відношення. Я в лікарні, помираю, і повинна розповісти вам багато важливого. Приходьте якнайшвидше».

Та коли наступного дня Лідія Коцебу прийшла до лікарні, розповідати вже було нікому – незнайомка забрала свої таємниці в могилу… А шкода! Можливо, тоді б родичі помилково не прийняли б її за Надію Львівну. Не довелося б багато років ламати голову і мені над її таємницею.

 

Можливо, загадкова незнайомка і була тією незаконнонародженою дитиною. Можливо, її теж назвали Надією на честь бабусі. Та, якщо її удочерив контрадмірал Петро Коцебу (дав своє прізвище і по батькові), Львівною вона бути аж ніяк не могла! Надією Львівною Коцебу була її бабуся!

Сьогодні я впевнена в тому, що мені вдалося розгадати цю загадку, бо ж на власні очі бачила надгробну плиту Надії Львівни Коцебу в Пальмирівці! Неподалік від «свата» та «васі», тобто могили її чоловіка Петра Оттовича Коцебу. Померла вона у досить солідному віці в 1905-му році, тож народитися в 1894 році аж ніяк не могла. А авторкою листа, скоріше за все, була її онука, що вийшла заміж за Михайла Чернявського. До речі, донька цієї онуки, Маня, таки зустрілася з родиною Павла Коцебу, і його дружині Лідії вдалося видати її заміж за якогось Лазо з Бессарабії. Щоправда, нічого хорошого з того не вийшло – вона була надто легковажною для подружнього життя. А нащадки брата цієї Мані, що одружився і залишився на своїх землях, можливо, живуть тут і сьогодні – таке прізвище, Чернявський, і зараз існує в цих місцях.

Здається, нарешті я в усьому розібралася. Мені навіть стало зрозумілим, звідки закралися ці помилки. Справа в тому, що син Павла Коцебу, Ростислав, що коментував мемуари старого вже генерала після його смерті, насправді сином йому не був. В ньому не було жодної краплини крові роду Коцебу. Й історії цього роду він знати не міг. Лідія Гладка (в дівоцтві Суханова) була другою дружиною автора мемуарів, що усиновив її сина Ростислава вже після революції, опинившись у Бессарабії. З першою дружиною, Марією Кумбарі, він розвівся, і рідні його діти залишилися з нею. Один із них, Рюрик, одружився з Габріеллою Вотьє, з їх нащадками я і листувалася. Про свого далекого родича Петра Оттовича Коцебу вони вже нічого не знають.

Отже, немає сумнівів у тому, що контрадмірал одружився саме з Надією Львівною, вдовою Володимира Петровича Вишневського. Та звідки взялася стійка версія, що дружиною Володимира Вишневського була Віра Вишинська? Звідки взялася ця Віра? Вірніше, куди вона поділася?

Про Віру Вишневську могла від своїх родичів чути друга дружина генерала Павла Коцебу (Лідія Миколаївна), оскільки вона була із роду Шароїв-Суханових, найближчих сусідів Вишневських. До речі, Лідія Коцебу – відома румунська скульпторка, авторка монументу Героям-авіаторам у Бухаресті.

Прадід Лідії Павло Никифорович Шарой, який був штаблікарем, працював у судових установах і дослужився до чину генерала, отримав землі при Княжих Байраках в п’яти верстах від Пальмирівки. І його колишній трактир якимось чином став заїжджим двором Вишневського. Павло Шарой помер у 1832 році, а через чотири роки розгнівані селяни вбили і його сина. З цього часу Шарої вже не значаться серед землевласників Верхньодніпровського повіту. Зате тут з’явилися Сухинови (Суханови). Один із них був зятем Павла Никифоровича. Він і був дідом Лідії Коцебу.

Сама Лідія з’явилася на світ майже через п’ятдесят років уже в Саратові. Та вона могла чути розповіді про пана Вишневського і його першу дружину. Бо ж, як виявилося, жонатим він був принаймні двічі.

Першу дружину Володимира Вишневського дійсно звали Вірою. Віра Григорівна Вишневська розвелася з ним і вийшла заміж за Ілларіона Іоновича Зеленського, якому народила ще четверо дітей. І якщо вона була донькою Григорія Івановича Вишинського, що в 1801 році був пакгаузним доглядачем на митниці Одеського порту, ніякої плутанини в книзі Павла Коцебу стосовно цього взагалі немає. Віра Вишневська до заміжжя могла бути Вишинською. Втім, це лише припущення – ким був її батько я поки що документальних підтверджень не знайшла (можливо, Григорія Даниленка, що теж мав тут землі).

А от друга дружина Вишневського, Надія Львівна (в дівоцтві Добровольська), встигла народити Володимиру Вишневському десятеро дітей! З цим «приданим» і взяв її контрадмірал Петро Коцебу.

Тонкий клубочок Аріадни

Здається, все уже розплутано. Та нитка Аріадни продовжує ще витися. Світло в кінці лабіринту вже замаячило, та до нього ще треба дістатися.

Дещо все ж видається дивним. Наприклад, те, що Пальмирівка, яка з’явилася в межах дачі сільця Жовтенького поміщиків Бржеських, раніше називалися Надєждо-Пальмирою (Жовтеньке), а ще раніше просто Надєждівкою. Розташовувалась вона за сім кілометрів від сучасної Пальмирівки. Тобто, було два поселення з однаковою назвою – село і сільце, де був будинок, сад і подвір’я господарів. І належали вони спочатку Петру Вишневському, тобто свекрові Надії Львівни. Не міг же свекор назвати своє село на честь невістки?! А от іменем дружини міг, тим більше, якщо вона мала до нього (села) якийсь стосунок. І звідки взагалі взялися тут Вишневські на вже давно розмежованих землях?

Трохи північніше від сучасної Пальмирівки, біля знаменитої балки Княжі Байраки, був колись заїжджий двір Вишневського (трактир Шароя), неподалік від якого розташовувалося с. Федорівка. На початку ХІХ століття воно належало Олександру Яковичу Лукашевичу. Це з його двоюрідним братом Василем Лукашевичем (масоном і декабристом) товаришував колись Тарас Шевченко. Донька Василя, Єлизавета, була третьою дружиною князя Миколи Кейкуатова, який славився своєю жорстокістю, навіть деспотизмом. Подейкують, що своїх двох попередніх дружин він зжив зі світу. Та й сам він прожив недовго – трохи більше сорока років. Третя дружина пережила його і встигла народити трьох чарівних діток.

Це зроблений олівцем ескіз Тараса Шевченка. Про перебування поета у маєтку Кейкуатових згадують і сьогодні. В 1847 році він на запрошення господаря гостював у Бігачі і малював портрети дружини та дітей господаря. Портрет дітей так і залишився незавершеним, а от портрет княгині Кейкуатової (Лукашевич) – одна з найвідоміших робіт Шевченка-художника.

  

До речі, саме по дорозі від Кейкуатових на переправі через Дніпро і було заарештовано Тараса Григоровича. Того ж року помер і господар маєтку Микола Іванович Кейкуатов.

У Лукашевичів були маєтності (крім чернігівських, київських і полтавських) ще і на Катеринославщині, в Катеринославському та Верхньодніпровському повітах. Зокрема, вони купили с. Сергіїївку у князя Голіцина, яка у спадок дісталася братові Олександра Яковича, Федору. А сам Олександр за роздільним актом отримав гроші на придбання маєтностей у Новоросії, до якої належав і Верхньодніпровський повіт. Лукашевичі були неодноразово поріднені з козацько-старшинським (пізніше дворянським) родом Вишневських, з нащадками колишнього постачальника угорського вина та українських співаків до царського двору. Про представників цього роду можна розповісти багато цікавого. Та краще почитати Миколу Лєскова чи Степана Жихарьова. Там ви довідаєтесь і про дивака Степана Вишневського, що їв винятково ведмежатину та міг дозволити собі заїхати в пику поліцейському або провести по селу голого попа, обмотаного рогожкою та викачаного в пір’ї. І про те, як собака відкусив ніс Федорові Вишневському. Бо мав він дивну звичку – мацати все неживе, що потрапляло під руку, і цілувати все, що ворушиться – жінок, дівчат, котів, собак…

З цього ж роду Вишневських походила і морганатична дружина імператора Олександра ІІ Катерина Юр’ївська…

Та повернімося до родичів Вишневських Лукашевичів. Вивчаючи їхній родовід (за Модзалевським), я відшукала відповідь і на своє останнє питання. Виявляється, за майора Петра Вишневського в 1818 році вийшла заміж Надія Лукашевич, що отримала в Верхньодніпровському повіті 164 душі і близько 3000 десятин землі. Саме в цей час у 47-ми річному віці помер власник Федорівки Олександр Якович Лукашевич, чиї землі доходили до Пальмири (можливо, на отримані при розділі гроші він прикупив частину земель із дачі с. Жовтенького у сусідів Бржеських), які й залишив своїй доньці (чи близькій родичці) Надії.

То ж, і свекруху (дружину Петра Вишневського), і невістку (дружину його сина Володимира) дійсно звали однаково – Надія. Остання і вийшла заміж за відставного контрадмірала Коцебу після смерті першого чоловіка.

Наостанок варто згадати внучатого племінника Олександра Яковича Лукашевича, якого теж звали Олександром. Його трагічна доля заслуговує на увагу. Після смерті першої дружини в Олександра залишилося двоє дорослих синів – старший Микола і молодший Олексій. Коли батько привів у дім другу дружину, Фанні, в сім’ї було назавжди втрачено спокій. Родинні суперечки призвели до того, що Олексій виїхав до Катеринослава.

Незабаром Фанні теж покинула чоловіка і перебралася до губернського центру. І коли якось вона приїхала до маєтку, Микола її застрелив. Був гучний судовий процес, Миколу Лукашевича звинуватили у навмисному вбивстві з усіма наслідками, що з цього витікали. Тоді за справу взявся відомий на всю Російську імперію талановитий адвокат Федір Плевако. І йому таки вдалося перекваліфікувати вирок, довести, що вбивство було вчинено не навмисно, а в нападі шаленства. І це, дійсно було схоже на правду. Бо події розгорталися так. Коли Фанні вслід за Олексієм перебралася до Катеринослава, поповзли чутки про те, що між ними був інтимний зв’язок. Це можна було б списати на злі язики, та Олексій раптово покінчив життя самогубством. То ж, побачивши ненависну Фанні на батьківському порозі, Микола вхопився за рушницю… А бідний Олександр Петрович залишився і без дружини, і без молодшого сина, а старшому загрожувала страта. Добре, що талановитий адвокат все ж таки зміг його врятувати.

Цю історію я розповіла тому, що маєток Олександра Лукашевича був у селі Лукашівка Олександрівського повіту Михайло-Лукашівської волості Катеринославської губернії. Інша назва цього села… Пальмира.

Лукашевичі опинилися тут тоді, коли брат нашого Олександра Яковича, Яків Якович Лукашевич, взяв собі за дружину Софію Мойсеївну Іваненко. Її батьки були великими катеринославськими землевласниками.

Та основні маєтності і Лукашевичів, й Іваненків були на Золотоніщині теперішньої Черкаської області. (В різні часи ці землі належали до Переяславського полку, Київського намісництва, Малоросійської та Полтавської губерній). Саме там і зустрічаємо перше поселення з такою поетичною назвою – Пальмира (Пальміра, Пальмір). Згодом ця назва перекочувала і на нові, придбані поміщиками, землі.

Отже, Пальмира Петра Оттовича Коцебу ніякого стосунку до географічних відкриттів його батька не мала, хоча неподалік і були такі ж екзотичні назви – Мис Доброї Надії та Камчатка. Ділянка дачі сільця Жовтенького була названа Пальмирою ще за часів перших її володарів – Петра Вишневського та Надії Лукашевич, свекра і свекрухи дружини Коцебу, Надії Львівни.

Повернення на початок

Ім’я Надії Львівни Коцебу згадується і в Постановах Верхньодніпровського повітового земського Зібрання за 1893 рік. Петро Оттович Коцебу був гласним цього повіту. Головою Зібрання і предводителем верхньодніпровського дворянства був на той час Ераст Костянтинович Бродський. Пам’ятаєте, ми залишили його у 1877 році по дорозі з Варшави до батьківського маєтку?

Отже, 26-ти річний Ераст повертається в рідну Іванівку. Щоправда, і тут він ще довго згадуватиме місце своєї останньої служби, бо серед його близьких сусідів буде багато вихідців із Польщі: Бржеські, Закржевські, Добровольські, Лабінські, Гротто-Слепаковські… Та й себе він, мабуть, вважав трохи поляком. Бо на питання про його національність він відповідав: «Можете вважати мене росіянином чи поляком, та я не жид». До речі і його нащадки після революції теж опиняться в Польщі.

Говорив Ераст виятково російською мовою і в ньому закипала лють, коли хтось із публічних ораторів говорив на «малорусском языке». Втім, прийнято вважати, що перший представник його роду – Іван Якимович – походив із української козацької еліти. В його родовий маєток, який у спадок перейшов до онука Костянтина, і повертається його правнук Ераст. Він розуміє, що вдома на нього чекає серйозна розмова з батьком, який покладав великі надії на швидке просування сина по службі та пророкував йому велике майбутнє... Проте він не міг вчинити інакше! І сподівається, що батько його все ж зрозуміє. Зрештою великому землевласникові не завадить надійний помічник у господарстві. А Ераст ще з дитинства був закоханим у безмежні поля і любив поратися біля коней і худоби...

Батько сердився недовго. Може воно й на краще. Нехай син вчиняє, як знає – він уже не маленький, сам розуміє, що робить. Нехай їде у свою Європу та розуму набирається. Може з цього щось путнє і вийде. І таки вийшло! Та про це буде окрема розповідь.

 

Титульне фото: Знак «Пальмирівка». Фото:  https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%
D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0